Хз. Навчальний посібник За загальною редакцією доктора юридичних наук, професора Гусарєва С. Д
 Скачать 3.84 Mb.
|
|
13.4 Мусульманське право Мусульманське (ісламське) право являє собою своєрідний юридичний феномен з релігійним змістом і поширене у країнах, населення яких переважно сповідує іслам як одну із світових релігій. Мусульманське право – це комплекс соціальних норм, фундаментом і головною складовою частиною якого є релігійні установлення і приписи ісламу, а також органічно пов’язані з ними моральні та юридичні норми, що регулюють суспільні відносини всередині громади, яка сповідує іслам. Генезис мусульманського (ісламського) права може бути представлений у чотирьох основних етапах: 1 Тюріна О. В. Сучасні національні правові системи : навч. посіб. / О. В. Тюріна. – К. : Нац. акад. внутр. справ, 2015. – С. 148. 290 291 1. Зародження та початковий етап розвитку ісламського права (VII ст.). 2. Етап доктринальної розробки ісламського права в період становлення Арабського Халіфату і поява перших ісламсько-правових шкіл (VII – XIII ст.). 3. Розвиток ісламського права в епоху Османської імперії і період «ісламської реформації» як спроба адаптації його положень до нових умов (кінець ХІІІ – перша половина ХХ ст.). 4. Сучасний етап (друга половина ХХ ст. – до теперішнього часу) 1 Основні риси мусульманського права: – головним творцем права визнається Аллах, а тому правові приписи є непорушними і підлягають суворому дотриманню. Ісламська релігія виступає в якості правоутворюючого феномена по відношенню до мусульманського права; – тісне переплетіння юридичних положень з релігійними, філософськими, моральними, звичаєвими правилами поведінки, що мають й національні особливості в кожній країні, в якій сповідується іслам; – персоніфікований характер правових положень, що поширюють свою дію на осіб, які сповідують іслам; – структура права об’єднує дві категорії норм: а) правила релігійного культу («ібадат»); б) правила поведінки мусульман з мусульманами та з не мусульманами («муамалат»), що охоплюють норми цивільного права, міжнародного права, кримінального (деліктного) права, особистий статут, судове право, а також владні (державні) норми (норми конституційного права, військового права тощо); – основоположними джерелами права є – Коран (головна священна книга мусульман, у якій зібрані різноманітні проповіді, обрядові, моральні та юридичні настанови, молитви, повчальні розповіді та притчі, які проголошував Магомет як пророк Аллаха), Сунна (висловлювання, дії та випадки з життя Магомета), Іджма (узгоджений висновок стародавніх правників (муджтихідів) як знавців ісламу про обов’язки правовірного, наданий на підставі тлумачення Корану і Сунни), Кийяс (висновок за аналогією, значення якого полягає в тому, що правова проблема може бути вирішена на підставі аналогії з тим, що міститься в Корані та Сунні); – пріоритет імперативних норм над диспозитивними нормативними приписами. Тим самим, домінування у правових приписах обов’язків особи, а не її прав і свобод. Виділяють чотири види обов’язків мусульман: обов’язки перед Аллахом, обов’язки перед самим собою, обов’язки перед іншими мусульманами, обов’язки перед тими, з ким мусульманин перебуває в особистих відносинах. В ісламській правовій доктрині права та свободи людини мають божественне походження і засновані на релігійних нормах, виражених у Корані та Сунні. В ісламській концепції прав людини виокремлюють такі найбільш важливі принципи як свобода, котра заснована на дозволі того, що не заборонено ісламом; гідність, що визначає виключне місце людини серед усіх 2 Бехруз Х. Эволюция исламского права: теоретико-компаративистское исследование : дис. … доктора юрид. наук : 12.00.01 / Бехруз Хашматулла. – О., 2006. – С. 67. 291 292 творінь Аллаха; рівність мусульман незалежно від кольору шкіри, мови, національного походження; справедливість, яка повинна бути покладена в основу міжособистісних відносин і вирішення спорів між індивідами. Серед різноманітних класифікацій прав і свобод людини в ісламському праві, найбільш поширеною є поділ їх на ті, які належать Аллаху; ті, які надані індивідам і змішані, що відповідають божественним та індивідуальним інтересам. Таке своєрідне розуміння прав людини, що суттєво відрізняється від західної концепції прав людини, знайшло своє відображення в регіональних актах, прийнятих Організацією Ісламської Конференції (з 2011 р. – Організація ісламського співробітництва), зокрема Загальна ісламська декларація прав людини (1981 р.), Каїрська декларація по правам людини в ісламі (1990 р.), Арабська хартія прав людини (1994 р.). У той же час Загальна декларація прав людини, прийнята ООН 10 грудня 1948 р., з певними застереженнями отримала підтримку в тих ісламських державах, які приймали участь у розробці Статуту ООН у м. Сан-Франциско у 1945 р. (Єгипет, Ірак, Іран, Ліван, Саудівська Аравія, Сирія, Індонезія, Туреччина). У сучасному світі мусульманське право співіснує і взаємодіє з іншими правовими системами, зазнаючи впливу загальносвітових тенденцій правового розвитку. Ці прояви, так само, як й ступінь традиційно мусульманських принципів і норм, не є однаковими в різних ісламських країнах, що дає підстави з юридичної точки зору відокремлювати поняття мусульманське право і право мусульманських країн. Національні правові системи ісламських держав за ступенем збереження мусульманського права як системи нормативного регулювання умовно можна розподілити на такі групи: – національні правові системи, в яких широко застосовують мусульманське право (Саудівська Аравія, Іран, Пакистан); – національні правові системи, в яких звужена сфера дії мусульманського права із збереженням його основоположних канонів (Йєменська Арабська Республіка, Лівія, Судан, Бахрейн, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати); – національні правові системи, в яких мусульманське право регулює окремі сторони суспільного життя, перш за все шлюбно-сімейні відносини (Єгипет, Ірак, Ліван, Марокко, Алжир, Туніс, Йємен); – національні правові системи, в яких мусульманське право визнається не на державному, а на суспільному рівні (Туреччина). Неоднаковий стан правового розвитку мусульманських держав свідчить про відповідно різні масштаби процесу вестернізації, тобто запозичення національними правовими системами цих країн окремих ідей, принципів, норм і форм права з боку інших правових систем, перш за все романо-германської та англо-американської (в залежності від рівня співробітництва, міграції населення та інших чинників, що відповідно сприяли впливу або права континентального, або права загального на правові системи певних ісламських держав). У тих мусульманських державах, які в силу економічних, політичних та інших відносин, зазнали вестернізації з боку означених правових систем та міжнародного права, у сферах суспільних відносин, що виходять за межі 292 293 особистого статуту і не стосуються священних основ ісламу, застосування норм власне мусульманського права поступається нормам, запозиченим у романо- германському чи англійському праві, що впроваджується через прийняття державою нових законів, кодексів або поступово встановлюється судовою практикою, особливо це стосується регулювання у сфері конституційних, торговельних, трудових, процесуальних відносин тощо. Процеси ісламізації та вестернізації, які в певному сполученні зазнають мусульманські держави, зумовлюють й відповідну специфіку організаційно- функціональної побудови їх судових систем. У переважній більшості ісламських держав судові системи мають дуалістичну побудову і складаються з шаріатських (релігійних) судів, компетенція яких, перш за все, пов’язана із справами щодо «особистого статусу», в яких правосуддя відправляється суддями-каді, та світських судів, які, як правило мають відповідну спеціалізацію, при цьому судові системи мають відповідні ієрархічні рівні – суди першої інстанції, апеляційні суди, вищі судові інстанції, та сформовані з урахуванням територіального устрою відповідної мусульманської держави. До органів правосуддя в мусульманських державах, як правило, належить й прокуратура, що очолюється міністром юстиції, головна функція якої полягає в підтримці обвинувачення. В окремих ісламських державах прокуратура відсутня, функції з підтримки обвинувачення виконує служба обвинувачення, що є складовою поліції. Поліція в ісламських державах організована за територіальним принципом і має в державах, в яких правова і судова системи є суто релігійними (наприклад, Саудівська Аравія), поділ на релігійну поліцію (яку називають поліцією моралі або шаріатською гвардією), що контролює дотримання норм шаріату, здійснюючи охорону громадського порядку, та виконує рішення шаріатських судів, та світську поліцію, що займається розкриттям злочинів. 13.5 Традиційно-звичаєва правова сім’я Однією з суттєвих рис кожної правової системи є показник сприйняття права як соціального інструмента регулювання суспільних відносин. За цим показником традиційно-звичаєва правова сім’я має яскраво виражену специфіку. І саме за цим показником доволі несхожі між собою правові системи країн Далекого Сходу та Африки умовно об’єднуються в одну правову сім’ю – традиційно-звичаєву, яка відповідно представлена традиційним правом (правові системи країн далекосхідного регіону) та звичаєвим правом (правові системи африканських держав і Мадагаскару). Традиційно-звичаєва правова сім’я – це сукупність правових систем тих суспільств, в яких споконвічно панувало філософсько-моральне уявлення про соціальне життя як частину природного світопорядку, зразком для суспільного устрою виступала соціальна гармонія, забезпечення якої є метою неписаних правил поведінки, освячених традицією. Гармонія, від якої залежить рівновага у світі та щастя людей, має два аспекти: гармонія між людством і природою, при якій поведінка людей має відповідати природному порядку; гармонія у людських взаєминах, при якій ключовою є ідея згоди, консенсусу. 293 294 Серед основних ознак традиційно-звичаєвої правової сім’ї можна виокремити такі: – домінуюче значення в системі форм (джерел) права посідають звичаї і традиції, що носять, як правило, неписаний характер і передаються з покоління в покоління; – звичаї та традиції, що мають високий рівень архаїчності, являють собою синтез юридичних, моральних, ідеологічних приписів, які склалися історично, регулюють відносини всередині певної спільноти, і визнаються державами; – судова влада керується ідеєю примирення при здійсненні правосуддя; – істотне значення в якості форми (джерела) права набуває законодавство, певне значення має судовий прецедент. Традиційне (далекосхідне) право. Так як традиційне право панує у країнах Далекого Сходу (Китай, Японія, Бірма, Корея), його, як правило, іменують далекосхідним правом, яскравими представниками якого є правові системи Китаю та Японії. Китайська цивілізація є однією з найвеличніших і найстародавніших на Сході. Держава та право виникли в Китаї у ІІ тис. до н. е. і протягом значного періоду розвивалися під сильним впливом філософських вчень даосизму, конфуціанства і легізму. У ХХ ст. в історії Китаю відбувалися різкі та значні зміни. Сучасне право Китаю – це складний за змістом, об’єктивно зумовлений масштаб свободи, що виражається, по-перше, через систему традиційних уявлень про гідну поведінку, що глибоко укорінилася у свідомості суспільства, і підтримується силою моральної відповідальності перед суспільством; і по-друге, через систему загальнообов’язкових формально визначених норм, що підтримуються силою державного примусу 1 .На сучасному етапі правова система Китайської Народної Республіки носить змішаний характер, являючи собою поєднання давніх правових традицій і сучасного законодавства, заснованого на ідеях «соціалізму з китайською специфікою», а також окремих рис романо- германського права. Специфіка правової системи Китайської Народної Республіки знаходить своє відображення й у організаційно-функціональній побудові судової системи цієї країни. Примирливий характер судочинства, заснований на конфуціанській концепції праворозуміння, продовжує впливати на функціонування судової системи сучасного Китаю, що знаходить прояв у здійсненні правосуддя не тільки судами, а й народними примирними комісіями, що є своєрідними неофіційними органами «народного правосуддя», до складу яких входять суспільні примирителі, основне призначення яких – вирішувати різні конфлікти в цивільних спорах, незначних кримінальних порушеннях, а також з питань шлюбу, спадкування, житлових і земельних питань 2 Ще одним представником традиційного далекосхідного права є правова 1 Саидов А. Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности) : учеб. / А. Х. Саидов ; под ред. В. А. Туманова. – М. : Юрист, 2000. – 448 с. 2 Куманин Е. В. Юридическая политика и правовая система Китайской Народной Республики : [монография] / Е. В. Куманин. – М. : Наука, 1990. – С. 83. 294 295 система Японії. Впродовж декількох століть своєї історії, до середини ХІХ ст. Японія фактично була ізольована від зовнішнього світу та перебувала під суттєвим впливом Китаю, що позначилось й на її правовому розвитку. Визначальним в історії Японії став період 60 – 80 рр. ХІХ ст., пов’язаний із буржуазною революцією, що призвела до суттєвих реформ соціального, економічного, державно-політичного і правового характеру, за яких вплив китайської ідеології на японський світогляд почав швидко зменшуватися. Після Другої світової війни японське право зазнало суттєвих змін під значним впливом права Сполучених Штатів Америки. Сучасне японське право за своєю структурою нагадує західне, але водночас воно діє у своєму власному традиційному культурному середовищі, яке формувалося століттями в умовах відсутності тривалих контактів із західною культурою. Це приводить до висновку про те, що за подібності моделей права практика його функціонування та реалізації істотно відрізняються 1 . Це підтверджується й поширеною процедурою примирення у сфері здійснення правосуддя. Звичаєве (африканське) право. Під терміном «звичаєве (африканське) право», як правило, мають на увазі традиційний тип права, який існував у африканських народів до їх колонізації. Поступово право африканських країн було сформоване на основі племінних традицій і звичаїв, права європейських метрополій та сучасних правових новел. Це підтверджується генезисом права африканських країн: 1. Етап звичаєвого африканського права, що являло собою сукупність неписаних правил, які передавалися усно з покоління в покоління, діяло в межах общини, відображало схильність до спільності, прагнення забезпечити єдність, згуртованість соціальної групи, домінуючим було встановлення зобов’язань членів соціуму, а не їх суб’єктивних прав. У звичаєвому праві не було чіткого розмежування норм права і моралі, тому при вирішенні соціальних конфліктів надавали перевагу процедурам примирення. 2. Етап колоніального розвитку звичаєвого права і впливу на нього основних правових сімей. У період колоніального правління сформувалася дуалістична система права, що включала право (романо-германське або англійське), введене метрополіями, і звичаєве право африканських суспільств. Іноземне право охоплювало адміністративно-правові, торгові, кримінально- правові відносини, у сфері дії звичаєвого права залишалися питання землеволодіння, сімейні та спадкові відносини. Впровадження права метрополій в країнах Африки здійснювалося спеціальними декретами та законами колоніальної країни і застосовувалося у визначеній мірі. 3. Етап незалежного розвитку, тобто етап формування сучасних правових систем африканських країн (з 60-х років ХХ ст.). Основні напрями правового розвитку в умовах побудови національної незалежності спрямовані на подолання колоніальних нашарувань, обмеження регулюючого значення правового звичаю та розширення законодавчого регулювання суспільних 1 Національні тенденції та міжнародний досвід сучасного праворозуміння : [монографія] / [Ю. С. Шемшученко, Н. М. Оніщенко, О. В. Зайчук та ін.] ; за заг. ред. Н. М. Оніщенко. – К. : Юридична думка, 2013. – С. 414. 295 296 відносин. Для більшості сучасних африканських держав характерними є такі тенденції: – проведення уніфікації звичаєвого права та відмова від роздрібнення права; – проведення законодавчої діяльності; – включення чинних звичаїв до галузевих кодексів та інших нормативних актів; – запозичення норм зобов’язального, торгового, адміністративного, кримінального та інших галузей права від колишніх метрополій при створенні національних кодексів; – формування загальнотериторіального права, створення єдиної національної правової системи в межах своєї території стало можливим і необхідним в умовах деколонізації країн Африки та Мадагаскару; – збереження відмінностей між правовими системами країн, що пережили колоніальну залежність різних метрополій (країн романо-германського права та Англії) 1 Отже, сучасний стан правового розвитку Африки можна охарактеризувати як важкий перехідний період визначення шляху і засобів взаємодії двох правових традицій – європейської законодавчо-прецедентної та африканської звичаєво-правової. Таким чином, юридична карта сучасного світу представлена різноманіттям правових систем, що при схожості їх характерних рис типологізуються у правові сім’ї, які й є відображенням загального, особливого та унікального у правовій дійсності різних країн світу. Сучасний правовий розвиток відбувається в умовах процесів глобалізації, які охопили різні сфери суспільного життя. Глобалізація сучасного світового співтовариства у правовій сфері сприяє формуванню єдиного правового простору, що певним чином «стирає кордони» між національним правовими системами як однієї правової сім’ї, так й навіть різних, перш за все, завдяки розвитку міжнародного права, функціонуванню міжнародних організацій і міждержавних об’єднань. |