конспект лекций. МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ КОНФЛІКТУ ЯК ЯВИЩА ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ. Науковий вісник ужгородського університету306В. Штерн (ІваноФранківськ)
 Скачать 0.86 Mb.
|
|
НАУКОВИЙ ВІСНИК УЖГОРОДСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ 306 В.ШТЕРН (Івано-Франківськ) МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ КОНФЛІКТУ ЯК ЯВИЩА ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ Історія розвитку людства, досвід буденного життя засвідчує, що конфлікти в різних сферах суспільного життя постійно супроводжували життєдіяльність людського співтовариства. Саме тому проблема конфліктів завжди набувала особливої гостроти. Слово «конфлікт» походить від латинського conflictus – зіткнення. Майже в такому вигляді воно входить і в інші мови (conflict – англійська, conflikt – німецька, conflit – французька, конфлікт – українська та ін.). У науковій літературі, в публіцистиці поняття «конфлікт» трактується неоднозначно. Є чимало визначень суті цього поняття. Так, у буденному житті поняття «конфлікт» використовується стосовно широкого кола явищ – від збройних зіткнень, протистояння різних соціальних груп, міжособистісних розбіжностей аж до сімейних непорозумінь [8,с.36]. У різних галузях наукового знання дане поняття розглядається по-різному. Спеціалісти-словесники тлумачили його як зіткнення протилежних сторін, думок, сил, серйозні розбіжності, гостру суперечку. Соціологи характеризували як вищу стадію розвитку суперечностей в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, суспільства в цілому. Психологи розцінювали як зіткнення протилежних цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів суб’єктів взаємодії. Політологи вважають, що конфлікт виражає не просте зіткнення, а зіткнення, пов’язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах [1,с.50]. Щодо сутності конфлікту існує багато визначень. Д. Істон твердив, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність у суспільстві та система розподілу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Е. Гідденс вважав, що конфлікт – це реальна боротьба між діючими людьми чи групами незалежно від того, які витоки цієї боротьби та засоби, що мобілізують кожну із сторін. На відміну від конфлікту, поняття протиріччя відноситься до певної структури. П. Сорокін характеризував конфлікт як результат соціального напруження, яке виникло через незадоволення базових потреб людини і соціальних груп. Представники нормативно-ціннісного підходу (Е. Дюркгейм, Т. Парсонс) розглядали конфлікт як результат розбіжностей цілей та інтересів людей [7,с.36]. Для російського вченого А. Здравомислова конфлікт – це форма відносин між потенційними або актуальними суб’єктами соціальної дії, мотивація яких обумовлена цінностями та нормами, інтересами та потребами, які протистоять одне одному [3,с.82]. Л. Козер дав наступне визначення: конфлікт – це боротьба через цінності чи претензії на статус, владу, обмежені ресурси, в якій цілями конфліктуючих сторін є не тільки досягнення бажаного, але й завдання шкоди або усунення суперника. Серія : Політологія, Соціологія, Філософія. Випуск 13, 2009 р. 307 Політологічний енциклопедичний словник вбачає під конфліктом крайнє загострення суперечностей сторін, пов’язане з відмінностями їхнього становища в суспільстві й пов’язаної з цим реальної чи надуманої суперечності інтересів, цілей і цінностей; зіткнення та протиборство (протидія) певних систем [13,с.291]. Отже, немає єдиного визначення поняття конфлікту. Велика кількість підходів доз ясування його суті свідчить про неоднозначність і різноманітність у трактуванні конфлікту різними дослідниками. Слід відзначити, що важливою проблемою є аналіз причин виникнення конфліктів, які в свою чергу в сучасному суспільстві являють собою зародження та прояви об’єктивно існуючих соціальних суперечностей. В науковій літературі переважають дві точки зору на природу конфлікту. В першій, яку називають ресурсною, домінує матеріалістичне пояснення конфлікту, тобто він детермінований боротьбою за суттєво значимі засоби життєдіяльності, як то територія, енергетичні ресурси, сфери політичного домінування. Друга точка зору, ціннісна, обумовлює виникнення конфлікту системою вірувань і переконань, несумісні принципи організації суспільного устрою, взаємовиключні культурні стереотипи [1,с.51]. Однією з найбільш дискусійних проблем серед сучасних теоретиків конфлікту є проблема типології конфліктів, адже конфлікт є настільки різноманітним у своїх формах та проявах, що виокремити якийсь один критерій типології надзвичайно важко. Найбільш широко використовується аналітично-описовий підхід до типології конфліктів. Метою такого підходу є логічне визначення і досить вичерпне порівняння різних типів конфліктів згідно з прийнятим автором критерієм. Найчастіше це поділ суб’єктивний, здійснений через визначення учасників конфлікту (індивіди, їхні суспільні ролі, соціальні групи). Наприклад, П. Сорокін поділяв суспільні конфлікти на два головних типи: інтерперсональні (міжособистісні) і міжгрупові. Серед останніх він називає близько двадцяти типів конфліктів, у тому числі конфлікти поміж державами, народами, епохами, расами, кастами, кланами, родинами тощо. Типологію конфліктів, подібну до класифікації П. Сорокіна, запропонував К. Боулдінг. Він розрізняв конфлікти між індивідами; між групами; між організаціями; між індивідами і групами; між індивідами і організаціями; між групами і організаціями [4,с.287]. А. Г. Здравомислов, базуючись на працях Н. Смелзера, класифікує конфлікти за конфліктуючими сторонами 1. Міжіндивідуальні конфлікти. 2. Міжгрупові конфлікти ( при цьому виокремлює такі типи груп: а) група інтересів, б) група етно- національного характеру, в) групи за спільністю становища). 3. Конфлікти між асоціаціями, партіями. 4. Внутрішньо- та міжінституціональні конфлікти. 5. Конфлікти між секторами суспільного поділу праці. 6. Конфлікти між державними утвореннями. 7. Конфлікти між культурами і типами культур тощо [3,с.105]. Значна частина дослідників при класифікації конфлікту використовує перш за все критерій об’єкта, тобто основою для типології виступає зміст чи форма конфлікту. Так, з огляду на зміст, найчастіше вирізняють наступні конфлікти: економічні, політичні, ідеологічні, культурні, релігійні і т. ін. До згаданих вище можна також віднести конфлікти між суспільними верствами, класами, а також конфлікти інтересів та цінностей. Однак така типологія є дещо спрощеною, адже розгляд суспільства, поділеного на економічну, політичну, соціальну та інші сфери, є надто обмеженим. Насправді одночасна участь людини в різних сферах суспільного життя видозмінюється в залежності від соціальної активності індивіда. Тому, застосовуючи такий критерій, дуже важко виокремити суто економічний, політичний чи тим більше соціальний конфлікт [5,с.144]. Дослідник В. Котигоренко стверджує, що, наперший погляд, між соціальним і політичним конфліктом немає великої різниці: в обох випадках боротьба ведеться, як правило, між групами людей, які захищають свої інтереси. Так, в широкому сенсі під соціальним конфліктом розуміють будь-який вид боротьби між великими соціальними групами людей, якщо вони переслідують якісь суспільно важливі цілі. З іншого боку, у найзагальнішому вигляді політичні конфлікти є формою взаємовідносин між окремими особистостями, партіями, політичними групами, класами, державами. Політичний конфлікт виникає з приводу відносин влади і як такий реалізується через взаємодію політичних інтересів. Іншими словами, політичний конфлікт, як форма політичних відносин, характеризується відкритим зіставленням політичних інтересів та зіткненням соціально-політичних сил, що протиборствують, і дії яких спрямовані на досягнення несумісних цілей, насамперед у сфері влади і власності [9,с.145]. Досить часто суспільні конфлікти поділяються з огляду на форму їх прояву. За цим критерієм виділяють конфлікти раціональні та ірраціональні, антагоністичні й неантагоністичні, явні й приховані, керовані й некеровані, спонтанні (неорганізовані) й організовані. Як відомо, в марксистській методології прийнято було поділяти конфлікти на дві визначальні групи: антагоністичні й неантагоністичні, а також на структурні й неструктурні. Перша з цих категорій вказує на гостроту конфліктів, друга – на їх глибину (структурні – це конфлікти, що стосуються засадничих інтересів, усунути які неможливо без кардинальної зміни цілої соціальної структури) [16,с.121]. З теоретичної та практичної точок зору істотним видається поділ конфліктів на конструктивні та деструктивні. Зрозуміло, що такий поділ є умовним, відносним. Кожен конфлікт є осередком як конструктивних, так і деструктивних елементів. Існує лише проблема домінування цих елементів в окремому конфлікті. Конструктивний конфлікт можна окреслити як такий, що зменшує або ліквідує попередньо існуючі суперечності та психічне напруження і тому сприяє ефективній співпраці осіб – учасників конфлікту, задовольняє конкретні потреби чи сприяє більш раціональному і справедливому розподілу ресурсів, повноважень та обов’язків у суспільній групі. Більшість дослідників характеризує конструктивний конфлікт за такими ознаками: а) він виникає в результаті критичної оцінки несправедливостей певної суспільної ситуації; б) є підставою кристалізації інтересів, формулювання раціональних програм, встановлення правил боротьби; в) сприяє більш справедливому розподілу ресурсів – вирівнянню шансів для різних груп учасників конфлікту; г) впроваджує або покращує механізм соціального контролю, а також сприяє зниженню соціального напруження; д) забезпечує рівновагу силу рамках системи суспільства. НАУКОВИЙ ВІСНИК УЖГОРОДСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ 308 Цілком інша ситуація виникає у випадку деструктивних конфліктів, які спричиняють шкідливі наслідки для осіб чи груп його учасників. Це такі конфлікти, які ані усувають, ані зменшують суперечностей та соціальної напруженості, а навпаки, збільшують їх. Такі конфлікти виникають в результаті вибуху агресії, спричиненої різного роду стереотипами та упередженнями [10,с.125]. Що стосується конфліктів у політичній сфері життя суспільства, то варто зазначити, що політичні відносини в будь- якому суспільстві мають суперечності, тому що до їх складу входять багаточисленні різні соціальні групи, владні інститути, індивіди зі своїми інтересами. Фактично дія влади задовольняє інтереси одних і обмежує інтереси інших індивідів і груп; політичні суперечності переходять у форму відкритих зіткнень, саме тому і розвиваються конфлікти, які мають свої особливості, що виокремлюють їх серед інших суспільних конфліктів. Як і інші соціальні конфлікти, політичний конфлікт – це особливий вид суспільних відносин, які здійснюються стосовно політичної влади та її функціонування. Політичний конфлікт – це зіткнення, протиборство політичних суб’єктів, обумовлене протилежністю їх політичних інтересів, цінностей, цілей і поглядів. Це різновид і результат конфліктної взаємодії двох і більше сторін (груп, держав, індивідів), які сперечаються між собою щодо розподілу владних повноважень і ресурсів [7,с.112]. Політологічний енциклопедичний словник дає наступне визначення: політичний конфлікт – це зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства [13,с.515]. На думку А. Здравомислова, необхідно розрізняти два рівні політичного конфлікту. По-перше, конфлікт у масштабах усього політичного простору, який виступає як конфлікт легітимності влади, її визнання, часткового визнання й часткового невизнання. В інтенсивнішій формі цей конфлікт виступає як підтримка або несприйняття владних структур. Другий рівень цього поняття полягає в тому, що ним позначаються конфліктні стосунки усередині самих владних повноважень. Кожна зі сторін конфлікту веде боротьбу за розширення свого впливу в політичному просторі [3,с.102]. Поняття політичного конфлікту визначає боротьбу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття загальнозначущих рішень, за монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними, тобто за все те, що становить зміст влади і політичного панування. Ідея внутрішньої суперечності, конфліктності політики з’явилася ще в Античності і утвердилася в науці уст. А. Токвіль, К. Маркс, Г. Зіммель, а пізніше К. Боулдінг, Л. Козер, А. Бентлі та інші теоретики розглядали конфлікт як головне джерело політики, що полягає у докорінних змінах у політичному просторі. Що стосується Е. Дюркгейма, М. Вебера, Д. Дьюї та інших дослідників, то вони розглядали конфлікти як аномалії політичного процесу, а політику, в свою чергу, – як підтримання «соціальної солідарності» (Дюркгейм). Найбільш істотна відмінність політичного конфлікту від інших соціальних конфліктів полягає в тому, що діючі в ньому суб’єкти (особи, групи, еліти, держави) протистоять чи протидіють один одному з головного базового приводу – влади, її поділу чи оволодіння нею. Об’єктом політичного конфлікту є державна влада, предметом – боротьба за володіння нею, устрій владних інститутів; політичний статус соціальних груп; цінності і символи, які є базою політичної влади тощо [2,с.21]. М. І. Пірен зазначає, що політичні конфлікти не варто недооцінювати. Вони відволікають політичні й владні структури від конструктивної роботи, підривають віру населення в здатність політиків чи владних структур розв’язувати нагальні проблеми розвитку країни. Однак такі конфлікти певною мірою відіграють і позитивну роль, оскільки пожвавлюють політичне життя широких верств населення, виявляючи вагомі політичні проблеми, що стосуються народу й потребують вирішення. Політичний конфлікт може бути позитивним тільки тоді, коли існує можливість його врегулювати. В протилежному разі конфлікт призводить до політичної кризи чи навіть суспільної катастрофи [8,с.85]. Однак більшість сучасних фахівців вважають, що політичні конфлікти відіграють позитивну роль у суспільному житті, бо вони сигналізують суспільству і владі про існуючі суперечності, розбіжність позицій громадян і стимулюють дії, здатні поставити ситуацію під контроль. Дестабілізація влади і дезінтеграція суспільства виникають не тому, що існують конфлікти, а через неуміння врегулювати політичні суперечності, чи елементарне ігнорування цих колізій. Змістом політичних конфліктів є політична боротьба. Боротьба – це протидія політичних суб’єктів, у ході якої кожний прагне досягти такої мети, яка суперечить меті іншого. Політична боротьба виникає тоді, коли: а) існування або дії політичної влади бажані для одних суспільних суб’єктів, але небажані для інших; б) цілі учасників політичних дій не збігаються; в) виникає комбінація цих випадків. З усіх цілей виокремлюється одна – кінцева – перемогти супротивника, або зірвати можливі протидії з його боку, або не дати супротивнику перемогти себе. Форми політичної боротьби різноманітні: партійні і парламентські дискусії, боротьба за голоси виборців, акції протесту, страйки та ін. Крайньою формою політичного насильства є війна – продовження політики насильницькими засобами [14,с.25]. Для політичної боротьби характерні загальні закономірності, а саме: - політична боротьба – це завжди боротьба за докорінні інтереси та цілі певних великих соціальних груп. Це також боротьба за те, щоб цілі та інтереси були визнані як загальні, тобто більшістю суспільства. Тому кожний суб’єкт політичного конфлікту намагається представити свої цілі як загальні для соціальних угруповань, знайти підтримку з їх боку, перетворити боротьбу на суспільно-масову; - в основі політичного конфлікту будь-якого рівня і глибини лежить намагання обґрунтувати суб’єктом конфлікту свою легітимність і спростувати легітимність протистоячого суб’єкта; - політичний конфлікт, звичайно у випадку його загострення, поширюється на соціальну сферу, економіку, засоби Серія : Політологія, Соціологія, Філософія. Випуск 13, 2009 р. 309 масової інформації як знаряддя цієї боротьби, на всю соціально-психологічну атмосферу суспільства; - до політичного конфлікту залучаються великі маси людей. Слід відзначити, що маса тут – не хаотичний натовп людей, а певна спільнота, об’єднана в політичній боротьбі єдиною настановою, якоюсь загальною ідеєю, вірою (ідеологічною, національною, релігійною, революційною та ін.), нарешті, інтересом [7,с.115-116]. Важливою у конфліктології є типологія політичних конфліктів. З огляду на інтереси, які відстоюються в конфлікті, виділяють: - конфлікт ідеологій (між державами з різними політичними системами- конфлікти між державами з метою політичного панування у світі чи окремому регіоні; - конфлікти, де сторони відстоюють економічні інтереси; - територіальні конфлікти, засновані на територіальних протиріччях; - релігійні конфлікти [11,с.220]. Деякі дослідники типологізують політичні конфлікти і за іншими критеріями: згідно з якісною характеристикою, яка відображує ступінь радикалізації передбачених соціально-політичних змін (обмежені і радикальні конфлікти); на якому політичному полі вони виникають і розгортаються (на вищому рівні організації влади і управління чина регіональному, місцевому; в центрі політичної системи чина периферії); за часовими характеристиками (довготривалі та короткострокові конфлікти); за ознакою об’єктивності перебігу (дійсний, випадковий, змішаний, невірно уявлений чи помилковий конфлікт) та ін [7,с.114-115]. Як у сучасній конфліктології, так і в політичній науці зараз велика увага приділяється пошуку форм і засобів контролю за процесом перебігу конфлікту, виробленню ефективних технологій управління ним. У більшості випадків політичні сили прагнуть до контролю за конфліктами з метою їх урегулювання. Причому суб’єктом управління конфліктом може виступати як одна із сторін, так і третя сила, яка втручається зовні та має інтерес щодо його урегулювання (наприклад, ООН у розв’язанні багатьох міжнародних конфліктів). Нерідко прагнення управляти конфліктом виникає також з боку центральної влади держави, якщо це стосується, наприклад, регіональних чи місцевих проблем. Зазвичай у конфліктології виділяють два основні варіанти закінчення конфлікту: досягнення примирення сторін або їх непримиренність, тобто створення безвихідної ситуації нерозв’язаності конфлікту [6,с.30]. Для досягнення примирення суб’єкту управління конфліктом необхідно знайти засоби, які можуть забезпечити такий розвиток подій. Конфліктологи вважають, що досягнути примирення можна через згоду, компроміс, підкорення, поступки і розірвання з минулим. Непримиренність конфлікту виникає тоді, коли він розвивається за «замкненим колом. Така ситуація потребує пошуку нової стратегії і тактики контролювання, управління конфліктом. Для врегулювання політичного конфлікту можна задіяти всі найбільш типові засоби та шляхи примирення сторін, наприклад: 1) компроміс на підставі збереження позицій: згода, побудована на взаємних поступках зменшення ресурсів однієї із сторін; розуміння прав та інтересів супротивника. Частіше за все цей шлях примиренності пов’язаний не з однобічним нав’язуванням волі, аз активністю обох конфліктуючих сторін. 2) примиренність на підставі примусовості, що дозволяє ігнорувати аргументи супротивника. В основі цього засобу нав’язування одній із сторін (або третьою силою всім сторонам) характеру взаємовідносин може бути: - явне переважання сил і ресурсів у однієї із сторін; - ізоляція однієї сторони конфлікту, зниження її статусу, а також інший стан, що свідчить про послаблення її позицій, поразку, завдану їй згідно з правилами гри; - знищення супротивника, в результаті чого мир установлюється за відсутності ворога [12,с.511]. Найбільш поширеним засобом досягнення примирення сторін у технологіях управління політичним конфліктом є переговори, в процесі яких виникають можливості зрозуміти аргументи опонента і більш адекватно оцінити дійсне співвідношення сил та умови примирення [15,с.85]. Таким чином, конфлікт як явище суспільного життя завжди супроводжував історію розвитку людства. Адже кожне явище чи то суспільного, чи політичного, чи навіть особистого життя неможливе без певного зіткнення, протиріччя чи протиборства якихось ідей, думок, поглядів, цінностей, позицій та ін. У багатьох утвердилася стереотипна думка, що конфлікт – це щось украй погане та шкідливе, що він призводить тільки до деструктивних наслідків. Насправді конфлікт є рушієм соціального розвитку, виникає він в результаті критичної оцінки несправедливостей певної суспільної ситуації, а також впроваджує механізм соціального контролю і сприяє зниженню соціального напруження. Політичні суперечності й конфлікти – незмінний супутник політики. Політичне життя, позбавлене духу боротьби, суперництва і конфліктів внаслідок їх штучного приглушення набуває тенденції до завмирання, піддаючи суспільство стагнації. Основною проблемою при цьому є вміння направляти такі конфлікти у правильне русло, а також здатність їх вирішувати. 1. Дудченко В. С. Онтосинтез конфликта ( к методологии исследования ) // Социс. –1996. – № 10. – С. 50 – 62. 2. Зеркин Д. П. Политический конфликт и оппозиция // Социально-политический журнал. –1998. –№ 5. – С. 21 – 27. 3. Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. М Аспект-пресс, 1995. с. Ільніцька Н. І. Поняття соціального конфлікту // Вісник: Філософія. Політологія. –2002. – № 42 – 45. – С. 286 – 287. 5. Козырев Г. И. Введение в конфликтологию. М Владос,1999.– С. Коляденко В. Конфлікт як суспільне явище. Технології регулювання конфліктів // Нова політика. –1997. – № 5. – С. 30 – 34. 7. Конфліктологія: Підручник / Л. М. Герасіна, М. І. Панов, Н. П. Осіпова. – Х Право, 2002. –256 с НАУКОВИЙ ВІСНИК УЖГОРОДСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ 310 8. Конфліктологія: Підручник / М. І. Пірен. – К МАУП, 2003. – 360 с. Котигоренко В. Знання про соціальний конфлікт: абсолют чи відносність?// Політичний менеджмент. –2003. – № 2. – С. 137 – 155. 10.Мацієвський Ю. Теоретичні аспекти аналізу суспільних конфліктів: множинність концептуальних підходів // Людина і політика. –2004.– № 3. С. 115 – 128. 11.Мацієвський Ю. Теорія конфліктів: методологічні засади Генеза № 4. – С. 219– 227. 12.Політичні конфлікти та шляхи їх подолання // Політологія: історія та методологія / За ред. Ф. М. Кирилюка. – К Здоров’я, 2000. – 632 с. 13.Політологічний енциклопедичний словник / Упоряд. В. Горбатенко; За ред. Ю. Шемшученка, В. Бабкіна, В. Горбатенка. – е вид, доп. і перероб. – К Генеза, 2004. – 736 с. 14.Сперанский В. И. Конфликт сущность и особенности его проявления // Социально-политический журнал. –1995. – № 3. – С. 25 – 32. 15.Фишер Р, Юри У. Путь к согласию или переговоры без поражения. – М Наука, 1990. –157 с. 16.Цюрупа МВ. Основи конфліктології та теорії переговорів: Навч. посібник. – К Кондор, 2004. –172 с V. METHODOLOGICAL ANALYSIS OF THE CONFLICT AS A PHENOMENON OF POLITICAL LIFE The article characterizes the meaning of the conflict as a social phenomenon; makes methodological analysis of political conflict, its sense, typology and peculiarities; it observes the ways of solving political conflicts. |