Міфи Київської землі та події стародавні. Міфи Київськоі землі та події стародавніО. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні
 Скачать 1.33 Mb.
|
|
ДАНА Передісторичний культ води Зважаючи на відсутність у вітчизняній науці закінчених досліджень та узагальнень з космогонічних та міфологічних систем слов'янських народів, подібно до розроблених систем Давньої Греції і Риму, в цьому розділі розповідається про культ богині Дани, що існував на Подніпрянщині, проте, ким була вона для наших предків та їхніх попередників. Висновки досліджень про цю богиню подано згідно з відомостями античних авторів (Геродот, Лукан та ін.), працями вітчизняних (Д. Кантемір, М. Костомаров, Я. Головацький, О. Афанасьєв, М. Сумцов, О. Потебня, І. Підоплічко та ін.) і зарубіжних вчених. Культ Дани був поширений з пізнього палеоліту аж до XX ст. Дана (Леля) – богиня наших предків, пам'ять про яку завдяки деяким обрядам збереглася на Україні до наших днів, це й римська Діана, й анатолійська Танаїс – Велика Матір Всесвіту усіх стародавніх культурних народів, богиня річок, втілена вода. Дана в уявленні праслов'ян – не просто вода, це – пасивна жіноча субстанція, жіночий початок Всесвіту. За академіком Марром, ім'я Дана утворилося з двох слів: да (середземноморське «вода») і на – «неня», «мати», тобто – «Вода-Мати». За даними УРЕ, Дана – персонаж східнослов'янської міфології, богиня річок. Як гадають, слово дана в значенні річка» походить з мов скіфо-сарматських племен, зокрема з аланської, звідки воно перейшло до мов слов'янських. У сучасній осетинській мові (що теж походить від аланської) вода і річка звуться дон. Образ Дани згадується у приспівах деяких українських пісень («Ой Дана, річки Дана»). Від слів Дана, Дна виводять також назви рік Двіна (Дуна), Дунай, Дніпро, Дністер, Дон (Дін), Дінець. Авторами статті про Дану в УРЕ були академіки І. Підоплічко та М. Бажан. Дана як і інші боги Київської Русі, богиня передісторичного культу природи і загальних законів астрономії і космогонії (IV–II тис. до н.е.). Це добре ілюструє не лише фольклор, але й гідроніми, топоніми, етноніми, пов'язані з цим іменем. Численні міфи, Що збереглися й донині, про дітей близнюків богині Лади – Дану (Лелю), втілену [149] воду, і Полеля, втіленого світла, описано вітчизняними етнографами, зокрема Я. Головацьким. У монографії «Старослов'янське баснослів'я, або міфологія» Яків Голо вацький пише, що Дана, вона ж Діва і Леля, та Полель – це близнята богині Лади. Богів Латону, Аполлона, Артеміду було запозичено еллінами у давнину із країни Гіперборейської – Скіфії. Треба зауважити, що Артеміда як доведено, слов'янська богиня з доби пеласгів-трипільців на Дніпрі, стала пізніше й богинею мисливства греків, але в Аркадії та Етолії, заселених пеласгами, вона лишилася богинею Місяця, річок і струмків. У словнику Желіховського дано пояснення імені богині Дани. Це «богиня водних сил (Göttin der Wasserkraft), що постає перед нами, як втілення кохання, прекрасною Дівою». Про батьківщину згаданих богів, про їхній прихід на острів Делос докладно розповідає Геродот. Богиня Дана – незрівнянна красуня, непорочна Діва, мати всього живого, яка дарує життя, була водночас і суворим, але справедливим суддею. Дана судила прилюдно й жорстоко, на велелюдних майданах, у свій день тижня – п'ятницю. Народ Наддніпрянщини приносив богині численні жертви, кидаючи їх у річки, озера, криниці. Ще минулого століття в деяких п'ятницьких храмах віруючі поклонялися символам богині, страшенно картаючи себе, повзали на колінах, а села укладали угоди на звільнення від робіт по п'ятницях. Культ Дани датується доіндоєвропейською добою. Про неї збереглися доісторичні пісні. Відомий етнограф-фольклорист Д. Лепкий вважав, що «Діва, або Дана, народних міфів (господиня русалок) є водною Даною». З іменем Дани пов'язано багато топонімів. Як відомо, обряди культу води збереглися і в сучасних цивілізованих народів, не кажучи вже про первісні племена. «Людство протягом багатьох тисячоліть уособлювало вічний розвиток матерії в образі бурхливого й мінливого моря, текучої води, котра не має певної усталеної форми. Немає майже жодного племені, котре воду не вважало б за мати всього живого, цілющою силою очищення, родючості», – пише радянський вчений М. Шахнович. Численні українські легенди й міфи розповідають, що «цар Вогонь і цариця Вода світ сотворили». Українські колядки, щедрівки, купальські пісні майже цілком присвячені найстародавнішому культу богині Дани, творчій силі вогню й води. В одній з колядок знаходимо [150] фрагменти міфа про народження світу: «Ой, як було з нащада світу, тоді не було неба й землі, а но лиш було синєє море». Культ богині, втіленої води, існував у всіх народів Надчорномор'я й Середземномор'я, а обряди цього культу зберігаються й досі в усьому світі і зокрема слов'янськими народами. Культ водного божества відомий народам Австралії (богиня Нумма Мойок) і Африки (божество води – Фаро). У Судані це бог води Номмо, котрий існує в кожній воді й сам є вода. Ритуальне вшанування Номмо здійснюється різними обрядами – під жертвопокладань до магії дощу. В таких богів, як Номмо, котрий уособлював водну стихію, вірило колись усе стародавнє людство. В Єгипті воду спочатку уособлювала богиня Нут. У шумерських текстах ІІІ ст. до н.е. згадується богини-мати Намму – втілення океану. У Вавілоні це була богиня Тіамат. В Китаї втіленням води була також небесна жінка – дракон Нюй-Ва. В лаоських храмах збереглися статуї цього божества. На головній статуї дракона Лі-Пайша написав: «Батько вод, мати вод». Давньоіндійський Брахма також походив з води. Він був втіленням безособової, безтілесної, без'якісної субстанції, що є основою й творчим початком природи. В священних книгах брахманах, упанішадах та інших зазначено: «Спочатку цей (світ) був водою. Ця вода створила дійсне, дійсне це Брахма». «З води, – говориться у Рігведі, – утворився світ завдяки силі часу, бажанню, розуму й теплу». Радянські вчені дослідили, що «аналогічні твердження наводяться в усіх єгипетських текстах, присвячених космогонії, і в китайських, ассірійських, хеттських рукописах, у переказах полінезійців, майя і багатьох інших індіанських племен обох Америк. Вода як першооснова Всесвіту виступає в гіпотезі одного з фундаторів античного матеріалізму та діалектики Фалеса Мілетського (VII–VI ст. до н.е.). Світ, на думку Фалеса, є закономірним процесом змін станів води – цієї «безмежної рухливої одухотвореної субстанції». З води все виникає, складається і до неї повертається». Ми зупинилися на культі води – основі космогонічних і міфологічних уявлень стародавніх народів – тому, що цей культ богині Дани був найпоширенішим і найрозвиненішим серед народів Надчорномор'я в стародавніх Племен кіммерійців, фракійців, пеласгів, серед вірмен, грузинів, а найбільше – на території України. За даними радянської археології та етнографії, культ богині, втіленої [151] води, у межиріччі Дніпра й Дністра відомий принаймі з IV тис. до н.е., а вже з III тис. до н.е. й до минулого століття він був цілорічним вшануванням і величанням води з ритуальними обрядами, що викликали певні почуття й переживання народу. Загальновідомо, що стародавні слов'яни та їхні попередники на Наддніпрянщині обожнювали великі річки – вважали їх за богів подібно до інших індоєвропейських народів тієї доби. Імена великих річок були іменами богів. Водною богинею слов'ян, дарівницею небесної води (дощу), богинею річок, жіночим початком Всесвіту була Дана (Діва) – Діана скіфів-хліборобів (за Луканом), Діана й Беллона – у римлян, Апі – у скіфів-кочовників (за Геродотом) і т. ін. Про давність культу богині Дани на Наддніпрянщині свідчать також археологічні знахідки (статуетки), кераміка IV–III тис. до н.е. із зображенням Артеміди (Діани), запозиченої згодом еллінами в попередників слов'ян. Я. Головацький пише про Дану так: «Головнішою з назв жіночої водної істоти в слов'ян була Девонія, Деванна й Дана. «Яко вода, початок речей, вічно прекрасна, вічно свіжа, вона була діва й разом жінка, тобто дружина Сонця», – так описує її Длугаш. У деяких краях слов'янщини звалась вона Дівою, звідки Дівин град (німецькою мовою Магдебург), де стояв її храм. Вона була тотожна з грецькою Діаною, або Артемідою. Грецький міф про Діану існував також у слов'ян, котрі виявляли в Деванні (Дані) Діву й дружину, подібно тому, як греки розуміли під Діаною не лише діву Артеміду, а й Артеміду-матір що явила на світ кохання. Первісна Ефеська Діана, чи Артеміда, являла собою воду, «яко чинний початок творіння, й шанувалась як Діва та разом і загальна мати». Далі Я. Головацький зазначає: «Богиню ту запозичено греками в Скіфії разом з Аполлоном і Латоною (Ладою) країни Гінербореїв». Каже Я. Головацький і про те, що «не без причин» приспівують: «Дана, Дана!» Я. Головацький пов'язує назви річок Дон, Дніпро, Дністер, Дунай з ім'ям богині Дани. Отже Артеміду (Діану) – елліни запозичили зі Скіфії. Це була наша Дана (Тана), а також Танаїс Анатолії й міста-держави Танаїс, Астарта Фінікії. Залишки велетенської статуї цієї богині збереглися на Таманському півострові, поблизу літописної Тмуторокані аж до XVIII ст. Ця богиня, втілення води й Місяця, була головною на території України до перемоги в наших предків [152] культу золотого плуга й богині Землі (в XVI–XV ст. до н.е. – за Геродотом). Описуючи слов'янських богів, Я. Головацький приділив увагу найголовнішим двом: Ладі – матері бога Сонця та Дані (Лелі) – дружині Сонця (за Геродотом – Афродіта Небесна та Апі). Він посилається на авторів середньовіччя: Ібн-Фадлана, Дітмара, Гельмольда, Вацерада та ін. Чеський літописець Вацерад, сучасник нашого київського Нестора, докладніше описує стародавніх слов'янських богинь, хоч і не завжди правильно перекладає їхні римські імена. Він, як і Геродот, описує двох Головних богинь, Ладу та Дану (російську Громовницю. – О.З.), що в чехів звалася Лєтніца. «За Вацерадом, – пише М. Соколов, – чеське ім'я Громовниці було Лєтніца, – так він називає дружину Перуна». Соколов спробував ототожнити чеську Летніцу із нашою Ладою, та, очевидно, Вацерад, сучасник Нестора, крище розумівся на поганському пантеоні. Він слов'янську Ладу прирівнював не до Афродіти Небесної Геродота, якій поклонялися всі скіфи – так само, як і богині Апі (котра спочатку уособлювала воду, а після встановлення культу Золотого Плуга – землю), а на західний лад – Афродіти Земної, тобто до Венери. До Афродіти Небесної Вацерад прирівнював слов'янську богиню Прію. М. Максимович спеціально вивчав літопис Вацерада (Маtеr Vеrbоrum) для пояснення найстародавнішйх наших міфів про богинь – матір та дружину Сонця, що була уособленням небесної води. Цей міф зберігся в українських народних казках і вивчався видатними дослідниками. Коментуючи варіант міфа про те, як Котигорошко, полонивши Морську Пані, прийшов до господи, де Сонце ночує, й застав там Сонцеву матір, – М. Максимович пише: «Він мусив узнати, чого Сонце раніше сходило «червоно», а нині «біло». «Коли Сонце-цар, обійшовши все небо, повернуся на ніч до своєї господи, Сонцева мати спитала: «Чого ти, сину мій, сходив раніше «червоно», а нині почав сходити «біло»?» «Ой того, мати моя, що раніше при сході моєму стрічав я в морі прекрасну Морську Пані й, угледівши її, – почервонів, а нині вже не бачу її в морі, й від того я сходжу нині біло». М. Максимович Сонце прирівнює до Дажбога. Сонцеву матір – до Золотої Пані (як він пише: «Це наша Латона», а Морську Пані порівнює з дружиною Вішну). М. Максимович згадує й інший варіант міфа, де Морська [153] Пані виступає під ім'ям Настасі, «котра, плаваючи, човном по морю, плескала водою на закохане в неї Сонце». Цей міф розглядає й М. Костомаров. Донині серед слов'янських народів відомі дні тижня, коли відзначаються свята двох небесних жінок – Лади і Данії. Це – п'ятниця (день Дани) і середа (день Лади). Назви днів за християнства стали новими іменами заборонених богів: П'ятниця і Середа. В циклі безперервного цілорічного культу втіленої води – Дани знаємо й свято русалчин Великдень, а також ще давніше – рахманський велик день (праву середу), коли відзначалося свято другої богині. Про святкування на Україні правої середи й відповідні веснянки згадує М. Максимович. Легенди про міфічну Середу (Ладу) досліджував і О. Потебня. Але головною богинею стародавнього світу, в тому числі і в слов'ян, була втілена вода – Дана – богиня річок. Якби ми образ богині уявили собі не послуговуючись працею Я. Головацького, а за розрізненими даними багатьох інших авторів (Д. Кантемір, М. Костомаров, О. Афанасьєв, О. Потебня, С. Максимович, Г. Дяченко та ін.), то все одно постала б перед нами та сама постать водної богині – дарительки дощу – богині річок. Завдяки археологічним матеріалам з Наддніпрянщини відомо, що хліборобами, зокрема трипільцями, здійснювалися жертвопокладення до криниць і джерел, що являли собою моління про воду. Ритуали свята Купали (Кибели) були однакові у Фрігії, і в Трої, й на Дніпрі. Відомі посудини з трьома або чотирма зображеннями чоловічих фігур. На поверхні посудини бачимо сліди вогню. Свято Купали поєднувало вогонь і воду. Це потверджує астральну природу поганства. Дана за доби трипільців зображувалася з багатьма сосцями, що відображало основу Всесвіту – воду (Дана-«Вода-мати»). Через століття стародавню богиню наших предків з Київщини ототожнюють, подібно до Я. Головацького, з Артемідою Ефеською, Діаною. На Дунаї знайдено статуетку з кількома парами грудей, що її можна вважати зображенням Купали. Численні статуетки цієї богині знайдено на Київщині та по інших осередках трипільської культури. Іншою назвою богині Дани було ім'я Мокош. Пізніше в мисливського і скотарського населення Півночі вона стає й покровителькою прядіння (Фрея – слов'янська, Фрігія – скандінавська, що спочатку була [154] богинею річок, дощу й хмар). Не має майже жодного племені, як зазначають дослідники, в котрого вода не вважалася б матір'ю всього живого, цілющою силою очищення, родючості. В одному з видань АН СРСР радянський вчений М. Шахнович пише про те, що в стародавніх народів вода персоніфікувалася у вигляді різних духів, а згодом ці духи перетворювалися на богинь і богів: крітомікенська богиня Ма-Діва, скіфська богиня Апі, богиня Ма в Каппадокії, Кібела Фрігії, Танаїс Анатолії та ін. Автор зауважує, що в космогоніях усіх стародавніх народів і племен земної кулі є спільна риса: за всіма міфами небесне склепіння утворює вода. А з ототожнення небес із водою Виникло уявлення, що світ – це води, в яких плаває Земля. Щодо праслов'ян та їхніх попередників, то О. Афанасьєв вважав, що, розселяючись, вони дали річкам найстародавніші назви, які спершу вживалися як ім'я загальне води чи річки, але могли вживатися й на позначення хмар. Ці назви «народжувались, – пише О. Афанасьєв, – у міфічних переказах та віруваннях народу стосовно небесних потоків й закріплювалися за земними водами, на берегах яких жило плем'я. Назви грозових хмар, що поставали в уяві богатирями-богами, переносили й на великі річки. Так виникли назви». О. Афанасьєв вважав, що назви рік Дон, Дунай, Двіна – арійського походження і мають в санскриті споріднені форми й корені зі спільним значенням: dhuni, dhûni («річка»). Книги вед, що збереглися в Індії, повідомляють про спільність старожитностей в індоєвропейській культурі. Як відомо, веди складаються з браманас (обрядів), араніакас (світогляду), упанішади (філософських настанов) й поділяються на збірники: 1) Рігведа – релігійні гімни; 2) Самаведа – тексти пісень; 3) Яджурведа – моління під час жертвопокладань; 4) Атарваведа – магічні пісні й заклинання. [155] Процес ведійської міфологічної творчості завершився десь на межі 2000 р. до н.е, і в Індії було одержано готову міфологію, що лише перекручувалась, ускладнювалась жерцями (про це свідчить безліч примітивних пояснювальних доповнень і деталізації текстів). Період створення ведійських міфів припадає на IV–III тис. до н.е. і, як вважають деякі вчені, не пов'язаний з територією Індії. Такої думки щодо вед та індоєвропейської культури в цілому був і видатний громадський діяч сучасної Індії, талановитий історик і етнограф Джавахарлал Неру, котрий вважав, що цю культуру занесено до Індії зайшлими людьми – орачами з півночі. Знайшовши у словнику Брокгауза та Єфрона «жіночу потенцію Дану» (Danu), можна знайти й вказівку, що санскрит визначає богів загальним терміном дева, похідним від слова див (Div), що як іменник означає «небо» а як дієслово – «сяяти». Проте на Дива варто було звернути увагу з двох причин. Жіночою формою від Див (Div – «небо») є Діва та сама «жіноча потенція Дану (Danu), зі словника Брокгауза та Єфрона. Крім того, Див є головним богом усіх індоєвропейців – прабогом, від котрого знову-таки походить Дана (Діва). Та ще Див (Дід) добре був відомий на території України упродовж кількох тисячоліть і живе в наших стародавніх піснях донині, засвідчуючи, що основа міфології праслов'ян та їхніх попередників – індоєвропейська. Два (від санскр. Div), як вказує О. Афанасьєв, означає: «світла», «що сяє», «чиста», а пізніше – «непорочна», «незаймана»; в санскриті Dēwa (Дева наших стародавніх пам'яток) – небесне божество. Dyâus (род, Divas) – бог осяйного світоблакитного небесного склепіння: це була найстародавніша спільна назва божества в індоєвропейських племен. Див – це чоловічий початок Всесвіту, світло. А Діва (Дана-Леля) – жіночий, втілена вода. О. Афанасьєв наводить давні наші пам'ятки, що згадують про цих богів, Дия (Дива) та Діву: «Ов Дию Жрет, а другий Дивии»; «требу кладуть... Дивъ. (ж. форма), Перуну, Хорсу». Цю згадку про давніх богів наводить зі вставки стародавнього перекладу «Слова Григорія Богослова» (XI ст.) й відомий дослідник слов'янства Г. Дяченко. О. Афанасьєв пояснює, що в наведеному тексті йдеться про богиню хмарного неба, з котрою одружується бог Громовик (російська назва Пе-[156]руна. В міфології класичних народів це Юнона, або Діана. Отже, як бачимо, не лише веди засвідчують існування праслов'янської богині. Про неї мовиться і в літописах, і у фольклорі, і в творах церковних (див.: «Стоглав», «Ходіння богородиці по муках», «Слово Христолюбця...» та ін.). Про індоєвропейську основу міфології слов'ян знаємо ми й з пісень: Ой Див, Див та Ладо, Та повідай, Козле, Правду1. Або: А ті просо сіяли, сіяли Ой Дід, Ладо, сіяли, сіяли1. Цю пісню, як і деякі міфи, О. Потебня пов'язував з добою вед. Цікаво, що й автор «Слова о полку Ігоревім» згадує про Дива (небо) майже тими ж словами, якими Ісіда голосить над убитим Осірісом (тексти пірамід – XXVI–XXV ст. до н.е.). Така давність космогонії й міфології з-понад берегів Дніпра. Повідомляючи про гіпотезу походження румунського імені Дойна від словацького Дана, С. Семчинський пише, що це походження легше пояснити як запозичення з України. Водночас він подає й етимологію, запропоновану румунським дослідником Б.Хаджеу, котрий звернув увагу на звукову подібність стародавнього дакського «Дойна» з літовським «dаіnа» («пісня») та штучно намагався реконструювати архетип dаnа. Не могли в ті часи люди як заспів бойової пісні вживані ім'я загальне – «пісня». Не годилося воно й приспівом будь-якої елегійної на ту добу пісні. Та й нині, якби котрийсь із поетів вжив приспів «О пісня, пісня», то його творіння не жило б у народі тисячі років. До того ж і змістовна повага нашого архаїчного приспіву «Ой Дана, Дана» величезна й нині. С. Семчинський наводить різні цікаві тлумачення та етимології імені Дойна, що виводять це буковинське й румунське ім'я від імені стародавньої богині небесної Води й грозової весни Дани (Дойни, Діани, Беллони). Наводяться в статті Семчинського й українські пісні-міфи Про діву-богатирку, Дойну – Дану, котра гасає по світу на коні подібно до Днєпри – Королівни. В літературному джерелі про Дану-Дойну є й ________ 1 У записі В. Гнатюка в тексті пісні замість Дід вжито Див.: А ми просо сіяли, сіяли, Ой Див, Ладо, сіяли, сіяли. [157] вказівка на стародавні українські пісні – міфи про Дану-Дойну. Це справжні скарби українського фольклору. С. Семчинський писав: «Слід сказати й про ім'я Дойна, яке зустрічається в одній з буковинських пісень», повідомленнях Я. Головацького, І. Воробкевича: Ішла Дойна із Горишня Добрим конем більше піша Не трафила Дойна броду, Перебріла право воду. Вісім коней потопила, На дев'ятім переплила. Заплакала Буковина Що ся Дойна сама сплила. Пісня-міф про Дану–Дойну, розповідає про той персонаж войовничої діви-богатирки, котра гасала по світу на бойовому коні, а той «з-під копита на два постріли каміння шпурляв». Вона також виступає під назвою Анастасії-Королівни (дружини Сонця), Нєпри (Днєпра) та Нєпри-Королівни. М. Соколов пише, що «божественне Сонце, відоме на ймення Хорса, або Ярила, в великоруських билинах постає в особі богатиря Чурила». Далі він подає один із списків билини про Нєпру-Королівну. Подамо три рядки за М. Соколовим: Говорить Нєпра-Королівична: Та немає стрільців-добрих молодців Супроти мене, Нєпри-Королівични. О. Потебня виділив цілий великий розділ а піснями культу богині втіленої води, назвавши цей розділ своєї праці: «Діва потопає». Приспіви стародавніх українських пісень заслуговують на справжнє ретельне й глибоке дослідження мовознавців. Адже десятки років витрачалося талановитими вченими на розшифрування ієрогліфів і клинопису Півдня та Південного Сходу, на етруські написи і т.ін. Усна традиція зберегла нам українські пісні такої ж давності. Ці пам'ятки, що над ними потрудився О. Потебня, потребують нових зусиль і великої праці наших вчених. Розглянемо два приспіви давніх українських пісень: Сіді, ріді, Сіді, ріді, Сіді, ріді – Дана! Або: Шіді, ріді, Шіді, ріді, Шіді, ріді – Дана! [158] Можна висловити найпростішу гіпотезу щодо цих приспівів. По-перше, слова сіді або шіді є подвійними: сі і ді. Так само й ріді складається з двох слів: рі й ді. Сі – це давнє «вона» («вони»), що й нині залишилось в європейських мовах: німецьке Sіе, англійське She, закарпатське си. Ді – «діяти», «творити»: індійське dhe «дію». Рі – «річка»: індійське rі, rеі, – «ринути». Таким чином, приспів «Дана, шіді, ріді, Дана» означає «Дана, вона діє (творить), річку творить, Дана». Треба зауважити. За часів молдавського господаря Д. Кантеміра Дойна була заспівом войовничих пісень, а в українському фольклорі ім'я Дана зустрічається іноді й у весільних піснях. Праслов'янська Дана мала три функції. Вона була Дівою-войовницею, водночас дружиною Сонця (обряд Купала – обряд одруження), а ще, як і Марена була причетна і до смерті. О. Потебня, котрий вивчав культ втіленої води на Україні, писав, що вона «стосувалася дощу й води, одруження й смерті». Вода надто звичайний пісенний символ дружини, молодої», – писав О. Потебня. «Обливання молодих, – пише М. Сумцов, – поглиблює обряд кропити водою, знаменує падіння дощової вологи, що запліднює». Крім гіпотези про слов'янське походження імені Дана-Дойна, висувалися гіпотези про його походження й етимології латинські. Румунський вчений Іордакі Мелінеску запропонував етимологію від імені Diana від Danubium. Молдавський господар і письменник Д. Кантемір (1647–1723), батько відомого російського письменника, так пояснює ім'я богині: «Очевидно, це було звичайне в даків ім'я Марса чи Беллони, бо ним починаються всі пісні, в яких оспівуються військові подвиги, і молдавани взагалі ставлять його на початку своїх пісень». Марс – пізніша чоловіча форма імені Марена. Про Беллону ми вже писали. Це Дана – Дойна – Дуена, котра під впливом малоазіатського імені цієї богині Белли прибрала назви Дуеллона, а потім Беллона. Коли Сулла ввів культ цієї ж богині з критомікенською назвою Ма-Діви, вона стала зватися Ма-Беллона. Повідомлень про Дану (Тану) – втілену воду надзвичайно багато, хоч розквіт її культу на Наддніпрянщині припадав, мабуть, на IV–III тис. до н.е. По багатьох джерелах розкидано відомості про цю богиню або обряди її культу. Повідомляють літописці, історики, мово-[154]знавці, етнографи, фольклористи. Здавна це знаходило відображення і в офіційних документах: в Іпатіївському. літописі від 1174, 1177, 1195, 1262 рр. згадуються події «на русальной неделе». Під 1262 р. читаємо: «Накануне Ивана дня, на самые купалья». У договорах литовських князів 1350, 1396 рр.: «писана (грамота) во вторник перед Купали», «до Ивана дне до Купал». Про мистецьку вартість обрядів, колядок, щедрівок та пісень, якими розпочався цілорічний цикл свят на честь богині Дани, втіленої води, на території України, відомий етнограф О. Дей писав: «Це невичерпне джерело поезії й духовної краси, творче використання якого може ще довго збагачувати художню культуру українського радянського народу» |