Мвзн. мвзн екз шпори. 1. мовознавство наука про мову. Його обєкт мовознавство
 Скачать 137.07 Kb.
|
|
12.СИСТЕМА І СТРУКТУРА МОВИ. У природі й суспільстві існують реалії, які складаються із сукупності елементів, що певним чином організовані і взаємопов'язані. Кожна з них є системою. Система — це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів. Мова також є системою: вона складається з множини одиниць (фонеми, морфеми, слова, речення), які організовані за певними правилами. Взаємопов'язаність елементів мови виявляється в тому, що між ними встановлюються певні відношення — залежність, або кореляція. Елементи мови за допомогою відношень (як фізичних, так і чистих) поєднуються у групи, тобто парадигми. Так, парадигму утворюють тверді й м'які приголосні, дзвінкі і глухі приголосні, форми словозміни певного слова, група пов'язаних між собою за значенням слів. Сукупність усіх похідних від слова брат становить словотвірну парадигму цього слова. Відношення, зв'язки між мовними елементами, що входять до складу однієї парадигми, називають парадигматичними. Роль відношень в організації мови дуже велика. Тому можна стверджувати, що до складу мовної системи входять як елементи (одиниці мови), так і відношення між ними. Кожна система має свою структуру. Структура — внутрішня будова чогось, взаємозв'язок складових частин цілого , це спосіб організації системи, її внутрішня будова. Так, зокрема, мова має чотирирівневу (чотириярусну) будову. Найнижчим рівнем є фонологічний, далі йде морфологічний, відтак лексико-семантичний, і найвищим рівнем є синтаксичний. Кожен рівень має свою одиницю: фонологічний - фонему, морфологічний - морфему, лексико-семантичний - лексему (слово), синтаксичний - речення. Усі названі рівні становлять собою окремі системи і вивчаються окремими лінгвістичними науками: фонологічний - фонологією, морфологічний - морфологією, лексико-семантичний - лексикологією і синтаксичний - синтаксисом. Мовні рівні не є автономними, незалежними. Вони взаємопов'язані. Із фонем будуються морфеми, з морфем - лексеми, з лексем - речення. Особливістю проміжних мовних рівнів є те, що вони існують на стику основних рівнів і в їх межах функціонують одиниці відповідних основних рівнів. Отже, мова складається з чотирьох систем, які утворюють загальну систему мови. Термінами «система мови» і «структура мови» лінгвістика визначає основні ознаки організації мови. Обидва поняття є суттєвими для мовознавства, тому їх не слід ототожнювати. 13.ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ФУНКЦІЙ МОВИ. Мова являє собою не просто знакову систему, що символічно позначає предмети і явища. Мова – це ще й інструмент діяльності людини, в якій він виконує ряд функцій. До основних функцій мови можна віднести комунікативну, пізнавальну,мислетворчу, номінативну і акумулятивну. Є також і другорядні функції (наприклад, естетична функція мови). Основні функції мови: Комунікативна. Ця функція пов’язана з тим, що мова – це засіб міжособистісного спілкування, яке дозволяє одній людині висловити свої думки і передати їх іншій, а іншому, у свою чергу, зрозуміти їх і відреагувати. По суті, мова виникла саме для комунікації, тобто спілкування, обміну інформацією. Комунікативна функція здійснюється завдяки знаковості мови. У межах комунікативної функції можна виділити емоційну функцію, пояснюючи її тим, що за допомогою мови можна передати почуття, бажання, стану. Тварини, які не можуть вимовляти слова, спілкуються саме для передачі емоцій. Емоційна функція нашої мови, природно, більш складна, ніж у тварин. Таким чином, комунікативна функція увазі під собою реалізацію комунікації за допомогою повідомлення, спілкування, впливу і вираження емоцій, станів і почуттів. Пізнавальна(когнітивна). Пізнавальна функція пов’язана з тим, що в мовних знаках присутня людська свідомість. Мова – інструмент свідомості, що відображає результат когнітивної діяльності людини. Когнітивна функція дозволяє фіксувати результати мислення і використовувати їх у спілкуванні. Ця функція допомагає пізнавати світ і вербалізувати його.Номінативна. Відомо, що людина мислить категоріями, і в процесі пізнання вона називає нові для себе поняття та явища. Така функція мови називається номінативною.Вона тісно пов’язана з когнітивною, так як всі пізнане повинно мати своє ім’я. Також вона пов’язана зі здатністю мовного знака позначати речі. Саме ця здатність допомогла людині створити символічний світ. Акумулятивна. Акумулятивна функція пов’язана зі збиранням та зберіганням інформації . Не секрет, що мова живе набагато довше за людей, народу. Яскравий приклад – мертві мови, які пережили своїх носіїв. Якою б не була мова, живою або мертвою, вона зберігає пам’ять цілих поколінь, багатовікову історію людства. Навіть у разі втрати усного переказу можна вивчити стародавні письмена і зробити певні висновки про минуле нації. Мислетворча. Мислетворча функція реалізується в тому, що, формуючи думку, людина мислить мовними нормами. Мислення може бути конкретним (образно-чуттєвим) й абстрактним (поняттєвим). 14. МОВА І МОВЛЕННЯ. Незаперечним фактом є те, що існує єдина українська мова. Однак кожен із тих, для кого українська мова є рідною, користується нею по-своєму. Мовець бере з неї не все (всього він не зможе засвоїти за життя), а лише те, що йому вкрай необхідне і відповідає його мовним уподобанням. Іншими словами, кожного мовця характеризує власне мовлення, яке є унікальним, неповторним. Мова — система одиниць спілкування і правил їх функціонування. Іншими словами, мова — це інвентар (словник) і граматика, які існують у потенції, в можливості. Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння (текст). Загалом мову і мовлення розрізняють за такими параметрами: 1. Мова — явище загальне, абстрактне; мовлення — конкретне. Загальне (мова) реалізується в конкретному (мовленні). Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачити і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосередньо спостерігати неможливо. Саме тому лінгвіст має справу з мовленням (вивчає звучне мовлення або тексти). Завдання лінгвіста "добути" з мовлення мову. 2. Мова — явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення — динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. 15.ПРОБЛЕМА ПОХОДЖЕННЯ МОВИ. Проблема походження мови виникла задовго до сформування мовознавства як науки. Серед багатьох попередніх спроб її розв'язання виділяються теорія божественного походження мови (ведійські, біблійні та інші релігійні міфи), теорія свідомого витворення мови людьми (давньогрецький філософи, теорія «суспільного договору».), звуконаслідувальна теорія, трудова теорія. Звуконаслідувальна теорія полягає в тому, що мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Відтворення ревіння звірів, крику птахів, шуму води, вітру зумовлювало появу перших слів (му, гав-гав, дзінь-дзінь, бац, кап), від яких потім утворилися похідні типу гавкати, гавкання, гавкіт', капати, капання, капля тощо. Теорія «суспільного договору». Древьогрецький історик Діодор Сицилійський писав: «Біда навчила людей захищатися від звірів, допомагати один одному. Їх звуки були ще неосмисленими, але поступово вони перейшли до слів і встановили символи для кожної речі». Гіпотезу заперечили більшість мовознавців, бо щоб домовитися, необхідно було вже мати мову. Теорія божественного. Чимало видатних вчених різних часів зверталися до біблійного пояснення походження мови. До беззаперечного божественного втручання схилявся й Вільгельм Гумбольдт, який писав: «мова — не тільки зовнішній засіб спілкування людей у суспільстві, вона закладена в природі самих людей і необхідна для розвитку їх духовних сил та формування світогляду». 16.МОВА І МИСЛЕННЯ. Мислення — узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах. Мисленню властиві такі процеси, як абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, постановка певних завдань і знаходження шляхів їх розв'язання, висунення гіпотез тощо. Щодо мови і мислення в науці існували два протилежні й неправильні погляди — ототожнення мови й мислення і відривання мови від мислення. Представники першої точки зору вважали, що мова — це всього лише форма мислення. А оскільки відомо, що кожне явище має форму і зміст, то мова й мислення разом становлять один об'єкт. Представники протилежного погляду стверджували, що мова й мислення між собою абсолютно не пов'язані, мислення не залежить від мови, воно здійснюється в інших формах.Насправді мова й мислення тісно пов'язані між собою, але цей зв'язок не є простим, прямолінійним, тому єдність мови та мислення не є їх тотожністю. З одного боку,немає слова, словосполучення, речення, які б не виражали думки. Однак мова — це не мислення, а лише одне з найголовніших знарядь, інструментів мислення. З іншого боку, існують й інші форми мислення, які здійснюються невербально (несловесно). Загалом існує три типи мислення: а) чуттєво-образне; б) технічне; в) поняттєве. ЧУТТЄВО-ОБРАЗНЕ МИСЛЕННЯ — мислення конкретними образами, картинами (в мозку прокручується своєрідний фільм). Воно притаманне не тільки людині, а й вищим тваринам — собакам, кішкам, мавпам тощо. Уявіть собі таку картину. ТЕХНІЧНЕ МИСЛЕННЯ — здійснюється без участі мови. Воно, як і чуттєво-образне мислення, властиве вищим тваринам і людині. ПОНЯТТЄВЕ МИСЛЕННЯ — здійснюється за допомогою мови. Абстрактні поняття про любов і ненависть, життя і смерть, мову й мислення, науку й культуру осмислити і передати без участі мови неможливо. Однак слід зауважити, що людина і в цьому випадку не завжди мислить вслух, тобто вимовляючи слова. У людей усі типи мислення переплітаються, але превалює поняттєве, тобто основним знаряддям мислення є мова. Про те, що мова і мислення не тотожні, засвідчують й інші факти. Так, зокрема, мислення не має властивостей матерії, воно є ідеальним, тоді як мова має ідеальний (семантика) і матеріальний (звукова оболонка слів, матеріально виражені граматичні форми тощо) аспекти. Будова мови і будова мислення не збігаються. Мова і мислення оперують різними одиницями (фонема, морфема, слово, речення — поняття, судження, умовивід). Нарешті, ще одним вагомим доказом того, що мова і мислення нетотожні явища, є їх неодночасне виникнення. Історично мислення виникло раніше, воно передує мові.Саме тому й функції мови щодо мислення змінювалися. Спершу мова лише включалася в процеси мислення, доповнювала технічне і чуттєво-образне мислення. З часом вплив мови на мислення зростав і мова стала основним знаряддям мислення. 17. ЗВ’ЯЗОК МОВОЗНАВСТВА З ІНШИМИ НАУКАМИ. Мовознавство пов'язане як із суспільними, так і з природничими науками. Мова — явище суспільне, отже, й мовознавство належить до суспільних наук і передусім пов'язане з такими суспільними науками, як історія, археологія, етнографія, соціологія, психологія, літературознавство та ін. Зв'язок мовознавства з історією очевидний, позаяк історія мови є частиною історії народу. Крім того, мова в своєму словнику фіксує історичні факти життя народу, його контакти з іншими етносами, розвиток культури тощо. Археологія постачає мовознавству віднайдені при розкопках пам'ятки писемності, які розшифровують лінгвісти. Етнографія, яка вивчає побут і культуру народу, допомагає в дослідженні говірок. Ефективним є зв'язок мовознавства із соціологією — наукою про суспільство, бо мова функціонує тільки в суспільстві й суспільство впливає на розвиток та функціонування мови. Зв'язок мовознавства з психологією полягає в тому, що в мові відображається психічний склад, менталітет народу — носія мови.З логікою, яка вивчає форми й закони мислення, мовознавство поєднує те, що мова є найважливішим засобом мислення. Із літературознавством — спільний об'єкт вивчення — слово (літературу називають мистецтвом слова). Разом вони утворюють науку філологію. Із природничих наук мовознавство пов'язане насамперед з фізіологією людини й антропологією. Перша з них допомагає пояснити артикуляцію звуків, а друга — походження мови. Мовознавство співпрацює також з фізикою (акустична характеристика звуків мови); кібернетикою (мова є складною кібернетичною, тобто керуючою і керованою, системою); математикою (в мовознавстві використовують математичні методи); семіотикою, яка вивчає різні знакові системи (мова є однією із знакових систем); географією (мовні явища наносять на географічну карту для показу зон їх поширення). Отже, мовознавство пов'язане майже з усіма науками, бо мова є невід'ємним компонентом усіх без винятку видів діяльності людини й основним джерелом збереження інформації. 18.МОВА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ. Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв'язку із суспільством. Цей зв'язок є обопільним. З одного боку, мова створюється і розвивається суспільством, з іншого — без мови не було б суспільства. Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. Так, зокрема, в мові відображається соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, статева). На стан мови впливають демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти народу, розвиток науки, створення державності тощо. Суспільство також може свідомо впливати на розвиток мови. Свідомий уплив суспільства на мову називають мовною політикою. Від цієї політики залежить мовна ситуація в багатомовному суспільстві.Проблема взаємовідношення мови і суспільства охоплює й такі питання, як мова й народ; мова й особа (індивід); мова й класи та інші соціальні групи людей. Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об'єктивними законами. Суспільний характер має й територіальна диференціація мови. Як правило, територіальні особливості кожної мови полягають у вимові звуків, у слововживанні, у граматичних формах і синтаксичних конструкціях. Отже, мова і суспільство перебувають у тісному взаємозв'язку. Немає жодної суспільної сфери, куди б не проникала мова. Вплив суспільства на мову і мови на суспільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна — соціолінгвістика. 19.БІОЛОГІЧНЕ І СОЦІАЛЬНЕ В ПРОБЛЕМІ ПОХОДЖЕННЯ МОВИ Мислителі античної Греції бачили дві можливості виникнення мови: 1) «від природи» - природним шляхом, за яким назви речей так чи інакше зумовлюються самими речами. 2) «за встановленням» - штучним шляхом, відповідно до якого назви речам дало суспільство (Демокріт, Арістотель) . Перша з цих точок зору має біологічне забарвлення, а друга – соціальне. По суті «природне» походження мови відстоювали звуконаслідувальна та вигукова теорії, що особливо інтенсивно розроблялись в 19 столітті. Різниця між ними полягає в тому, що згідно з першою теорією, назви зумовлені природою речей, звуковими властивостями цих речей, а згідно другою назви зумовлені природою людини, що сприймає речі і реагує на них якимись звуками – вигуками. Становлення мови в первісному суспільстві було закономірно підготовлене важливими об'єктивними передумовами соціального і біологічного характеру. Вирішальною соціальною передумовою був поступовий перехід до справжньої трудової діяльності, пов'язаної з виготовленням знарядь праці. Суспільний характер праці, необхідність координації дій учасників трудового процесу викликали потребу в свідомому застосуванні певних звукових сигналів. Іншою об'єктивною передумовою формування мови була здатність предка людини відтворювати ряд спадково закріплених вигуків, які інстинктивно пов'язувалися з певними типовими для стада істотними життєвими ситуаціями — небезпекою, появою здобичі, зміною напряму руху тощо. Поступово такі вигуки почали свідомо застосовуватися первісної людьми у зв'язку з відповідними діями, спочатку в самій трудовій ситуації, а згодом і поза нею як її позначення. Припускають, що до початку розвитку звукової мови на основі інстинктивних вигуків, а частково й пізніше, предки первісних людей протягом тривалого часу спілкувалися за допомогою жестів.Потім урізноманітнення видів праці і пов'язаних з ними трудових ситуацій привело до свідомого варіювання вигуків і розширення їхньої кількості. Артикуляційно нерозчленовані спочатку вигуки дедалі більше ставали членороздільними. Звукові комплекси, які набували характеру мовних знаків — слів, спочатку мали не-диференційну семантику й означали як певний процес дії, так і його об'єкт, знаряддя чи результат. З наступним виділенням у свідомості уявлень і примітивних понять про предмети як об'єкти, що мають істотне значення для життя людини, почали створюватися форм. варіанти назв для предметів, відмінні від позначень дій. Це зумовлювало розширення лексичного складу мови і вдосконалення її фонетичної структури. Оскільки ці процеси, що відбувалися в умовах роздільного існування первісних людських колективів на віддалених одна від одної територіях, уже втратили безпосередній зв'язок з первісними природними вигуками, спільними для всього виду предка людини, у різних первісних людських колективах почалося формування на єдиній початковій основі багатьох місцевих різновидів мов. 20.МОВА ЯК СИСТЕМА СИСТЕМ. Мова є системою систем. Система — це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів. Мова також є системою: вона складається з множини одиниць (фонеми, морфеми, слова, речення), які організовані за певними правилами. Взаємопов'язаність елементів мови виявляється в тому, що між ними встановлюються певні відношення — залежність, або кореляція. Елементи мови за допомогою відношень (як фізичних, так і чистих) поєднуються у групи, тобто парадигми. Так, парадигму утворюють тверді й м'які приголосні, дзвінкі і глухі приголосні, форми словозміни певного слова, група пов'язаних між собою за значенням слів. Сукупність усіх похідних від слова брат становить словотвірну парадигму цього слова. Відношення, зв'язки між мовними елементами, що входять до складу однієї парадигми, називають парадигматичними. Роль відношень в організації мови дуже велика. Тому можна стверджувати, що до складу мовної системи входять як елементи (одиниці мови), так і відношення між ними. Кожна система має свою структуру. Структура — внутрішня будова чогось, взаємозв'язок складових частин цілого , це спосіб організації системи, її внутрішня будова. Так, зокрема, мова має чотирирівневу (чотириярусну) будову. Найнижчим рівнем є фонологічний, далі йде морфологічний, відтак лексико-семантичний, і найвищим рівнем є синтаксичний. Кожен рівень має свою одиницю: фонологічний - фонему, морфологічний - морфему, лексико-семантичний - лексему (слово), синтаксичний - речення. Усі названі рівні становлять собою окремі системи і вивчаються окремими лінгвістичними науками: фонологічний - фонологією, морфологічний - морфологією, лексико-семантичний - лексикологією і синтаксичний - синтаксисом. Мовні рівні не є автономними, незалежними. Вони взаємопов'язані. Із фонем будуються морфеми, з морфем - лексеми, з лексем - речення. Особливістю проміжних мовних рівнів є те, що вони існують на стику основних рівнів і в їх межах функціонують одиниці відповідних основних рівнів. Отже, мова складається з чотирьох систем, які утворюють загальну систему мови. Термінами «система мови» і «структура мови» лінгвістика визначає основні ознаки організації мови. Обидва поняття є суттєвими для мовознавства, тому їх не слід ототожнювати. |