Конституційне право. конст. право №7. Конституційноправова система судової влади в Україні та зарубіжних країнах

• Название: Конституційноправова система судової влади в Україні та зарубіжних країнах
• Анкор: Конституційне право
• Дата: 18.09.2019
• Размер: 181.39 Kb.
• Имя файла: конст. право №7.docx
• Тип: Документы; #87105
• страница: 1 из 4

Конституційно-правова система судової влади в Україні та зарубіжних країнах.

1.Поняття і структура судової влади .Статус суддів.

2.Принципи організації судової влади. Принципи діяльності судів.

3.Суди загальної юрисдикції.

4.Адміністративна юстиція.

5.Конституційна юстиція.

1.Поняття і структура судової влади .Статус суддів.

Якщо законодавча і виконавча влада покладаються кон­ституціями саме на вищі державні органи (парламент, глава держави та уряд), то судова - на всю сукупність судових ор­ганів від низових до верховних. Кожен з судових органів роз­глядає і вирішує конкретні справи абсолютно самостійно, ке­руючись виключно законом. Носієм судової влади є всі судові органи, а не тільки верховний суд.

Сукупність судів (іноді і їх діяльність) називається судо­вою владою.

Соціальна роль судової влади (в демократичному суспільстві) полягає в тому, щоб в юридичних конфліктах за­безпечувати панування права, вираженого в різних норматив­но-правових актах. Здійснюючи правосуддя, судова влада вво­дить державне насильство в цивілізовані рамки, гарантуючи захист законослухняних громадян від свавілля з боку держави та іншіх суб'єктів.

Із усіх влад - судова найслабша. По-перше, вона не спи­рається на волевиявлення виборців, як, наприклад, законодав­ча. По-друге, вона не має в своєму розпорядженні силових структур, як виконавча. Сила судової влади полягає в повазі цивілізованого суспільства до права і до суду як його справед­ливого застосувача.

Структура судової влади охоплює, передусім, суди. У країнах англосаксонської правової системи вони утворюють єдину систему, в якій різні гілки замикаються на єдиному вер­ховному суді.

У країнах континентальної системи права існують декілька незалежних один від одного систем спеціалізованих судів на чолі зі своїми вищими судами (полісистема).

У країнах з романською правовою системою і деяких інших часто поряд із системою судів загальної юрисдикції (тобто тих, що розглядають цивільні і кримінальні справи) створюється окрема система адміністративної юрисдикції (Франція, Італія - Державна рада; Швеція - Верховний адміністративний суд; Болгарія, Чехія - адміністративні су­ди). Там, де адміністративні суди не утворюють замкнуту сис­тему, вони являють собою особливу гілку судів загальної юри­сдикції.

Подібне становище і з військовими судами. У багатьох дер­жавах військові суди в мирний час не створюються, а там, де існують, вони також утворюють особливу гілку судів загальної юрисдикції.

Особливе місце в країнах континентальної Європи, вклю­чаючи і постсоціалістичні, займають Конституційні суди. У деяких країнах існують суди для розгляду справ про консти­туційну відповідальність вищих посадових осіб (Високий Суд правосуддя у Франції; Державний трибунал у Польщі).

У ряді мусульманських країн нарівні з державними діють шаріатські суди.

Демократичні конституції, зазвичай, містять заборону надзвичайних судів, які можуть діяти поза встановленою зако­ном процедурою.

Структурою судової влади охоплюються, крім судів, деякі інші види державних органів і установ, що обслуговують судо­ву владу. Серед них:

1) органи попереднього розслідування;органи прокуратури (в деяких державах вони являють
собою   систему,   в   інших   ні,   але   вони   підтримують функціональний зв'язок);

адвокатура;

судова поліція тощо.

Прокуратура. Це орган, функції якого полягають у: 1) кримінальному переслідуванні осіб, які здійснили злочинні діяння; 2) підтримці публічного обвинувачення в суді; 3) на­гляді за законністю попереднього розслідування злочинів і ут­римання осіб у місцях позбавлення свободи; 4) загальному на­гляді за дотриманням законності в державі.

В переважній більшості країн прокуратури до складу кон­ституційних інститутів не входять, однак основні елементи їх статусу як правило закріплюються в конституціях. Більш де­тально їх статус регулюється спеціальними законами і судово-процесуальним законодавством.

Виходячи з місця прокуратури в системі державних ор­ганів, можна виділити чотири групи країн:

країни, де прокуратура знаходиться у складі міністер­ства юстиції (США, Франція, Польща, Японія), а міністр юс­тиції - це генеральний прокурор;країни,    де    прокуратура    включена    до    складу суддівського корпусу (магістратури) і знаходиться при судах (Іспанія, Італія).країни, де прокуратура виділена в окрему систему і підзвітна парламенту (це колишні соціалістичні країни) за схемою: Парламент - генеральний прокурор – прокурори нижчої ланки. країни, де прокуратура відсутня взагалі (Великобри­танія) Генеральний атторней очолює адвокатський корпус,представники якого в необхідних випадках виступають на су­
дових процесах як обвинувачі. Коли ж розглядаються особли­во важливі кримінальні справи,обвинувачення підтримує спеціальна посадова особа - директор публічних слухань.

Адвокатура. Це об'єднання висококваліфікованих юристів, що професіонально надають юридичну допомогу фізичним і юридичним особам.

Конституції дуже рідко згадують про адвокатуру. У пере­важній більшості країн статус адвокатури, як правило, регу­люється законами. Але є і виключення. Прикладом є одна з двох адвокатських корпорацій у Великобританії - корпорація баристерів. Ця привілейована корпорація об'єднує найбільш кваліфікованих адвокатів, які мають справу виключно з вищи­ми судами. В її організацію і діяльність держава традиційно не втручається. Крім неї існує корпорація соліситорів, статус якої регулюється Актом про соліситорів. Вони готують справи для баристерів, ведуть менш важливі справи.

У Великобританії на будь-яку судову посаду можна потра­пити тільки через адвокатуру.

У США найбільш впливовим загальнонаціональним об'єднанням адвокатів є Американська асоціація юристів. Єдиного законодавства щодо адвокатури немає, але є законо­давство штатів, судові правила, а в ряді штатів - статути адво­катських об'єднань.

У Франції, Німеччині та інших європейських країнах ста­тус адвокатури регулюється Законами про адвокатуру.

Послуги адвокатів високооплачувані і законодавство в де­мократичних країнах зазвичай передбачає пільги незаможним аж до надання юридичної допомоги за державний кошт.

Інші допоміжні органи і установи. Вони також рідко знаходять своє регулювання в Конституціях, але окремі при­клади такого регулювання є. Конституція Румунії (ст.129) пе­редбачає судову поліцію, що знаходиться на службі судових інстанцій. Конституція Болгарії встановлює, що слідчі органи знаходяться в системі судової влади і здійснюють попереднє слідство з кримінальних справ.

З виникненням держави утворився і суд як особливий державний орган, що мав свою сферу діяльності, основним змістом якої було вирішення спорів і застосування заходів державного примусу (покарання) до осіб, які посягнули на інтереси, що охоронялися державою. У різні історичні періоди розвитку держави судові функції виконувалися як окремою особою (зокрема суд князя, царя, імператора, султана, рабовласника, феодала, поміщика), так і колегіально (суд геліастів у Стародавній Греції і постійні квестії в Стародавньому Римі, народне1 віче, станові, канонічні суди тощо).

Особливого значення роль судової влади набула у період буржуазних революцій у Західній Європі. Зокрема, після перемоги Великої французької революції 1789–1793 pp. Конституція 1791 року повністю грунтувалася на засадах поділу влади. Її глава 5 була присвячена судовій владі. Вона проголосила незалежність судової влади від виконавчої та вручала її "суддям, обраним на строк народом". При цьому "судова влада в жодному разі не може здійснюватися ні законодавчим корпусом, ні королем". Із засади поділу влад Конституція виводила правило про невтручання органів адміністрації в судові справи і судових органів – у справи адміністрації. Без сумніву, на законодавче оформлення судової влади як самостійної гілки влади як для Франції, так і для інших європейських держав мала вплив концепція поділу влади, розроблена і викладена представником французького Просвітництва Ш.-Л. Монтеск'є у його праці "Про дух законів" (1748 р.).

В історії української державності судова влада значною мірою була відокремлена від адміністративної під час польського панування на українських землях (у Малоросії) – відповідно до положень Литовського Статуту 1588 року, але лише до 1654 року, коли Малоросія була приєднана до Росії з поширенням на її територію чинного в останній судоустрою. Перші спроби закріплення на конституційному рівні поняття судової влади мали місце в Пактах і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького Пилипа Орлика від 5 квітня 1710 р. Зокрема, згідно з її ст. 7 "якщо хтось із... урядників, а також рядових козаків учинить злочин, що шкодить Гетьманській честі... подібних винуватців злочину не повинен карати сам Ясновельможний Гетьман із власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення – і умисне, й випадкове – має підлягати розгляду Генерального Суду, який повинен винести рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкорятися як переможений законом".

У період відродження української держави (1917–1920 pp.) Центральна Рада Української Народної Республіки 29 квітня 1918 р. прийняла Конституцію під назвою "Статут про державний устрій, права і вольності УНР". В основу структури вищих органів державної влади також було покладено принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Згідно із ст. 63 Конституції "судових вирішень не можуть змінити ні законодавчі, ні адміністраційні органи влади". Судочинство проголошувалось усним і гласним, а всі громадяни, незалежно від посад, – рівними перед законом і судом.

У Радянській Україні у жодній з її Конституцій (1919, 1937, 1978 pp.) принцип поділу влад і, зокрема, судову владу як окрему гілку влади, не було закріплено. Лише з розпадом Радянського Союзу Україна повернулася до цього питання. У ст. III Декларації про державний суверенітет України проголошено, зокрема, що державна влада в Республіці здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. У Концепції судово-правової реформи в Україні, схваленій постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. стосовно умов і факторів, що зумовлюють необхідність проведення судово-правової реформи, зазначалось, що "суди являли собою важливий інструмент командно-адміністративної системи і змушені були бути провідниками її волі. Суд не мав влади, а влада безконтрольно користувалась судом". А серед завдань реформи на перше місці була поставлена необхідність шляхом ефективного розмежування повноважень гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу законодавчої та виконавчої влади. При цьому під судовою владою у Концепції розумілася система незалежних судів, які в порядку, визначеному законом, здійснюють право суддя. Суди мають владні повноваження для відновлення порушеного права і справедливості. Судова влада здійснюється тільки судом і на основі закону. Всі органи, які виконували деякі судові функції, скасовуються (статті II і III).

Нарешті, останнім важливим кроком до закріплення принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову у Конституції України 1996 р. (ст. 6) став підписаний 8 червня 1995 р. Конституційний договір про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні до прийняття нової Конституції України, згідно із ст. 36 якого державна влада в Україні будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Судову владу здійснюють Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди.

Стаття 1 Закону наголошує, що судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно з законом. Судову владу реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Однак поняття "судова влада" не зводиться до існуючої в державі системи судів, до судочинства, правосуддя. Воно має більш складну природу, як і більш загальні поняття "влада" і "державна влада".

Судова влада – це самостійна і незалежна гілка (галузь) державної влади. У зв'язку з відсутністю в законодавстві України визначення поняття "судова влада", у юридичній літературі по-різному визначають його зміст. Найчастіше її визначають як систему судів, що здійснюють правосуддя. Дійсно, без судів судова влада неможлива, але не можна зводити судову владу лише до системи судів, оскільки суди є лише суб'єктами судової влади. Уся система судових органів, наділених відповідними повноваженнями, становить основу судової влади. Головним призначенням цих органів є розв'язання правових конфліктів між людьми, людиною і державою, різними структурами держави. Професійні судді та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу (народні засідателі, присяжні) є носіями судової влади в Україні, які покликані здійснювати правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої гілок влади.

Не можна ототожнювати судову владу з правосуддям, адже воно є основною і виключною (ч. 1 ст. 124 Конституції України), але не єдиною функцією судової влади, методом її реалізації. Поняття "судова влада" є ширшим, ніж поняття "правосуддя" як розгляд справ у судовому засіданні, і більш загальним по суті. Воно засвідчує наявність органів, які здійснюють судову владу, і відображає зміст їх функцій та повноважень. При цьому не можна не помітити певну непослідовність Конституції України у визначенні судової влади. Так, після виокремлення поняття судової влади у ст. 6, вона, на відміну від законодавчої та виконавчої влади, була визнана Конституцією не як "влада", а за характером діяльності – як правосуддя. Розділ VIII Конституції України доцільно було назвати не "Правосуддя", а "Судова влада". Водночас позитивним моментом є те, що Закон уже містить окремий розділ 1 "Засади організації судової влади", в якому відрізняє судову владу від судової системи, визначає суб'єктів судової влади і символи судової влади, якими згідно з його ст. 16 є державні символи України – Державний Герб України і Державний Прапор України.

Крім правосуддя судова влада передбачає здійснення інших функцій: конституційний контроль, контроль за законністю та обгрунтованістю рішень і дій (бездіяльності) державних органів, посадових осіб і державних службовців у разі оскарження їх до суду; контроль за законністю і обгрунтованістю затримання особи, тримання її під вартою, дотриманням прав особи при застосуванні інших заходів забезпечення кримінального провадження, проведенні слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій, продовженні строків досудового розслідування у кримінальному процесі; узагальнення, систематизація і роз'яснення питань судової практики; участь у формуванні суддівського корпусу тощо.

Таким чином, судова влада – це сукупність закріплених у Конституції України, процесуальних кодексах та законах України повноважень, які надані судам як спеціальним органам держави для вирішення у процесі застосування права питань, віднесених до їх компетенції, і які реалізуються шляхом здійснення конституційного, цивільного, господарського, адміністративного, кримінального судочинства, а також у формі судового контролю і судового забезпечення.

Судова влада має ознаки самостійності, винятковості, підзаконності і повноти.

1. Самостійність судової влади означає, що судові функції суд не поділяє з іншими органами. Вона здійснюється судами автономно і незалежно від інших державних органів і реалізується у притаманних саме судовій владі організаційних і процесуальних формах, а рішення суду не потребують чиїхось санкцій чи затверджень.

Згідно з Рекомендацією № R (94) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо незалежності, ефективності та ролі суддів від 13 жовтня 1994 р. судді повинні приймати свої рішення цілком незалежно і мати можливість діяти без обмежень, без неправомочного впливу, підбурення, тиску, погроз, неправомочного прямого чи непрямого втручання, з чийого боку та з яких мотивів воно б не здійснювалось. У законі мають бути передбачені санкції проти осіб, які намагаються у такий спосіб впливати на суддів. Судді повинні бути цілком вільними у винесенні неупередженого рішення у справі, яку вони розглядають, покладатись на своє внутрішнє переконання, власне тлумачення фактів і чинне законодавство. Судді не зобов'язані давати звіт щодо справ, які перебувають в їх провадженні, жодній особі, яка не належить до системи судової влади (п. 2 "d").

Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (ст. 126 Конституції України). КСУ у рішенні від 19 травня 1999 р. № 4-рп/99 у справі за запитами народних депутатів України зазначив, що й народний депутат України не має права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, до голів судів і до суддів стосовно конкретних судових справ (п. 1.1).

Пленум ВСУ у п. 4 постанови № 8 від 17 червня 2007 р. "Про незалежність судової влади" роз'яснив, зокрема, що незалежність судової влади, її рівність із законодавчою та виконавчою гілками влади є невід'ємними ознаками правової держави, в якій кожен має право на судовий захист своїх прав і свобод. Порушенням принципів самостійності судів і незалежності суддів слід визнавати, зокрема, витребування від судді пояснень з питань, які підлягають чи були предметом обговорення у нарадчій кімнаті, або спробу розкриття таємниці постановлення рішення в інший спосіб, витребування чи вилучення судових справ, розгляд яких не завершено, а також отримання матеріалів судових справ (копій документів, які містяться у справі, виписок з неї тощо) з порушенням встановленого законом порядку (неповноважним суб'єктом, без належного документального оформлення тощо).

Втручання у здійснення правосуддя, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи впливу на безсторонність суду забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом (ст. 6 Закону України). За втручання у діяльність судових органів, незаконне втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду, погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного, умисне знищення або пошкодження майна судді, народного засідателя чи присяжного, посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, передбачена кримінальна відповідальність (статті 376, 379 КК).

2. Винятковість судової влади полягає в тому, що жоден інший орган державної влади чи управління, жодна посадова особа не має права брати на себе функції і повноваження судів. Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Винесення рішення у конкретній справі є прерогативою суду. Наприклад, у кримінальному процесі особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили (ч. 1 ст. 62 Конституції України, ч. 1 ст. 17 КПК).

• 
  3. Підзаконність судової влади дістає вияв не тільки в тому, що суди і судді діють на підставі закону, підпорядковуються Конституції України, процесуальним кодексам і законам України, а і в тому, що її носії не мають права відступати у своїй діяльності від вимог матеріального і процесуального закону. Наприклад, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону або неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність можуть бути підставами для скасування судового рішення судом апеляційної інстанції (статті 409, 412, 413 КПК), а порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права у цивільному процесі – підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення судом апеляційної інстанції (статті 307, 309 ЦПК). Судді всіх судів, у тому числі КСУ, незалежні і підкоряються тільки Конституції і законам України.
  
• 
  4. Повнота судової влади визначається змістом компетенції її органів, остаточністю рішень, які приймаються судовою владою, їх обов'язковістю для державних органів, посадових осіб, громадян.
  

Рішення, прийняте судом України, може бути переглянуто лише уповноваженим на те судом, який входить до судової системи України. Як виняток, згідно з ч. 4 ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна, наприклад до ЄСПЛ.

Судові рішення, якими закінчується розгляд справи в суді, ухвалюються іменем України і є обов'язковими для виконання на всій території України (ч. 5 ст. 124 Конституції України, ст. ІЗ Закону). Обов'язковість рішень суду є однією з основних конституційних засад судочинства (п. 9 ч. З ст. 129 Конституції України). За умисне невиконання судового рішення, що набрало законної сили, або перешкоджання його виконанню передбачена кримінальна відповідальність (ст. 382 КК).