Конституційне право. конст. право №7. Конституційноправова система судової влади в Україні та зарубіжних країнах

• Название: Конституційноправова система судової влади в Україні та зарубіжних країнах
• Анкор: Конституційне право
• Дата: 18.09.2019
• Размер: 181.39 Kb.
• Имя файла: конст. право №7.docx
• Тип: Документы; #87105
• страница: 2 из 4

Поняття статусу судді

Судова влада в Україні належить лише судам в особі суддів і представникам народу, які у визначених законом випадках залучаються до здійснення правосуддя. Судді наділені виключним правом реалізовувати судову владу, вирішувати всі правові конфлікти, що виникають у суспільстві, вони виконують свої обов'язки на професійній основі. Судді незалежні і підкорюються лише Конституції та законам України. Прояв неповаги до судді тягне встановлену законом відповідальність. Вимоги та рішення суддів при здійсненні ними повноважень обов'язкові до виконання тими суб'єктами, до яких вони звернені. Невиконання вимог і рішень суддів тягне встановлену законом відповідальність.

Для реалізації судової влади судді мають відповідний статус, тобто сукупність прав і обов'язків, закріплених у законі. Цей статус єдиний для всіх суддів України незалежно від того, в якому суді вони працюють. Єдність статусу суддів України забезпечується єдиними, в цілому, вимогами до кандидатів на посаду судді (конкурсна основа, рекомендація кваліфікаційної комісії суддів); порядком наділення суддів повноваженнями; сукупністю прав і обов'язків суддів; незалежністю, самостійністю суддів і неприпустимістю втручання в їхню діяльність; незмінюваністю суддів; недоторканністю суддів, деполітизацією суддів; засобами матеріального забезпечення, соціального і правового захисту тощо.

Правовий статус суддів України визначається Конституцією, законами України "Про судоустрій і статус суддів", "Про Конституційний Суд України", "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" тощо.

Правосуддя в Україні здійснюють професійні судді і, у визначених законом випадках, народні засідателі та присяжні. Розгляд справ в апеляційному і касаційному порядку здійснюють тільки професійні судді.

У своїй діяльності судді незалежні і не підзвітні ніяким органам, а підкоряються тільки Конституції і законам України. Рішення суддів, їх вимоги і розпорядження є загальнообов'язковими до виконання всіма державними органами, громадськими об'єднаннями, посадовими особами, іншими юридичними і фізичними особами.

Водночас єдність правового статусу суддів припускає наділення їх різним обсягом повноважень і компетенції залежно від виду судової ланки і конкретного суду в судовій системі України (наприклад, суддів КСУ, вищих спеціалізованих судів, ВСУ та ін.).

Усі судді судової системи України утворюють суддівський корпус, правовий статус якого визначається: по-перше, процедурою його формування (вимоги до кандидатів на посаду судді, правила добору кандидатів на посади суддів і наділення їх суддівськими повноваженнями); по-друге, гарантіями незалежності суддів при здійсненні своїх повноважень; по-третє, правилами, що забезпечують можливість активної участі суддів в органах суддівського самоврядування.

Зі вступом України до Ради Європи вона стала учасницею низки конвенцій Ради Європи, взяла на себе певні зобов'язання з виконання вимог, передбачених у численних нормативно-правових актах відповідних органів Ради Європи, а також у документах, що мають рекомендаційний характер. До останніх належить і Європейська Хартія статусу суддів, яку ухвалено 10 липня 1998 р. зібранням представників судових систем більшості європейських країн, у тому числі і України, скликаного Радою Європи у Страсбурзі у рамках здійснення проекту № 3 правового співробітництва країн Центральної та Східної Європи "Феміда".

На XI черговому з'їзді суддів України, що відбувся 22 лютого 2013 р., схвалено Кодекс суддівської етики. Мета цього документа допомогти суддям у вирішенні питань, пов'язаних з їхньою професійною діяльністю, а також громадянам – краще усвідомити роль судочинства у державі. Багато норм поведінки судді викладено в чинних законодавчих актах і є юридичними. Владні повноваження, якими наділені судді законодавством, мають узгоджуватися з морально-етичними засадами суспільства. Це значно підвищить культуру і дієвість судових процесів, авторитет суду і суддів.

Норми етикету сприяють здійсненню завдань судочинства, посилюють його виховний вплив, допомагають формуванню моральності громадян. Судова етика найбільш практичне значення має у професіональній етиці юриста. Вона повинна охоплювати діяльність не тільки суддів, а й усіх учасників судового процесу – прокурорів, адвокатів, експертів та ін. Оскільки для суддів є вкрай важливою особиста репутація і авторитет, то до судової етики мають належати і норми позаслужбової поведінки. У діяльності судових працівників необхідне також гармонійне поєднання зовнішніх атрибутів морально-етичної поведінки з високою моральною культурою. Відповідний рівень морального розвитку судді, опанування ним моральних вимог поряд із професійними знаннями, умінням і навичками мають розглядатися як невід'ємний компонент його професійної зрілості.

2.Принципи організації судової влади. Принципи діяльності судів.

Усі сторони організації й діяльності суду регулюються нормами права. Серед них слід вирізнити норми, що визначають не окремі деталі устрою суду та його діяльності, а найбільш загальні і найбільш важливі їх сторони, які в силу цього набувають значення принципів судової влади.

Принципами судової влади є норми найбільш загального, керівного характеру, що визначають місце судової влади в системі єдиної державної влади, побудову її основних інститутів та спрямовані на реалізацію завдань, що стоять перед судовою владою. Принципи діють у межах єдиної цілісної взаємопов'язаної і взаємозалежної системи, тому порушення одного з них тягне за собою порушення й інших.

Будучи єдиною, система принципів судової влади поділяється на три підсистеми: інституціональну (загальні принципи судової влади), функціональну (принципи відправлення судочинства) й організаційну (принципи організації системи судових органів, або судоустрійні принципи). Усі вони хоча й пов'язані між собою, але утворюють самостійні галузеві підсистеми, кожна з яких відрізняється сферою поширення і призначенням.

Інституціональні принципи фіксують загальні відносини, що виникають при запровадженні інституту судової влади в суспільстві, окреслюють її місце в системі поділу влади й загальних засад взаємовідносин з іншими державними та приватними інститутами.

Функціональні принципи судової влади стосуються відносин, що виникають при судовому розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних та інших справ. Але на відміну від таких специфічних принципів, на яких будується окремий процес судочинства, функціональні принципи розкривають загальні засади здійснення й реалізації повноважень судової влади, характерні для будь-кого процесу розгляду судової справи і для всіх видів судочинства.

Організаційні (судоустрійні) принципи звернені до відносин, що виникають не з приводу розгляду й вирішення конкретного виду судової справи, а з приводу організації судової системи, структури її органів, статусу суддів, тобто у зв'язку з організаційними відносинами. У курсі "Організація судових та правоохоронних органів" вивчаються переважно принципи інституціональні й організаційні, а функціональні докладно вивчаються на навчальних курсах з кримінального, адміністративного, цивільного й господарського процесів.

Чітке дотримання всієї системи принципів забезпечує повний, всебічний та об'єктивний розгляд кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних та інших справ і тим самим виконання завдань судової влади.

Система принципів судової влади не залишається незмінною. Підкоряючись загальним закономірностям розвитку держави, деякі з них набувають нового змісту, з'являються й нові принципи.

Судовоправова реформа, що провадиться в Україні, прийняття нових матеріальних і процесуальних законів суттєво впливають на вдосконалення системи принципів судової влади, надаючи багатьом з них нового змісту.

В змісті коментованої статті Закону втілено принцип паритетності судової влади. Позаяк стаття б Конституції України закріпила, що державна влада поділяється на три гілки - законодавчу, виконавчу та судову. Жодного пріоритету одній владі стосовно інших не передбачено. Кожна гілка влади має відповідну компетенцію у сфері суспільних відносин, самостійно виконує властиві лише їй функції. Судова влада покликана розглядати й вирішувати на підставі закону всі правові спори, що виникають у державі, незалежно від кола суб'єктів, які сперечаються. Рішення, що виносяться органами судової влади, в силу принципу паритетності не потребують будь-кого затвердження іншими гілками влади.

Цей принцип передбачає виключну компетенцію судової влади: це насамперед межі поширення судової влади, остаточність рішень, що приймаються судовою владою, їх обов'язковість.

У межах, визначених Конституцією, чинними законами України щодо вирішення юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки, усіх конфліктів правового характеру, що виникають у суспільстві, роль арбітра належить без всякого винятку судовій владі. У цьому сенсі вона поширюється на всі відносини, що виникають між різними суб'єктами (як між громадянами, так і між громадянами і державою). По всіх цих спорах судові органи приймають рішення. Рішення та інші акти органів судової влади, що набули чинності, обов'язкові для всіх без винятку органів державної влади, підприємств, установ, посадових осіб, громадян та підлягають безумовному виконанню на всій території України. Невиконання вимог суддів, постановлених органами судової влади актів, що набрали чинності, призводить до встановленої законом відповідальності.

Принцип паритетності судової влади також передбачає певні гарантії дотримання необхідного рівня фінансування судової влади, пропорційного розподілу коштів у межах держбюджету з іншими гілками влади, належну оплату праці суддів і фінансування на утримання судових установ.

Поняття і система принципів організації та діяльності судів

Проблема принципів організації та діяльності судів є однією з центральних у науці судоустрою. Чітке визначення поняття судоустрійних принципів є одним із найважливіших питань, що розробляються як загальною теорією держави та права, так і представниками окремих галузей правознавства. Саме тому варто погодитися з висловленою у юридичній науці думкою, що відсутність чіткого й стабільного визначення певного поняття найчастіше призводить до його "розчинення" серед інших явиш і категорій, у даному випадку, наприклад, таких як "ідея", "норма", "закономірність", "властивість" тощо.

У науці судоустрою формулювання поняття "принцип" є однією з найбільш важливих теоретичних проблем, оскільки принципи організації і діяльності судів, по суті, являють собою основні положення, що визначають усю побудову судової системи та характеризують правовідносини, які виникають як при організаційному забезпеченні діяльності судів, так і в процесі реалізації судами та суддями визначених законом повноважень.

О. З. Хотинська доходить висновку, що завжди, коли йдеться про засади судочинства, під ними розуміють його принципи, однак саме поняття "принцип" є ширшим, ніж "засада", поглинаючи останню дефініцію^[1]. Така позиція, до речі, підтверджується й визначенням, яке міститься у Великому тлумачному словнику сучасної української мови: "засада – це вихідне, головне положення, принцип; основа світогляду, правило поведінки"^[2]. До того ж, мало хто сумнівається, що у ст. 129 Конституції України закріплені саме принципи судочинства, хоча застосовується термін "засади".

Загальновідомим є той факт, що в юриспруденції, як і в будь- якій іншій науці, мета визначення (дефініції) будь-якого поняття полягає в тому, щоб розкрити зміст цього поняття, вказуючи на його природу та суттєві властивості досліджуваного предмета, які виокремлюють його з числа інших. Щоб визначити поняття принципів організації і діяльності судів, спробуємо з'ясувати природу й специфічні риси, що відрізняють принципи від суміжних категорій.

Звернемося спочатку до етимологічного значення терміна "принцип". Слово "принцип" (від лат. principium) має такі основні значення: 1) основне вихідне положення будь-якої наукової системи, теорії, ідеологічного напряму; 2) особливість, покладена в основу створення або здійснення чого-небудь, спосіб створення або здійснення чогось; 3) переконання, норма, правило, яким керується хто- небудь у житті, поведінці^[3]. Ще стародавні римляни звертали увагу на те, що "принцип є найважливішою частиною всього" (principium est potissima pars cuuiugue rei).

Свого часу В. І. Даль писав, що принцип – це наукова або моральна засада, підстава, правило, основа, від якої не відступають^[4]. Наявність глибоких моральних коренів у понятті "принцип" підкреслював також і М. С. Строгович, стверджуючи, що вони мають яскраво виражену моральну основу; в принципах, як у дзеркалі, відображаються діючі у суспільстві моральні вимоги, загальний моральний та культурний рівні розвитку. У філософії поняття "принцип" має такі значення: 1) у суб'єктивному розумінні – основне положення, передумова (принцип мислення); в об'єктивному розумінні – вихідний пункт, першооснова, найперше; 2) основоположне теоретичне знання, що не є ані доказовим, ані потребуючим доказування; 3) основоположна етична норма, що є або суб'єктивною – максимою – і спрямовує волю, оскільки вона виступає як керівний момент стосовно окремих індивідів, або об'єктивною – законом – і в такому випадку визнається значущою для волі кожної розумної істоти^[5]. У теорії пізнання під категорією "принцип" розуміють загальне положення, універсальний елемент у понятійному апараті науки, а у теорії держави і права категорія "принцип права" означає основну засаду, відправну ідею, наділену універсальною властивістю, найвищою імперативністю^[6].

Крім того, з гносеологічної точки зору категорія "принцип" найтіснішим чином пов'язана з такими категоріями, як "закономірність" і "сутність". Це дає підстави визначати принципи будь-якої діяльності через її об'єктивні закономірності та її глибинну сутність. Поняття "принцип" також пов'язане з категорією "ідея" у тому випадку, коли під останньою філософи розуміють внутрішню логіку, закон існування досліджуваного об'єкта. Нарешті, у самому широкому розумінні принцип є началом, вихідним пунктом становлення буття. Таким чином, аналізуючи і порівнюючи між собою наведені вище визначення поняття "принцип", взяті з неюридичних джерел, слід зазначити, що стосовно судоустрою у них можна запозичити те, що принцип – це основне, вихідне положення науки, теорії, знання.

Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є: 1) законність; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) забезпечення доведеності вини; 4) змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; 6) забезпечення обвинуваченому права на захист; 7) гласність судового процесу та його повна фіксація технічними засобами; 8) забезпечення можливості апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; 9) обов'язковість рішень суду. Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства для судів окремих юрисдикцій.

На наш погляд, до системи принципів організації та діяльності судів слід віднести; здійснення правосудця виключно судами; доступність правосудця; спеціалізація, територіальність та інстанційність; незалежність суддів та їх недоторканність; верховенство права; законність; поєднання одноособового і колегіального розгляду справ; участь народних засідателів і присяжних у суді першої інстанції; гласність та відкритість судового процесу; рівність учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність; диспозитивність; забезпечення можливості апеляційного та касаційного оскарження рішень суду; обов'язковість судових рішень; державна мова судочинства; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення правової допомоги; забезпечення доведеності вини (презумпція невинуватості); офіційне з'ясування обставин у справі як принцип адміністративного судочинства.

Звичайно, системний підхід у вивченні принципів організації та діяльності судів не є самоціллю. Він необхідний, щоб найбільш повно і точно описати процеси, які відбуваються при реалізації принципів. У практичному плані системний аналіз дозволяє виявити властивості системи принципів організації та діяльності судів, визначити вплив на систему окремого принципу залежно від його змісту, з'ясувати шляхи законодавчого закріплення змісту принципу таким чином, щоб могла оптимально функціонувати вся система. Дослідження саме системи принципів організації та діяльності судів як особливого правового утворення дозволяє отримати цілісне уявлення про механізм реалізації кожного з її структурних елементів і системи в цілому для забезпечення прав учасників судочинства.

3.Суди загальної юрисдикції.

Важливу роль у суспільстві та державі відіграють суди, покликані здійснювати правосуддя і бути важливим елементом стримувань і противаг між гілками влади.

Перші згадки про суди сягають своїм корінням до ранніх цивілізацій. Згадки про функції правосуддя можна знайти у папірусах Давнього Єгипту XVII-XVI століть до нашої ери. "Книзі Суддів" Старого Заповіту. Законах Ману тощо. Існує думка, що саме правосуддя було однією з первинних і найважливіших функцій ранніх держав і навіть первісного суспільства. Зокрема, М. М. Коркунов писав: "Давні царі були, насамперед, суддями, а не законодавцями, і в первісному суспільстві була повністю відсутня уява про можливість довільно змінити встановлені зачатки права. Початковою точкою прояву державного володарювання було судове рішення, а не закон.

З часу виникнення перших судів та становлення судової влади вони пройшли складний історичний шлях розвитку в кожній окремо взятій країні, в тому числі й в Україні. Утім тривалий час суди та судова влада в Україні знаходилися під впливом судових систем Австро-Угорщини. Польщі. Румунії та Російської Імперії, до складу яких входили українські землі.

Спроби сформувати національну судову систему мали місце в Україні в 1918-1921 роках. Так. у Статуті про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки, ухваленому 29 квітня 1918 р. та більш відомому як Конституція УНР 1918 року, було задекларовано прогресивні принципи організації і діяльності національних органів судової влади. Але намагання УНР, Гетьманату та Директорії сформувати повноцінний судоустрій і судочинство виявилися марними і в 20-х роках XX ст. в Україні почала формуватися система радянського судоустрою, що проіснувала до розпаду колишнього СРСР.

Зокрема, судова система УРСР веде відлік своєї діяльності від 1923 року, коли відповідно до затвердженого Всеукраїнським Центральним виконавчим комітетом Положення про судоустрій УРСР на території республіки було затверджено єдину систему судових органів на чолі з Найвищим Судом УРСР.

У радянських конституціях принцип розподілу влади не знайшов належного втілення. У цих конституціях закріплювалася судова система, але нічого не говорилося про судову владу як окрему гілку влади. Уперше принцип розподілу влади був відображений у Декларації про державний суверенітет України.

Перша в незалежній Україні судова реформа відбулася в 1992-1993 роках, коли були прийняті прогресивні на той час закони України про судоустрій, статус суддів та інші, але реалізація цієї реформи гальмувалася відсутністю належних конституційних положень про правосуддя.

Істотний крок вперед було зроблено у зв'язку з підписанням 8 червня 1995 р. Конституційного Договору "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України", за яким державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Останню здійснюють тільки суди. Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди становлять судову систему України (ст. 36). Таким чином, поняття "судова влада" у сучасному його розумінні уперше з'явилося в нашому законодавстві саме у зазначеному вище Договорі.

Важливою подією в розвитку національного судоустрою і судочинства стало прийняття Конституції України 1996 року, яка закріпила принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6) і визначила, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 124). Утім тривалий час, до 2002 року, розвиток судів в Україні стримувався застарілим на той час законодавством про судоустрій України.

Проголошення судової реформи в Україні та закріплення її пріоритетних напрямків у Законі України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р, створило об'єктивні передумови для підвищення ефективності функціонування судів загальної юрисдикції. І вже під час виборів Президента України в 2004 році суди загальної юрисдикції на практиці довели здатність справедливо вирішувати правові конфлікти у суспільстві та державі.

За відносно нетривалий час в Україні було створено Вищий адміністративний суд України, продовжує формуватися система судів адміністративної юрисдикції. Також було прийнято нові процесуальні кодекси (Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України та Кодекс адміністративного судочинства України), що оптимізували галузеве судочинство. На краще змінилося правове і соціальне забезпечення суддів судів загальної юрисдикції.

Закон України "Про судоустрій України" в ст. 1 визначив, що судова влада в Україні реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.

Цивільне, господарське, адміністративне і кримінальне судочинство в Україні здійснюється судами загальної юрисдикції відповідно до Конституції та законів України.

Отже, суди загальної юрисдикції - це самостійні державні органи судової влади, що здійснюють правосуддя шляхом цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства відповідно до Конституції та законів України і утворюють єдину систему судів.

За своєю сутністю суди загальної юрисдикції є державними органами судової влади, уповноваженими здійснювати правосуддя відповідно до Конституції та законів України.

За змістом своєї діяльності суди загальної юрисдикції є органами цивільної, господарської, адміністративної і кримінальної юрисдикції.

За формою суди загальної юрисдикції є колегіальними органами державної судової влади, до складу яких входять судді, призначувані Президентом України та обрані Верховною Радою України безстроково (ст. 128 Конституції України), які здійснюють цивільне, господарське, адміністративне та кримінальне судочинство.

Суди загальної юрисдикції різняться за своєю сутністю, суб'єктами судочинства, предметом судочинства, формою судочинства, територією діяльності тощо.

Зокрема, суди загальної юрисдикції можна класифікувати за суб'єктами судочинства. Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України "Про судоустрій України", до системи судів загальної юрисдикції в Україні входять такі види судів:

• 
  1) місцеві суди;
  
• 
  2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;
  
• 
  3) вищі спеціалізовані суди;
  
• 
  4) Верховний Суд України.
  

Місцевими загальними судами, відповідно до ст. 21 Закону України "Про судоустрій України", є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди АРК, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України.

Наступною ланкою системи судів загальної юрисдикції є апеляційні суди: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва і Севастополя, Апеляційний суд АРК, військові апеляційні суди регіонів та апеляційні суди Військово-Морських сил України, а також Апеляційний суд України.

Ще однією новою ланкою, відповідно до глави 7 Розділу ІІ Закону України "Про судоустрій України", є вищі спеціалізовані суди, а саме - Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України. Закон також прямо передбачив легітимну можливість утворювати Президентом України інші вищі спеціалізовані суди в порядку, передбаченому Законом України "Про судоустрій України". У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за визначеною спеціалізацією в межах відповідної спеціалізації судової юрисдикції.

Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Він здійснює правосуддя і забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції.

Слід зазначити, що складність функцій, які здійснює Верховний Суд України, його внутрішня структура є досить розгалуженою. На чолі Верховного Суду України стоїть Голова Верховного Суду України. До складу Верховного Суду України входять судді Верховного Суду України, обрані на посаду безстроково, кількість яких встановлюється указом Президента України за поданням Голови Верховного Суду України, погодженим з Радою суддів України. До складу судових палат, що здійснюють розгляд судових справ із питань юрисдикції спеціалізованих судів, призначаються судді, які мають стаж суддівської діяльності у відповідному вищому суді не менше трьох років або відповідному апеляційному спеціалізованому суді не менше п'яти років.

Закон України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. у ст. 18,32-37 та інших також передбачав можливість утворення касаційних судів, але Рішенням Конституційного Суду України № 20-рп/ 2003 від 11 грудня 2003 р. створення касаційних судів було визнано неконституційним і відповідні статті Закону втратили чинність.

Існують й Інші класифікації судів загальної юрисдикції. За предметом судочинства суди загальної юрисдикції можна класифікувати на: 1) цивільні суди; 2) господарські суди; 3) адміністративні суди; 4) кримінальні суди. За формою судочинства: 1) кримінальні суди; 2) цивільні суди; 3) спеціалізовані суди. За територією: 1) загальнодержавні суди та 2) місцеві суди тощо.

Попри диференціацію системи судів загальної юрисдикції, для них властивий і процес інтеграції, що визначається принципом єдності системи судів загальної юрисдикції. Реалізація цього принципу забезпечується єдиними засадами організації та діяльності судів; єдиним статусом суддів; обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом; забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції; обов'язковістю виконання на території України судових рішень; єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів; фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України; вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів загальної юрисдикції.

Система судів загальної юрисдикції України - це нормативно-упорядкована та структурована сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених місцевих, апеляційних, спеціалізованих судів та Верховного Суду України, що будується на засадах територіальності й спеціалізації і забезпечує здійснення правосуддя в Україні

Для системи судів загальної юрисдикції, що представлена місцевими судами, апеляційними судами, Апеляційним судом України, витими спеціалізованими судами і Верховним Судом України, властиві такі ознаки, як: регулювання діяльності системи судів загальної юрисдикції виключно Конституцією та законами України; заборона делегувати функції системи судів загальної юрисдикції іншим органам державної влади та місцевого самоврядування; організаційно-правова єдність системи судів загальної юрисдикції; застосування принципів територіальності та спеціалізації до системи судів загальної юрисдикції; динамічність системи судів загальної юрисдикції, що зумовлює її постійний розвиток і вдосконалення тощо.

Система судів загальної юрисдикції перебуває в постійному розвитку. Одні її елементи втрачають своє значення, тоді як з'являються інші, нові елементи цієї системи. Наприклад, на сьогодні актуальним завданням судово-правової реформи є формування ефективної системи адміністративних судів, яких до 2005 року в Україні не було.

Основними функціями судової влади в Україні є здійснення правосуддя - цивільного, господарського, адміністративного і кримінального. На важливість цих функцій вказує і назва відповідного розділу Конституції України - "Правосуддя". Тобто судова влада, передовсім, асоціюється з правосуддям, що відображає сутність і зміст судової влади та призначення судів у суспільстві і державі.

Водночас функції судової влади не обмежуються виключно функціями правосуддя. Вони є багатогранними і різноманітними, тому слід говорити про множинність цих функцій.

Функції судової влади - це напрями і види діяльності судів у межах і порядку, передбачених Конституцією, законами та іншими нормативно-правовими актами України.

Багатоманітність функцій судової влади відображується в множинності функцій Конституційного Суду України і судів загальної юрисдикції в Україні.

Функції судів загальної юрисдикції є основною складовою системи функцій судової влади загалом. Вони здійснюють правосуддя з цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справ, тоді як Конституційний Суд України є єдиним органом конституційного правосуддя в Україні. Його функціонування поширюється на вирішення питань про відповідність Конституції України законів та Інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також на офіційне тлумачення Конституції і законів України.

Отже, функції судів загальної юрисдикції - це основні напрями та види діяльності судів загальної юрисдикції з метою розгляду й вирішення справ у сфері цивільного, господарського, адміністративного та кримінального правосуддя, що здійснюється виключно судами на підставах, у межах та порядку, які передбачені Конституцією України та законами.

Цим функціям властиві загальні та спеціальні ознаки (дієвий характер цих функцій; вираження в них сутності та змісту судової влади загалом; системний характер зазначених функцій; нормативна визначеність цих функцій і форм їх здійснення; наявність системи гарантій реалізації вказаних функцій тощо).

Багатоманітність функцій судів загальної юрисдикції не заперечує можливості їх класифікації за такими критеріями, як: суб'єкти, об'єкти, способи, форма здійснення судочинства, час і територія його здійснення тощо.

Функції судів загальної юрисдикції можна класифікувати відповідно до таких критеріїв, як: 1) за суб'єктами здійснення правосуддя: функції Верховного Суду України, функції вищих спеціалізованих судів, функції апеляційних судів, функції місцевих судів; 2) за об'єктами правосуддя: функція цивільного правосуддя, функція господарського правосуддя, функція адміністративного правосуддя, функція кримінального правосуддя; 3) за способами правосуддя: правозастосовча функція, нормотворча функція, правозахисна функція, представницька функція та функції організаційного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного та соціального забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції: 4) за формою здійснення судочинства: функція кримінального судочинства, функція цивільного судочинства, функція спеціалізованого судочинства; 5) за терміном (часом) здійснення функцій; постійні функції, тимчасові функції; 6) за територією здійснення функції: загальнодержавні функції та місцеві функції тощо.

Загалом ці функції утворюють систему функцій судів загальної юрисдикції, що має комплексний системний характер.

З метою оптимізації діяльності судів загальної юрисдикції в Україні сформувалася і діє система забезпечення функціонування судів загальної юрисдикції. Це структурована сукупність нормативно визначених органів судової влади (кваліфікаційні комісії суддів та Вища кваліфікаційна комісія суддів України; Вища рада юстиції; суддівське самоврядування) та інших органів державної влади (Державна судова адміністрація України, Державна виконавча служба і Державний департамент України з питань виконання покарань. Міністерство юстиції України. Кабінет Міністрів України, Президент України. Верховна Рада України та ін.) й органів місцевого самоврядування, що здійснюють позасудову діяльність у сфері організаційного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного, інформаційно-аналітичного й іншого забезпечення функціонування судів загальної юрисдикції.

Реалізація функцій судів загальної юрисдикції здійснюється через нормативно визначені повноваження цих судів, тобто сукупність прав і обов'язків судів загальної юрисдикції, закріплених за ними Конституцією та законами України.

Зокрема, Закон України "Про судоустрій України від 7 лютого 2002 р. визначає повноваження місцевих судів, апеляційних судів, вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України (статті 22,26,39,47 Закону).

Так, місцеві суди розглядають як перша інстанція кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення.

Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, що віднесені процесуальним законом до їх підсудності.

Місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов'язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юстиції), крім справ адміністративної юстиції у сфері військового управління, що розглядаються військовими судами.

Апеляційні суди, відповідно до ст. 26 Закону України "Про судоустрій України", розглядають справи в апеляційному порядку згідно із процесуальним законом; розглядають у першій інстанції справи, визначені законом (крім апеляційних господарських судів); ведуть та аналізують судову статистику, вивчають і узагальнюють судову практику; надають методичну допомогу в застосуванні законодавства місцевим судам та здійснюють інші повноваження, передбачені законом.

Вищі спеціалізовані суди розглядають у касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, а також інші судові справи у випадках, визначених процесуальним законом; ведуть та аналізують судову статистику, вивчають і узагальнюють судову практику; надають методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та законів у національній судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу; дають спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції та виконують інші функції, передбачені чинним законодавством.

Відповідно до п. 2 ст. 47 Закону України "Про судоустрій України", Верховний Суд України здійснює такі повноваження: і) розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов'язані з виключними обставинами; 2) дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає нечинними роз'яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду, зазначені в п. 1 ч. 2 ст. 44 цього Закону; 3) дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я; 4) звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції під час здійснення ними правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів; 5) веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, знайомиться в судах з практикою застосування законодавства; 6) у межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають з міжнародних договорів України; представляє суди загальної юрисдикції у зносинах з судами інших держав; 7) здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Повноваження місцевих, апеляційних судів, вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України знаходять своє продовження і логічний розвиток в повноваженнях голів, заступників голів і суддів цих судів (статті 23, 24, 27, 28, 29, 40, 41, 42, 49, 50, 52 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 p.), а також у повноваженнях колегіальних органів судів загальної юрисдикції: президій апеляційних судів, президій вищих спеціалізованих судів, Президії Верховного Суду України (статті 30, 43, 54 Закону) та повноваженнях пленумів вищих спеціалізованих судів і Пленумі Верховного Суду України (статті 44, 55).