Міфи Київської землі та події стародавні. Міфи Київськоі землі та події стародавніО. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні

• Название: Міфи Київськоі землі та події стародавніО. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні
• Анкор: Міфи Київської землі та події стародавн
• Дата: 30.07.2021
• Размер: 1.33 Mb.
• Имя файла: Mify_Kyivskoi_zemli_ta_podii_starodavni.doc
• Тип: Документы; #225820
• страница: 5 из 20

Леля – Дана, Полель
Леля і Полель – діти-близнюки богині Лади – втілені вода і світло. У скіфів, за повідомленням Геродота, Полель (Аполлон) іменувався Ойтосіром.

Леля на території України, Малої Азії, Греції, Риму широко відома під іменем Дана або Тана. Це – богиня рік.

Культ Дани був поширений з пізнього палеоліту аж до XX ст. н.е. Від імені Дана походять назви річок Дніпро, Дністер, Дон, Дунай, Двіна, Донець. Слово Дана – складне: да («вода») плюс на («неня») означає «Вода-Мати». Численні міфи про близнят богині Лади Дану (Лелю) і Полеля описано вітчизняними етнографами. Цих поганських богів елліни колись запозичили зі Скіфії.

Про батьківщину згаданих богів, про те, як вони потрапили на острів Делос, докладно розповідає Геродот. Богиня Дана – незрівнянна красуня, непорочна Діва, що дарує життя, мати всього живого і водночас суворий, але й справедливий суддя. Дана судила прилюдно і жорстоко при великому зібранні народу на базарах у свій день тижня – п'ятницю. Римський історик Лукан так характеризує її: «Вівтар скіфської Діани не милостивіший за вівтар Тараніса» (кельтська назва Перуна).

Виникнення культу Дани датується доіндоєвропейською добою. Про Дану збереглися доісторичні пісні. Відомий етнограф і фольклорист Д. Лепкий вважав, що «Діва народних міфів (господиня русалок) є водною богинею Даною». [65]

На території України зберігся фольклор, що передає доісторичні міфи про войовничу вершницю Дану – Дн­пру – Дойну:

Ходить Дойна понад воду,

Питається Дойна броду.

Не трапила Дойна на брід,

А трапила Дойна на слід,

Дев'ять коней потопила,

На десятім сама сплила.

Заплакала Буковина,

Що ся Дойна сама сплила.

Розглядаючи варіанти наведеної пісні, С. Семчинський¹ вважає молдавське і румунське ім'я Дойна запозиченням українського Дана, Він пише, що в українському Дана зберігається праіндоєвропейське Дана і що це ім'я «продовжує мовну традицію, що сягає доісторичних часів». Семчинський надає імені Дана значення «пісня», не враховуючи, що в доісторичні часи поняття «вода», «небо», «сонце», «жінка», «пісня» позначались словом одного кореня або одним і тим же словом.

Первісно Леля (Дана), богиня багатьох народів, була жіночим началом Всесвіту. У слов'ян вона звалася також Дівою.

Вода, начало речей, вічно прекрасна, вічно свіжа, вона була дівою і одночасно жінкою – дружиною Сонця. У Дівограді (пізніше – Магдебург) стояв її храм. Про богиню, тотожну Дані, Я. Головацький писав: «Первісно Ефеська Діана, або Артеміда, являла собою воду як діюче начало творення і шанувалася як Діва і одночасно як Мати всього»².

Богиня Дана ототожнювалася також з Танаїс – на Дону і в Анатолії³, і Афіною (Аthеnа) –у греків. Це й войовнича Діва – Дін­пра (Анастасія) – вершниця з луком і стрілами, відома по двобою з Дунаєм⁴. Постать самого Дунаю О. Потебня тлумачив як Індру (санскр.), тобто Перуна Русі⁵.

____________

¹ Семчинский С. Про походження українського Дана, молдовського та румунського Дойна // Мовознавство. – 1969. – № 5.– С. 63-67.

² Головацкий Я.Ф. Очерк старославянского баснословия и мифологии. – С. 30.

³ Шахнович М.И. Первобытная мифология и философия. – Л., 1971. – С. 171. Також: Слово о полку Ігоревім. – М., 1955.

⁴ Афанасьев А.Н. – Поэтические воззрения славян. – Т. І. – С. 223–224.

⁵ Потебня О. Объяснения малороссийских и сродных народных песен. – Варшава, 1883. – Т. 2. – С. 773–774. [66]

П'ятниця вважалася днем Дани. Цього дня не можна було працювати. Символом Дани була липа. Атрибутом Афіни – сова. Як люнарну водну богиню Дану (Тану) символізував вуж (змія). Символом Полеля був клен. За уявленнями давніх слов'ян клен і липа – брат і сестра. До наших днів збереглися скульптури богині під назвою П'ятниці.
Перун, Місяць – Василь,

Стрибог – Стрілець
Перун – прабог – згадується у тексті договорів з Візантією 907 і 945 рр., де мова йде про клятву воїнів Русі іменами Перуна¹ і Волоса.

Одначе культ Перуна на Середньому Дніпрі, як встановлено нами, існував ще до поселень раннього Трипілля (IV тис. до н.е.) в епоху місячного зодіаку. В українському фольклорі, незважаючи на надзвичайну стародавність культу Перуна, збереглося багато міфів, повір'їв, легенд, прислів'їв та обрядів, пов'язаних з його іменем.

Перун (Рiorun, Parom) в російській, українській, а також польській та словацькій мовах означає «блискавка». Суфікс -ун у слов'янських мовах ознака діючої особи (бігун, стрибун, відун). Лінгвістика й міфологія дають нам підстави припустити, що бог моря у римлян Нептун (Neptunus) має слов'янске ім'я і спершу був протослов'янським божеством – братом Перуна з Наддніпрянщини. Ім'я походить від слів питун (той, що п'є), непитун (той, що не п'є, непитущий). І справді, морська солона вода непридатна для пиття. Пізніше, коли пам'ять про Перуна в античному світі поступово зітерлася, а Зевс набув його рис, Нептун став братом Зевса.

Перун – доіндоєвропейський і праіндоєвропейський бог усіх індоєвропейців. У сербському, болгарському, чеському фольклорі цей бог має таке ж ім'я, як і в східних слов'ян. Литовці і слов'янське плем'я пруссів називали його Перкунасом (Реrkunas, Реrkunis). У скадіиавів це – Тор², який їздить небом на колісниці, запряженій двома цапами, вивергаючи з хмар іскри і грім³. Так само

________________

¹ По всій Європі 4-й день тижня звався Перундан (Thorsdag) і був присвячений богові грому. Див.: Шеппинг Д. Мифы славянсного язычества. – М., 1849.

² Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: В 4 т. – М., 1971. – Т. 3. – С. 246.

³ Ложа Л. Славянская мифология. – Воронеж, 1908. – С. 56-60. [67]

мчать небом, гуркотять і зрошують землю благодатним дощем Парджанья – в індійських міфах, Ілля – у християнських народів: ці міфічні персонажі ніби віддзеркалюють стародавнього Перуна з Наддніпрянщини. Спільним богом етрусків, протослов'ян, а пізніше східних слов'ян був Стрибог, Стри-бог – наймення Перуна в етрусків за доби їхнього розселення між Дністром (Дана – Стр.) і Дунаєм (І – Стр.). З погляду етногенезу слов'ян – це дуже промовистий факт, оскільки, як нами встановлено, етруський бог Стр безпосередньо пов'язаний з назвою сузір'я Стрільця.

Розглядаючи міфи про народження Місяця (Дідуха), ми не раз будемо звертатися до астральних, міфів про Перуна.

Місяць – головне божество астральної тріади, що визначає люнарний культ на Русі, вважався предком народу і символізувався снопом пшениці на покуті напередодні різдва. Про стародавність культу говорять назви цього бога – Дідух, Коляди, Висилля.

Сучасна назва Місяця – назва фракійсько-протослов'янська, ще пеласгійсько-трипільська. Етнографам добре відомо, що на Україні в обрядах на честь Місяця й нині божество називається також іменами інших народів, котрі змішалися з пеласгами і фракійцями на терені УРСР. Назва Дідух К. Сосенком ототожнювалась з іранським dadvah, що вживалось як назва бога-творця задовго до Авести. Назва Коляда точніше Колета (Коleta) пов'язана з Дворіччям – людністю пастухів стародавньо-ямної культури, котрі зруйнували трипільські протоміста пеласгів. Таким чином, назва Колета походить не від латинського (Коlendae), а від шумерського чи дошумерського Коleta – назва Місяця в ролі нареченої Сонця. Українське слово колядники К. Сосенко зближує з Kaluti – «духівництво» (Дворіччя).

Звернімося ще до іншої стародавньої назви божества Місяця на Русі Василля – Василь, яке походить від старовірменської назви Місяця Ўаціля (К. Сосенко). Цю назву Місяця занесено на Русь племенами кіммерійців (іберійців) з Тмуторокані, Урарту й Боспору Кіммерійського – зрубна археологічна культура. Етнографія й літописи, де йдеться про божество Місяця, незаперечно освітлюють важливі факти з походження Русі й слов'ян. На території Русі назва місяця Ўацілля набрала форми Василля (ж. р.), а потім вже з'явилось сучасне чоловіче ім'я Василь. Стародавня колядка це підтверджує: [68]

Свята Василля діжу місила,

Пироги пекла букатії, рогатії.

Тут Місяць ще жіночого роду. Пиріг (ліплений) символізує Місяць, він був стародавньою жертвою Місяцю лише на Наддніпрянщині та в етрусків.

Отже, названі божества з'явилися на території Середнього Дніпра і Північного Причорномор'я ще в епоху індоєвропейської спільності (а точніше, доіндоєвропейської). На Україні про Місяць кажуть: «Це – предок Дідух, а зірки – то його рідня» або: «Цап на полі басує з цапенятами». Водночас існує міф, де Місяць – голова вужа, який ховається в Чумацькому Шляху, тобто в Пра-дереві Світу.

Це – міфи різного етнокультурного походження. Перший міф належав пастушим племенам і відноситься до стародавньоямної археологічної культури. Другий – населенню трипільської культури, на що вказує культ вужа – символ люнарної богині води, Великої Небесної Матері.

Міф, пов'язаний з культом вужа, вивчав М.П. Драгоманов на прикладі відомої української байки про селянина і вужа. Вченим було встановлено, що тільки в українському фольклорі та індійській Панчатантрі [П'ятикнижжі (санскр.)] міф передається з первісною повнотою. В інших давніх варіантах, в тому числі і в античних народів, міф існував фрагментарно з втратою змісту¹. М.П. Драгоманов помилково вважав батьківщиною міфа Індію з тієї лише причини, що вужі начебто не п'ють молока, а в Індії, мовляв, для них молоко було символічною жертвою. Однак навіть авторові цієї роботи неодноразово доводилося бачити на Чернігівщині, як домашні вужі в українських хатах пили молоко з блюдець, як це було ще в трипільські часи. Міф про селянина і вужа, безсумнівно, давніший од варіанта про індійського раджу й змію. Рігведа повідомляє про двох божеств Індії в теріоморфній формі. Це ті ж самі, що й на Дніпрі: Аджа (Аjа) – «Коза» чи «Козел» і Ахібудхн'я (Аhibudhnуа) – «Змій глибин»².

Міфи про атрибути Перуна (козел чи коза) і люнарної богині (вуж чи змій) зародилися, як ми казали, ще в період доіндоєвропейської спільності в Північному Причорномор'ї.

___________

¹ Драгоманов М.П. Байка Богдана Хмельницького // зб. філологічного т-ва імені Т.Г. Шевченка. – Львів, 1900. – Т. 3. – С. 1-24

² Ригведа. Избранные гимны. – М., 1972. – С. 47. [69]

Видається цікавим уявлення наших предків про Місяць як про голову змія, що ховається в Чумацькому Шляху. Останній міф безпосередньо пов'язаний з міфом про райське дерево і змія, що ховається в ньому. Шумери Дворіччя раєм вважали свою прабатьківщину, яку дослідники відносять до Північно-Східного Причорномор'я. Це було в ті часи, коли місячний зодіак із 28 сузір'їв («мешкань місяця») ще передував сонячному зодіаку з 12 сузір'їв. Задовго до культу Волосожара (Тельця), тобто V тис. до н.е.

Про стародавність культу Місяця на території Середнього Дніпра промовляють і ритуальні пісні, що передають міфи та символіку епохи неоліту, яка залишила нам багатющі традиції, та звичаї у всіх сферах життя.

Гей, око Лада,

Леле Ладове,

Гей, око Ладове,

Ніч пропадає,

Бо око Лада

З води виходить,

Ладове свято

Нам приносить.
Гей, Ладо!

А ти, Перуне,

Отче над Ладом!

Гей, Перуне!

Дай дочекати

Ладі Купала¹.

«Око Лада» – Місяць, що символізує люнарну водну богиню Дану (Лелю) – дитя Лади. Вона виходить з води і приносить свято Лади – Купали. Міф слід датувати епохою, коли в Єгипті Око було звичайним найменням улюбленої дочки Ра, богині Тефнут. Другим оком бога Ра був Місяць". В Єгипті існує міф про народження молодого Сонця – Гора. Цей же міф, але зі специфікою місцевої космогонії та культу тріади знаходимо у колядках і на Дніпрі: одне око – Сонце, друге – Місяць, а «в грудях» – «ясна зоречка». Англійський археолог Девід Сторм Райс, який наприкінці 50-х рр. здійснив розкопки міста Харрана на території Туреччини, знайшов рештки зруйнованого турками в XII ст. зіккурата – храму поклонників культу Місяця. Він дійшов висновку, що культ Місяця проіснував з IV тис. до н.е. до XII ст. н.е. Отже,

________

¹ Купальські пісні. – К., 1970. – С. 23.

² Матье М.Э. Древнеегипетские мифы. – М.-Л., 1956. – С. 83-141. [70]

тільки в XII ст. цей культ зник, якщо припустити, що зруйнований зіккурат на території Османської імперії був останнім. Християнська уніфікація на Русі при Володимирі була так пізно здійснена внаслідок високої культури астрального культу, могутнього опору гуманних поклонників Місяця.

До початку XV ст. у Києво-Печерській лаврі переписувались «Лунники», або «Лунные течения», заборонені церквою рукописи, т.зв. апокрифи. Це були рештки вже забутої астрології – ворожіння по фазах і поверхні Місяця з урахуванням розташування зірок. До XVII ст. збереглися «Громники» (астрологія ворожіння по блискавках), «Колядники» (астрологія, що включала також ворожіння по нутрощах тварин). Це було пам'яттю про гаруспіції етрусків і народів Причорномор'я та Середнього Дніпра. Ще міцнішою виявилась пам'ять народу в усній словесності. На Україні ще донедавна Місяць вважався богом. Наприклад: «Місяць, наш боже, а хто ж нам буде богувати, як тебе не стане».

Ми згадували кілька стародавніх найменувань бога Місяця. Сучасну назву Місяць (укр.) слід також датувати епохою хліборобів Трипілля і пастушого народу стародавньої культури. Залишаємо лінгвістам остаточно розв'язати це питання, висловимо лише припущення щодо походження назви. Чи можна, скажімо, це слово розглядати як утворене з двох: Мен (напевне, пеласгійське ім'я бога Місяця) і Син (назва бога Місяця у пастуших народів, що рухалися із Дворіччя і Єгипту в район Причорномор'я)? Якщо так, то виникнення слова місяць слід датувати другою пол. III – початком II тис. до н.е.

До свята народження Місяця (Щедрий Вечір) проводилося попереднє свято, що роз'яснювало ідею головного і випереджало його на один люнарий місяць.

Церква призначила на цей день святого Андрія, проте стародавні ритуали на честь бога Місяця збереглись: випікається круглий пшеничний корж на меду (калета) й підвішується на нитці горизонтально до стелі. Навколо стають юнаки й дівчата і, розгойдуючи коржа-калету по колу, прагнуть упіймати його губами та відкусити. Одночасно співається: «їду, їду на вороному коні». Обряд означає, що Місяць ущерблюється, а на Щедрий Вечір (1 січня) наступить народження (воскресіння) головного бога – предка Дідуха-Василя.

У Греції Ўаціля (Василля – Василь) прибрало форми базилевс – «цар». Ми вже зазначали, що, за Геродотом, у тракійців Місяць був королевою, як і в прото-[71]слов'ян – царицею небесною або княжичем. Храм Царський палац відомої архітектури греки звали базилікою. Назва Місяця Василь в Надчорномор'ї дуже стародавня. Це видно й з колядок доби вед, з фольклору про Василісу Премудру й про Василіска. Уявлення Василіска походить, мабуть, від прихильників культу Сонця. Василіск – це дракон-цар з короною на голові, в нього голова півня, що символізує Сонце й вогонь, а тулуб і хвіст – жаби й змії – символ води.

Василіск – дракон-цар поєднує два космічних начала світотворення: вогонь і воду. Це відомий на Україні міф про те, що місяць є головою вужа (чи змія), що сам ховається в Прадереві Всесвіту – Чумацькому Шляху (Галактиці). Цей міф є в санскриті (Рігведа) й попав у Біблію як розповідь про змія, котрий ховається в дереві пізнання добра й зла. Міфи та інші фольклорні відомості свідчать про стародавність назви Місяця – Василь.

Християнська церква вела найзапеклішу боротьбу з головним божеством протослов'ян – Місяцем. На початку нової ери її поборники призначили на день народження Василя-Місяця свято святого Василя й почали надавати це ім'я язичницького божества людям. Католицький орден Василіан (Ваsiliаnі) було засновано у Візантії (в IV ст.) начебто за статутом самого святого Василя. Коли князь Володимир у Києві прийняв християнство й не стало кумирів на пагорбі «вне двора теремного», то там було збудовано дерев'яну церкву на честь святого Василя (головного божества астральної тріади на Русі). Інакше народ не пішов би до церкви. Так було і в Чехії, коли там прийняли християнство. Там головним язичницьким богом був Святовіт (Дажбог). До збудованої християнської церкви народ не пішов. Довелося вигадати нового бога – «святого Віта». Коли оголосили, що в храмі правлять богослужіння святому Віту (Святовіту), люди пішли у церкву. Так було і в Новгороді, де церкву, споруджену на місці капища Волосу, було названо церквою святого Власія.

Назвемо лише найважливіші обряди свята народження Місяця, які нам вдалося вивчити, і встановити їхнє етногенетичне місце і етнокультурний зміст, невідомий раніше. Це: коління кабана (роха – жертовна тварина, присвячена Сонцю); водіння кози; ходіння з плугом. Під час виконання обрядів співалися колядки. Коли ж дотримувалися суворо регламентованих, ритуально-жрецьких дій. Існував звичай ворожити по нутрощах тварини, який до початку 20-х рр. зберігся на Чернігівщині. А впер-[72]ше цей звичай описав український вчений М.К. Коробка¹.

Нам вдалось встановити, що ворожба по нутрощах та інші обряди Щедрого Вечора подібні до етруських обрядів на честь бога Януса, запозичених римлянами. Янус, який правив на небі разом з богинею Місяця Яною, це шумерський бог місячного неба Ан (Ян) – бог Бабілона (Вавілона), що в перекладі означає «небесні ворота», а не бог «дверей, входу і виходу», як вважалось з часів Юлія Цезаря і до наших днів. На свято Януса етруски пекли пироги – символ Місяця і жертва богу-предку (як робилося й на Русі), поздоровляли один одного, тобто щедрували, і починали (насправді чи символічно) важливі справи, щоб забезпечити їхнє щасливе завершення. Так і на Русі в це свято ходили з плугом – символічно орали, засівали, навіть грали у весільні пари.
Якщо говорити про Стрибога Русі, то це – бог етрусків. Наприкінці III тис. до н.е. вони прийшли в межиріччя Дністра – Дунаю і тривалий час спілкувались із населенням Середнього Дніпра. Про вірогідність доісторичних зв'язків Русі з етрусками писав академік М.С. Державін².

Римляни успадкували від етрусків більшість звичаїв і обрядів населення Середнього Дніпра і Північного Надчорномор'я.

Як показали роботи англійських археологів Л. Вуллі (що розкопав місто Ур у Дворіччі) і Д.С. Райса (який розкопав місто Харран у Туреччині), племена культу Місяця відступали з Дворіччя на північ під тиском поклонників Сонця. Ми вважаємо, що відходили племена етрусків, євреїв і племена, які на Україні дали археологічну культуру так званих скорчених кістяків, посипаних вохрою. Про те, що населення стародавньоямної археологічної культури було поклонниками Місяця, свідчать самі кургани-зіккурати і камені на них, що символізують Місяць. Потверджують це і численні традиції та обряди, збережені на Україні: покривання голови померлого червоною тканиною, кидання жмені землі в могилу (за відсутністю вохри), а головне – водіння кози на свято Щедрого Вечора і містерії з козою.

__________

¹ Коробка Н.К. К изучению малорусских колядок // Изв. Отд. рус. яз. и словесности. Имп. А. Н. – Спб., 1902. – Т. II. – Вып. 3. – С. 248.

² Державин Н. С. Происхождение русского народа. – М., 1946. – С. 10–25. [73]

Під час того молодого Місяця, коли сонце вступало в сузір'я зодіаку, яке шанувалось як велике божество, всі стародавні народи Середземномор'я здійснювали урочистий ритуал водіння священної тварини. В Єгипті це був Анубіс – священний собака (йому відповідала α – зірка Пса – Сіріус), на Русі – коза (Капелла, α-сузір'я Візничого). Козу водили й донині водять 1 січня, тому що в 45 р. до н.е. Юлій Цезар призначив початок нового року на день свята бога Януса, а на Русі в цей день відзначали свято народження Місяця – Щедрий Вечір. З того часу календарний новий рік збігається зі святом Щедрого Вечора (перед тим новий рік на території України починався в день весняного рівнодення).

Культ Місяця – урочистого Молодика – пов'язаний із святкуванням 12 священних ночей творення Всесвіту, коли Сонце проходить сузір'я Перуна (Стрільця). Це сузір'я символізувало головного бога Русі – Перуна. Перун буквально – «той, що робить вогонь, кидає вогонь, стріляє вогнем». Пур означає «вогонь» (д.-гр.). З іншого боку, Перун – це й Пейрамун (зенд.), що означає «світле небесне помешкання». «Небесними помешканнями», за К.  Фламмаріоном, у всіх давніх народів називалися сузір'я місячного зодіаку.

Всі міфи про Перуна, збережені на Україні, змальовують його стрільцем. Відомі окам'янілості, схожі на наконечники стріл, називаються на Україні «Перунові стріли» (в Росії «чортові пальці»), а в ритуальних щедрівках на свято народження Місяця (1 січня) при проходженні Сонцем сузір'я Перуна (Стрільця) співають:

Ілля, Ілля на Василя.

А у Василя пуга житня.

Пугою махне, житом пахне.

Відомо, що пророк Ілля – це Перун, а Василь – Місяць. Перун – Стрілець – персонаж більшості колядок космогонічного і етногенетичного змісту.

Свято Сварога відзначалось, коли Сонце, вступаючи в сузір'я Перуна, зустрічає його перші зірки. 1 січня в сузір'ї Перуна народжується Місяць, і це відбивається в міфічних зв'язках Місяця й Перуна, а 6 січня при проходженні Сонцем останніх зірок сузір'я Місяць і Зоря (Венера) творять воду! Цей день – свято народження Дани.

Святкування Молодика в сузір'ї Перуна – Щедрий Вечір та водіння кози мають давність «текстів пірамід», коли в урочистості, подібні до цих, народи водили своїх свя-[74]щенних тварин. М. Коробка у вказаній нами роботі дійшов висновку, що коза є тотемом одного з племен, яке брало участь в етногенезі слов'ян. Про це свідчить існування «козиного народу» пастухів, що прийшов з півдня і наводив жах на праеллінів, а потім змішався з народом богині Афіни. Афіна, як відомо, богиня пеласгів: Дана – Тана – Танаїс Надчорномор'я. «Козиний народ» пастухів – поклонників Місяця, що передав нашим предкам обряд водіння кози, був народом стародивньоямної археологічної культури.

До традицій місячного культу пастуших народів Глибокого Полудня, які поширилися на Русі, слід віднести:

1) відправу великих свят у нічний час (при Місяці);

2) занурення у воду 6 січня (на Водохрещі);

3) обов'язкове носіння овечої шапки навіть у спеку (шапка – символ влади у пастуших племен);

4) традиції сільськогосподарського побуту.

Про те, що коза була тотемною твариною, свідчать етнографічні дані, фольклор, а також той факт, що на Північному Надчорномор'ї жертвоприношення кози дорівнювало людському і заступало його. Цікаво й те, що на Україні «козою» називався останній сніп пшениці, який в інших народів має назву тотема племені. У пантеоні князя Володимира Стрибог згадувався поруч з Перуном і вшановувався нарівні з ним. Д. Шеппінг [75] вважав, що Стрибог був одностороннім зображенням постаті Перуна – його втіленням в повітрі¹.

Односкладове наймення бога – Стри – свідчить про його стародавність на рівні бога неба, за часом виникнення Стри-бог такий же давній, як і боги трипільської та стародавньоямної археологічних культур: Див, Сур (Цур), Яр, Тур Ру-с (Ра), Да-на, Да-ж-бог. Ці боги вже існували в IV–III тис. до н.е. Чи було ім'я Стрибог назвою божества, що втілювало тільки одну із сторін сутності головного бога давніх слов'ян – Перуна, чи це було ім'я іншого бога, чи наймення Перуна в іншого племені?

Перун – це сузір'я зодіаку – Стрілець. Пейрамун означає сузір'я місячного зодіаку. Як показано вище, в міфології Русі Сонце, Місяць і Зоря народжуються в період зимового сонцестояння, тобто в сузір'ї Перуна (Стрільця). Семантично, етимологічно і фонетично Перун-Гіперіон (περιωυ), у якого, згідно з грецькою міфологією, дітьми були Геліос, Селена і Еос.

І нині відомі слов'янські імена на честь поганських богів: є чоловіче ім'я Перун (Чехія, Болгарія) і жіноче ім'я Перуніка (Болгарія)². Вважають, що ці імена поширились за християнства з XIV–XVI ст. Тож і не дивно.

Порівняємо слов'янську етимологію імен: Перун і Стри-бог.

Щодо значення імені Перун, то слов'янськими мовами, як пише Фасмер, спершу це могло бути той, що б'є. Фасмер поспішно робить висновок, що ім'я Перун не має спорідненості з литовським Реrсunas, давньопрусським Реrсunis, латиським Реrсuons (грім, дубовий бог), і зовсім не наводить загальнослов'янського значення цього імені – блискавка³.

Український фольклор, на жаль, не використовувався у розв'язанні етимологічних питань, пов'язаних з міфологією Київської Русі, зокрема з міфами про Перуна – бога дощу, блискавки й грому⁴. В українських прислів'ях та повір'ях Перун згадувався до нашого часу: «Перун ударив і вбив дві вівці на полі. Треба взяти вбиті вівці, поки ще теплі, повернути ногами, де були голови, а головами, де були ноги, й присипати глиною. Тоді вівці оживуть» (В. Гнатюк). Прислів'я: «Після дощу росте всіляке зіл-

__________

¹ Шеппинг Д. Мифы славянского язычества. – С. 57–59.

² Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. – Т. 3. – С. 246.

³ Леже Л. Слявянская мифология. – С. 56.

⁴ Український радянський енциклопедичний словник. В 3 т. – К., 1967. – Т. 2. – С. 777. [76]

ля, а Перун святкує весілля» або «Бодай тебе Перун побив темненької ночі!»¹. Очевидно, мова йде про бога дощу, блискавки і грому. Чомусь з Перуном рідко порівнюють його індійського тезку Парджанью.

Тепер звернімося до етимології імені бога Стри. Моравською мовою (одним з її діалектів) Стри ще на початку XIX ст. означало повітря². Слова з коренем -стр- добре відомі й досить поширені в слов'янських мовах. Болгарською стрекам означає тріщити, стукати, гриміти. Сербохорватське стриjека – тріщина, смуга. Словацьке й чеське, стріла значить блискавка, а російське стризовый – яскраво-червоний.

Фасмер пише що strâla (давньоверхньонімецьке промінь) запозичено з праєвропейського субстрату¹. Отже, слов'янськими мовами Стрибог – це бог грому, блискавки в повітрі. Це той же бог Русі Перун. Подібно до того, як ім'я Перун (той, що б'є блискавкою) утворилося за допомогою суфікса -ун-, що вказує в слов'янських мовах на дійову особу (бігун, балакун, стрибун), так за допомогою суфікса -ець- утворився синонім цього імені – Стрілець – від іменника стріла. Суфікс -ець- вказує на властивість, притаманну тій чи іншій дійовій особі (співець, плавець, ловець). В данному разі Стрілець – це той, хто стріляє блискавкою і громом. Отже, Стрибог (Стри-бог) – це Перун і Стрілець.

Перун – це давнє наймення зодіакального сузір'я, яке було божеством, а в сучасній астрономії носить ім'я Стрільця. Праслов'янська назва Стрілець пізнішого походження, ніж назви Перун і Стрибог. Але чи було ім'я Стри-бог, синхронне імені Перун, також назвою цього зодіакального сузір'я? Який народ, близький Русі, називав божественне сузір'я Перуна Стрибогом?

Дані міфології, археології, лінгвістики, топоніміки, історії дозволяють розв'язати і це питання, особливо важливе з погляду етногенезу слов'ян. Народ Стрибога жив десь поруч з праслов'янами Подніпров'я й був настільки близьким до них, що Стрибог вшановувався пізніше в Києві як бог Русі. Очевидно, ці споріднені племена частково змішалися з Руссю, а після тисячолітнього розвитку мовних форм ім'я Стр перетворилося в Стрілець (укр.), Стрелец (рос), в якому вже втрачено первісний божественний зміст.

__________

¹ Грінченко Б.Д. Словарь української мови. – Т. 3. – С. 147.

² Шеппинг Д. Мифы славянского язычества. – С. 57–59.

Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. – Т. 3. – С. 246. [77]

Місце проживання народу Стрибога можна віднайти на території сучасної України по збережених гідронімах і топонімах. (Слово бог, звичайно, не є іранським, а його слід вважати доіндоєвропейським субстратом: бог – bhaga (санскр)].

В епоху, що розглядається, племена носили імена астральних богів, а річки, на берегах яких вони мешкали, набували назв племен. Іноді річки, залежно від того, по чиїй племінній території вони протікали, мали дві назви¹. Так було в Дворіччі, на Північному Причорномор'ї і на Середньому Дніпрі. Район гідронімів з коренем -cтр- поширюється від Східних Карпат між Дністром (Дана-Стр) і Дунаєм (І-Стр), у Верхньому Подністров'ї: Стривігор, і Стронавка, Бистриця, Строна, Стрия, Струга, Стрий, Стріла та ін. На цій же території поширені численні топоніми з коренем -стр-: Стрий, Стронавки, Стронне, С'трішавка та ін. на річках з тією ж назвою. Села, які називаються стружами на однойменних річках і т. д. Гідроніми і топоніми кореня -стр- розповсюджені на Поліссі, Верхній Прип'яті і на Волині².

Безсумнівно, ми маємо етнічний район, де колись довго мешкали племена з головним божеством Стри і залишили відповідні гідроніми й топоніми.

Можна простежити і визначити напрямок поширення таких топонімів на захід: Чехословлччпна – Австрія – Апеннінський півострів. Після багатовікового перебування цих племен на одному місці в епоху розквіту культу Стри (IV–Ш тис. до н.е.), коли було дано назви річкам, відбулося переселення їх на нові місця.

У Чехословаччині маємо Банську Бистрицю, Остраву, на Заході – Стршибро, а в Австрії – Штраубінг (Страубінг) і т. д. Та й сама назва країни також має корінь -стр-: і Австрія.

На території Італії, де в давні часи жили етруски, був також поширений культ бога Стри. Судячи по знахідках, зокрема бронзової печінки з П'яченци, що служила етруським ворожбитам для гаруспіцій, і по тому, що богам етруски відводили місця за їхнім «рангом», бог Сатрес (Сатр-ес) був головним божеством³. Етимологічно і фонетично імена Стри і Сатр тотожні. Нами доведено, що Сатр-ес – Стри-бог етрусків справді символізувався зодіакальним сузір'ям Стрільця (Перука) й був головним бо-

________

¹ Петров В.П. Етногенез слов'ян. – К., 1973. – С. 81.

² Там же. – С. 82–86.

³ Немировский Л.И., Харсекин Л.И. Этруски. – С. 116-123. [78]

гом етрусків, подібно до Перуна на Русі. Згідно з етруським космогонічним вченням світ було створено за 12 тисячоліть, і Творець небесними знаменнями – сузір'ями зодіаку – визначав зміну епох.

Покажемо, що головним сузір'ям-божеством етрусків був Перун – Стри-бог – Сатр-ес. Вище, говорячи про Місяця (Василя, Дідуха) і свято Щедрого Вечора, ми показали, що римський бог Янус також був богом етрусків. Свято Януса, як і свято народження Місяця – Щедрого Вечора на Україні, це свято урочистого Молодика, яке відзначалось усіма народами Східного Середземномор'я в ті дні, коли сонце вступає в те сузір'я зодіаку, яке вшановував як головне божество даний народ. В етрусків, а за ними і в римлян, свято Януса відзначалося тоді, коли Сонце проходило центральні зорі сузір'я Стрільця. Отже, Стри, Стрибог – племінна назва Перуна в етрусків, які жили на території Русі в ті давні часи. Це вплинуло на культ і обряди інших племінних об'єднань етрусків. Свято Різдва в період зимового сонцестояння було й етруським святом, переданим потім римлянам у вигляді сатурналій.

Етимологія імені Сатурн полягає в додаванні імені Сатр до наймення етруської богині неба Туран: Сатр-Туран – Сатурн. У римлян Сатурн, божество неба, також символізувався сузір'ям Стрільця, тобто Сатреса, Стрибога, Перуна.

Згідно з повідомленням Геродота, греки називали етрусків за іменем Тіррена, сина лідійського царя, який вивів етрусків з Лідії під час голоду. Етруски по-грецьки tіrsеnоі. Геродот повідомляє про мешкання племені цього народу в розглянутому нами етнонімічному районі і називає його цим же ім'ям tіrsa. Він пише про тірса – гетів, де гети спільна назва багатьох народів Північного Надчорномор'я, подібно до скіфів (або американців у наші дні).

Від цього грецького найменування етрусків – tіrsеnоі або tіrsa у вказаному нами географічному районі на півдні та заході України маємо відповідні гідроніми і топоніми: Тірас (Данастр), Тірасполь, Тір (Мала Азія) та ін.

Як висновок порівняємо результати лінгвістів по де-шифровці назви tіrsageti з давніми міфами, відображеними в українських колядках, про поєдинок племені Перуна з племенем Тура-Оленя.

Академік Абаєв розглядає назву tіrsageti як складену з двох слів: перша частина Тір – Тур – «ярий» (iран.) і друга заг – «олень» (iран.). Вся назва перекладається як «швидкі олені». Ми знаємо, що ім'я Тур в епоху до-[79]індоєвропейської спільності позначало зодіакальне сузір'я Тельця, яке було головним божеством Східного Надсередземномор'я в IV–ІІІ тис. до н.е. Тур означав Небо Тельця. Тому правильним перекладом буде: «небесні олені» або «плем'я оленів», «плеяда оленів», у яких головним богом був Тур. Справді, в Карпатах водились і водяться тепер олені, й тому племена, що там жили, могли називатися оленями. Від Карпат ми й простежили напрямок поширення топонімів з коренем -стр-.

У колядках, цих своєрідних «уламках» міфів, про Перуна – Івана говориться, що він встає ледь світ, гримить луком і вирушає на полювання. Він ганяється за Туром – Оленем, що має дев'ять рогів, цілиться в сокола, який сидить на дивному дереві. Тур і сокіл благають не стріляти їх; за це тур віддає свої роги, а сокіл обіцяє допомогти мисливцю в нужді. Очевидно, у міфі йдеться про те, що плем'я Перуна воювало з племенем Тура або як протослов'яни воювали з праетрусками. Тур віддав свої роги (в міфології – символ святості) Перуну. Переможене плем'я праетрусків визнало головним божеством сузір'я Перуна замість сузір'я Тура. Так з'явився культ Стри-бога, сузір'я Стрільця – Сатр-ес. Переможене плем'я просунулось на захід, де з'єдналося з іншим плем'ям праетрусків, у якого богом неба був Ан. Так утворилося нове ім'я неба – Туран, а згодом до цієї назви додалася й назва головного божества неба Сатр і утворилось ім'я Сатурн.

Одержані результати в галузі міфології етрусків та їхнього зв'язку з територієї Середнього Дніпра дозволяють зрозуміти спільність багатьох традицій та звичаїв у етрускоїдного населення Давнього Риму і території України. Сюди можна віднести ворожіння по нутрощах тварин, блискавках, щедрування та інші культові обряди, національні страви (борщ, ковбаса, смажені боби), а також багато чого іншого. Всі ці традиції та звичаї в Давньому [80] Римі були наслідком етнокультурного впливу народів Північного Надчорномор'я через посередництво етрусків – лелегів.