Хз. Навчальний посібник За загальною редакцією доктора юридичних наук, професора Гусарєва С. Д
 Скачать 3.84 Mb.
|
|
Дієздатність – здатність особи своїми діями набувати і здійснювати суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Включає в себе правочиноздатність і деліктоздатність. Таким чином, на відміну від правоздатності, дієздатність характеризує можливості індивіда шляхом виконання певних дій оволодівати тими чи іншими правами й обов’язками, а також здатність індивіда своїми діями реалізовувати їх на практиці. Саме наявність дієздатності обумовлює можливість особи, яка досягла певного віку і має закінчену середню освіту, здійснювати певні дії, в результаті яких вона стає студентом вищого навчального закладу. Рівень дієздатності індивідів залежить від певних факторів: – віку. Повною мірою дієздатність виникає з досягненням повноліття (18 років). До цього часу неповнолітні мають часткову або неповну дієздатність, яка доповнюється дієздатністю їх батьків або осіб, які їх замінюють; – стану психічного та фізичного здоров’я. Особи, визнані в установленому законом порядку душевнохворими, вважаються такими, що не усвідомлюють своїх дій та їхніх наслідків, а тому не можуть бути суб’єктами багатьох правовідносин і не притягаються до юридичної відповідальності, хоча б їх дії мали ознаки правопорушення; – рівня і ступеня освіти та низки інших обставин. Так, слідчим Національної поліції може бути лише особа яка здобула вищу юридичну освіту. Враховуючи відповідні фактори дієздатності, в ЦК України визначено такі рівні: часткова, неповна, повна, обмежена, недієздатність особи. Часткова дієздатність встановлюється для малолітніх осіб (що не досягли 14 років). Неповна дієздатність встановлюється для фізичних осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітніх осіб). Повна дієздатність настає при досягненні фізичними особами 18 річного віку (повноліття), а також можливе набуття повної цивільної дієздатності в разі реєстрації за рішенням суду шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі яка: а) досягла 16 років і працює за трудовим договором; б) є неповнолітньою і яка записана матір’ю або батьком дитини; в) досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю (за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника та (або) органу опіки та піклування). Обмежена дієздатність фізичної особи встановлюється судом, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Також суд може обмежити цивільну дієздатність особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить 1 Загальна теорія держави і права : підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / [М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.] ; за ред. докт. юрид. наук., проф. акад. АПрН України М. В. Цвіка, докт. юрид. наук., проф. акад. АПрН України О. В. Петришина. – Х. : Право, 2011. – С. 335. 200 201 себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Недієздатною фізична особа може бути визнана судом, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Правочиноздатність – здатність суб’єкта правовідносин особисто своїми діями вчиняти правочини 1 . Деліктоздатність – здатність особи нести юридичну відповідальність за вчинене нею правопорушення. Рівень деліктоздатності залежить від тих самих факторів, що й рівень дієздатності. Деліктоздатність фізичної особи залежить від осудності (здатності віддавати собі звіт у своїх діях і керувати ними) і досягнення певного віку. Вік настання адміністративної відповідальності складає в Україні 16 років, загальний вік настання кримінальної відповідальності встановлений на такому ж рівні, а знижений – на рівні 14 років. Слід зазначити, що серед суб’єктів правових відносин особливе місце посідають юридичні особи, якими відповідно до ст. 80 ЦК України є організації, створені і зареєстровані в установленому законом порядку, наділені цивільною правоздатністю і можливістю бути позивачем та відповідачем у суді. Правоздатність, дієздатність і деліктоздатність юридичної особи виникають одночасно, з моменту її держаної реєстрації і припиняються з її ліквідацією, яка фіксується виключенням юридичної особи з державного реєстру. Правосуб’єктність юридичної особи носить спеціальний характер. Вона має здійснювати тільки ті дії, які зафіксовані в її установчих документах. Наприклад, підприємство може виробляти певні матеріальні блага і не має здійснювати функції фінансової установи. Правосуб’єктність мають як суб’єкти права, так і суб’єкти (учасники) правовідносин, що дає певну підставу для їх ототожнення. Але коректніше розмежовувати ці поняття. По-перше, суб’єкти права є тільки потенційними учасниками правовідносин. По-друге, володіння правами та їх втілення в життя (реалізація) є можливими і поза правовідносинами (наприклад, це втілення в життя загальних норм, що встановлюють правовий статус і компетенцію суб’єкта права, тобто безперешкодне використання суб’єктом юридичних прав та виконання суб’єктивних юридичних обов’язків – без конкретних зв’язків або відносин між суб’єктами права). По-третє, суб’єкт права може володіти лише однією з перелічених характеристик, що складають правосуб’єктність, а саме правоздатністю (дитина, недієздатна особа), що є достатнім для володіння правами. Набуття прав та виконання юридичних обов’язків від імені таких осіб здійснюють їх законні представники (батьки, усиновлювачі, опікуни). Таким чином, поняття «суб’єкт права» і «суб’єкт правовідносин» співвідносяться як загальне та окреме явище. Суб’єкт правовідносин – це суб’єкт права, що є учасником правовідносин 2 . Так само поняття «суб’єкт правовідносин» та 1 Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. 2 Теорія держави і права. Державний іспит : навч. посіб. / [Ю. М. Оборотов, Н. М. Крестовська, А. Ф. Крижанівський та ін.]. – Х. : Одіссей, 2010. – С. 187. 201 202 «учасник правовідносин» співвідносяться як загальне та окреме явище. Усі суб’єкти правовідносин – це особи потенційно здатні бути учасниками правовідносин, а учасники правовідносин – це люди, спільноти, об’єднання, які беруть реальну участь у конкретних правовідносинах. Оскільки суб’єкт правовідносин – це завжди і суб’єкт права, то його загальну характеристику потрібно пов’язувати з правосуб’єктністю і правовим статусом. Різноманітні зв’язки права і людини можуть бути охарактеризовані через призму правового статусу. Правовий статус –це закріплене правове положення фізичних та юридичних осіб у певній системі суспільних відносин. Структура правового статусу включає: – правові норми та принципи, що встановлюють даний статус; – правосуб’єктність; – основні права, свободи та обов’язки; – правові принципи і правові гарантії 1 ; – законні інтереси; – громадянство 2 (або інший зв’язок чи відношення до держави); – юридичну відповідальність. Законний інтерес – це усвідомлена суб’єктом права необхідність задоволення своїх потреб способом, що допускається, але прямо не передбачений чинним законодавством. Суб’єктивне право, юридичний обов’язок і законний інтерес є об’єктами правової охорони. Ознаки законного інтересу: – законний інтерес виражається в простому юридичному дозволі, який можна сформулювати таким чином: «дозволено все, що прямо не заборонено»; – законним визнається тільки інтерес, що не суперечить суспільним інтересам. Так, не можна назвати законним інтерес монополіста-виробника у встановленні надвисокої ціни на вироблений товар; – забезпечує прагнення суб’єкта користуватися конкретним соціальним благом. Наприклад, працівник має право зажадати підвищення заробітної платні, оскільки його благополуччя є його законним інтересом; – визнається приводом звернення до компетентного органу (але тільки в певних випадках) якщо законний інтерес носить приватний характер, 1 Правові гарантії – це сукупність правових засобів і способів, що визначають умови і порядок безперешкодної реалізації прав та свобод особи, а також їх охорону й надійний захист від протиправних посягань. До правових гарантій прав і свобод належать: гарантії кожного знати свої права та обов’язки; гарантії на судовий захист; гарантії на звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини; гарантії захисту прав у міжнародних судових установах чи відповідних органах міжнародних організацій; гарантії на самозахист прав і свобод; гарантії на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної державними органами, органами місцевого самоврядування та їх службовими і посадовими особами під час здійснення своїх повноважень; гарантії невиконання явно злочинних наказів чи розпоряджень; гарантії на юридичну допомогу; гарантії використання принципу презумпції невинуватості; гарантії відмови давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначено законом; гарантії підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист (Білозьоров Є. В. Правові гарантії прав і свобод людини та громадянина у сфері діяльності міліції : [монографія] / Є. В. Білозьоров. – К. : Аванпост-прим, 2009. – С. 55, 59). Гарантії правового статусу: загальні (економічні; політичні, ідеологічні, соціальні, духовні); юридичні (конституційні, галузеві, відомчі, ефективна робота держаних органів). 2 Громадянство України – правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках (ст. 1 Закону України «Про громадянство» від 18 січня 2001 р.). 202 203 наприклад, інтерес громадянина у встановленні його невинуватості. Загальні ж законні інтереси (наприклад, інтерес у благополуччі громадян похилого віку), як правило, не можуть слугувати підставою для звернення до державних органів; – на відміну від суб’єктивного права законному інтересу не відповідає чий- небудь обов’язок задовольняти останній або сприяти його реалізації, проте ніхто не має права заборонити особі діяти заради здійснення своїх законних інтересів 1 У правовій доктрині аналізується значна кількість правових статусів, але їх узагальнення дозволяє виокремити основні три види, що співвідносяться між собою як загальне, особливе й одиничне: – загальний правовий статус – це статус особистості як громадянина держави, члена суспільства. Він визначається перш за все конституцією і не залежить від різних поточних обставин (переміщення по службі, сімейного стану, посади, виконуваних функцій), є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною статичністю, узагальненістю. Зміна змісту цього статусу залежить від волі законодавця, а не від кожної окремої особи. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших; – спеціальний (родовий) правовий статус – відображає особливості положення певних категорій громадян (наприклад, іноземців, студентів, інвалідів, працівників правоохоронних органів тощо). Вказані соціальні групи, базуючись на загальному конституційному статусі громадянина, можуть мати додаткові права, обов’язки, пільги, передбачені чинним законодавством. Вдосконалення цих статусів – одне із завдань юридичної науки; – індивідуальний правовий статус – фіксує особливості правового положення конкретної людини у суспільстві. Він є «проекцією» загального і спеціального статусів на конкретного індивіда, інакше кажучи, це сукупність персоніфікованих прав та обов’язків людини. Індивідуальний правовий статус є рухомим, динамічним, він змінюється разом з тими змінами, які відбуваються в житті людини. Відмінність у правовому статусі осіб полягає в розбіжностях, пов’язаних з природними чинниками (статус дитини, статус пенсіонера, статус жінки) та у розбіжностях, пов’язаних із юридичними чинниками (статус депутата, статус в’язня, статус посадової особи) 2 Суб’єкти права вступають у правові відносини з метою задоволення своїх інтересів і потреб. Інакше кажучи, для суб’єкта права правовідносини є юридично регламентованим способом досягнення певних соціальних благ. Ці матеріальні, духовні й інші соціальні блага, які слугують задоволенню інтересів і потреб суб’єктів, з приводу яких і заради досягнення яких вони вступають у правовідносини та наділяються взаємними суб’єктивними правами та 1 Теорія держави і права. Державний іспит : навч. посіб. / [Ю. М. Оборотов, Н. М. Крестовська, А. Ф. Крижанівський та ін.]. – Х. : Одіссей, 2010. – С. 192 – 193. 2 Загальна теорія держави і права : підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / [М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.] ; за ред. докт. юрид. наук., проф. акад. АПрН України М. В. Цвіка, докт. юрид. наук., проф. акад. АПрН України О. В. Петришина. – Х. : Право, 2011. – С. 343. 203 204 юридичними обов’язками, називаються об’єктами правовідносин. У правовій доктрині можна виокремити дві основні теорії відносно «об’єкта правовідносин». Так, моністична теорія (О.С. Іоффе) визнає об’єктом правовідносин лише поведінку людей. Плюралістична теорія (М.С. Шаргородський) визнає багатоманітність об’єктів правовідносин. Коло можливих об’єктів правовідносин визначається чинними нормативно-правовими актами. Усі можливі об’єкти правовідносин поділяють на такі види: – засоби виробництва – об’єкти, за допомогою яких створюється новий продукт. Це можуть бути заводи, окремі верстати, машини, механізми тощо. Для суб’єкта, який займається інтелектуальною діяльністю, засобом виробництва може бути комп’ютер, для художника – пензлі, для письменника – авторучка тощо; – предмети споживання – предмети, призначення яких полягає в задоволенні життєвих потреб людей (продукти харчування, одяг, житло тощо); – продукти духовної (інтелектуальної) творчості людини – твори літератури, образотворчого мистецтва, наукові твори; – особисті немайнові блага людини – здоров’я, ім’я, життя, честь, гідність; – поведінка певних суб’єктів – можливість відвідувати заняття в навчальному закладі, вистави в театрі, визначення в поведінці суб’єкта складу правопорушення; – результати поведінки суб’єктів – ремонт побутової техніки, будівництво будинку; – гроші та цінні папери – облігації, заставні розписки; – стан природних об’єктів – заповідники, екологічна чистота водосховищ тощо. У сучасній юриспруденції не визнається об’єктом правовідносин людина (яка може бути лише суб’єктом правовідносин). Разом з тим, історія людської цивілізації знає рабовласницькі відносини, при яких раб був об’єктом купівлі- продажу («річчю, що говорить»). Об’єкт правовідносин необхідно відрізняти від об’єкта права, під яким розуміють предмет правового регулювання, тобто соціальна сфера, що піддається правовому впливу 1 Правові відносини поєднують у собі фактичні відносини між людьми та юридичні норми, що регулюють ці відносини. Таким чином, зміст правовідносин складають права й обов’язки учасників правовідносин, закріплені у правових нормах, а також реальна поведінка учасників з реалізації цих прав і обов’язків та її результати. У зв’язку з цим розрізняютьюридичнийі фактичнийзміст правовідносин. Юридичний зміст правовідносин утворюють зафіксовані в нормах права суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників (сторін). Суб’єктивне право розуміється як встановлена нормами права міра можливої поведінки уповноваженої особи для задоволення її інтересів і потреб, 1 Поляков И. И. Теория права и государства : учеб. / И. И. Поляков. – О. : Фенікс, 2011. – С. 225. 204 205 яка забезпечується відповідними юридичними обов’язками інших (зобов’язаних) осіб. Структура суб’єктивного права: – праводія, тобто право поводити себе відповідним чином (право на свої дії); – правовикористання, тобто можливість користуватись відомим соціальним благом; – правовимога, тобто право вимагати відповідної поведінки від інших суб’єктів, як мають юридичні обов’язки (право на чужі дії); – праводомагання, тобто право звертатися до держави за захистом свого юридичного права, в тому числі, і використання міжнародного захисту конвенційних прав і свобод людини. Види суб’єктивних прав: – громадянські (особисті) (до них належать права: на життя, свободу і особисту недоторканність; недоторканість житла; охорону приватного життя; таємність листування й телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень; захист приватного життя особи; визначення національності; користування рідною мовою, а також свобода пересування й вибору місця проживання, свобода совісті (ст. ст. 27, 29 – 35 Конституції України)); – політичні (політичні права, пов’язані з наявністю громадянства України та на відміну від особистих прав, адресованих Конституцією України «кожному», належать тільки громадянам. Реалізація цих прав дає змогу громадянам брати участь у політичному житті суспільства, управлінні державою (ст. ст. 36, 38 – 40 Конституції України)); – соціально-економічні (належать до таких важливих сфер життя як власність, трудові відносини, здоров’я, відпочинок, і слугують забезпеченню матеріальних, духовних, фізичних та інших соціально-значущих потреб й інтересів особи (ст. ст. 13, 14, 41, 42 Конституції України – економічні; ст. ст. 43 – 49 Конституції України – соціальні), їх реальність робить державу соціальною, тобто такою, що забезпечує належний рівень життя людини, її вільний розвиток); – культурні (до культурних прав і свобод належать право на освіту, свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. ст. 53, 54 Конституції України)); – права-гарантії (гарантії конституційних прав і свобод людини закріплені Конституцією України (ст. ст. 55 – 57, 59, 64). До них належать права на судовий захист, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, знання кожним своїх прав і обов’язків, правову допомогу, а також неприпустимість обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина). Юридичний обов’язок – це покладена нормами права на зобов’язану особу й забезпечена можливістю застосування засобів державного примусу міра необхідної поведінки, яку вона повинна здійснювати в інтересах уповноваженої особи. Структура юридичного обов’язку включає: – зобов’язання дією, тобто здійснювати певні дії; 205 206 – зобов’язання необхідною поведінкою, тобто не перешкоджати контрагенту користуватись тим благом, по відношенню до якого він наділений правом; – зобов’язання виконанням, тобто реагувати на законні вимоги правомочної сторони; – зобов’язання претерпінням (позбавленням), тобто нести юридичну відповідальність у разі відмови від виконання юридичних обов’язків або несумлінного їх виконання, в тому числі, і необхідність держави-порушниці конвенційних зобов’язань понести встановлену відповідальність. Аналіз положень Конституції України дозволяє виокремити наступні обов’язки громадян: – неухильно додержуватись Конституції та законів України; – не посягати на права та свободи, честь і гідність інших людей; – сплачувати податки і збори у порядку і розмірах, встановлених законом; – подавати щорічно декларації про майновий стан та доходи за минулий рік; – не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині та відшкодовувати завдані збитки; – захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України; – шанувати державні символи України; – відбувати військову службу відповідно до закону 1 . Невиконання юридичного обов’язку є юридичним фактом для виникнення правоохоронних відносин, в межах яких реалізується юридична відповідальність. Таким чином, юридичний зміст правовідносин закріплений у нормах права своєрідним юридичним сценарієм правовідносин і визначає те, як вони повинні забезпечуватись у реальній дійсності. Фактичний зміст правовідносин – це рівень реального здійснення юридичних прав і обов’язків учасниками правовідносин. Фактичний зміст правовідносин показує, в якій мірі фактична поведінка їх учасників відповідає юридичному змісту правовідносин, тобто те, як вони відбуваються або відбулися у реальній дійсності. Виходячи з цього, можна стверджувати, що будь-яке правопорушення є результатом невідповідності фактичного змісту певних правовідносин його юридичному змісту. Розглянемо такі правовідносини, як навчальні заняття у вищому закладі освіти з точок зору деяких складових його юридичного та фактичного змісту. Елементом юридичного змісту цих правовідносин є обов’язок студентів своєчасно, без запізнень з’явитись в аудиторії для проведення заняття, якісно підготуватись до семінарських і практичних занять, не користуватись шпаргалками при написанні контрольних робіт та при підготовці до відповіді на екзаменах тощо. Те, наскільки своєчасно студенти з’являються в аудиторії, реальний рівень 1 Олійник А. Ю. Теорія держави і права : навч. посіб. / А. Ю. Олійник, С. Д. Гусарєв, О. Л. Слюсаренко. – К. : Юрінком Інтер, 2001. – С. 98 – 99. 206 207 підготовки до занять та іспитів, реальна кількість студентів, які не користуються шпаргалками, утворюватимуть фактичний зміст даних правовідносин. Юридичний зміст є завжди типовим для певного виду правовідносин, а фактичний зміст – завжди унікальний, неповторний. Наприклад, всі покупці супермаркету здійснюють юридично однакові дії (оплачують ціну купленого товару), але фактична поведінка у кожного різна (різні товари, суми грошей, наявність або відсутність дисконтних карток тощо) 1 9.3 Юридичні факти: поняття та класифікація Зародження юридичних фактів, а саме виокремлення підстав виникнення правовідносин відбувається в римському праві (II – III ст.). В Інституціях Гая, Юстініана закріплювалися такі з них як контракт, делікт, квазіделікт. Пізніше ще однією підставою виникнення правовідносин визнавали односторонню угоду. Дефініції юридичного факту римські юристи не сформулювали. Виокремлення підстав виникнення правовідносин стало загальноприйнятим і було закріплено в Кодексі Наполеона (фр. Code Napoléon). Дефініція юридичного факту з’являється на початку ХІХ ст. та вводиться в науковий обіг німецьким правознавцем Ф.К. фон Савіньї, який визначає юридичний факт як події, що викликають виникнення або завершення правовідносин. Вважають, що формулювання поняття юридичного факту зумовив розвиток цивільного права, а саме розвиток майнових відносин вимагав їх детальної регламентації, тому виникала потреба в поняттєвому апараті, в тому числі й визначення загального поняття юридичного факту. Юридичний факт має матеріальну і нормативну (формально-юридичну) складові. Матеріальна складова цього явища така, що юридичні факти – це явище об’єктивної реальності, а нормативна складова полягає у тому, що це не просто реальні обставини соціальної ситуації, а такі, які можуть бути піддані юридичній оцінці (кваліфікації на основі норми права) в процесі дії механізму правового регулювання. Середовищем походження юридичних фактів є саме життя, всі вони в першу чергу є обставинами 2 , крім того, доповнення цієї матеріальної складової частинкою соціальна 3 , дозволить вести мову про всебічність, повноту явища, що досліджується. Розуміння під матеріальною складовою юридичного факту соціальних обставин, з якими норма права пов’язує правові наслідки, поєднує юридичний процес з рухом фактичних суспільних відносин, дозволить акцентувати увагу суб’єктів права на ретельному аналізі явищ реального життя, націлить правозастосовувача на 1 Теорія держави і права. Державний іспит : навч. посіб. / [Ю. М. Оборотов, Н. М. Крестовська, А. Ф. Крижанівський та ін.]. – Х. : Одіссей, 2010. – С. 186. 2 Обставина – 1) це явище, подія факт і т. ін., що пов’язані з чим-небудь, супроводять або викликають що- небудь, впливають на щось; 2) сукупність умов, за яких що-небудь відбувається (Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод., допов. та CD) / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К. ; Ірпінь : Перун, 2009. – С. 819). 3 Соціальний, -а, -е. – 1) пов’язаний із життям і стосунками людей у суспільстві; суспільний, громадський. // Породжений умовами суспільного життя, певного середовища, ладу // Існуючий у певному суспільстві. // Здійснюваний у суспільстві (Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод., допов. та CD) / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К. ; Ірпінь : Перун, 2009. – С. 1360). 207 208 пошук матеріального коріння правової форми. Юридичний факт, з одного боку – це конкретні обставини соціальної ситуації як підстава виникнення правових наслідків, а з іншого – це правова модель (у формі вироку, рішення суду, різних правових актів і т. п.). Утворюючи факт модель, потрібно враховувати, що він містить ознаки не лише зазначеної конкретної соціальної ситуації, а й ознаки, які не входять до структури даного явища. Модель юридичного факту закріплюється в нормі права (або декількох нормах). Між гіпотезою норми права і моделлю факту не слід ставити знаку рівності адже вони не співпадають за обсягом – модель фактичного складу може бути закріплена в гіпотезах декількох норм права. Юридичний факт – це конкретні соціальні обставини, які мають значення для суб’єкта права у зв’язку з реалізацією його потреб та інтересу, властивості яких описано в нормі права як знання про умови, що викликають юридичні наслідки. Перевага цього визначення полягає в тому, що в ньому відображено чотири площини інтерпретації юридичного факту – фактичну, персонативну 1 , нормативну й комунікативну, а саме: по-перше, дане визначення міцно пов’язує факт з рухом конкретних суспільних відносин; по-друге, враховує специфіку правової форми – широке використання правових моделей юридичного факту (юридичних актів, презумпцій, фікцій); по-третє, націлює суб’єкта права на виявлення не тільки матеріальних, але й юридичних ознак досліджуваного явища; по-четверте, акцентується увага на тому, що правові наслідки настають не самі по собі, при наявності тільки соціальних обставин, а опосередковуються спеціальною, суб’єктивною, юридично цілеспрямованою діяльністю суб’єктів права. В цій дефініції юридичного факту відображені всі стадії її розвитку: від аналізу конкретних ситуацій до їх абстракції та відповідних юридичних наслідків. Разом з тим наведена дефініція юридичного факту, це лише один із підходів у межах традиційного розуміння юридичних фактів 2 До найбільш суттєвих ознак юридичних фактів необхідно віднести, те що вони: – як правило конкретні та індивідуальні. Юридичні факти представляють собою конкретні обставини соціальних ситуацій, що існують у певній точці простору і часу. Якщо мова йде про факти-діяння, то конкретність діяння означає, що вони вчиненні (або не вчинені) певними суб’єктами і несуть конкретний соціальний правовий зміст. Конкретність юридичних фактів-подій виражається в тому, що вони відбуваються в певній місцевості та визначений проміжок часу. Індивідуальність юридичних фактів пов’язана з тим, що юридичне значення присвоюється лише тим обставинам, які можуть слугувати ознакою або причиною наявності певних інтересів або задовольняти потреб суб’єктів правових відносин; 1 Тарасов О. В. Суб’єкт міжнародного права: проблеми сучасної теорії : [монографія] / О. В. Тарасов. – Х. : Право, 2014. – С. 144. 2 Завальний А. М. Інтерпретації дефініції юридичного факту: плюралізм наукових підходів / А. М. Завальний // Юридичні факти в системі правового регулювання : зб. наук. праць. Матеріали VI міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 26 лист. 2015 р.) ; за заг. ред. Н. М. Пархоменко, М. М. Шумила, І. О. Ізарової. – К. : Дакор, 2015. – С.232. 208 209 – знаходять свій зовнішній вияв у соціальних ситуаціях і пов’язані з їх наявністю або припущенням стосовно їх наявності, або з їх відсутністю. Необхідно враховувати, що юридичне значення можуть мати не тільки позитивні (існуючі, наявні) обставини соціальних ситуацій, але і так звані негативні факти (відсутність родинних зв’язків, іншого зареєстрованого шлюбу). Крім того, в певних ситуація закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних фактів може призвести до відповідних юридичних наслідків (правова презумпція); – несуть у собі інформацію про суспільні відносини, що входять до предмета правового регулювання. Юридичними фактами виступають лише такі обставини, що мають значення для суб’єктів права та детерміновані їх інтересами які в подальшому знаходять своє закріплення в суб’єктивних правах і юридичних обов’язках. Позбавлені змісту з соціальної точки зору, події та діяння не можуть мати й юридичного значення; – безпосередньо або опосередковано передбачені нормою права. Більшість юридичних фактів вичерпно визначені в нормі права. Проте існує категорія індивідуально визначених фактів, які лише в загальному вигляді (побічно) передбачені в законодавстві; – зафіксовані у встановленій законодавством процедурно-процесуальній формі. Юридичніфакти мають правове значення лише в тому випадку, якщо вони належним чином оформлені та засвідчені. Перетворення обставин соціальних ситуацій в юридичні факти здійснюється в процесуальній формі у вигляді прийняття нормативних актів. Складність цього процесу полягає у тому, щоб максимально врахувати фрагменти дійсності (об’єктивно-реального буття світу) в часі, просторі, русі та узагальнено сформулювати їх в інтересах суспільства та держави; – викликають передбачені нормами права юридичні наслідки (не тільки виникнення, існування, призупинення, зміну, припинення або відновлення конкретних правовідносин, а й набуття або виникнення правосуб’єктності). У залежності від зв’язку з елементами правової системи виділяють основну та додаткову функції юридичних фактів. Основна функція юридичних фактів у правовому регулюванні є залучення суб’єктів права до правовідносин та породження правосуб’єктності, її набуття або виникнення. До додаткових функцій юридичних фактів відносять: функцію гарантії законності; функцію попереднього впливу норм права на суспільні відносини; творчу функцію у вигляді умов формування похідних правовідносин, що обумовлені похідним характером правових норм. Класифікація юридичних фактів дозволяє відобразити закономірності їх розвитку та допомагає розкрити зв’язки між ними. Класифікація юридичних фактів також має теоретичне і практичне значення. У теоретичному плані класифікація сприяє точному і неухильному відбору та закріпленню юридичних фактів в нормах права. З практичної сторони класифікація допомагає зрозуміти специфіку юридичних фактів, що є необхідною умовою для реалізації права. Критеріями класифікації юридичних фактів є: вольовий; відношення до права; спрямованість волі на правові наслідки; за складом та ін. 209 210 За вольовим критерієм всі юридичні факти поділяються на діяння та події. Діяння – юридичні факти, настання яких залежить від волі суб’єктів права (вчинки людини, акти державних органів і таке інше). Під діянням в юридичній науці розуміють не тільки активні дії (угоди, адміністративні акти), але і бездіяльність суб’єктів права у тих випадках, коли норма права зобов’язує їх до активних дій (наприклад, надання медичної допомоги). Юридичні факти-події визначаються як обставини, настання яких не залежить від волі та свідомості людини (наприклад, смерть людини, спливання часу, явища стихійного характеру тощо). Події як юридичні факти класифікують: – за походженням: абсолютні події, що виникають повністю незалежно від волі людини; відносні події, причинами зародження яких може частково бути воля людини, але в своєму подальшому розвитку вони виходять з-під контролю; – за періодичністю виникнення: унікальні і такі, що повторюються (періодичні); – за часом існування: моментальні (випадки) і протягом певного часу (явища, процеси); – за кількістю учасників: персональні, колективні, масові (з визначеною і не визначеною кількістю осіб, що приймають участь); – за наслідками: зворотні та незворотні. Поширеним різновидом юридичних фактів-подій є строк. Строки як юридичні факти події можуть бути класифіковані: – за характером визначення: імперативні (не можуть бути змінені за згодою сторін) та диспозитивні (можуть бути змінені сторонами); – за ступенем визначеності: абсолютно визначені; відносно визначені і невизначені; – за цільовим призначенням: породжуючі правові наслідки; припиняючі правові наслідки; – в залежності від того, в яких галузях застосовуються: профілюючі, процесуальні та спеціальні. За відношенням до права юридичні факти-діяння прийнято поділяти на правомірні і протиправні. Правомірні діяння як юридичні факти класифікують: – за суб’єктом: діяння громадян, спільнот, держави; – за спрямуванням волі на юридичні наслідки: юридичні акти (діяння, що в різному ступені виражають волю учасників і що впливають на їх поведінку), юридичні вчинки (діяння, з якими норма права пов’язує юридичні наслідки в силу самого факту вольової дії незалежно від того чи була спрямована ця дія на такі наслідки, чи ні), результативні правові дії (є підвидом юридичних вчинків, що реалізуються в дії, з якою норма права пов’язує правові наслідки в силу досягнення діями відомого практичного результату, що виражається в об’єктивованій формі, наприклад, недієздатна особа створила шедевр мистецтва); – за галузевою належністю: профілюючі, процесуальні та спеціальні; 210 211 – за способом здійснення: особисто, через представника; – за способом документального закріплення: оформленні, неоформлені; – за способом вираження: мовчання, жест, дії, бездіяльність. Протиправні діяння як юридичні факти класифікують за такими ознаками: – за ступенем суспільної небезпеки: злочини та проступки; – за суб’єктом: діяння індивідів, організацій; – за об’єктом: проти особи, суспільного і державного ладу, в сфері економіки тощо; – за галузями права: кримінальні, адміністративні, трудові та інші; – за формою вини: навмисні, необережні; – за мотивом: хуліганські, корисливі та ін. За складомюридичні факти поділяються на прості та складні. Прості юридичні факти – це конкретна фактична передумова, що складається з одного елементу – юридичного факту. Складні являють собою певну сукупність елементів одного юридичного факту або (та) сукупність декількох юридичних фактів необхідних для настання правових наслідків. Складні юридичні факти поділяються на: фактичні системи; складові юридичні факти; факти правовідносини; фактичні склади. За формою проявуюридичні факти поділяються на позитивні та негативні. Позитивні юридичні факти – це обставини, з наявністю яких норми права пов’язують певні наслідки. Негативні юридичні факти – це обставини, з відсутністю яких норми права пов’язують певні правові наслідки (наприклад, відсутність у особи хвороби, що перешкоджає вступу до вищого навчального закладу із специфічними умовами навчання). При дослідженні класифікації юридичних фактів слід врахувати і наявність юридичних фактів з дефектом їх матеріальної складової – презумпцій і фікцій. Правовою презумпцією називають закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів, яке може призвести до певних юридичних наслідків. Види презумпцій: За вірогідністю припущення: – презумпції, що не можуть бути спростовані (неспростовні) – це такі припущення щодо існування повного факту, які не потребують доведення і не підлягають сумнівам, спростуванню (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітньої особи); – презумпції, що можуть бути спростовані (спростовні) – це такі припущення щодо існування певного факту, які мають юридичне значення доти, доки щодо цього факту не буде встановлено інше (наприклад, презумпція невинуватості особи, презумпція батьківства). За сферою обігу: – загально-правові презумпції – визнаються такими, що мають значення юридичних фактів у всіх галузях права (наприклад, презумпція знання опублікованих законів); – галузеві презумпції – діють у межах однієї галузі права (наприклад, 211 212 цивільно-правова відповідальність власника джерела підвищеної небезпеки, який завдав шкоди особі або її майну; його вина передбачається, якщо шкода не була викликана грубою необережністю або умислом потерпілого). За ступенем обов’язковості: – юридичні – презумпції, які прямо закріплені в юридичних нормах і тому безумовно обов’язкові для усіх (наприклад, якщо дитина народилася в зареєстрованому шлюбі, презумується, що його батьком є законний чоловік його матері; – фактичні – презумпції, що не отримали закріплення в праві. Так, презумпція наявності права власності у власника речі прямо в законодавстві не закріплена, тому, якщо хтось виявить бажання відібрати цю річ у власника, йому доведеться довести в суді, що в нього є титул права власності на предмет спору 1 За субординацією в правовому регулюванні: – матеріально-правові – правові положення про наявність (відсутність) певного юридичного факту при існуванні інших фактів, які можуть мати відношення до іншого суб’єкта цих правовідносин або невизначеного кола осіб; слугують передумовою для існування процесуальної презумпції; вступають в дію тільки при доведені умов їх застосування; завжди можуть бути спростовані шляхом доведення про відсутність фактів, при наявності яких вони застосовуються; – процесуально-правові – виключають необхідність доказування для винесення рішення або вказують суб’єкта, на якого покладається тягар доказування під час розгляду юридичної справи, чим встановлюється порядок застосування норм процесуального права; мають передумовою матеріально- правову презумпцію; завжди витікають з норми права та розподіляють тягар доказування суворо визначено, а не приблизно; не можуть бути спростовані, якщо матеріально-правова презумпція є неспростовною. Окремо слід наголосити на «наборі» презумпцій, що існують у сфері правоохоронної діяльності (презумпція знання закону; презумпція невинуватості; презумпція добропорядності громадянина; презумпція нерозуміння суспільної небезпеки свого діяння особою, що не досягла на момент вчинення злочину віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність; презумпція цивільно-правової дієздатності дорослої фізичної особи; презумпція об’єктивності суб’єкта правозастосування тощо). Своєрідним юридичними фактами є і юридичні фікції. Юридична фікція була відома ще римському праву (fictio – вигадка). Р. Ієрінг характеризував її як юридичну неправду, освячену необхідністю; вона дозволяє уникати труднощів, замість того, щоб переборювати їх, і являє собою свого роду «технічний обман» 2 . Юридична фікція – це засіб юридичної техніки, за допомогою якого 1 Спиридонов Л. И. Теория государства и права : учеб. / Л. И. Спиридонов. – М. : Фирма Гардарина, 1995. – С. 200. 2 Иеринг Рудольф фон. Дух римского права на различных ступенях его развития : Пер. с 3-го испр. нем. изд. – Ч. 1 – / [Соч.] Рудольфа Иеринга, орд. проф. прав. в Геттингене. – Санкт-Петербург : тип. В. Безобразова и К°, 1875. – 212 с. 212 213 конструюється явно не існуюче положення (відношення або стан), що визнається існуючим та володіє імперативністю, який відіграє роль відсутнього юридичного факту в ситуації незаповнюваної невідомості, що закріплене нормою права. Приклад юридичної фікції наведений в ч. 3 ст. 46 ЦК України, яка встановлює: «Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це». Визнання громадянина безвісно відсутнім, померлим, неосудним та інші схожі обставини – це юридичні факти, з якими пов’язані виникнення, зміна або припинення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. І будь-яка невизначеність в їх наявності або відсутності недопустима. Фікції виконують двояку функцію в правовому регулюванні. З одного боку, вони – юридичні факти, а з іншого – регулятори суспільних відносин. Тому фіктивне законодавче встановлення та закріплення таких положень є не тільки виправданим, але і необхідним. Види юридичних фікцій 1 : За метою використання, застосування: – легальні: • у залежності від їх обумовленості тими чи іншими реаліями: породжені реаліями юридичної науки: –статичні (поняття юридичної особи, екстериторіальність і т. ін.); –динамічні (наприклад, «якщо повідомлення про відкликання оферти 2 надійшло раніше або одночасно з самою офертою, оферта вважається не отриманою»). породжені антропогенними факторами (наприклад, особа, яка подала заяву про усиновлення, може виявити бажання бути записаною у Книзі реєстрації народжень матір’ю, батьком дитини або повнолітньої особи). • за галузевою ознакою: матеріальні: – цивільно-правові (фіктивне банкрутство, фіктивний правочин); – сімейно-правові (фіктивний шлюб, фіктивне усиновлення) та ін. процесуальні: –цивільно-процесуальні (зміна адреси під час провадження по справі); –кримінально-процесуальні (фікція істини в кримінальному процесі) та ін. - негативні(або фікції «тіньових» технологій – різні фіктивні конструкції, що використовуються в протиправних цілях): • фіктивні події; • фіктивні стани. За джерелом виникнення: – конституційні; – що містяться в законах; – що містяться в підзаконних актах (у тому числі відомчих і локальних). Разом з тим, юридичні фікції виникають не тільки на рівні національного 1 Курсова О. А. Фикции в российском праве : дис. ... кандидата юрид. наук : 12.00.01 / Курсова Оксана Александровна. – Н. Новгород, 2001. – 193 c. 2 Оферта – це письмова пропозиція продавця, відправлена можливому покупцю, про продаж відповідної партії товару на визначених продавцем умовах. 213 214 законодавства, тому, на нашу думку, доречно виокремити також фікції, що містяться в міжнародно-правових актах (наприклад, фікція загальної волі держави або фікції державоподібних утворень). Правові презумпції та фікції явища схожі в окремих моментах, навіть за певних обставин можуть сполучатися одна з одною, але в той же час досить різнопорядкові, щоб ототожнювати їх. Так, З.М. Черніловський у своїй статті приводить досить цікавий приклад подібного сполучення з французького права, в якому передбачається, що у випадку одночасної загибелі чоловіка та дружини в авіаційній або автомобільній катастрофі, чоловік вважається померлим першим, його майно переходить до дружини, а від неї – до її родичів. Таким чином, заснована на медичній статистиці презумпція більшої тривалості життя жінок перетворюється в цьому випадку в юридичну фікцію 1 Правові аксіоми представляють собою самоочевидні інститути, що не потребують доказів. За своєю соціальною природою вони відображають достовірні знання, що вироблені людством і зафіксовані в нормах права, або такі, що витікають з їх змісту. Це найпростіші юридичні судження емпіричного рівня, що склалися в результаті багатовікового досвіду соціальних відносин і взаємодії людини з навколишнім середовищем. Аксіома в сфері юриспруденції, на наш погляд, це припущення про фрагменти дійсності (об’єктивно-реального буття світу) в часі, просторі, русі, їх адекватності гіпотезам норм права (юридичним фактам). Соціальна цінність аксіом полягає у тому, що вони використовуються не тільки як докази, але і впливають на долю інших юридичних фактів в їх складних складах. Теорія та правозастосовна практика опираються на аксіоми як на докази, вихідні засади. Окремо взяті або в сукупності вони виступають юридичними фактами, породжуючи відповідні наслідки (будь-які сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого або платника податків; закон зворотної сили не має; що не заборонено, те дозволено; один свідок – не свідок тощо). Правові аксіоми повинні містити знання про: – правові стимули – правові спонукання до законослухняної поведінки, які створюють умови для задоволення власних інтересів суб’єкта (наприклад, пільга, право на власність тощо); – правові обмеження – правові стримування протиправної поведінки, які створюють умови для задоволення інтересів контр-суб’єкта, охорони і захисту суспільства (наприклад, обмеження дієздатності дітей; встановлені законом виборчі обмеження тощо). Завдання юридичної науки – здійснити добір таких правових аксіом, додержання яких виключало б розбіжність поведінки людини з законом. Завдання юридичної практики – впровадити їх у правосвідомість громадян через ефективну професійну діяльність юриста-фахівця. Правові аксіоми відрізняються від правових презумпцій тим, що, по- перше, аксіоми неспростовні, а презумпції навпаки, можуть бути спростовані, 1 Черниловский З. М. Презумпции и фикции в истории права / З. М. Черниловский // Советское государство и право. – 1984. – № 1. – С. 104. 214 215 по-друге, аксіома містить стверджувальні або заперечувальні судження, являючи собою очевидні та достовірні знання, а презумпція таких властивостей не має – це лише приблизне узагальнення, що підтверджує (спростовує) знання про клас фактів, про нові знання, наукове передбачення. Також, розглядаючи специфічні юридичні факти слід згадати про преюдиції. Преюдиція – виключення заперечуваності юридичної вірогідності одного разу доведеного факту. Якщо суд або інший юрисдикційний орган уже встановив певні факти (після їх перевірки і оцінки) й закріпив це у відповідному документі, то вони визнаються преюдиціальними – такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими, істинними, такими, що не потребують нового доказування. Як справедливо зазначає В.С. Ковальський, у правоохоронній діяльності досить поширеним є правило преюдиційності, за яким встановлені уповноваженою особою юридичні факти або правовідносини апріорі є істинними. Ці юридичні факти можуть бути переглянуті лише при додержані певних процедурних правил (слідчі документи – за вмотивованим поданням прокурора або обґрунтованим оскарженням адвоката тощо) 1 Таким чином, правові презумпції, юридичні фікції, преюдиційні факти та правові аксіоми, будучи юридичними фактами, не лише створюють сприятливу обстановку в правотворчості та правозастосовній практиці, але і є підставами складних правовідносин із захисту та охорони прав та законних інтересів особи, суспільства і держави, в чому і полягає їх соціальна цінність. Контрольні питання: 1. Дайте визначення правовідносин. Якими ознаками вони характеризуються? 2. Які Ви знаєте наукові підходи до розуміння поняття «правові відносини». 3. За якими критеріями здійснюється класифікація правовідносин? 4. Розкрийте юридичний і фактичний зміст правовідносин. 5. Покажіть співвідношення змісту і складу правовідносин. 6. З яких елементів складається правосуб’єктність фізичних осіб? 7. Як співвідносяться поняття «суб’єкт права», «суб’єкт правовідносин» та «учасник правовідносин»? 8. Що визнається об’єктом правовідносин за моністичною та плюралістичною теоріями? 9. Які елементи складають зміст суб’єктивного юридичного права та суб’єктивного юридичного обов’язку? 10. Дайте визначення юридичного факту, за якими критеріями вони класифікуються? 1 Суд, правоохоронні та правозахисні органи України : навч. посіб. / [В. С. Ковальський (керів. авт. колек.), В. Т. Білоус, Е. Ф. Демський та ін.] ; відп. ред. Я. Ю. Кондратьєв. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – С. 12. 215 |