Господарське право (Вінник Оксана Мар'янівна). Навчальний посібник (2ге видання, змінене та доповнене) київ правова єдність всеукраїнська асоціація видавців 2008 вступ
 Скачать 2.91 Mb.
|
|
ТЕМА 2. ОРГАНІЗАЦІЯ ТА УПРАВЛІННЯ ГОСПОДАРСЬКОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ 1. Поняття, значення організаційно-управлінських засад у сфері господарю- вання. Рівні та форми регулювання господарської діяльності. 2. Державний рівень організації та управління господарською сферою країни. 3. Особливості управління господарською діяльністю в державному та комунальному секторах економіки. 1. Поняття, значення організаційно-управлінських засад у сфері господарювання. Рівні та форми регулювання господарської діяльності Господарська діяльність (як і будь-яка інша) вимагає організації та управління. Слово «організація» означає налагодження, впорядкування, приведення чо- гось у систему. Організація господарської діяльності - це система заходів, спря- мованих на раціональне поєднання в часі та просторі всіх елементів господарської системи відповідного рівня: економіки країни, господарської системи певного регіону (Автономної Республіки Крим, певної територіальної громади, суб'єкта господарювання). Будь-яка господарська система складається з елементів (складових або під- систем), серед яких: суб'єкти (суб'єкти господарювання, органи управління та контролю, споживачі); майнова база (матеріальні ресурси, необхідні для функці- онування системи); нормативне регулювання, що визначає правила функціону- 18 вання відповідної господарської системи, в тому числі правовий статус суб'єктів, правові режими майна, правові форми взаємовідносин між суб'єктами, відпові- дальність тощо; інформаційна підсистема, що забезпечує двосторонній зв'язок між центром системи та/або її елементами та інші складові. Господарські системи можуть бути різних рівнів: вищого - економіка країни (макроекономіка), середнього - економіка певного регіону, локального - суб'єкти господарювання, проміжних - господарські об'єднання, промислово-фінансові групи, холдингові групи та інші об'єднання суб'єктів господарювання; в умовах глобалізації економіки особливого значення набувають транснаціональні госпо- дарські системи (транснаціональні корпорації, зокрема). Складність господарської система обумовлює складність і рівень регулювання. Загальнодержавний рівень застосовується для забезпечення функціонування економіки країни в цілому та визначення параметрів діяльності її складових (суб'єктів господарювання, їх об'єднань, органів управління різного рівня); ре- гіональний рівень має врахувати специфіку господарської системи конкретного регіону в межах наданих державою повноважень; на локальному та проміжному рівнях суб'єкти господарювання та їх об'єднання з урахуванням вимог вищих рівнів регулювання визначають особливість господарських зв'язків між собою, власні параметри діяльності тощо. Управління будь-якою господарською системою здійснюється в різних фор- мах. До них належать: нормативне регулювання (тобто встановлення правил здій- снення господарської діяльності конкретної системи); планування (визначення з фіксацією у відповідному правовому документі основних напрямів і конкретних результатів діяльності господарської системи певного рівня); управління поточ- ними справами (вирішення конкретних організаційних питань); контроль (вста- новлення ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності учасників господарської системи певного рівня встановленим правилам, вияв- лення порушень, вжиття заходів щодо їх усунення). 2. Державний рівень організації 19 та управління господарською сферою країни Хоча всі рівні організації господарської діяльності необхідні, проте держав- ний має особливе значення, зумовлене роллю держави в суспільному житті. Як відомо, однією з основних функцій держави є організація життя в суспільстві з метою забезпечення умов для його нормальної життєдіяльності. Це стосується й сфери господарювання - економічної основи державного суверенітету, надзвичайно складної системи, що вимагає комплексного регулювання з урахуванням інтересів різних категорій осіб: суб'єктів господарювання, їх об'єднань, споживачів, найманих працівників, територіальних громад, держави, а також міжнародної спільноти (міжнародних організацій, до складу яких входить чи має намір увійти Україна). Комплексне та збалансоване врахування всіх цих інтересів спроможна забезпечити лише держава, використовуючи відповідні важелі. Заінтересованість держави в чіткій організації господарського життя зумов- лена також наявністю у неї на праві власності значного масиву майна (насамперед засобів виробництва), ЩО, відповідно, вимагає від держави як власника за- безпечення управління державним сектором економіки. Крім того, у держави є потреба в забезпечення джерел поповнення державного бюджету для виконання нею функції організатора господарського життя в країні, зокрема для реалізації державних програм із залученням суб'єктів господарювання. Тому ГК України за- кріплює низку положень щодо форм реалізації державної економічної політики та її напрямів (статті 9-10 та ін.) Державна економічна політика - це закріплені у відповідних економіко- правових документах (прогнозах, програмах, законодавчих актах) цілі і завдання, що ставить держава, забезпечуючи комплексне вирішення подвійного завдання: поєднання в економічному житті ринкових засад господарювання і соціальної спрямованості економіки, Ш° ґрунтується на оптимальному узгодженні інтересів суб'єктів господарювання, споживачів, суспільства в цілому та його різних верств. При цьому держава застосовує економічну стратегію та економічну тактику. 20 Економічна стратегія - обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економічних і соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження та примноження її економічного потенціалу й національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів і способів їх реалізації, виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання (ч. 2 ст. 9 ГК України). Економічна тактика - сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного гос- подарства (ч. З ст. 9 ГК України). У ст. 10 ГК закріплені основні напрями економічної політики держави: структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою про- гресивних змін у структурі народного господарства, вдосконалення міжгалузевих і внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення; складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу; інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного й відповідального використання цих коштів і здійснення контролю за ним (регулюється ГК і законами України: від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність», від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність»); 21 амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарю- вання найбільш сприятливих і рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі (регулюється Законом України від 22.05.1997 р. «Про оподаткування прибутку підприємств»: ст. 8 «Амортизація», ст. 9 «Амор- тизація витрат, пов'язаних з видобутком корисних копалин»); політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціо- нальної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм влас- ності та господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами госпо- дарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур (Закони України від 04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна» (в редакції Закону від 19.02.1997 p.); від 18.05.2000 р. «Про Державну програму приватизації» та ін.); цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових і роз- дрібних цін (основні положення містяться в гл. 21 ГК України та Законі У PCP від 03.12.1990 р. «Про ціни і ціноутворення»); антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення опти- мального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, за- безпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки (визначається в главах 3 і 28 ГК України, Законі України від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції», Законі від 07.06.1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції», трьох законах від 22.12.1998 р. щодо захисту вітчизняного товаровиробника: «Про захист національного товаро- 22 виробника від демпінгового імпорту», «Про захист національного виробника від субсидованого імпорту», «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну»); бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію фор- мування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загаль- нодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу (основні засади визначаються Бюджетним кодексом Укра- їни, затвердженим Законом України від 21.06.2001 p.); податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунто- ваного податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання прин- ципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їхніх доходів (Закони України: від 25.06.1991 р. «Про систему опо- даткування»; від 22.05.1997 р. «Про оподаткування прибутку підприємств»); грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки (закони України: від 20.03.1991 р. «Про банки і банківську діяльність» (в редакції Закону від 07.12.2000 р.); від 23.02.2006 р. «Про цінні папери та фондовий ринок»; від 15.03.2001 р. «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»; від 12.07.2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»); валютна політика, спрямована на встановлення та підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання (Закон України від 23.09.1994 р. «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній 23 валюті»; Декрет КМ України від 19.02.1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»); зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку та вітчизняного товаровиробника (закони України: від 16.04.1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність»; від 19.03.1996 р. «Про режим іноземного інвестування»; від 22.12.1998 р. «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту»; від 22.12.1998 р. «Про захист національного виробника від субсидованого імпорту»; від 22.12.1998 р. «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну» та ін.). У сфері господарювання держава також здійснює екологічну політику (за- безпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ре- сурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення, що регулюється системою екологічного законодавства), та соціальну політику (щодо захисту прав споживачів, найманих працівників, працездатного безробітного населення, непрацездатних громадян тощо). Останній напрям регулюється системою трудо- вого законодавства та законодавства про соціальне забезпечення. Здійснюючи економічну політику за вищезгаданими напрямами, держава застосовує різні правові форми. Правові форми державного управління економікою - це врегульовані пра- вом, відмінні за конкретними цілями і способом здійснення види діяльності дер- жави (уповноважених державних органів, а також органів місцевого самоврядування - щодо делегованих державою повноважень) у сфері економіки. Розрізняють такі основні правові форми: нормативне регулювання, планування, управління поточними справами, контроль. Нормативне регулювання (як правова форма державного управління еко- номікою) означає встановлення компетентними органами держави правил здій- снення господарської діяльності. Провідна роль у цьому належить Верховній Раді України, яка, відповідно до Конституції (ст. 92), регулює відносини власності, правові засади підприємництва, конкуренції, антимонопольне регулювання, у 24 тому числі визначаючи у формі кодексів (Господарського, Цивільного, Господар- ського процесуального та ін.), низки законів: • правовий статус суб'єктів господарювання; • правовий режим їх майна; • порядок укладання господарських договорів і виконання господарських операцій; • порядок розгляду господарських спорів; • правові механізми захисту прав і законних інтересів суб'єктів господар- ського життя. Господарський кодекс (статті 12-17) визначає основні засоби державного регулювання господарської діяльності: державне замовлення і державне завдання; ліцензування, патентування та квотування; сертифікація та стандартизація; за- стосування нормативів і лімітів; регулювання цін і тарифів; надання податкових, інвестиційних та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій і субсидій). Закон України від 11.09.2003 р. «Про засади державної регуляторної політи- ки у сфері господарської діяльності» визначає основні принципи такої політики, в тому числі збалансоване врахування інтересів різних категорій учасників господарських відносин - суб'єктів господарювання, громадян, держави (ст. 4), зміст державної регуляторної політики та напрями її забезпечення (статті 5-14), повноваження органів державної влади (в тому числі спеціально уповноважених) і місцевого самоврядування щодо здійснення державної регуляторної політики у сфері господарювання (статті 15-40). Прогнозування та планування (як правова форма державного управління економікою) - це визначення за допомогою правових засобів основних напрямів і конкретних результатів діяльності країни, регіонів, галузей народного господар- ства, окремих суб'єктів господарювання. Ця форма державного управління еко- номікою регулюється Господарським кодексом (ст. 11 «Планування та прогнозу- вання економічного та соціального розвитку») та Законом України від 23.03.2000 25 р. «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного та соці- ального розвитку України». Відповідно до ст. 1 цього Закону, державним прогнозуванням економічного та соціального розвитку визнається науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного та соціального розвитку. Прогноз економічного та соціального розвитку є засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів, а щодо суб'єктів господарювання - орієнтиром для розроблення власних прогнозів, виробничих планів, бізнес-планів, господарських зв'язків тощо. Програмування економічного та соціального розвитку України - це визна- чення за допомогою правових засобів (у формі правового документа, що прийма- ється в установленому порядку) цілей і пріоритетів економічного та соціального розвитку, засобів і шляхів їх досягнення, формування взаємоузгодженої та комп- лексної системи заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місце- вого самоврядування, спрямованих на ефективне розв'язання проблем економіч- ного та соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеристика очікуваних результатів у економіці та соціальній сфері. Розрізняють директивне та індикативне планування. Перше є обов'язковим для всіх тих суб'єктів господарювання, котрим воно адресоване, і за сучасних умов застосовується переважно в державному секторі економіки; друге (індика- тивне) має рекомендаційний характер, передбачає заходи заохочення для вико- навців плану й у такий спосіб орієнтує їх на бажану для держави та суспільства поведінку у сфері господарювання. Управління поточними справами (як правова форма державного управлін- ня економікою) означає прийняття компетентним органом юридично значущих 26 рішень для суб'єктів господарювання з оперативних питань господарського життя (здійснення державної реєстрація суб'єктів господарювання, окремих видів до- говорів та майна; видача ліцензій, патентів та інших дозволів; встановлення квот; затвердження стандартів і здійснення сертифікації продукції, робіт, послуг; вста- новлення лімітів на використання природних ресурсів тощо). Контроль (як правова форма державного управління економікою) - визна- чення компетентними органами ступеня відповідності фактичних напрямків і результатів діяльності суб'єктів господарського життя встановленим державою правилам, нормам і нормативам, а також виявлення порушень у діяльності цих суб'єктів, вжиття заходів щодо їх усунення, в тому числі застосування господарсько-правових санкцій. Ця правова форма державного управління еко- номікою регулюється Господарським кодексом (ст. 19 визначає основні засади державного контролю та нагляду за господарською діяльністю, в тому числі його напрями (сфери): - збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами гос- подарських відносин - за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності; - фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин - за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни; - цін і ціноутворення - з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію, роботи і послуги; - монополізму та конкуренції - з питань додержання антимонопольно- конкурентного законодавства; - земельних відносин - за використанням і охороною земель; водних відно- син і лісового господарства - за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів; - виробництва і праці - за безпекою виробництва і праці, додержанням за- конодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною 27 безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності; - споживання - за якістю і безпечністю продукції та послуг; - зовнішньоекономічної діяльності - з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки. Ст. 19 ГК України встановлює також гарантії для суб'єктів господарювання при здійсненні державного контролю та нагляду з боку компетентних органів державної влади та їх посадових осіб, встановлюючи умови здійснення інспек- тування та контролю: на підставі закону; в межах компетенції зазначених органів і посадових осіб; неупередженість, об'єктивність, оперативність проведення інспектування (перевірок) з дотриманням прав і законних інтересів суб'єктів гос- подарювання; інформування останніх про результати перевірок (інспектування); можливість оскарження суб'єктами господарювання дій і рішень державних орга- нів контролю та нагляду та їх посадових осіб. Основні засади здійснення контролю (в тому числі уповноважені на це ор- гани) визначаються відповідними законами від 04.12.1990 р. «Про державну по- даткову службу»; від 26.11.1993 р. «Про Антимонопольний комітет України»; від 26.01.1993 р. «Про контрольно-ревізійну службу в Україні», «Про захист прав споживачів» (в редакції Закону від 01.12.2005 р.); від 14.10.1994 р. «Про відпо- відальність підприємств, установ та організацій за правопорушення у сфері міс- тобудування»; від 17.05.2001 р. «Про стандартизацію» та ін. Порядок проведення контролю (в тому числі перевірок) регулюються підзаконними нормативно-правовими актами, в тому числі відомчими - тих центральних органів державної влади, до сфери діяльності яких належить суб'єкт господарювання та/або до складу компетенції якого входить контроль за дотриманням положень відповідної гілки (інституту) господарського чи іншого законодавства (наприклад: Положення про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції: затв. розпорядженням АМК України від 25.12.2001 р. № 182-р; Про затвердження 28 Правил проведення перевірок діяльності емітентів та саморегулівних організацій на ринку цінних паперів: рішення ДКЦІІФР від 08.07.2003 р. № 302 та ін.). Від форм державного управління економікою слід відрізняти методи державного управління економікою. Методи державного управління економікою - це передбачені законодав- ством способи впливу держави на поведінку суб'єктів господарського життя з ме- тою отримання необхідного для суспільства результату. Розрізняють адміністра- тивні та економічні методи. Адміністративні методи - це такі способи впливу держави, коли необхід- ний суспільству результат досягається шляхом прямого наказу компетентного органу, що підлягає обов'язковому та однозначному виконанню суб'єктом госпо- дарювання. Ці методи мають як позитивні сторони (вони є швидкодіючими, тобто необхідний результат досягається через незначний проміжок часу), так і негативні (не враховуються належним чином економічні інтереси виконавців). Прикладом таких методів є: державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності, деяких видів господарських договорів, ліцензування, встановлення податкових ставок та інших платежів тощо). Економічні методи - це такі способи впливу держави, коли необхідний суспільству результат досягається через економічний інтерес виконавців. Останнє обумовлює надійність дії цих методів, що становить їх позитивну якість. Водночас економічні методи мають негативну сторону - повільність дії: бажаний для суспільства результат настає через значний проміжок часу. До економічних методів слід віднести: • встановлення податкових пільг; • державне кредитування суб'єктів господарювання; • надання дотацій; • застосування господарсько-правових санкцій за порушення встановленого державою порядку в сфері господарювання. У сучасних умовах господарювання держава в комплексі застосовує еконо- мічні та адміністративні методи. При цьому домінування тих чи інших методів за- 29 лежить від стану економіки, надзвичайних обставин (стихійне лихо, війна тощо), а також завдань, що стоять перед державою щодо вирішення тих чи інших питань суспільного життя. 3. Особливості управління господарською діяльністю в державному та комунальному секторах економіки В економіці України значна питома вага належить публічним секторам еко- номіки - державному та комунальному. Функціонування цих секторів з метою забезпечення відповідних категорій публічних інтересів - народу України, Укра- їнської держави, територіальних громад. Відтак, основні засади функціонування цих секторів та управління господарською діяльністю їх суб'єктів визначається зазвичай у формі закону: ГК України (статті 22-24, 73-78, 167-172, 183, 191), за- конів: від 21.05.1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні»; від 04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна»; від 10.04.1992 р. «Про оренду державного та комунального майна; від 22.12.1995 р. «Про державне замовлення для за- доволення пріоритетних державних потреб»; від 24.01.1997 р. «Про державний матеріальний резерв»; від 03.03.1998 р. «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності»; від 03.03.1999 р. «Про державне оборонне замовлення»; від 21.09.2006 року «Про управління об'єктами державної власності»; від 15.03.2006 р. «Про холдингові компанії в Україні» та ін. Управління господарською діяльністю в державному та комунальному сек- торах економіки тісно пов'язане з використанням державного та комунального майна, правовим статусом господарських організацій, що діють на базі такого майна (про що йтиметься в наступних темах). Разом з тим у цій темі має сенс розглянути особливості управління господарською діяльністю в державному та комунальному секторах економіки. Попри відмінність цих секторів (щодо рівня господарських систем та управління ними, включаючи й нормативно-правове ре- гулювання), вони мають спільні риси, а саме: 30 • організаційно-управлінські повноваження здійснюються за допомогою системи уповноважених органів та організацій (відповідно - державних та органів місцевого самоврядування/комунальних); • суб'єктами господарювання є організації (в тому числі підприємства), що функціонують на базі відповідної форми власності (державної чи комунальної), а також суб'єкти, у статутному фонді (майні) яких частка відповідної власності (державної чи комунальної) забезпечує вплив, відповідно, держави чи територіальної громади на такого суб'єкта (змішані господарські - зазвичай акціонерні - товариства, за переважної участі держави чи територіальної громади); • зазначені суб'єкти функціонують на базі майна, що закріплюється за ними на одному з основних правових титулів - праві власності (державні, комунальні або змішані акціонерні товариства), праві господарського відання (державні та комунальні комерційні підприємства, державні та комунальні господарські об'єднання, державні холдингові компанії), праві оперативного управління (казенні та некомерційні комунальні підприємства); • можливість встановлення законом особливості здійснення конкурентно- антимонопольної політики у сфері державного та комунального секторів економіки; зокрема, деякі види діяльності належать до державної монополії; • використання приватизації державного та комунального майна, а також корпоратизації державних/комунальних унітарних підприємств у процесі реформування цих секторів економіки; • можливість визначення законом особливості застосування процедури бан- крутства до підприємств цих секторів. Проте існують і певні відмінності між державним та комунальними сектора- ми, зокрема, щодо: органів, які здійснюють організаційно-управлінські повнова- ження; компетенції останніх; порядку прийняття ними рішень; актів, в яких фік- суються такі рішення, та ін. 31 |