Мвзн. мвзн екз шпори. 1. мовознавство наука про мову. Його обєкт мовознавство
 Скачать 137.07 Kb.
|
|
1.МОВОЗНАВСТВО – НАУКА ПРО МОВУ. ЙОГО ОБ*ЄКТ Мовознавство, або лінгвістика, — наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу як її індивідуальних представників. Предметом мовознавства є мова як притаманний тільки людині засіб спілкування й окремі конкретні мови в їх реальному функціонуванні, у статиці й динаміці, в їх теперішньому й минулому, в усіх їх взаємозв’язках та взаємодії з іншими соціальними феноменами (суспільством, свідомістю, культурою тощо). Проблеми сутності мови, її функцій, структури і розвитку є дуже важливими, оскільки мова є необхідною умовою мислення, існування й поступу суспільства. Через пізнання мови пролягає шлях до пізнання людини. Мовознавство — одна з найдавніших і найрозгалуженіших наук. Усі мовознавчі дослідження розподіляють між двома підрозділами цієї науки — конкретним (частковим) і загальним мовознавством. Конкретне мовознавство вивчає окремі мови або групи споріднених мов (славістика, германістика, романістика тощо). Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови як людського засобу спілкування, а також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу. Серед основних питань, які ставить і розв’язує загальне мовознавство, — питання про природу і сутність мови, її структуру, функціонування та розвиток, її зв’язок з позамовними явищами, а також про методи дослідження мови та межі їх найдоцільнішого і найефективнішого застосування. 2.МЕТОДИ І ПРИЙОМИ ДОСЛІДЖЕННЯ МОВНОГО МАТЕРІАЛУ. Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний. Описовий метод. Його мета - дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в систематизації мовних одиниць. Так, наприклад, якщо необхідно дослідити фонетичну систему якоїсь мови, вчений повинен вичленити з мовлення всі звуки, ідентифікувати їх і подати їх повний список (інвентаризувати звуки), відтак класифікувати їх (виділити голосні й приголосні, приголосні поділити на сонорні й шумні, шумні - на дзвінкі й глухі тощо). Цей метод має велике практичне значення, оскільки пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено так необхідні описові граматики різних мов і тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники. Порівняльно-історичний метод. Його об'єктом є ті мови, які мають спільного предка. За його допомогою можна реконструювати (відтворити) давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці - звуки, слова, їх форми і значення. Якщо описовий метод застосовують до вивчення сучасного стану мови, то порівняльно-історичний - до минулого, до того ж дуже далекого, яке не засвідчене писемними документами. Саме на основі порівняльно-історичного методу вчені дійшли висновку, що у далекому минулому існувала індоєвропейська мова-основа (прамова), відтак спільнослов'янська (праслов'янська) мова, з якої розвинулися всі слов'янські мови. На основі порівняльно-історичного методу створено історичні й порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники (словники, які пояснюють походження слів). Зіставний метод. Його об'єктом є вивчення різних мов - споріднених і неспоріднених. Мета - шляхом зіставлення виявити спільні, однакові (ізоморфні) й відмінні, специфічні (аломорфні) риси зіставлюваних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. Практичне застосування зіставний метод знайшов у теорії та практиці перекладу і в методиці викладання іноземних мов. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні й диференційні словники. Структурний метод. Він застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені й пов'язані строгою системою відношень і зв'язків. Структурний метод реалізується в чотирьох методиках лінгвістичного дослідження - дистрибутивній, безпосередніх складників, трансформаційній і компонентного аналізу. 3.ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ЗАГАЛЬНОНАРОДНОЇ МОВИ. Для кожної загальнонародної мови характерна диференціація, тобто існування варіантів: літературна мова, діалекти, просторіччя, суржик. Літературна мова – наддіалектна, унормована форма загальнонародної мови, яка характеризується поліфункціональністю, розвинутою системою стилів. Літературна мова є мовою художньої літератури, освіти, науки, державних установ, засобів масової інформації.Основні ознаки: - наявність усної та писемної форми; - унормованість, або кодифікація;- загальнообов’язковість норм; - поширення на всій мовній території; - наддіалектний характер. Діалект – форма загальнонародної мови, яка є засобом спілкування на певній території або обслуговує певну соціальну групу людей. Розрізняють територіальні та соціальні діалекти. Просторіччя – форма загальнонародної мови, яка охоплює всі мовні явища, що не є діалектними й літературними, і не має територіального або соціального обмеження. Воно характеризується некодифікованістю та неунормованістю. Цим просторіччя відрізняється від літературної мови, а відсутністю територіальних та соціальних обмежень щодо поширеності – від діалектів (має наддіалектний характер). До просторіччя відносять неправильні форми, тобто в яких порушені літературні норми (укр. звиняйте, транвай, рос. местов нет, много делов), а також згрубілі, знижені форми (укр. варнякати, базікати, верзти, бовкнути). Суржик – засмічена мова, у якій штучно поєднуються одиниці різних мов без будь-якої їх нормалізації. 4.ПАРАДИГМАТИЧНИЙ І СИНТАГМАТИЧНИЙ АСПЕКТИ МОВНИХ ЯВИЩ. Мова – це складне, багатоаспектне явище. Її досліджують і вивчають у двох аспектах: синхронія і діахронія, парадигматика і синтагматика. Парадигматичне відношення - це відношення між словами на основі спільності або протилежності їх значень. Можна виділити:1)відношення смислової подібності(синонімія); 2)відношення смислового протиставлення (антонімія); 3)відношення смислового включення (гіпонімія); 4)відношення супідрядності (напр..:ялинка,сосна кедр береза-дерево) і портативності, тобто цілого і його частини(сосна-шишка,людина-рука,кінь-грива). Найбільш парадигматичним об’єднаннями є лексико-семантичні поля-сукупність парадигматично пов’язаних лексичних одиниць, які об’єднані спільністю змісту і відображають поняттєву, предметну й функціональну подібність позначуваних явищ. Напр.:поле спорідненості, переміщення (руху), поле розумової діяльності(мислення),часове поле, погодне, поле сприймання тощо. Склад і структура лексико-семантичних полів у різних мовах не збігаються. Якщо уявити собі лексико-семантичне поле як певну мозаїку слів, то ця мозаїка в різних мовах буде неоднаковою, тобто поля матимуть різну кількість клітинок, не всі клітинки в одній із мов будуть заповненими і те, що в одній мові міститься в одній клітинці, в іншій може бути розподілене між двома чи кількома меншими клітинками. Пор.: рос. общий — укр. спільний і загальний, укр. годинник — англ. watch "наручний, кишеньковий годинник", clock (для всіх інших видів). Лексико-семантичне поле має ієрархічну будову. Воно складається з лексико-семантичних груп, а лексико- семантичні групи з менших за обсягом мікросистем — синонімічних рядів, антонімічних пар, гіперо-гіпонімів, конверсивів тощо. Синтагматичне відношення – лінійні зв’язки слова, його сполучуванність, контекст. Кожне слово поєднується не з будь-яким іншим словом, а тільки з певними словами.(напр. слово гайнувати поєднується тільки з одним словом –час і гроші). Між значеннями слова та його сполучуваністю існує тісний зв’язок. Як і лексична парадигма, лексична синтагматика є специфічною для кожної мови.(Пор. укр.: насипати борщу - рос.налить борща, укр. брати участь - рос.принимать участие.). Через стійкість парадигматики і синтагматики, лексико-семантична система кожної мови є унікальною. Вона відображає національній менталітет, традиції культури. Вибираючи слова в процесі комунікації, мовець свідомо чи мимовільно враховує їх парадигматичні й синтагматичні зв’язки, які є в його мовній свідомості. 5.СИНХРОНІЯ І ДІАХРОНІЯ. Синхронія — стан мови в певний момент її розвитку; сукупність взаємопов’язаних і взаємозу- мовлених елементів мови, які наявні й функціонують у певний умовно виділений період. Цей термін вживається і в іншому значенні: синхронія — це вивчення мови як системи в абстрагуванні від її змін і часового чинника. Діахронія — історичний розвиток мови, а також дослідження мови у процесі її історичного розвитку.Для дослідника мови важливі обидва аспекти - синхронічний і діахронічний. Для того щоб добре усвідомити сучасний стан мови, необхідно дослідити її історичний розвиток. Відповідно до двох підходів до вивчення мови розрізняють мовознавство синхронічне і діахронічне. Результати синхронічного мовознавства використовують для створення описових граматик різних мов, нормативних словників, розробки алфавітів для безписемних мов, для теорії і практики машинного перекладу. Коли ж мовознавець хоче дослідити історію мови, закони її розвитку, він це може зробити лише за діахронічного підходу до вивчення мови. 6.МОВОЗНАВСТВО ЗАГАЛЬНЕ І ОКРЕМЕ, ТЕОРЕТИЧНЕ І ПРИКЛАДНЕ. Прикладне мово-во – напрям у мовознавстві, який опрацьовує методи вирішення практичних завдань, пов’язаних із використанням мови. До традиційних проблем прикладної лінгвістики належать укладання словників, розробка алфавітів і систем письма, транскрипції усного мовлення та транслітерації іншомовних слів, машинний переклад, удосконалення орфографії і пунктуації, мовна культура тощо. Теоретичне мовознавство включає лише лінгвістичні проблеми, що стосуються найсуттєвіших ознак мови як суспільного явища в її відношенні до інших явищ дійсності. Уся проблематика теоретичного мовознавства може бути зведена до трьох проблем: 1) природа й сутність мови, її організація; 2) відношення мови до позамовних явищ; 3) методологія мовознавства. Конкретне мовознавство вивчає окремі мови або групи споріднених мов (славістика, германістика, романістика тощо). Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови як людського засобу спілкування, а також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу. Серед основних питань, які ставить і розв’язує загальне мовознавство, — питання про природу і сутність мови, її структуру, функціонування та розвиток, її зв’язок з позамовними явищами, а також про методи дослідження мови та межі їх найдоцільнішого і найефективнішого застосування. 7.ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ МОВОЗНАВСТВА. Об’єктом мовознавства є мова в усіх її найрізноманітніших проявах та аспектах, у функціонуванні та розвитку. Цим визначається проблематика мовознавства. Найголовніші проблеми, що розв’язує сучасне мовознавство, можна стисло сформулювати так:1) Що таке мова?Які її функції?(відповідь на це питання хвилює мовознавців ще з часів давньогрецького філософа Платона і продовжує активно обговорюватись і досі. 2) Як і чому розвивається мова?Яка її природа? Розглядаючи закономірності мовного розвитку і його рушійні сили, вивчаючи внутрішні та зовнішні фактори мовних змін, сучасне мовознавство певним чином уже розібралося в цьому питанні, але і тут залишилося чимало нерозв’язаного 3) З чого складається мова?Яка її будова? Мова є дуже складною побудовою, що включає значну кількість «будівельного матеріалу» - різного роду мовних одиниць. Мовознавство з’ясовує склад цих одиниць та сутність, їхнє функціональне навантаження. 4. Як організована мова? Йдеться про взаємодію мовних одиниць та їхній взаємозв’язок, про систему мови. 5. Як виникла мова? Це питання викликало до життя багато гіпотез і суперечок. Вчені досягли чималих успіхів у його розв’язанні, але залишилося ще багато нез’ясованого. 6. Як класифікуються мови? Групування великої кількості мов є нелегкою проблемою. У наш час найкраще розроблене і має найбільше наукове значення групування мов за спорідненістю та будовою. 9.МОВА ЯК ОСОБЛИВА ЗНАКОВА СИСТЕМА. Мова - знакова система, що є універсальним засобом встановлення взаємовідношень людини з довкіллям у процесі її життєдіяльності. Людина засвоює мову, а потім використовує її у різних видах діяльності з певною метою.Однак не все, що є в мові, можна вважати знаком, а лише те, що служить для передачі інформації. Окремо взяті звуки мови не є знаками, бо вони нічого не означають. Вони мають план вираження і не мають плану змісту. Тому спілкуватися за допомогою лише окремих звуків неможливо.Лексема (слово) має план вираження і план змісту, тому лексему вважають справжнім знаком. Лексема як знак складається з незнаків (фонем). За допомогою обмеженого числа фонем можна створити необмежену кількість знаків (лексем). Речення не можна вважати знаком, бо воно вже складається зі знаків і належить до рівня структур. Однак мова як знакова система відрізняється від усіх інших знакових систем. Вона на відміну від інших знакових систем, які є штучними, особлива, дуже складна природна знакова система. Ця особливість стосується не тільки її структури, яка має багаторівневу організацію, а й багатства її функцій. Мова є універсальною, всеосяжною знаковою системою. Будь-яку іншу знакову систему можна передати мовою, а навпаки зробити неможливо. Усе, що ми можемо передати за допомогою мови, неможливо передати ні дорожніми сигналами, ні математичною чи хімічною символікою, ні навіть тими знаковими системами, які є похідними від мови (азбука Морзе, мова жестів тощо). 10. ЗАГАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ МОВ. Усі зміни в мові зумовлені зовнішніми і внутрішніми причинами.До зовнішніх причин належать економічний та суспільно-політичний розвиток, вплив різних історичних подій, прогрес у науці та техніці, розвиток культури тощо. Зовнішні чинники є надзвичайно потужними. Від них залежать не тільки зміни в мові, а й саме існування чи зникнення мови. Мова існує доти, доки існує народ - носій цієї мови. Вона зникає тоді, коли зникає народ, що може трапитися внаслідок утрати державної незалежності, асиміляції політично панівною нацією в багатомовній державі чи внаслідок фізичного винищення. До зовнішніх причин відносять і контактування мов - один із найсильніших чинників зміни і розвитку мови. Контактування мов зумовлює запозичення лексики і фразеології, засвоєння іншомовної артикуляції, зміни в словотворенні та граматичній будові.Однак не в усіх випадках мовних змін простежується пряма залежність від зовнішніх чинників. Внутрішньомовні причини закладені в самій мові, в її внутрішній системі, в її можливостях і тенденціях. Це - суперечності, що є в мові, боротьба між якими спричиняє зміни. Всі такі суперечності зводяться до суперечностей м іж потребами спілкування і мовними можливостями. 11. МОВА, ЇЇ ВИЗНАЧЕННЯ, ОСНОВНІ ОЗНАКИ ТА ВЛАСТИВОСТІ. Мова – основний об’єкт мово-ва. Мова – система знаків, яку ми використовуємо для спілкування, комунікації, передачі та сприйняття інформації. Мова – це звукове вираження думки. Мова – це найважливіший засіб для людського спілкування. Мова – явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза суспільством існувати не може. На ґрунті української національної мови формується і розвивається українська літературна мова. Як одна з форм національної мови вона існує поряд з іншими її формами - діалектами (територіальними і соціальними), просторіччям,мовоюфольклору. Літературна мова - це унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона вважається найвищою формою існування мови. Літературна мова характеризується такими ознаками: ^ унормованістю; ^ уніфікованістю (стандартністю); ^ наддіалекгністю; ^ поліфункціональністю; ^ стилістичною диференціацією (розвиненою системою стилів). Найістотнішою ознакою літературної мови є її унормованість, тобто наявність усталених мовних норм,- найбільш поширених, уніфікованих зразків репрезентації мовної системи. Наддіалектність полягає в тому, що літературна мова, на відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій території України. Наддіалектність літературної мови допускає її регіональне варіювання. Маючи усну й писемну форму вираження, літературна мова охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовнови-ражальних засобів. Це і є її поліфунаціональність. У плані уніфікованості (стандартності) літературна мова зберігає свою цілісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх варіанти. Літературна мова характеризується розгалуженою системою стильових різновидів, що взаємодіють між собою і сприяють розвиткові мовновиражальних засобів. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм. Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничо-професійні потреби суспільства. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Мова – це абстрактна система, представлена правилами, законами. До мови належать звуки, сполучення звуків, норми. Мова належить усім, вона суспільна, соціальна, обов’язкова, стала, потенційна, існує в уяві та свідомості. |