Хз. Навчальний посібник За загальною редакцією доктора юридичних наук, професора Гусарєва С. Д
 Скачать 3.84 Mb.
|
|
4. Інтегративний (інтегральний) підхід до розуміння права виник на основі полілогу всіх шкіл і течій у сучасному правознавстві як західних, так і східних. Цей підхід до праворозуміння полягає не в механічному поєднанні суперечливих позицій, а в синтезуванні теоретично значущих аспектів, опрацьованих конкуруючими науковими теоріями, виходом на новий рівень їх узагальнення та осмислення. Такими формами буття права, що становлять ядро праворозуміння, є правова ідея чи правосвідомість (природно-правовий підхід), норма права (позитивістський підхід), правовідносини (соціологічний підхід). Засновником інтегративної юриспруденції вважається Дж. Холл. У межах цього підходу стверджується, що сучасна юриспруденція потребує переосмислення своїх теоретичних підвалин у напрямі їх інтегральності, тобто адекватності цілісному характерові права, системній єдності форм його виявлення. Центральною ланкою такої концептуалізації праворозуміння пропонується визнати ідею, згідно з якою природа права полягає не в його наперед заданості в організації самої дійсності чи осмислюючого її людського розуму, а в постійному «самостворенні» права в процесі інтерактивності його суб’єктів 1 . Серед концепцій інтегративного підходу праворозуміння заслуговують на увагу комунікативна концепція (А.В. Поляков), згідно з якою право породжується комунікативною (інтерсуб’єктивною) діяльністю людей у суспільстві; лібертарна концепція (В.С. Нерсесянц), у межах якої право визначається як відповідна вимогам принципу формальної рівності система норм, встановлених або санкціонованих державою, та забезпечена можливістю державного примусу. Таким чином, інтегративне розуміння права є наслідком теоретичного пізнання та практичного освоєння соціально-правової дійсності, що базується на комплексному використанні досягнень різних підходів до осмислення права, які у своїй гармонійно синтезованій єдності відображають широке, багатоаспектне бачення права: його сутності (природи), джерел, процесів формування і функціонування, цінності та призначення в житті окремої людини, суспільства і держави в цілому. Поряд з розглянутими вище основними підходами до праворозуміння юридичній науці відомі й інші підходи до пізнання права, зокрема генетичний, 1 Тімуш І. С. Інтегральний погляд на право : [монографія] / І. С. Тімуш. – К. : Атіка, 2009. – С. 264. 113 114 системний, інструментальний, функціональний, психологічний, марксистський та ін. З метою комплексного висвітлення основних закономірностей і тенденцій розвитку сучасного праворозуміння додатково розглянемо два останні підходи. Так, психологічний підхід до розуміння права виник у XIX ст., а найбільшого поширення отримав на початку минулого століття. Його представниками були Л.Й. Петражицький, Є. Бірлінг, Г. Тард, Л. Кнапп, Ж. Гурвич, М.А. Рейснер та ін. У межах психологічного підходу право розглядається як особлива форма (різновид) психічних переживань, що виконує дві функції: дистрибутивну (розподіл предметів, які наділені певною економічною цінністю) та організаційну (наділення одних осіб правом наказувати іншим). З огляду на це, право диференціюється на інтуїтивне та позитивне. Інтуїтивне право є виключно особистісним психічним явищем, що полягає в переживанні імперативно-атрибутивного обов’язку, який кореспондує «праву» (вимозі, проханню) іншої особи. У свою чергу марксистський підхід до розуміння права інтерпретує його як класове явище. У «Маніфесті комуністичної партії» (1848 р.) К. Маркс і Ф. Енгельс визначають право як піднесену до рівня закону волю панівного класу (буржуазії), що зумовлена матеріальними умовами його життя. Право є частиною надбудови над економічним базисом суспільства. Цей базис визначає зміст права. Водночас право може справляти зворотний вплив на економіку та суспільне життя. Право як застосування «рівного масштабу» до різних за здібностями та можливостями осіб не може створити між ними фактичної рівності, отже, воно є «правом нерівності». У ході побудови комунізму, ідеї якого засновані на цілковитій рівності всіх, право має поступово відмерти. Розглянуті вище підходи до розуміння права є свідченням його складної природи. Кожен з цих підходів має свої переваги та недоліки, їх поява і розвиток зумовлені природним поступом суспільства й засвідчують соціальну цінність права в житті людей. Підтримуючи зміст одних з цих підходів і відхиляючи інші, варто в кожному з них відшукати те раціональне зерно, яке допомагає краще осягнути сутність права та його соціальне призначення. При цьому слід враховувати співвідношення праворозуміння та реальних правових систем, плюралізм об’єктивного права в різних країнах. Таким чином, праворозуміння є ідейним фундаментом юридичної науки та практики. Засноване на науковому обґрунтуванні правових явищ, належній правовій культурі, відповідній правосвідомості людей, праворозуміння у громадянському суспільстві та правовій державі зорієнтоване на гуманістичне розуміння права як соціальної цінності й одного з найважливіших надбань цивілізації. Як складному соціальному явищу праворозумінню, наділеному суб’єктивно-особистісним забарвленням і специфічними значеннєвими акцентами, властиве усвідомлення не лише фактичної правової дійсності, а й правових моделей майбутнього. Як наслідок, прогностична спрямованість праворозуміння є основою реформування правової системи в Україні. 5.2 Поняття, сутність і принципи об’єктивного права Слово «право» досить широко використовується в різних сферах 114 115 суспільного життя, є полісемічним за своїм змістом, застосовується в таких значеннях як: наявність у особи певного інтересу (потреби); можливість здійснення деякого вчинку; гарантованість своєї власної поведінки; вимога до поведінки (діяльності) інших осіб; відповідність критеріям правильності, справедливості; виправданість, правдивість та ін. Теорія держави та права як юридична наука вивчає природу як позитивного (юридичного, спеціально-соціального), так і природного (загальносоціального) права. Позитивне право є наслідком суспільної та державної діяльності, втіленням волевиявлення народу і держави. Чинне в суспільстві позитивне право є формально визначеним та охороняється державою. Цим позитивне право відрізняється від природного (загальносоціального) права, яке не залежить від держави. Природне право як сукупність прав і обов’язків має загальносоціальне, людське, тобто недержавне походження. Воно є продуктом нормальної життєдіяльності людини, а не держави, належить людству в цілому та кожній людині окремо. Саме природне право є основою невід’ємних, природних прав людини. Подібне розмежування права існує з періоду античності. Так, у II ст. римський письменник і філолог Авл Геллій переклав латиною грецькі слова «за природою» та «за обдуманим рішенням» як naturalis (природне) та positives (позитивне). З латинської мови вони перейшли в більшість європейських мов як назви двох видів права – природного та позитивного 1 У свою чергу позитивне право розглядається у двох значеннях як: – об’єктивне право – система загальнообов’язковихнорм, дотримання та виконання яких забезпечуються державою. Має ключове значення в регулюванні суспільних відносин, забезпеченні правопорядку на національному та міжнародному рівнях. Слово «об’єктивне» означає, що норми права отримали об’єктивацію у формах (джерелах) права й тому є незалежними від індивідуального інтересу (волі, розсуду) та свідомості суб’єкта права; – суб’єктивне право – це міра можливої поведінки суб’єкта суспільних відносин, що передбачені нормами об’єктивного права. Суб’єктивне право інтерпретується як певні юридично визнані можливості (права та свободи) поведінки суб’єкта права з метою задоволення власного інтересу (потреби). Слово «суб’єктивне» означає, що наданими можливостями (правами та свободами) конкретний суб’єкт права на свій розсуд може скористатися або не скористатися, все залежить від його волі (інтересу) та свідомості. Між об’єктивним і суб’єктивним правом існує тісний взаємозв’язок. Об’єктивне право певною мірою відображає «статику» юридичної форми, а суб’єктивне – «динаміку», оскільки безпосередньо пов’язане з людською поведінкою (діяльністю). Так, мається на увазі об’єктивне право, коли вказується на те, що право щось дозволяє чи забороняє. Про суб’єктивне право йдеться, наприклад, у тому випадку, коли стверджується, що певна людина має право на освіту. Виокремлення права в об’єктивному та суб’єктивному 1 Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика) : [монографія] / С. П. Погребняк. – Х. : Право, 2008. – С. 9. 115 116 значеннях існує в юридичній науці тривалий період, адже характерне ще римській юриспруденції, а згодом було запозичене більшістю європейських правових систем. Варто підкреслити, що в сучасних умовах призначення об’єктивного права полягає передусім у закріпленні, захисті та забезпеченні суб’єктивного права. Окрім того, словом «право» можуть позначатися природні права людини, які визнаються в сучасному світі невід’ємними і невідчужуваними від особи. Це насамперед права на життя, гідність, безпеку і недоторканність, свободу пересування, належний рівень матеріального забезпечення та ін. Права людини закріплюються в міжнародних актах і національних конституціях, а на демократичну державу покладається обов’язок їх забезпечувати та захищати. З огляду на те, що в теорії держави та права об’єктивне право має винятково юридичний (регулятивно-охоронний) зміст, саме це розуміння права стане предметом розгляду в межах цього та наступного питань теми. Різноманіття підходів до розуміння права зумовлює існування різних його дефініцій, кожна з яких є результатом осмислення певного аспекту права й жодна з них не є перешкодою для можливості існування всіх інших. На підставі узагальнення різних точок зору можна запропонувати таку дефініцію: право – це загальнообов’язковий, свідомо-вольовий, формально визначений, нормативний регулятор суспільних відносин, що відповідає визнаній у суспільстві мірі справедливості, свободи та рівності, встановлений чи санкціонований державою або іншим уповноваженим суб’єктом правотворчості та забезпечується ними, включаючи можливість застосування державного примусу. Ознаки права: – відповідає визнаній у суспільстві мірі справедливості, свободи та рівності. У цьому відношенні істотною, глибинною для осмислення права є та обставина (вимога, критерій), що останнє обов’язково має ґрунтуватися на досягнутому суспільством рівні моралі та етики, який характеризує його духовно-ціннісний вимір. Право сприймається суспільством як належний соціальний регулятор тією мірою, якою воно забезпечує справедливість, свободу та рівність. Звідси справжня природа права визначається ступенем втілення в його змісті «вічних» цінностей – ідеалів справедливості, свободи та рівності; – є регулятором суспільних відносин, тобто право зорієнтоване на впорядкування найважливіших суспільних відносин, забезпечення стабільності їх функціонування, а також підтримку соціальних процесів у гармонійному стані. Право є одним з головних засобів організованості й порядку в суспільстві, створення умов для прогресивного розвитку кожної особи. При цьому варто усвідомити, що право – це універсальний регулятор, але не універсальна константа. В одних правових системах у певних просторово- темпоральних межах домінують одні ознаки права, в інших більш рельєфними є інші; – має свідомо-вольовий (інтелектуально-вольовий) характер, тобто право є формою суспільної свідомості та вираженням волі суб’єктів правотворчості, 116 117 серед яких суспільство, народ, держава в особі органів державної влади. Змістом волі є інтереси, зумовлені потребами людини та суспільства, соціально-економічним розвитком останнього. Уособлена в право воля є тією його властивістю, що визначає інші ознаки права та його загальний зміст. В ідеальному вигляді право повинно акумулювати в собі індивідуальну, суспільну та групову волю людей у їх гармонійному поєднанні; – встановлюється чи санкціонується (офіційно схвалюється) державою або іншим уповноваженим суб’єктом правотворчості в чітко визначеному порядку. У демократичному суспільстві право приймається легітимним суб’єктом правотворчості (наприклад, народом, законодавчим органом, територіальною громадою, органами місцевого самоврядування) в межах його компетенції, в повній відповідності зі спеціальною процедурою. Створюючи право, суб’єкт правотворчості повинен ґрунтуватися на глибокому осмисленні правової дійсності, тобто правових аспектах буття різних соціальних процесів. Вирішальне значення у формуванні та функціонуванні права відіграє не держава, а людина, яка є не лише його адресатом, а творцем і орієнтиром права. Встановлення права означає підготовку і прийняття суб’єктом правотворчості норм права. У свою чергу санкціонування права – це надання юридичних властивостей уже існуючим соціальним нормам (наприклад, звичаям, нормам моралі) та їх формальне закріплення (об’єктивація) у формах (джерелах) права; – має нормативний характер, тобто право як регулятор суспільних відносин складається з норм (правил поведінки). Нормативність наділяє право певною змістовою послідовністю, що проявляється в нормах права, які системно впорядковані та спрямовані на регулювання відносин між членами суспільства. Прояв права через вираження правової нормативності і потенційне, і варіативне за своїм змістом. Адже норми, з яких складається право, не можуть не відображати об’єктивну нормативність буття, яка проявляється як повторюваність, стереотипність, нормованість, як потреба осягнути загальним правилом, загальною конструкцію (схемою) поведінку людей, яка підлягає такому впорядкуванню. Це виражається в чіткому прояві потреби в нормативності та впорядкованості як безумовної необхідності суспільного життя. Нормативність – це універсальна і глибинна якість права, яка дозволяє відрізнити його від правосвідомості, суб’єктивного права та правовідносин; – має загальний характер, тобто право зводиться до неконкретності адресата (неперсоніфікованість права) та поширеності на невизначену кількість випадків (неоднократність, невичерпність права); – є формально визначеним. Категорія форми для пізнання права є досить важливою тому, що від неї залежить його юридична сила, місце у правовій системі, ефективність регулювання суспільних відносин. Право не вичерпується формою, але воно завжди намагається виразитись у формі й відобразити в ній певні соціальні відносини як чіткі, ясні й однозначні правовідносини. Зміст норми права у формах (джерелах) права викладається у вигляді правила – нормативного положення, що виражає закінчену думку. Формально визначений характер права полягає в такому: а) однозначності та передбачуваності сприйняття суб’єктами права його змісту, що досягається 117 118 точністю й ясністю мовної форми; б) закріпленні (об’єктивації) в певних формах (джерелах) права (конкретної юридичної сили та сфери дії в часі, просторі та за колом осіб); – має обов’язковий характер, тобто незаперечність, безсумнівність стосовно реалізації права з боку всіх суб’єктів суспільних відносин, незалежно від їх суб’єктивного ставлення; необхідність узгодження власної поведінки із змістом права, відсутність виключень, що надають можливість не дотримуватися останнього. Звідси слідує, що в суспільстві ніхто не може перебувати поза правом. Обов’язковість підтримується різними засобами, серед яких насамперед виокремлюють суспільний авторитет і примус. Право має бути одночасно і авторитетним, і сильним. Визнання (легітимація) права авторитетним регулятором, його виправданість в очах суспільства породжують упевненість людей у необхідності додержання його норм. Обов’язковий характер як ознака права закладає підвалини режиму законності та правопорядку в державі – інституції, що забезпечує та гарантує ефективну дію права; – забезпечується державою або іншим уповноваженим суб’єктом, включаючи можливість застосування державного примусу. У сучасних суспільствах примус є державною монополією. При цьому відбувається зміщення акценту з фізичного на психологічний примус: державна влада демонструє свою силу, проте передусім як загрозу, яку вона радше прагне не приводити у виконання. Водночас державний примус не можна ототожнювати зі свавіллям. Якщо суб’єкт правотворчості послідовно втілює ідеали справедливості, свободи та рівності, то державний примус щодо дотримання права буде виправданим і справедливим, якщо ж ні, то він перетворюється на свавілля. Можливість застосування державного примусу є гарантією дотримання права. Це дозволяє внести елемент стабільності та захищеності в життя людей; – має системний характер, тобто право являється складним цілісним утворенням, первинним елементом якого є норма права. Право – це не просто сукупність норм права, а їх система, де всі елементи пов’язані й узгоджені та у своїй єдності утворюють чітку, ієрархічно нову якість. Норми права як вихідні елементи права пов’язані між собою ієрархічно, генетично та функціонально й об’єднані у структурні підрозділи системи права – галузі, підгалузі та інститути. Питання сутності права тісно пов’язані з проблемою праворозуміння, існуванням різноманітних напрямів юридичного знання та застосуванням відповідних методологій пізнання права. У філософії під сутністю явища (предмета) розуміється сукупність найбільш важливих і стійких якостей, відносин або властивостей, що складають його основу, визначають глибинну природу та зв’язки, які впливають на всі інші характеристики. Сутність права – це внутрішня цілісність усіх його багатоманітних якостей (властивостей). Вихідне розуміння сутності права пов’язане з сутністю людини. Сутність людини наддержавна – не держава створює людину, а людина державу. Людина є основною метою, засобом і сенсом права. 118 |