Лекція з Кримінального права. Загальна частина тема 20 " Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх "
 Скачать 73.23 Kb.
|
|
До зазначених вище категорій осіб суд застосовує примусові заходи виховного характеру, передбачені ч.2 ст. 105 КК(перелік цих заходів вичерпний): застереження полягає в оголошенні судом у судовому засіданні в обвину- вальному вироку осуду (засудження) поведінки неповнолітнього і попередженні неповнолітнього про недопущення в його подальшій поведінці таких дій; обмеження судом в обвинувальному вироку дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього. У КК не має спеціальної регламентації ні щодо тривалості застосування даного заходу, ні щодо форм його прояву. Тривалість його визначається судом (ч.3 ст. 105) (очевидно, тривалість його застосування має бути обумовлена фактом досягнення виправлення, але не пізніше ніж до досягнення 18років). Відповідно до п.6 постанови «під обмеженням дозвілля і встановленням особливих вимог щодо поведінки неповнолітнього слід розуміти: обмеження перебування поза домівкою в певний час доби; заборону відвідувати певні місця, змінювати без згоди органу, який здійснює за ним нагляд, місце проживання, навчання чи роботи, виїжджати в іншу місцевість; вимогу продовжити навчання, пройти курс лікування при хворобливому потягу до спиртного або вживанні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів; тощо». передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадянна їхнє прохання. Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, полягає у покладенні судом на таких осіб обов’язку посилити вихований вплив, систематично контролювати поведінку неповнолітнього. Так, згідно з п.7 постанови «Передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють, допускається лише за наявності даних про їх здатність забезпечити позитивний виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою. Під особами, які заміняють батьків, слід розуміти усиновителів, опікунівіпіклувальників».Суд має переконатися, що той, кому неповнолітній передається під нагляд, правильно оцінює вчинене підлітком, має на останнього позитивний виховний вплив і здатний забезпечити щоденний нагляд і контроль. Закон не вимагає одержання згоди згаданих осіб на передачу їм неповнолітнього під нагляд, але така згода потрібна, оскільки її відсутність ставить під сумнів досягнення позитивного результату застосування розглядуваного заходу.В той же час згода особи без реальної спроможності здійснювати ефективний виховний вплив та реальний контроль за поведінкою підлітка не повинна бути доводом на користь передачі його під нагляд такій особі. Відповідно до абз.2 п.7 постанови «Вирішуючи питання про передачу неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, суд повинен виходити з даних, що їх характеризують. Неприпустимо передавати неповнолітнього під нагляд батькові або матері, які позбавлені батьківських прав, а також батькам чи іншим особам, котрі через свою поведінку не здатні позитивно впливати на нього". Передача неповнолітнього під нагляд окремих громадян полягає в покладенні на них обов’язків по вихованню і контролю за поведінкою піднаглядного. Вона можлива лише на прохання громадян, якими звичайно мають бути особи, які добре проявили себе на педагогічній роботі або в іншій сфері суспільно корисноїдіяльності. Передача неповнолітнього під нагляд педагогічного або трудового колективу полягає в покладенні судом на такий колектив за його згодою обов’язку по здійсненню виховного впливу і контролю за поведінкою неповнолітнього. Це поручительство педагогічного або трудового колективу за неповнолітнього, якого вони знають по навчанню чи по роботі і за поведінку якого беруть на себе відповідальність. «Неповнолітнього можна передати під нагляд педагогічного (за місцем навчання) чи трудового (за місцем роботи) колективу – за згодою цього колективу, а також під нагляд окремих громадян – на їхнє прохання. При цьому як педагогічний чи трудовий колектив, так і окремий громадянин мають бути спроможні здійснювати виховний вплив на неповнолітнього, постійно й належним чином контролювати його поведінку та зобов’язані це робити.» (абз.3 п.7 постанови). Таким колективом може бути, наприклад, педагогічний колектив школи, в якій вчиться неповнолітній, чи колектив цеху підприємства, на якому він працює. Суд має бути впевненим у можливостях позитивного виховного впливу такого колективу на неповнолітнього, який передається йому під нагляд. При передачі неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють, педагогічному або трудовому колективу, а також окремих громадян закон не встановлює строків нагляду. Конкретний строк нагляду визначається судом (ч. 3 ст.105). На практиці нагляд здійснюється впродовж принаймні одного року, оскільки за коротшого строку він буде малоефективним (але не довше, ніж до досягнення особою повноліття). Покладення на неповнолітнього обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків застосовується лише до неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і маємайно, кошти або заробіток. Власне майно – те, власником якого є неповнолітній (куплене ним, подароване чи залишене йому у спадок), в тому числі майно, що перебуває у спільній власності. Власні кошти – це кошти на вкладах у банку, подаровані неповнолітньому чи одержаніним у спадок. Заробіток – включає заробітну плату від постійного або тимчасової роботи, регульованої трудовим законодавством, включаючи роботу в якості учня чи стажера. Направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків означає поміщення до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації або професійного училища соціальної реабілітації, статус яких визначений Законом «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" від 24 січня 1995 р. Ці заклади мають напівзакритий характер, направлення до них є найсуворішим примусовим заходом виховного характеру. Відповідно до абз.1 п.9 постанови «до спеціальних навчально-виховних установ, передбачених п.5 ч.2 ст. 105 КК, направляються неповнолітні, котрі вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру. У ці установи не можуть направлятись особи, визнані інвалідами, а також ті, яким згідно з висновком відповідних спеціалістів перебування в таких установах протипоказане за станом здоров’я». Застосування цього заходу обумовлюється ступенем соціально-моральної запущеності особи неповнолітнього (про це може свідчити, зокрема, неефективність застосовуваних до нього раніше примусових заходів виховного характеру), вихід його з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють (про це може свідчити, зокрема, бродяжництво неповнолітнього), доцільністю ізоляції його від негативного впливу соціального середовища, а також характером та ступенем тяжкості вчиненого злочину чи суспільно небезпечного діяння, передбаченого статтею Особливої частини КК. Основним завданням загальноосвітніх шкіл і професійних училищ соціальної реабілітації є: створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, розвитку індивідуальних здібностей і нахилів, забезпечення необхідної медичної допомоги; забезпечення соціальної реабілітації учнів, їх правового виховання та соціального захисту в умовах постійного педагогічного режиму (ст. 8 Закону від 24 січня 1995 р.). Особливості педагогічного режиму в школі соціальної реабілітації та професійному училищі соціальної реабілітації визначаються: спеціальним режимом дня і системою навчальної і виховної роботи; постійним наглядом і педагогічним контролем за учнями; виключенням можливості вільного виходу за межі території школичиучилищабездозволуадміністрації.Неповнолітній направляється до спеціальної навчально-виховної установи до його виправлення на визначений судом строк, який не може перевищувати трьох років. До загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійного училища соціальної реабілітації – від 14 до 18 років. В постанові (ухвалі) вказується лише тип спеціальної навчально-виховної установи. «Зазначати конкретну школу або училище та місце їх знаходження не потрібно, оскільки це питання вирішує відповідний орган освіти"(абз.2п.12постанови).У загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітні тримаються до досягнення ними 14 років, у професійних училищах соціальної реабілітації – 18 років, а у виняткових випадках (якщо це необхідно для закінчення навчального року або професійної підготовки) у школах до досягнення ними 15 років, а в училищах – за рішенням суду – до досягнення 19 років. Учні загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації, яким виповнилося 15 років, але які не стали на шлях виправлення, за рішенням суду за місцем знаходження зазначеного закладу можуть бути переведені до професійного училища соціальної реабілітації. В таких випадках загальний строк перебування учня в цих спеціальних навчально-виховних установах теж не може перевищувати трьох років (абз. 1-3 п.11 постанови). У школі соціальної реабілітації можуть застосовуватися заходи заохочення учнів. За порушення режиму на учнів можуть накладатися такі стягнення: попередження, оголошення догани, обговорення на загальних зборах учнів групи, загону, педагогічній раді, поміщення до дисциплінарної кімнати терміном до двох діб. Умови тримання в такій кімнаті визначаються Положенням про дисциплінарну кімнату, затвердженим Міністерством освіти (див.: Положення про дисциплінарну кімнату спеціальної загальноосвітньої школи і спеціального училища для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання, затверджене наказом Міносвіти від25серпня1994 р.№256).Професійне училище соціальної реабілітації є державною установою Міністерства освіти і науки. Не підлягають направленню до училища неповнолітні, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі, засуджені до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, із застосуванням відстрочки виконання вироку або умовно. В училищі можуть застосовуватись заходи заохочення учнів. За порушення вимог режиму і правил поведінки на учнів можуть накладатися такі стягнення: оголошення зауваження, оголошення догани, поміщення до дисциплінарної кімнати терміном до двох діб. Звільнення учнів із навчально-виховних установ соціальної реабілітації проводиться достроково або після закінчення терміну перебування (ч. 7 ст.8 Закону від 24 січня 1995 р.), в останньому випадку – рішенням директора школи чи училища. Учень, який довів своє виправлення, підлягає достроковому звільненню з навчально-виховного закладу соціальної реабілітації. Воно провадиться за клопотанням ради школи чи професійного училища соціальної реабілітації на підставі постанови судді районного (міського) суду за місцем знаходження цього закладу. До клопотання має бути долучена особова справа учня з даними, що характеризують його ставлення до навчання і праці, а також поведінку за весь час перебування в школі або професійному училищі соціальної реабілітації (абз. 4п. 11 постанови). Вид примусових заходів виховного характеру, тривалість застосування тих із них, що мають строковий характер, та зміст обмежень обираються судом з урахуванням в принципі тих самих обставин, які виступають загальними засадами призначення покарання. Таким чином, при виборі примусових заходів виховного характеру суд має враховувати характер і ступінь суспільної небезпеки вчиеного злочину, особу винного, обставини, які пом’якшують чи обтяжують покарання за цей злочин, якби воно насправді призначалося. При цьому суд не зв’язаний санкцією статті Особливої частини КК, якою передбачений злочин, від відповідальності за який звільняється неповнолітній. Водночас примусові заходи виховного характеру призначаються з урахуванням положень, викладених у ч.2 ст. 105: а) можуть бути призначені виховні заходи, лише прямо вказані в цій статті КК (їх перелік вичерпний); б) тривалість виховного заходу, передбаченого п.5 ч.2 ст. 105, - направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи, - не може перевищувати встановленого КК терміну, тобто не більше трьох років; в) виховні заходи, передбачені пунктами 2 і 3 ч.2 ст. 105, можуть призначатися на строк не більше ніж до досягнення повноліття.До неповнолітнього може одночасно бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру, передбачених ч.2 ст. 105, якщо застосування одного із них не виключає можливості застосування іншого. Наприклад, направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків робить непотрібним встановлення обмежень дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього або ж передачу неповнолітнього під нагляд батьків. І навпаки, покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків може (і повинно) супроводжуватися застосуванням примусових заходів, пов’язаних із тривалим виховним впливом. Видається, що неповнолітньому в усіх випадках має проголошуватися застереження, зокрема й тоді, коли суд визнає за необхідне застосувати також і більш суворі примусові заходи виховного характеру. Поряд із застосуванням одного чи кількох примусових заходів виховного характеру суд може в передбаченому законом порядку призначити неповнолітньому вихователя. Можливість одночасного застосування кількох заходів випливає насамперед зі змісту ст. 97. В її назві і диспозиції йдеться про ці заходи у множині. Крім того, при пизначенні таких самих заходів при звільненні від кримінального покарання ві дповідно до прямої вказівки закону (ч.3 ст. 105) може бути застосовано кілька з них.Звільнення неповнолітнього, що вчинив злочин, від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру не є остаточним. Можливі два наслідки застосування ст. 97 – позитивнийінегативний.Позитивний має місце тоді, коли неповнолітній сприймає застосовувані до нього виховні заходи, виконує покладені обмеження, вимоги, обов’язки. У такому випадку після реалізації виховного заходу разового характеру (проголошення застереження, відшкодування заподіяних майнових збитків) або ж спливу строку, на який були призначені триваючі виховні заходи (обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки, завершення перебування у спеціальній навчально-виховній установі), звільнення неповнолітнього від кримінальої відповідальності є остаточним і безповоротним. Незалежно від його подальшої поведінки він не може бути підданий відповідальност іза раніше вчинений злочин. Негативний для неповнолітнього наслідок передбачений ч.3 ст. 97 і полягає у скасуванні раніше призначених примусових заходів виховного характеру і притягненні його до кримінальної відповідальності. Єдиною підставою для скасування примусових заходів виховного характеру КК називає ухилення неповнолітнього від застосування до нього таких заходів. Йдеться про ухилення від реалізації призначених судом заходів, яке може полягати, зокрема, у: втечі неповнолітнього з дому, невиконанні вимог батьків, педагогічного або трудового колективу, окремих громадян, під нагляд яким переданий неповнолітній; невиконанні покладеного судом обов’язку відшкодувати заподіяні майнові збитки або ж інших обмежень чи особливих вимог до його поведінки; втечі зі спеціальної навчально-виховної установи чи порушенні правил поведінки в них. Ухилення від виконання застереження може полягати у вчиненні неповнолітнім злочинів або інших правопорушень після його винесення. Час, упродовж якого неповнолітній може бути притягнутий до кримінальної відповідальності у зв’язку з ухиленням від виконання примусових заходів виховного характеру, визначається з урахуванням інших статей КК та змісту призначених йому заходів. При цьому треба враховувати такі положення: а) ухилення від примусових заходів виховного характеру, які виконуються протягом певного часу, має враховуватися, якщо воно здійснюється протягом терміну, на який застосовано такий захід; б) невиконання певних дій має оцінюватися як ухилення, якщо сплив строк, визначений для їх вчинення судом; в) у будь-якому разі притягнення до кримінальної відповідальності неможливе, якщо закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності, встановлений КК. Відповідно до п.1 ч.1 ст. 106 у даному випадку він становить двароки.Скасування примусових заходів виховного характеру означає, що відновлюється провадження у кримінальній справі неповнолітнього. Він притягується до кримінальної відповідальності і до нього можуть бути застосовані всі заходи, передбачені КК за вчинений злочин. Водночас повторне звільнення від кримінальної відповідальності – з інших передбачених КК підстав (крім амністії та помилування), хоча прямо й не заборонене законом, навряд чи доцільне, враховуючи характеристику особи винного, який щиро не покаявся, своєю поведінкою не підтвердив, що перестав бути суспільно небезпечним і не виправдав виявленої щодо ньогодовіри.Якщо неповнолітній у період відбування примусових заходів виховного характеру вчиняє інший злочин, то це свідчить про ухилення від таких заходів, насамперед від винесеного йому застереження. Тому вони мають бути скасовані, а винний притягатися до кримінальної відповідальності за обидва злочини. Тобто має місце сукупність злочинів, покарання при цьому призначається за правилами, визначеними в ст. 70 та ч.2 ст.103.Звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності. (ч.1,2ст.106).Ст. 106 передбачає особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. При застосуванні інституту звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності до осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років зберігають своє значення положення ст. 49 про зупинення перебігу давності при ухиленні особи від слідства або суду (ч. 2), про переривання перебігу давності у випадку вчинення особою нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину до закінчення строків давності (ч. 3). Положення ч. 4 ст.49 стосується застосування давності судом по такій категорії справ, де можливе застосування до винної особи довічного позбавлення волі та заміни цього покарання на позбавлення волі на певний строк. Оскільки довічне позбавлення волі взагалі не може бути застосоване до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років (ч. 2 ст.64), то й питання про заміну такого покарання на позбавлення волі на певний строк не може вирішуватися судом. Звідси витікає висновок: положення ч. 4 ст.49 не повинні поширюватись на осіб, вказаних у ч. 1 ст.106, хоча ст.106 й не містить окремого положення щодо цього. Специфікою інституту звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності щодо осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, є встановлення скорочених строків давності (порівняно з тими, які встановлені для дорослих злочинців), які визначаються категорією тяжкості вчиненого злочину: у разі вчинення злочину невеликої тяжкості – два роки, середньої тяжкості – п’ять років, тяжкого злочину – сім років, особливо тяжкого злочину – десять років. (ч.2 ст. 106). 3. Види покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітніх. Ст. 98 передбачає вичерпний перелік видів покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітнього. Відповідно до ч.1 ст. 98 п’ять основних видів покарання: 1) штраф; 2) громадські роботи; 3) виправні роботи; 4) арешт; 5) позбавленняволінапевнийстрок.Згідно з ч.2 ст.98 два додаткових види покарання: 1) штраф; 2) позбавлення права обіймати певні посади або займатисяпевноюдіяльністю.Це вдвічі менше порівняно з переліком основних та додаткових покарань, які можуть застосовуватись до дорослих осіб за вчинення ними злочинів. Майже всі види застосовуваних до неповнолітніх покарань (за винятком позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання) мають свої особливості порівняно з аналогічними видами покарань, застосовуваних до дорослих осіб. Загальна і основна їх особливість – менший розмір.Виходячи з положень ст. 98, до неповнолітніх не можуть застосовуватися: конфіскація майна, обмеження волі, довічне позбавлення волі, а щодо осіб, які на час постановлення вироку не досягли 16-річного віку, - також громадські і виправні роботи, арешт. Не можуть бути призначені неповнолітнім і такі специфічні покарання, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службові обмеження для військовослужбовців, тримання в дисциплінарному батальйоні. У тих випадках, коли вказані покарання передбачені санкцією статті Особливої частини КК, за якою засуджується неповнолітній, вони не призначаються, а натомість суд обирає покарання з інших, які названі в ст.98. Не можуть бути призначені неповнолітньому покарання, не вказані у ст. 98, і в порядку переходу до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за вчинений злочин (відповідно до ч.1 ст. 69). Штраф (ст. 99) може застосовуватись не до всіх неповнолітніх, які вчинили злочини, а лише до тих, які мають самостійний доход, власні кошти або майно (ч.1 ст. 99). Кримінальне покарання має особистісний характер. Тому закон передбачає певні заходи проти того, щоб штраф, призначений неповнолітньому, сплачувався за нього батьками чи іншими особами. З цією метою встановлено, що штраф застосовується лише щодо неповнолітніх, які можуть його сплатити за рахунок свого доходу, власних коштів або майна, на яке може бути звернене стягнення. Самостійний доход неповнолітнього може складатися із заробітної плати при постійній чи тимчасовій роботі, що регулюється положеннями трудового законодавства, доходу від підприємницької діяльності, відсотків від акцій тощо. Власними коштами неповнолітнього можуть бути кошти на вкладах у банки, подаровані неповнолітньому чи одержані ним у спадок тощо. Власне майно – те, власником якого є неповнолітній (куплене ним, подароване чи залишене йому у спадок), в тому числі майно, що перебуває у спільній власності (стягнення штрафу може бути обернене на нього при можливості виділення долі неповнолітнього в натурі або в грошовому виразі і в межах цієї долі). Не може бути стягнення штрафу обернене на майно, що входить у Перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком (див.: п.6 коментарю до ст.59 КК). Розмір штрафу Мінімальний розмір штрафу, який призначається неповнолітнім, відповідно до положень ст. 53 КК складає 30 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Незважаючи на розмір санкції, яка передбачає покарання за вчинений неповнолітнім злочин, навіть у випадку передбачення покарання у виді штрафу понад 3 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, максимальний розмір штрафу для зазначеної категорії осіб становить 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. При призначенні кінцевого розміру покарання враховується майновий стан неповнолітнього. Штраф як вид покарання призначається до неповнолітніх як основне, так і додаткове покарання. Як додатковий вид покарання штраф до неповнолітніх застосовується лише в сукупності з іншим видом кримінального покарання. У разі відсутності у неповнолітнього самостійного доходу, власних коштів чи майна, на яке може бути звернено стягнення при вчиненні ним злочину, санкція якого передбачає лише основне покарання у виді штрафу понад 3 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, Кримінальний Кодекс допускає можливість застосування покарання у виді громадських робіт або виправних робіт. Так, до неповнолітнього віком від 16 до 18 років призначаються громадські роботи на строк від 30 до 120 годин, які полягають у виконанні ним робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість виконання даного виду покарання не може перевищувати 2 годин на день. Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому в віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від 2 місяців до 1 року. При цьому неповнолітній на момент призначення покарання з дотриманням відповідних вимог законодавства про працю повинен бути прийнятим на роботу за трудовим договором (контрактом) постійно чи тимчасово на строк, який відповідає принаймні тривалості призначеного покарання. Не може призначатися таке покарання тим неповнолітнім, при прийнятті яких на роботу не дотримано вимог трудового законодавства або які виконують роботу за цивільно-трудовим договором чи працюють тимчасово на термін, менший від тривалості виправних робіт. Із заробітку неповнолітнього, засудженого до виправних робіт, здійснюється відрахування в дохід держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від 5 до 10 відсотків. Громадські та виправні роботи (ст. 100). У ч.1 ст.100 йдеться про громадські роботи, а у ч.2 ст. 100 – про виправні роботи. Кожний з цих двох видів покарання може бути призначений неповнолітньому в віці від 16 до 18років.Громадські роботи є основним видом покарання і в санкціях статей Особливої частини КК передбачені лише за злочини невеликої тяжкості. Строк громадських робіт від 30 год. до (не більше) 120 год. (для дорослих за ч.2 ст. 56 – від 60 до 240 год.), а тривалість їх відбування неповнолітніми у вільний від роботи та навчання час – не більше 2 год. на день (для дорослих не більше 4 год. на день), т.б. рівно вдвічі менші, ніж для дорослих осіб. Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому за місцем роботи на строк від двох місяців до (не більше) одного року (для дорослих – від 6 місяців до двох років – ст. 57) та розмір відрахувань із заробітку в доход держави від 5 до 10 відсотків (для дорослих за ст. 37 – від 10 до 20 відсотків), т.б. вдвічі менші для неповнолітніх, ніж для дорослих, які вчинили злочини. Конкретний строк і розмір відрахувань визначається судом в межах санкції статті КК з врахуванням положень ст.100.Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому, який на момент призначення покарання з дотриманням відповідних вимог законодавства про працю прийнятий на роботу за трудовим договором (контрактом) постійно чи тимчасово на строк, який відповідає принаймні тривалості призначеного покарання. Не може призначатися таке покарання тим неповнолітнім, при прийнятті яких на роботу не дотримано вимог трудового законодавства, або які виконують роботу за цивільно-трудовим договором чи працюють тимчасово, на термін, менший від тривалості виправних робіт. Виправні роботи призначаються неповнолітнім, які досягли 16-річного віку. Ухилення від відбування громадських або виправних робіт є злочином проти правосуддя, передбаченимч. 2ст. 389. Арешт (ст. 101) є основним видом покарання і може застосовуватись за злочин, санкція норми за вчинення якого передбачає таке покарання. Суд може застосувати арешт лише до тих неповнолітніх, яким на день постановлення вироку виповнилось шістнадцять років. Строк арешту як виду покарання для неповнолітніх суттєво менший, ніж для дорослих: нижня його межа менша вдвічі (15 діб (для дорослих – 1 місяць), а верхня – в чотири рази (не більше 45 діб(для дорослих – не більше 6 місяців). Конкретний строк арешту визначає суд в межах санкції статті Особливої частини КК. Арешт неповнолітні відбувають в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах. Відповідно до ВТК це арештні доми, де неповнолітні тримаються роздільно (ч. 1 ст.100, ч. 1 ст.101). Позбавлення волі на певний строк (ст. 102). Щодо неповнолітніх позбавлення волі на певний строк є найтяжчим покаранням з тих, які можуть застосовуватись до неповнолітніх. Строки позбавлення волі неповнолітніх, які вчинили злочини, в КК диференційовані залежно від категорії злочину. В цьому суттєва відмінність від позбавлення волі на певний строк для дорослих – від одного року до п’ятнадцяти років (ч. 2 ст.63), а при призначенні покарання за сукупністю вироків, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі не повинен перевищувати двадцяти п’яти років(ч. 2ст.71).Позбавлення волі взагалі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочинневеликоїтяжкості.Позбавлення волі може бути призначене неповнолітньому, який повторно вчинив злочин невеликої тяжкості. В даному ж випадку повторність стосується не питання кваліфікації вчиненого, а питання повторності злочину певної категорії. Повторність наявна у випадку вчинення вдруге злочину невеликої тяжкості (коли не закінчились строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, судимість не була погашена, до особи не було застосоване безумовне звільнення від кримінальної відповідальності, т.б. факт вчинення першого злочину зберігає своє правове значення). Строк позбавлення волі неповнолітньому при вчиненні повторно злочину невеликої тяжкості не може перевищувати одного року і шести місяців (тобто на шість місяців менше від максимального строку позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості). Строк позбавлення волі неповнолітньому за злочин середньої тяжкості не повинен перевищувати чотирьох років (що на один рік менше від максимального строку позбавлення волі за злочин середньої тяжкості), за тяжкий злочин – семи років (на три роки менше від можливого за злочин цієї категорії), за особливо тяжкий злочин – десяти років (на п’ять років менше можливого за злочин цієї категорії), а за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, – п’ятнадцяти років (співпадає з строком позбавлення волі длядорослих,які вчинили будь-який особливотяжкийзлочин).При призначенні покарання неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати п’ятнадцятироків(ч.2ст.103). Нижня межа покарання у виді позбавлення волі для неповнолітніх у ст.102 становить шість місяців. Конкретний строк позбавлення волі за вчинений злочин суд визначає в межах санкції статті Особливої частини КК з врахуванням положень ч. 3ст. 102. Неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах (ч. 1 ст.102). За чинним ВТК це виховно-трудові колонії (ст. 18). Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Це додаткове покарання, яке може бути застосоване судом до неповнолітнього злочинця. Реально цей вид покарання може бути застосований щодо неповнолітніх у віці 16-17 років, оскільки саме в цьому віці вони фактично набувають юридичних прав займатися кустарним промислом або торговельною діяльністю, мати постійну роботу або обіймати посади вшкільнихабогромадськихорганізаціях.Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може стосуватися такої посадової або іншої діяльності неповнолітнього, при здійсненні якої або у зв’язку з якою було вчинене злочинне діяння. При визначенні строку позбавлення неповнолітнього права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового виду покарання суд має виходити з того, що цей строк є таким же, як і для дорослих правопорушників, - від 1 до 3 років (ст. 55 КК). 4. Призначення покарання неповнолітнім. У Мінімальних стандартних правилах ООН, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх («Пекінських правилах"), затверджених 29 листопада 1985 р., серед керівних принципів винесення судового рішення і вибору заходів впливу значаться, зокрема, такі: «17.1. При виборі заходу впливу компетентний орган повинен керуватися наступними принципами: a) заходи впливу завжди повинні бути співрозмірні не лише з обставинами і тяжкістю правопорушень, але й з становищем та потребами неповнолітнього, а також з потребами суспільства; b) рішення про обмеження особистої свободи неповнолітнього повинні прийматися тільки після ретельного розгляду питання і обмеження повинно бути по можливості зведене до мінімуму; c) неповнолітнього правопорушника не слід позбавляти особистої свободи, якщо тільки він не визнаний винним у вчиненні діяння з застосуванням насильства проти іншої особи або в неодноразовому вчиненні інших серйозних правопорушень, а також за відсутності іншого відповідного заходу впливу; d) при розгляді справи неповнолітнього питання про його або її благополуччя повинно слугувати визначальним фактором… 19. Мінімальне використання заходів, що передбачають ув’язнення у виправній установі. 19.1. Поміщення неповнолітнього до якоїсь виправної установи завжди повинно бути крайнім заходом, застосовуваним протягом мінімально необхідного строку" (Див.: Права человека. Сборник международно-правовых документов. – Минск, 1999). Специфіка підходу до призначення покарання неповнолітнім, які вчинили злочини, відображена в ст. 103. Призначаючи покарання неповнолітньому, суд має, в першу чергу, керуватися загальними засадами призначення покарання, викладеними у статтях 65-67 КК та обов’язково враховувати такі положення: 1) умови життя та виховання неповнолітнього; 2) вплив дорослих; 3) рівень розвитку неповнолітнього;4) інші особливості особи неповнолітнього. Врахування умов життя та виховання неповнолітнього включає оцінку матеріального становища сім’ї, взаємовідносини в сім’ї, з якою проживає неповнолітній, наявність та поведінку батьків, виконання ними обов’язків по вихованню неповнолітнього, наявність сварок, бійок, інших негативних проявів грубості, жорстокості до неповнолітнього; ставлення неповнолітнього до свого найближчого оточення, оцінка поведінки його оточення, умов та способів проведення дозвілля, канікул неповнолітнім; оцінка якості організації навчально-виховного процесу в навчальному закладі, де навчався неповнолітній, ставлення до нього з боку педагогів та колективів. Врахування впливу дорослих включає з’ясування їх негативного впливу на неповнолітнього, можливе залучення до вчинення ним злочину. ПВСУ в постанові від 27 лютого 2004 р. №2 «Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність" зазначає (абз. 2 п.1): «Суди також повинні з’ясовувати, чи не призвело до вчинення неповнолітнім конкретного злочину те, що дорослі втягували його в антигромадську діяльність". В абз.1 п.2 постанови йдеться, що у справах про втягнення неповнолітніх у злочинну або іншу антигромадську діяльність суди мають перевіряти, чи зазначено чітко й конкретно у постановах про притягнення як обвинуваченого та в обвинувальних висновках, у чому саме полягало втягнення, його форми та способи, а якщо дорослий вчинив злочин у групі з неповнолітнім, - роль кожного з них. В абз.1 п.19 постанови зазначається, що суди мають зважено підходити до призначення покарання неповнолітнім, які вчинили злочин внаслідок втягнення їх у злочинну діяльність дорослими, і враховувати, що зазначена обставина, як правило, свідчить про меншу суспільну небезпечність цих неповнолітніх порівняно з тими, які вчинили такі ж злочини без впливу дорослих. Врахування рівня розвитку неповнолітнього. Рівень розвитку неповнолітнього – це відповідність ступеня розвитку неповнолітнього його віку, досягнутому в момент вчинення злочину, його розумовим здібностям, культурним та духовним запитам. Рівень розвитку характеризується станом мисленневої, пізнавальної діяльності, запасом знань, параметрами емоційно-вольової сфери тощо неповнолітнього. У необхідних випадках для встановлення стану загального розвитку неповнолітнього повинна бути проведена експертиза спеціалістами в галузі дитячої та юнацької психології (психолог, педагог). Врахування інших особливостей особи неповнолітнього включає риси характеру, наявність і вираженість особливостей характеру (підвищена збудливість, неврівноваженість, схильність до неадекватних реакцій), поведінка у несприятливих для неповнолітнього умовах; ставлення до суспільних цінностей і існуючих у суспільстві вимог щодо правил поведінки, готовність до їх сприйняття і коригування своєї поведінки, здатність до самооцінки свого поступку, тощо. Ці обставини мають враховуватись судом при виборі міри покарання та ступеня його тяжкості (як і при вирішенні інших питань, зокрема, звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності чи від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру). Як показують дані педагогіки та психології, а також судова практика, є суттєва особистісна різниця між неповнолітніми віком 14-15 та 16-17 років, що теж має бути предметом уваги при розгляді кримінальної справи неповнолітнього. Відповідно до вимог п.2 ч.1 ст.485КПК при провадженні досудового слідства та розгляді в суді справи про злочини неповнолітнього необхідно з’ясувати стан його здоров’я та загального розвитку. При наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов’язану з психічним захворюванням, повинно бути також з’ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними. Якщо неповнолітній не міг усвідомлювати своїх дій або/та керувати ними, треба констатувати відсутність його вини при вчиненні забороненого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння, а значить відсутність у вчиненому складу злочину як підстави кримінальної відповідальності. Притягнення таких осіб до кримінальної відповідальності становило б об’єктивне інкримінування – відповідальність без вини. Якщо ж здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними певною мірою у розумово відсталого неповнолітнього збереглась, кримінальна відповідальність за вчинений ним злочин не виключається, але має бути індивідуалізована. Дійшовши висновку про необхідність призначення неповнолітньому реального покарання, суд має це зробити у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п.1 ч. 1 ст.65), виходячи з принципу його необхідності й достатності для виправлення особи та попередження нових злочинів (див.: ч. 2 ст.65). Вийти за межі санкції статті Особливої частини КК суд може при призначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків. Остаточне покарання у виді позбавлення волі в таких випадках не може перевищувати п’ятнадцяти років (ч. ст.103). 5. Звільнення неповнолітнього від покарання та його відбування. Звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 104); Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105); Звільнення від покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ч. 1, 3 ст. 106); Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 107). Звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 104) Звільнення від відбування покарання з випробуванням до неповнолітніх застосовується на тих же засадах, що й до повнолітніх осіб (ст. ст. 75-78), з урахуванням особливостей, передбачених ст. 104 КК. Специфіка застосування даного інституту полягає у наступному: цей інститут може бути застосований до неповнолітнього тільки у разі його засудження до арешту або позбавлення волі (ч.2 ст. 104). Такі загальні вимоги, як строк позбавлення волі не більше п’яти років і висновок суду про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, зберігається; іспитовий строк встановлюється тривалістю від одного до двох років (ч.3 ст. 104). Зберігаються загальні положення про не вчинення засудженим нового злочину протягом іспитового строку та виконання покладених на нього обов’язків; суд може покласти на окрему особу, за її згодою або на її прохання, обов’язок щодо нагляду за засудженим та проведенню з ним виховної роботи (ч.4 ст. 104). Зберігається й положення про можливість призначення додаткових покарань (ст. 77), якими для неповнолітніх можуть бути лише штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю(ч. 2ст.98).Покладення відповідно до ч.4 ст.104 на окрему особу за її згодою або на її прохання обов’язку щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи означає, що на такого неповнолітнього покладається обов’язок сприймати виховний вплив, заходи нагляду, які щодо нього буде застосовуватиособа,призначенасудом.Закон не визначає вимог до особи, якій неповнолітній може бути переданийпід нагляд чи для проведення з ним виховної роботи. Онак це може бути лише понолітня особа, яка здатна справити позитивний вплив на засудженого, має можливості для здійснення відповідних заходів (проживає з неповнолітнім, принаймні, в одному населеному пункті, позитивно характеризується в побуті і на роботі, може виконувати прийняті обов’язки за станом здоров’я, має для цього належні матеріальні засоби тощо). Не виключається покладення обов’язку щодо нагляду та проведення виховної роботи і на батьків засудженого. Однак, якщо батьки належно не виконували свої обов’язки раніше, що й зумовило вчинення неповнолітнім злочину, то передавати засудженого таким батькам під нагляд та для виховання навряд чи доцільно.Актуальними для застосування розглядуваного інституту до неповнолітніх є й загальні положення, що в разі, коли засуджений не виконує покладені на нього судом обов’язки або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, суд направляє засудженого для відбування призначеного покарання (ч. 2 ст.78) та про те, що у разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину суд призначає йому покарання за сукупністю вироків (ч. 3 ст.78), звичайно, з дотриманням положень ч. 2 ст.103 щодо максимального строку покараннянеповнолітньому.Новелою, яка стосується й неповнолітніх, чинного КК є положення про те, що після закінчення іспитового строку особа звільняється від призначеного їй покарання судом (а не автоматично, як це мало місце при застосуванні умовного засудження, передбаченого ст.45 КК 1960 р.), причому лише за умови виконання покладених на неї судом обов’язків та невчинення нового злочину. Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105); Данезвільненняєправом,анеобов’язкомсуду.Умовами його застосування є : вчинення неповнолітнім злочину невеликої або середньої тяжкості; щире розкаяння у вчиненому ним злочині та бездоганна поведінка на момент постановлення вироку, які свідчать, що неповнолітній не потребує застосування покарання для досягнення мети виправлення. На це може, зокрема, вказувати, допомога потерпілому як одразу ж після посягання, так і згодом; добровільне і повне усунення шкоди, заподіяної злочином; утримання інших учасників посягання від його продовження або повторення; з’явлення із зізнанням до органів влади; викриття співучасників; правдиві показання, дані в ході досудового слідства і судового розгляду справи; добросовісне ставлення до праці чи навчання; дотримання правил поведінки в громадських місцях та в побуті. Причому відповідні дії мають бути не вимушеними, нав’язаними іншими особами, чи епізодичними, а свідчити про певну лінію поведінки неповнолітнього в період після вчинення злочину, його намагання спокутувативину, виправитися. На підставі таких об’єктивних даних суд може визнати, що неповнолітній на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання, однак до нього слід застосовувати примусові заходи виховного характеру. В такому разі суд визначає покарання, встановлює його вид і розмір і постановляє про звільнення від покарання на підставі ст. 105 КК. Одночасно суд призначає вид примусового заходу виховного характеру, який має бути застосований щодо неповнолітнього, визначає його зміст (обов’язки, які покладаються на неповнолітнього, тривалість застосування таких заходів). При наявності вище зазначених умов суд застосовує до неповнолітнього одне або декілька примусових заходів виховного характеру. Аналіз кожного заходу був здійснений при розгляді другого питання лекції. Новелою чинного КК є вказівка про можливість застосування до неповнолітнього одночасно кількох примусових заходів виховного характеру (ч. 3 ст.105),якщо вони не виключають один одного. Наприклад, направлення до спеціальної навчально-виховної установи приводить до неможливості встановлення обмежень дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього, його передачу під нагляд батьків, інших осіб чи колективів. Це розширює можливості забезпечення їх виховного впливу. Найбільш доцільним може бути призначення взаємодоповнюючих заходів (скажімо, передача під нагляд і обмеження дозвілля та встановлення особливих вимог до неповнолітнього. Застосувавши до неповнолітнього один чи кілька примусових заходів виховного характеру, суд може також визнати за необхідне призначити йомувихователя в порядку, передбаченому законом (ч. 4 ст.105). Призначення вихователя не входить до переліку примусових заходів виховного характеру. Судовий вихователь діє відповідно до Положення про судових вихователів. Частиною 3 ст.8 Закону «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" передбачено створення при судах інституту судових вихователів для здійснення контролю за виконанням рішень щодо неповнолітніх, який має діяти згідно з положенням, яке затверджується Верховним Судом України, Міністерством юстиції України та Міністерство освіти України. Положення про судових вихователів було затверджене спільним наказом згаданих відомств від 15 листопада 1995 р. №478/63/715, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 14 березня 1996 р. під №113/1138. Одним із основним завдань судових вихователів є участь у виконанні судових рішень, що прийняті по судових справах, зазначених у ст.6 Закону «Про органиі служби у справах неповнолітніх та спеціальні установидлянеповнолітніх", зокрема по справах неповнолітніх, які вчинили злочини. Судовий вихователь призначається судом у разі необхідності попередження бездоглядності та правопорушень (рецидиву) неповнолітніх, зокрема тих, які «скоїли злочини, але звільнені від кримінального покарання за віком або у зв’язку з недоцільністю застосування до них заходів кримінального покарання, якщо направлення їх до спеціальної виховної установи не є необхідним" (п.7.1 Положення). Судові вихователі зобов’язані, зокрема, застосовувати відповідні виховні заходи з метою перевиховання неповнолітніх, здійснювати профілактику та корекційну роботу з ними, контроль за відвідуванням неповнолітнім навчальних занять, його успішністю, поведінкою в школі, на роботі, в сім’ї, в громадських місцях, залучати його до роботи у позашкільних закладах, вживати заходів щодо створення належних умов для правильної організації навчання, роботи і відпочинку неповнолітнього, сприяти працевлаштуванню неповнолітнього (п.п. 12.1, 12.2 Положення). Вони мають право, зокрема, перевіряти умови виховання неповнолітніх за місцем проживання, навчання або роботи, контролювати їх витрати, поведінку(п.13.1Положення).З призначенням неповнолітньому вихователя з батьків або особи, яка їх заміняє, не знімається обов’язок по його вихованню. Звільнення від покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ч. 1, 3 ст. 106). При застосування даного інституту до осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, зберігають своє значення положення ст.80 про зупинення перебігу давності щодо засудженого, який ухиляється від відбування покарання (ч. 3), про переривання перебігу давності, якщо засуджений вчинить новий середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин (ч. 4). |