Хз. Навчальний посібник За загальною редакцією доктора юридичних наук, професора Гусарєва С. Д
 Скачать 3.84 Mb.
|
|
Сутність права полягає в тому, що воно одночасно є: – універсальним регулятором суспільних відносин, засобом (інструментом) узгодження особистих, суспільних і державних інтересів, встановлення та забезпечення правопорядку; – виразником міри справедливості, свободи та рівності в суспільстві відповідно до рівня його соціального, економічного та культурного розвитку, що уможливлює досягнення компромісів між суб’єктами права. Сутність права багатоаспектна. Вона не може бути зведена до єдиного вузько спрямованого розуміння, а тому потребує використання різних форм і методів її пізнання залежно від історичних обставин, умов і цілей наукового дослідження. Так, поряд з окресленим вище загальносоціальним аспектом сутності права в юридичній літературі виокремлюють також класовий, релігійний, національний, расовий та інші підходи до розуміння сутності права, в межах яких відповідні класові, релігійні, національні або расові інтереси будуть визначальними для організації правової дійсності суспільства. На сутність права впливають особливості соціально-економічного ладу, політичної структури держави, а також культури, ідеології та традицій суспільства. Право побудоване на трьох «китах». Це – мораль, держава та економіка. Право виникає на ґрунті моральності як відмінний від неї метод регулювання; держава надає праву офіційності, гарантованості, сили; економіка – основний предмет регулювання, першопричина виникнення права, оскільки це сфера, де моральність як регулятор виявила свою недостатню спроможність 1 У сучасній юридичній науці під впливом такого напряму філософії як аксіологія (вчення про цінності) набуває популярності визначення права як цінності, його характеристика в якості безумовного соціального блага. Цінність є здатністю предметів, явищ своїми властивостями та засобами задовольняти певні потреби суб’єкта. Ціннісним змістом пронизане все людське життя. Цінності – серцевина світогляду людини, міра значущості речей, явищ і подій. Цінність права – це здатність права завдяки притаманним йому змістовим і формальним властивостям задовольняти особисті, суспільні та державні потреби в упорядкованості, безпеці, свободі, справедливості тощо. Цінність права слід сприймати як шкалу виміру самого права, оскільки цінність – це те сутнісне, що дає змогу праву залишатися самим собою. Цінність права в суспільстві безпосередньо зростає з поєднанням у його змісті інтересів особи, суспільства і держави загалом, що характеризує право як унікальний феномен, здатний забезпечити організованість, узгодженість, стабільність і динамічність суспільних відносин. Основні аспекти цінності права: – власна цінність права – пов’язана з сутнісними характеристиками права, сприйняттям його як правильного регулятора. Право втілює міру справедливості, свободи та рівності, узгоджує права та обов’язки, надає 1 Кельман М. С. Загальна теорія держави та права : підруч. / М. С. Кельман, О. Г. Мурашин, Н. М. Хома. – 3-тє вид., стереот. – Львів : «Новий Світ-2000», 2009. – С. 283. 119 120 свободу вибору, встановлює взаємну відповідальність особи і держави, поєднує свободу та порядок – долає хаос і забезпечує розвиток й охорону порядку; – інструментальна (службова) цінність права – зумовлена передусім його формальними властивостями. Завдяки своїм перевагам як універсального, обов’язкового, формально визначеного, гарантованого та примусового нормативного регулятора право виступає ефективним інструментом, засобом регламентації різних сфер життя суспільства; – історико-культурна цінність права – полягає в тому, що воно належить до фундаментальних цінностей світової культури, створених людством у процесі розвитку. У такому значенні право розглядається як атрибут цивілізації, втілення гуманістичних прагнень людства, результат боротьби народів за права та свободи, справедливість і демократію. Цінність права має специфіку стосовно різних суб’єктів, що дозволяє розглядати її в таких вимірах: – загальнолюдський (світовий) вимір – віддзеркалює цінність права для людства в цілому як необхідної основи міжнародних відносин, засобу, який сприяє універсальному утвердженню прав людини, розв’язанню глобальних проблем сучасності, а також здатний забезпечити мир і безпеку на загальносвітовому рівні; – соціальний (національний) вимір – дає змогу продемонструвати цінність права для конкретного суспільства, яка виявляється в тому, що право захищає його фундаментальні цінності, забезпечує нормальне існування та розвиток, гарантує впорядкованість суспільних відносин, цілісність, солідарність соціуму, сприяє реалізації прав його членів у цілому; – особистісний вимір – визначає цінність права для окремої особи, виступає надійним та ефективним засобом захисту її гідності, забезпечує індивідуальну автономію, сприяє всебічному розвитку та самореалізації людини 1 Однією з визначальних характеристик, що свідчить про своєрідність права в певних заданих координатах часу та простору, є принципи права. Уже за часів античності зверталась увага на те, що принцип є найважливішою частиною всього (principium est potissima pars cuiuquc rei). Поза всяким сумнівом, це твердження є істинним стосовно права. Принципи права мають безпосередній зв’язок із переважною більшістю ключових загальнотеоретичних питань як-от: сутність права, норма права, правовий акт, правове регулювання, правова система тощо. Вони пов’язують право з політикою, економікою, духовним життям суспільства, забезпечують єдність різних правових процесів, форм, теорій, ідей і концепцій, поняттєво-категоріальних рядів 2 У теорії держави та права традиційно використовується етимологічне значення слова «принцип» (від лат. principium – первісне, визначальне, те, від чого походить усе інше) – засада, основа, керівна ідея, вихідне положення будь- якого явища (учення, організації, діяльності тощо). У загальному аспекті 1 Теорія держави і права : посіб. для підгот. до держ. іспитів / [Д. В. Лук’янов, С. П. Погребняк, В. С. Смородинський та ін.] ; за заг. ред. О. В. Петришина. – 4-те вид., допов. і змін. – X. : Право, 2015. – С. 46. 2 Колодій А. М. Принципи права України : [монографія] / А. М. Колодій. – К. : Юрінком Інтер, 1998. – С. 3. 120 121 категорія «принцип права» має використовується в усіх випадках, коли йдеться про відправні засади та ідеї, що належать юриспруденції. Принципи права – це найбільш загальні та стабільні засади, що сприяють утвердженню, забезпеченню і захисту суспільних цінностей, виражають сутність права та визначають напрями його подальшого розвитку. Ознаки принципів права: – спрямовані на утвердження, забезпечення та захист суспільних цінностей, тобто принципи права символізують дух права, пов’язують право з політикою, економікою, мораллю, переводять на мову правових категорій і репрезентують суспільні інтелектуально-ціннісні настанови і тенденції. Вони в концентрованій формі виражають сутність і соціальне призначення права, закріплюють основи суспільного ладу. Принципи відіграють роль «сполучної ланки», що з’єднує в епоху реформ дух права з його буквою; – найбільш загальний, абстрактний характер, тобто принципи права є нормативними узагальненнями найвищого рівня, свого роду згустками правової матерії. Перед суб’єктами правотворчості постає важливе завдання – наповнити принципи нормативним змістом. Загальність принципів права полягає як у поширеності на дії всіх суб’єктів права, визначаючи загальну лінію їх поведінки, так і в ціннісній пріоритетності перед нормами права; – визначають зміст системи права та її структурних елементів, а також напрями їх подальшого розвитку. Принципи права, будучи своєрідними «нервовими центрами», «орієнтирами», виконують функцію стрижнів системи права, сприяють її єдності та стабільності, об’єднують і цементують галузі, підгалузі та інститути права. Крім того, принципи права, відображуючись у засадах правосвідомості, правоутворення, правотворчості (законотворчості та нормотворчості), правореалізації, в тому числі правозастосування, правоохорони, визначають напрями розвитку всієї правової системи; – пріоритетність (примат) над нормами права, тобтоостанні формулюються під впливом певного принципу або групи принципів і не повинні їм суперечити. Принципи мовби розчинені в праві, пронизують практично всі або майже всі його норми та інститути. Норми права зазвичай є виявами дії принципів, засобами їх конкретизації. Принципи права є гарантом правильності, безпомилковості реалізації норм права. У зв’язку з цим принципи права характеризуються універсальністю, раціональністю та загальнозначимістю; – підвищена стабільність і стійкість, тобто принципи права залишаються незмінними протягом тривалого часу, оскільки об’єктивно зумовлені загальними закономірностями розвитку суспільства. Це означає, що історичні умови поступу суспільства і держави висувають відповідні принципи: вони такі, якою є епоха, люди та їх потреби, спосіб життя, суспільні відносини. Принципи права концентрують результат розвитку права, виступають основою правової доктрини, в них втілюється нерозривний зв’язок минулого, сьогодення та майбутнього. Однак підвищена стійкість не заважає принципам права еволюціонувати разом з суспільством; 121 122 – закріплюються зазвичай у формах (джерелах) права, тобто залежно від форми викладення виокремлюють принципи, що безпосередньо сформульовані у формах (джерелах) права, і принципи, які виводяться зі змісту форм (джерел) права в непрямій формі, або, користуючись іншою термінологією, принципи, що набули текстуальної матеріалізації (норми-принципи), та принципи, що мають змістове закріплення. При цьому під час реалізації засад деяких принципів права (насамперед основоположних і загальних) не завжди обов’язково посилатися на конкретну форму (джерело) права. Саме тому ці принципи часто розглядають як самостійну форму (джерело) права в міжнародному та європейському праві, а також у правових системах романо- германської правової сім’ї 1 . Це дає можливість судам застосовувати право в умовах існування прогалин і суперечностей. До того ж, це дозволяє уникнути ототожнення права із законами, запобігає створенню та застосуванню несправедливих, свавільних законів. У певній ситуації суд може діяти поза законом або всупереч законові, тобто приймати рішення extra legem (за межами закону), але завдяки його узгодженню з принципами – intra jus (у межах права). У сучасній юридичній науці виокремлюють такі види принципів права: 1. За формою нормативного вираження: – принципи права, що закріплені в міжнародних і внутрішньодержавних деклараціях, конституціях і чинному законодавстві; 2. За змістом (функціональним призначенням і об’єктом відображення): – загальносоціальні (соціально-правові) – відображають систему цінностей, що властиві суспільству та мають чи повинні мати правову форму вираження і забезпечення. Наприклад, принципи пріоритетності загальнолюдських цінностей над груповими; єдності суспільних і особистих інтересів; верховенство громадянського суспільства над державою; різноманітності та рівноправності різних форм власності та інші; – спеціально-юридичні (спеціально-правові) – узагальнюють засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища. Наприклад, принципи верховенства права; взаємної відповідальності держави та особи; верховенства закону; юридичної рівності перед законом і судом; точного та неухильного дотримання конституції, міжнародних договорів, законів і підзаконних нормативно-правових актів та інші; 3. За сферою дії (ступенем, сферою поширеності): – основоположні (загальнолюдські; універсальні; цивілізаційні; загальні принципи права, визнані цивілізованими націями) принципи права – найбільш важливі, фундаментальні засади, що зумовлені досягнутим рівнем розвитку людства, на яких ґрунтується право як соціальний регулятор. Ці принципи формуються в перебігу продуктивної взаємодії людського суспільства на тлі виникнення цивілізаційної ідентичності народів і представляють собою одне з найкращих досягнень людства. Вони закріплені в міжнародно-правових 1 Пархоменко Н. М. Джерела права: проблеми теорії та методології : [монографія] / Н. М. Пархоменко. – К. : Юридична думка, 2008. – С. 174. 122 123 документах і внутрішньодержавному законодавстві більшості країн світу. До основоположних принципів права належать такі: • принцип справедливості – передбачає загальнолюдський вимір права як регулятора суспільних відносин, тобто спрямованість на іншу особу, сувору обов’язковість і точну рівновагу між тим, що має належати, і тим, що надається. Принцип справедливості варто розглядати у трьох аспектах: формальному, змістовому та процедурному; • принцип свободи – право ґрунтується на визнанні свободи беззаперечною соціальною цінністю, послідовно втілює її у своїх принципах та інститутах, закріплює та захищає легітимовану міру свободи (права людини); • принцип рівності – передбачає вимогу поводитися в однакових випадках однаково, а у відмінних – неоднаково та забороняє дискримінацію (наприклад, ч. 5 ст. 7 Закону України «Про Національну поліцію» від 2 липня 2015 р.). В основі сучасного розуміння принципу рівності лежить ідея справедливої рівності можливостей, згідно з якою членам суспільства мають бути створені реальні можливості конкурувати з іншими його членами, причому з достатніми шансами на успіх; • принцип гуманізму – відображає ставлення до людини як найвищої соціальної цінності, повагу до гідності кожної особи, її права на життя, вільний розвиток, реалізацію своїх здібностей і прагнення досягти щастя (наприклад, ч. 4 ст. 7 Закону України «Про Національну поліцію») 1 ; – загальні (загальноправові, основні) принципи права – це засади, що притаманні праву в цілому, пронизують усі галузі та інститути права. Вони надають правопорядкунеобхідний аксіологічний вимір, указуючи на цінності, які визначають право в цілому, утворюють моральну основу права, його духовний фундамент. Загальні принципи формують підвалини не лише тлумачення та реалізації норм права, а й самого процесу правотворчості, є віддзеркаленням основоположних принципів, на основі яких вони забезпечують єдність права. До загальних принципів права належать: • принцип верховенства права – є одним з провідних елементів загальних засад конституційного ладу будь-якої сучасної демократичної, правової держави, являючи собою похідну всіх загальних засад права. За своєю сутністю становить основоположний і спільний європейський стандарт – скеровувати та стримувати здійснення демократичної влади. В українських реаліях принцип верховенства права – це самостійний правовий механізм, який отримав офіційне юридичне закріплення (наприклад, ч. 1 ст. 8 Конституції України від 28 червня 1996 р., п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 р., ст. 6 Закону України «Про Національну поліцію») і практичне втілення та має на меті захист прав і свобод людини та громадянина, виходячи із засад справедливості, свободи, рівності та гуманізму. Принцип верховенства права разом з демократією та повагою прав і свобод людини – це ключові, основоположні ціннісні орієнтири європейської доктрини 1 Кривицький Ю. В. Гуманізм як принцип діяльності міліції України: сучасний стан і перспективи реалізації / Ю. В. Кривицький // Держава та регіони. Серія : Право. – 2012. – № 3. – С. 8. 123 124 праворозуміння 1 ; • принцип правової визначеності – утворює концепція передбачуваності, згідно з якою суб’єктам має бути забезпечена можливість планувати свої дії з упевненістю, що вони знають про правові наслідки своїх дій. Цей принцип вимагає, щоб правові акти заздалегідь оприлюднювалися, діяли на майбутнє, були ясними, точними, чіткими, стабільними та несуперечливими (наприклад, ст. ст. 19, 22, 55, 57, 58, 92, 124 Конституції України); • принцип пропорційності – спрямований на забезпечення у правовому регулюванні співмірності, розумного балансу особистих, суспільних і державних інтересів, відповідно до якого цілі обмежень права повинні бути істотними, а засоби їх досягнення – обґрунтованими та мінімально обтяжливими для осіб, чиї права обмежуються (наприклад, ч. ч. 2, 3 ст. 7 Закону України «Про Національну поліцію»); • принцип добросовісності – передбачає необхідністьсумлінної та чесної поведінки суб’єктів при виконанні ними своїх юридичних обов’язків і здійсненні суб’єктивних прав. Добросовісність – це реалізація прав і додержання обов’язків, здійснення нормотворчості, правозастосування та тлумачення відповідно не лише до букви права, а й до його духу; • принцип розумності – вимагаєобґрунтованості та послідовності поведінки суб’єктів права (в тому числі суб’єктів владних повноважень), установлює необхідність їх розсудливості та обачності. Суб’єкти мають зважувати власні дії з урахуванням їхнього значення та наслідків, аби визначити шкоду, яку вони можуть завдати, зіставляти власну оцінку з позицією інших. Принцип розумності вимагає перевіряти дії суб’єктів права на відповідність здоровому глузду; – міжгалузеві принципи права – це засади, що притаманні декільком спорідненим галузям права, визначають їх характер і напрями подальшого розвитку. Наприклад, галузі процесуального права мають такі спільні принципи як змагальність сторін, гласність судового процесу, незалежність суду, розумність строків та інші; – галузеві принципи права – це засади, що притаманні певній галузі права, визначають її характер і напрями подальшого розвитку. Наприклад, цивільному праву притаманні такі принципи як свобода договору, свобода підприємницької діяльності, судовий захист цивільного права та інтересу тощо; – принципи інститутів права – це засади, що покладені в основу побудови певного інституту права, визначають його особливості. Наприклад, інституту призначення покарання у кримінальному праві відповідає ціла система принципів, які є логічним продовженням загальних і галузевих принципів, зокрема: визначеність покарання у вироку суду, обґрунтованість і обов’язковість його мотивування у вироку, індивідуалізація покарання тощо. Інститут апеляції в кримінально-процесуальному праві ґрунтується на принципах розгляду справи в межах апеляційної скарги, недопустимості 1 Кривицький Ю. Верховенство права як принцип діяльності міліції: перспективи закріплення та реалізації в умовах реформування МВС України / Ю. Кривицький // Юридична Україна. – 2013. – № 8. – С. 12. 124 125 погіршення правового становища обвинуваченого та ін. Таким чином, принципи права є синтезуючими засадами, об’єднуючими зв’язками, практичною основою виникнення, становлення і функціонування багатьох правових явищ. Вони визначають правотворчу, правореалізаційну та правоохоронну діяльність, координують функціонування механізму правового регулювання, виступають критеріями оцінки правомірності дій соціальних суб’єктів, формують правове мислення і правову культуру, цементують систему та структуру права. З огляду на це, правову реформу в Україні, від якої значною мірою залежить побудова правової держави і громадянського суспільства, необхідно проводити, ґрунтуючись на принципах права 1 5.3 Функції та структура об’єктивного права Роль права в суспільному житті розкривається через притаманні йому функції. Категорія «функція» є однією з центральних категорій теоретичної науки, за допомогою якої в науковій літературі розглядаються питання сутності, соціального призначення явищ, висвітлюється спрямованість їхнього впливу. У філософії інтерес до категорії «функція» зростав з поширенням у різних галузях науки функціональних методів дослідження. Функція – це філософська категорія, яка виражає призначення певного елемента в межах цілого. Загалом функція висвітлює всі існуючі взаємовідносини та забезпечує їх динаміку. Функціональний аспект завжди наявний у характеристиці таких глобальних явищ як право, держава, правова система, політична система суспільства, а також під час висвітлення інших явищ, таких як апарат держави, орган державної влади, юридична відповідальність та ін. Без функціонального аспекту система уявлень стосовно об’єкта вивчення була б не такою яскравою, повноцінною, а навпаки – збіднілою й урізаною. У теорії держави та права питання функції висвітлюється, як правило, через поняття основних напрямів, що в цілому відображає стан і рівень наукових уявлень стосовно пізнання соціальної ролі, функціонального призначення того чи іншого правового явища. Функції права – це основні напрями впливу права на суспільні відносини з метою їх упорядкування, що визначаються його сутністю та соціальним призначенням. Ознаки функцій права: – відображають основні напрями (вектори) цілеспрямованого впливу права на суспільні відносини з метою їх упорядкування (гармонізації), з якими пов’язана необхідність існування права як соціокультурного феномена. Функції права – це свого роду фокуси його дії, які об’єднують, синтезують численні шляхи, форми і способи правового впливу; – визначаються сутністю та соціальним призначенням права як універсального регулятора суспільних відносин і виразника міри справедливості, свободи та рівності в суспільстві; 1 Колодій А. М. Принципи права України : [монографія] / А. М. Колодій. – К. : Юрінком Інтер, 1998. – С. 164. 125 126 – виражають найбільш істотні, іманентні властивості права, спрямовані на здійснення найважливіших завдань, які стоять перед правом на певному етапі його поступу. При цьому спостерігається чітка залежність між статусом і значущістю права в суспільному та державному житті з тим, як саме воно функціонує й сприймається в суспільстві; – виникають і змінюються об’єктивно на кожному етапі розвитку суспільства, тобто функції права – це такі необхідні напрями його впливу на суспільні відносини, без яких суспільство не може повноцінно існувати (регулювання, охорона, закріплення певного виду суспільних відносин); – характеризуються безперервністю, тривалістю дії та водночас гнучкою зміною свого змісту залежно від розвитку суспільних відносин. Функції права є досить динамічними правовими явищами, в яких відображаються протилежні тенденції – або до стабілізації, або до зміни правового життя залежно від потреб соціального генезису. Змінюються, підвищуються ці потреби – змінюються та розширюються функції права. Зменшення суспільних потреб теж відповідним чином відбивається у функціях права, їх системі 1 ; – складають єдину цілісну систему, тобто в реальному житті функції права не існують ізольовано одна від одної, вони тісно взаємопов’язані. Трансформація однієї функцій права обов’язково спричиняє зміни й у інших функціях. У суспільстві право виконує найрізноманітніші функції. В юридичній літературі за сферами впливу права на суспільні відносини виокремлюють такі види функцій права: – загальносоціальні (соціальні) функції права – це напрями взаємодії права та інших соціальних явищ як поєднання форми і змісту, характеризують соціальний вплив права на суспільне життя, не використовуючи спеціальних юридичних засобів; – спеціально-юридичні (спеціально-соціальні, юридичні, спеціальні) функції права – це напрями власне правового впливу на суспільні відносини, характеризують призначення права як юридичного інструмента стосовно наявних і бажаних суспільних відносин. До загальносоціальних функцій права відносяться такі: – культурна функція права – право є засобом закріплення та передачі від покоління до покоління важливих соціально-культурних цінностей та ідей, зумовлює дії та вчинки членів певного суспільства, визначаючи їх переконання. За допомогою цієї функції відбувається відображення культурних традицій, духовних цінностей народу, дотримання спадкоємності у праві; – виховна функція права – зорієнтована на правову свідомість і правову поведінку індивідів та їх груп, реалізується через укорінення в суспільній свідомості певних загальноприйнятних і передбачених правом форм поведінки та соціальної взаємодії, вироблення навичок і знань, які забезпечують правомірну поведінку всіх суб’єктів права. Ця функція є проявом виховних 1 Ковальський В. С. Охоронна функція права : [монографія] / В. С. Ковальський. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – С. 300. 126 127 можливостей права, має своїм безпосереднім об’єктом правосвідомість усіх верств суспільства, опосередковано впливає на соціально важливу поведінку індивідів шляхом виховання поваги до права; – ідеологічна функція права – спрямована на ідеологічні відносини в суспільстві та виражається у впливі права на формування правової ідеології, а також на визначення, закріплення й охорону певного типу ідеологічних відносин. У межах цієї функції право виправдовує (легітимує) існуючий суспільний порядок, формує у членів суспільства світогляд, правову ідеологію, сприяє визнанню ними цінності та соціальної значущості справедливості, свободи, рівності, гуманізму, демократії, толерантності тощо. Вплив права на ідеологічні відносини в демократичній і правовій державі ґрунтується на фундаментальному принципі ідеологічного плюралізму; – інформаційна функція права – сфокусована на інформування суб’єкта права про дозволені та заборонені форми суспільної поведінки, права та обов’язки, а також пізнання змісту права з метою орієнтування суб’єкта в оточуючій його правовій дійсності та включення у правове життя соціуму. Ця функція пов’язана із значенням права як засобу збереження та передавання суспільної інформації, зокрема стосовно стандартів людської поведінки; – комунікативна функція права – право як універсальний засіб комунікації сприяє порозумінню між людьми, зміцненню соціальної довіри, формує повагу до позиції інших. Ця функція права зорієнтована на встановлення зв’язків між учасниками суспільних відносин, забезпечення злагоди в суспільстві, взаєморозуміння між соціальними групами і стабільності соціальної системи. Поряд з розглянутими вище в навчальних і наукових юридичних працях виокремлюють додатково такі загальносоціальні функції права як політична, економічна, гуманістична, аксіологічна, пізнавальна (гносеологічна) та ін. У свою чергу до спеціально-юридичних функцій права належать такі: – регулятивна функція права – це напрям впливу права на суспільні відносини, завдяки якому окреслюються чіткі правила поведінки різних суб’єктів права при однозначному закріпленні меж державного втручання у сферу особистих прав і свобод, встановлюються юридичні права та взаємні обов’язки учасників суспільних відносин з метою забезпечення верховенства права, пріоритету прав і свобод особи, забезпечення загальносуспільних потреб та інтересів. Найважливішими ознаками регулятивної функції права у правовій та демократичній державі є її вплив як на суспільство, так і на державу, забезпечення чіткого встановлення меж державного втручання у сферу автономного існування індивідів і громадянського суспільства, стабільність правового регулювання в частині дотримання принципів права. Основними механізмами забезпечення регулятивної функції права являється інституціоналізація та моделювання суспільних відносин, які зумовлюють виокремлення в її межах двох різновидів (підфункцій): • регулятивна статична функція права – це напрям впливу права на суспільні відносини шляхом закріплення в нормах права вже існуючих, сталих відносин, гарантуючи в такий спосіб їх недоторканість. Так, спочатку формується реальна поведінка людей, а вже потім вона об’єктивується у 127 128 формах (джерелах) права, отримуючи визнання й забезпечення з боку держави. Наприклад, перші форми організованого політичного руху, альтернативного Комуністичній партії України, виникли за кілька років до їх легалізації та врегулювання правового статусу окремим нормативно-правовим актом; • регулятивна динамічна функція права – це напрям впливу права на суспільні відносини з метою стимулювання, заохочення їх розвитку шляхом активної поведінки суб’єктів права. Ця функція полягає у визначенні нормами права майбутньої поведінки людей. Правило поведінки спочатку формулюється суб’єктом правотворчості в нормі права, а вже згодом реалізується, тобто втілюється в життя. Переважна частина регулятивного впливу права на суспільні відносини здійснюється саме через цей напрям. Наприклад, спочатку був прийнятий Закон України «Про Національну поліцію», на основі якого відбувається реформування служб і підрозділів вітчизняної міліції; – охоронна функція права – це напрям впливу права на суспільні відносини, за допомогою якого здійснюється їх охорона, запобігання правопорушенням. Охоронна функція проявляється у встановленні діянь, які є забороненими, застосуванні санкцій за їх вчинення. Необхідність в охороні суспільних відносин була завжди й існуватиме доти, поки буде існувати суспільство. Ця функція розкриває важливий аспект призначення права, пов’язаний з охороною правомірної поведінки. Така охорона здійснюється шляхом забезпечення додержання тих правил, що встановлюються в порядку виконання регулятивної функції права. З цією метою створюються охоронні норми, в яких закріплюються підстави та заходи юридичної відповідальності. Тим самим запроваджуються додаткові гарантії ефективного здійснення правом його регулятивної функції. Водночас специфікою реалізації охоронної функції в демократичній і правовій державі є: по-перше, урівноваження в ній карального і превентивного аспектів (з розвитком правової держави та утвердженням її принципів роль останнього з цих аспектів постійно зростає); по-друге, суспільна легітимність і гуманність механізмів і засобів впливу на тих суб’єктів, які вчинили правопорушення. Варто зауважити, що поділ функцій права на регулятивну та охоронну є в певній мірі умовним, оскільки між регулюванням та охороною суспільних відносин не можна провести чітку межу. Як регулятивна, так і охоронна функції права покликані реалізувати основне соціальне призначення права – впорядкування суспільних відносин, забезпечення стабільності та правопорядку в суспільстві. Окрім того, в юридичній літературі поряд з регулятивною та охоронною виокремлюють додатково інші спеціально-юридичні функції права, зокрема захисну, компенсаційну, обмежувальну, поновлюючу, стимулюючу та ін. Функції права реалізуються через систему права (галузі, інститути, норми права), форми (джерела) права, а також шляхом відповідної діяльності органів державної влади та інших компетентних суб’єктів. Забезпечення ефективності функціонування права включає два основних напрями: по-перше, розвиток та вдосконалення права і правової системи, формування загальносуспільної атмосфери поваги до права і до базових правових і праволюдинних цінностей, 128 129 підвищення рівня правової культури в усіх сферах суспільних відносин; по- друге, реформування діяльності держави та органів державної влади, що покликане забезпечити нормативний розвиток права, сприяти реалізації як окремих функцій права, так і системи функцій права в цілому, гарантувати дієвість та ефективність правового регулювання суспільних відносин, підтримувати на належному рівні правопорядок 1 Вивчення функцій права передбачає звернення до його структурної характеристики. Поняття «функція» разом з поняттям «структура» належить до найбільш розроблених категорій поняттєвого апарату аналізу соціальних систем. Право – багатовимірне явище, яке має складну внутрішню будову, між її елементами існують генетичні, функціональні та ієрархічні зв’язки. Структура права – це внутрішня будова права, спосіб закономірного зв’язку між його взаємозумовленими та взаємодіючими елементами. У структурі права виокремлюють такі елементи: За методом правового регулювання: – приватне право – це сукупність норм права, предметом регулювання яких є відносини у сфері реалізації приватних (особистих) інтересів суб’єктів права за допомогою диспозитивного методу. Ознаками приватного права є: забезпечення приватних інтересів; використання диспозитивного методу правового регулювання; сторонами відносин, що регламентуються приватним правом, є фізичні та юридичні особи; регулювання відносин між суб’єктами здійснюється на засадах рівності; можливість використання договірної форми відносин; переважно складається з норм, що спрямовані на встановлення суб’єктивного права та забезпечення координаційних відносин між суб’єктами; предметом регулювання є статус суб’єктів, договірні відносини, власність і спадкування тощо. До приватного права належать такі галузі права: цивільне право, сімейне право, авторське право, трудове право, житлове право, цивільно- процесуальне право, міжнародне приватне право та інші; – публічне право – це сукупність норм права, предметом регулювання яких є відносини у сфері реалізації публічних (суспільних і державних) інтересів суб’єктів права за допомогою імперативного методу. Ознаками публічного права є: забезпечення публічних інтересів, а також умов взаємодії між державою та приватними суб’єктами; використання імперативного методу правового регулювання; сторонами відносин, які регламентуються публічним правом, є держава та фізичні й юридичні особи; регулює відносини між державними органами або між приватними суб’єктами і державою; здебільшого складається з норм загального характеру, що розраховані на субординацію, нерівність суб’єктів суспільних відносин; предметом регулювання є публічні відносини, державна влада, діяльність апарату держави, питання державної служби, адміністративні відносини та діяльність держави як суб’єкта міжнародного права. До публічного права відносяться такі галузі права: конституційне право, адміністративне право, кримінальне право, фінансове 1 Дроботов С. А. Функції права у розвиткові демократичної і правової держави : [монографія] / С. А. Дроботов. – К. : Логос, 2012. – С. 289. 129 130 право, адміністративно-процесуальне право, кримінально-процесуальне право, митне право, міжнародне публічне право та ін. Забезпечення ефективного правового регулювання передбачає обов’язкову взаємодію галузей та інститутів приватного і публічного права. За функціональним призначенням: – регулятивне право – це сукупність норм права, що впорядковують поведінку суб’єктів права шляхом розподілу між ними суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, а також розраховані на правомірність їхніх дій. Предметом регулятивного права є суспільні відносини, що виникають як правомірні та не розраховані на застосування санкцій. Регулятивне право фіксує стан суспільних відносин, в якому вони мають функціонувати, що у свою чергу забезпечується відповідною системою гарантій. Регулятивне право спрямоване на реалізацію регулятивної функції права та забезпечення правопорядку. До регулятивного права належать такі галузі права: конституційне право, цивільне право, сімейне право, трудове право, підприємницьке право та інші; – охоронне право – це сукупність норм права, що охороняють урегульовані правом суспільні відносини від будь-яких посягань і поновлюють порядок їхнього функціонування шляхом застосування засобів державно-владного впливу. Охоронне право зорієнтоване на забезпечення поведінки, що встановлена регулятивним правом, від можливих порушень. Охоронне право визначає міру юридичної відповідальності та спеціальні засоби державного захисту суб’єктивних прав. Значення охоронного права полягає у встановленні засобів державного впливу та можливості виникнення правовідносин стосовно їх реалізації. Охоронне право націлене на втілення в життя охоронної функції права та забезпечення правопорядку в суспільстві. До охоронного права відносяться такі галузі права: кримінальне право, адміністративне право та ін. За субординацією у правовому регулюванні: – матеріальне право – це сукупність норм права, що безпосередньо регулюють відносини в різних сферах суспільного життя, встановлюють суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників, визначають відповідальність за правопорушення. Основна мета матеріального права полягає в установленні бажаних зразків (моделей) поведінки суб’єктів права в тих або інших суспільних відносинах. Норми матеріального права закріплюють форми власності (юридичний стан майна), визначають порядок утворення та структуру державних органів, органів місцевого самоврядування, правовий статус фізичних та юридичних осіб, права та обов’язки за різними угодами (дарування, купівлі-продажу) тощо. До матеріального права належать такі галузі права: конституційне право, цивільне право, адміністративне право, кримінальне право, трудове право, фінансове право та інші; – процесуальне право – це сукупність норм права, що впорядковують процедуру (послідовність дій) реалізації норм матеріального права. Ознаками процесуального права є: встановлює процедуру реалізації норм матеріального права; реалізується у формі юридичного процесу; має похідний характер від норм матеріального права, оскільки визначає процедуру їх реалізації. У складі 130 131 процесуального права виокремлюють норми, що регламентують процедуру нормотворчості, правозастосування, здійснення інших правових форм діяльності, безпосередньої реалізації права. Якщо матеріальне право відповідає на питання «Що можна або що необхідно робити?», то процесуальне – «В якому порядку реалізується або забезпечується відповідне правило поведінки? В якій послідовності вчиняти дії, щоб досягти належного результату?». Процесуальне право відіграє важливу роль у становленні громадянського суспільства та правової держави, оскільки за його допомогою здійснюється охорона суспільних відносин, захист порушених, невизнаних або оскаржуваних прав, свобод та інтересів фізичних, юридичних осіб і держави. До процесуального права відносяться такі галузі права: конституційно- процесуальне право, цивільно-процесуальне право, кримінально-процесуальне право, адміністративно-процесуальне право та ін. Таким чином, у ході проведення правової реформи необхідно підвищити ефективність функціонування права та вдосконалити його структуру. При цьому правова реформа, що запланована як зміна у змісті норм права, здійснюється за схемою, заданою об’єктивною, непідвладною суб’єкту реформування будовою права. Більше того, життєздатність нового багато в чому залежить від сумісності з уже визначеними функціями та структурою права, їх здатністю забезпечити наміри реформаторів необхідним правовим інструментарієм. Контрольні питання: 1. Дайте визначення праворозуміння та проаналізуйте його ознаки. 2. Наведіть і охарактеризуйте сучасні підходи до розуміння права. 3. Розкрийте зміст об’єктивного та суб’єктивного права. 4. Сформулюйте визначення об’єктивного права та проаналізуйте його ознаки. 5. Охарактеризуйте сутність об’єктивного права. 6. Розкрийте основні аспекти цінності об’єктивного права. 7. Дайте визначення принципів об’єктивного права та проаналізуйте їх ознаки. 8. Наведіть і охарактеризуйте види принципів об’єктивного права. 9. Сформулюйте визначення функцій об’єктивного права та охарактеризуйте їх ознаки і різновиди. 10. Наведіть і проаналізуйте елементи структури об’єктивного права. 131 |