Практичне завдання 5. Практичне завдання 5
 Скачать 46.45 Kb.
|
|
Практичне завдання 5 1. В умовах ринкової економіки за багатогранності форм власності елементи директивного планування зберігаються в державному секторі. Перехід від директивного планування до інших його форм насамперед передбачає усунення суперечностей між органами зі створення планових документів та їх виконавцями. Плани розробляються безпосередньо виконавцями, а не директивно доводяться у вигляді завдань. Така методологія планування можлива лише при ефективному функціонуванні суто ринкових складових економіки вільної конкуренції. Досягненнями централізовано-директивного планування є: - накопичений досвід прогнозування господарського розвитку, включаючи динаміку неконтрольованих параметрів (наприклад, цін світового ринку); - використання принципу пріоритету вирішення середньо- і довгострокових завдань перед поточними; - застосування процедури узгодження планів у галузевому і територіальному аспектах; - глибоко і багатосторонньо розроблені ідеї оптимізації прийняття рішень; - отриманий багатий досвід технічно-виробничого і фінансового планування на підприємствах. До недоліків такого планування належать: - за своєю природою воно може працювати лише за високого ступеня виконання планів; - брак у системі централізовано-директивного планування компенсаторів і резервів призводив до того, що навіть невеликі збої в окремих ланках економічної системи спричинювали значні зриви планів у суміжників; - використання процедур планування "від досягнутого"; - примусове підвищення "напруженості плану"; - орієнтація на зростання валових показників, а не ефективності виробництва; - система планування ґрунтувалась на незадоволенні попиту; - заформалізованість фінансових обмежень на макро- і мікрорівнях; - несприятливі умови для створення і впровадження нової техніки і технологій;, - приписки та інші форми спотворення інформації. Неефективність поширення директивного планування на усі аспекти життя суспільства ілюструє досвід Радянського Союзу. Ще у 20-х роках XX ст. багато економістів та державних діячів активно обговорювали небезпеку зародження централізації в плануванні, відстоюючи можливість та об'єктивну потребу функціонування товарно-грошових відносин і способів їх планомірного регулювання. Наприклад, М. Бухарін попереджував про негативні наслідки переоцінки планового централізму без урахування елементів стихійності в розвитку народного господарства, особливо селянського ринку. Серед провідних учених, які впроваджували цей напрям у життя, значну роль відіграє постать М. Кондратьєва. Він довів, що розробка найоптимальнішого перспективного плану можлива на основі аналізу розвитку економіки, кон'юнктури ринку і прогнозування його на майбутнє. Індикативне планування - орієнтація приватних підприємств на виконання завдань, які формує держава. Індикативний план містить обов'язкові завдання для держави і державного сектору. Приватні підприємства орієнтуються на індикативне планування, підлаштовуються під найпотужнішого "гравця'' в ринковій системі - державу, навіть якщо для них це і не обов'язково. 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ФАКТОРІВ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ЛЮДЕЙ
3. Стаття 1. Визначення термінів 1. У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні: 1) акредитована лабораторія - лабораторія будь-якої форми власності, що розташована в Україні або іншій країні, акредитована на відповідність вимогам стандарту ISO/IEC 17025 (ДСТУ ISO/IEC 17025) Національним органом України з акредитації, іноземним органом з акредитації, який є повним членом ILAC (Міжнародної організації із співробітництва в галузі акредитації лабораторій), або іншим іноземним органом з акредитації, діяльність якого відповідає вимогам стандарту ISO/IEC 17011 (ДСТУ ISO/IEC 17011); 2) арбітражне лабораторне дослідження (випробування) - лабораторне дослідження (випробування), що проводиться акредитованою лабораторією з використанням підтверджувальних (референс) методів на вимогу особи, яка оскаржує результати основного лабораторного дослідження (випробування); 3) аудит - систематичне та незалежне вивчення певної дії з метою визначення того, чи відповідає така діяльність та пов’язані з нею результати запланованим заходам і чи такі заходи впроваджені результативно та у спосіб, який дозволяє досягти поставленої мети; 4) валідація - перевірка і забезпечення об’єктивних доказів того, що план виконання дій будь-якого виду, у тому числі визначений нормативно-правовим актом, нормативним актом, стандартом, методом (методикою) проведення досліджень (випробувань), дає змогу з високою вірогідністю досягти поставленої мети; 5) вантаж - певна кількість харчових продуктів, кормів, сіна, соломи, побічних продуктів тваринного походження одного виду (відповідно до затверджених форм міжнародних сертифікатів, якщо їх затвердження передбачається цим Законом), що супроводжується одним міжнародним сертифікатом (якщо його наявність вимагається згідно із законом), перевозиться одним транспортним засобом та надходить з однієї країни або її окремої території (зони або компартмента); {Пункт 5 частини першої статті 1 в редакції Закону № 2639-VIII від 06.12.2018} 6) відбір зразків - форма державного контролю, що полягає у здійсненні відбору зразків харчових продуктів, кормів, сіна, соломи, побічних продуктів тваринного походження або будь-яких речовин (у тому числі з довкілля), які пов’язані з виробництвом та/або обігом харчових продуктів або кормів, здоров’ям та благополуччям тварин, з метою перевірки шляхом проведення простих або лабораторних досліджень (випробувань) відповідності законодавству про харчові продукти, корми, побічні продукти тваринного походження, здоров’я та благополуччя тварин; 7) державний ветеринарний інспектор - особа, яка працює в системі компетентного органу, відповідає встановленим цим Законом кваліфікаційним вимогам та до службових обов’язків якої належить здійснення заходів державного контролю харчових продуктів тваринного походження, кормів тваринного походження, побічних продуктів тваринного походження, сіна, соломи, здоров’я та благополуччя тварин; 8) державний інспектор - особа, яка працює в системі компетентного органу, має вищу освіту (ступінь не нижче спеціаліста/магістра), досвід роботи не менше одного року у сфері застосування (здійснення) санітарних та/або фітосанітарних, та/або ветеринарно-санітарних заходів та до службових обов’язків якої належить здійснення заходів державного контролю; 9) державний контроль - діяльність компетентного органу, його територіальних органів, державних інспекторів, державних ветеринарних інспекторів, помічників державного ветеринарного інспектора та уповноважених осіб, що здійснюється з метою перевірки відповідності діяльності операторів ринку вимогам законодавства про харчові продукти, корми, здоров’я та благополуччя тварин, а також усунення наслідків невідповідності та притягнення до відповідальності за порушення відповідних вимог. Державний контроль включає також діяльність з перевірки відповідності законодавству про побічні продукти тваринного походження під час ввезення (пересилання) таких продуктів на митну територію України. 4.
5. Балансовий метод планування – метод, який застосовують у плануванні для досягнення рівноваги у сферах виробничого й особистого споживання, зіставляючи ресурси (матеріальні, трудові, фінансові) і потреби в них. Система цих ресурсів в управлінні економікою дає змогу забезпечити збалансованість як окремих розділів, так і державного плану економічного і соціального розвитку країни загалом. За допомогою балансового методу планування розкривають економічні зв'язки, пропорції виробничого циклу, виявляють вузькі місця й диспропорції, встановлюють кількісні параметри дисбалансів у різних ланках економіки, передусім у співвідношеннях між платіжним попитом і його товарним забезпеченням, у зовнішньому платіжному балансі, в державному бюджеті та інших сферах. Баланс будують у вигляді таблиці. У лівій її частині (активі) зазначають види засобів та їх розміщення, у правій (пасиві) – джерела й призначення цих засобів. Особливістю бухгалтерського балансу є рівність активу й пасиву, оскільки як в активі, так і в пасиві вказують одні й ті самі засоби, але в різних групуваннях в активі – за видами, у пасиві – за джерелами. Кожен елемент активу і пасиву (вид засобів або їх джерело) – це стаття балансу. Розрізняють статті активні – «основні засоби», «матеріали», «готова продукція», «каса» тощо і пасивні – «статутний фонд», «прибуток», «фонди економічного стимулювання» тощо. Статті балансу групуються в активі й у пасиві в певному порядку, що дає змогу контролювати використання засобів і аналізувати фінансовий стан підприємства, держави. Усі види балансу можна звести до: матеріальних, або натуральних, балансів, балансів праці, вартісних, або фінансових, балансів, системи балансів, які входять до складу балансу народного господарства. Матеріальні, або натуральні, баланси містять такі підгрупи, як баланси засобів виробництва, предметів споживання, виробничих потужностей, сільськогосподарської сировини, природних ресурсів. Кожна з підгруп може ще утворювати детальніші програми. Так, баланс засобів виробництва складається з балансів засобів праці (баланс металорізальних верстатів, ковальсько-пресового обладнання, хімічного тощо) і баланс предметів праці (баланс прокату, електроенергії, будівельних матеріалів, палива тощо), баланс предметів споживання – з балансів промислової продукції, тканин, взуття, меблів тощо, баланс сільськогосподарської продукції – з балансів м'яса і м'ясопродуктів, молока й молочних продуктів, картоплі, овочів тощо, баланс природних ресурсів формується з балансу сільськогосподарських угідь, у т. ч. ріллі, мінеральних ресурсів, лісових багатств тощо. Вартісний, або фінансовий, баланс містить зведений і фінансовий плани, касовий план Держбанку, Держбюджет усіх видів, баланс грошових доходів і видатків населення та ін. Система балансів, які становлять баланс народного господарства, містить найважливіші економічні показники (синтетичні баланси), що відображають у масштабі країни процес відтворення загалом або одну з його важливих сторін, наприклад, баланс сукупного суспільного продукту, баланс національного доходу, зведений баланс трудових ресурсів, міжгалузевий баланс, баланс важливих видів продукції та ін. 6. Під організацією необхідно розуміти групу людей, діяльність яких свідомо, керовано або спонтанно координується для досягнення певної мети. В українському законодавстві організації, які мають статус юридичної особи, називають підприємствами, товариствами, асоціаціями, об'єднаннями тощо. На практиці використовуються терміни «фірма», «корпорація», «компанія» тощо. Організації можна класифікувати за різними ознаками, а саме: за способом та метою утворення, кількістю цілей, величиною, юридичним статусом, формою власності, характером адаптації до змін, видом діяльності, способом утворення та формування статутного фонду, наявністю у статутному фонді іноземних інвестицій тощо. За способом та метою утворення організації поділяють на формальні та неформальні. Формальні організації – це групи працівників, діяльність яких свідомо планується, організовується, мотивується, контролюється та регулюється для досягнення певної мети. Прикладами формальних організацій можуть бути підприємства, відділи, підрозділи, служби, комітети, факультети, кафедри тощо. Надалі формальні організації будемо називати просто організаціями. Неформальні організації виникають і функціонують спонтанно. Найчастіше вони входять до складу формальної організації і фактично створюються на засадах урахування спільних інтересів. Прикладами неформальних організацій можуть бути колективи любителів певних видів спорту, туризму, мистецтва, музики, економічних підходів тощо. Якщо організація має одну ціль – то це проста організація. Але в економіці в основному функціонують складні організації, які ставлять перед собою комплекс взаємопов'язаних цілей. Офіційно зареєстровані організації отримують статус юридичної особи (офіційне визнання, атрибути державної реєстрації, рахунок у банку, форма підприємництва тощо). Усі інші організації є не юридичними особами. За характером адаптації до змін необхідно виділити механістичні організації (характеризуються консерватизмом, не гнучкою організаційною структурою управління, автократизмом у контролі та комунікаціях, фетишизацією стандартизації тощо) та органістичні (характеризуються динамічністю, гнучкістю організаційних структуруправління, розвитком самоконтролю, демократизацією комунікацій тощо). За видом діяльності організації поділяються на промислові, торговельні, страхові, транспортні, фінансово-кредитні, туристичні, аудиторські, консалтингові тощо. Відповідно до Господарського кодексу України підприємства поділяють за формою власності на такі види: приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи); підприємство, що діє на основі колективної власності; комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади; державне підприємство; підприємство, засноване на змішаній формі власності. За наявністю у статутному фонді підприємства іноземних інвестицій виокремлюють: національне підприємство: у статутному фонді понад дев'яносто відсотків національного капіталу; підприємство з іноземними інвестиціями: у статутному фонді іноземні інвестиції становлять не менше десяти відсотків; іноземне підприємство: у статутному фонді іноземні інвестиції становлять сто відсотків. Залежно від способу утворення та формування статутного фонду виділяють унітарне підприємство. Створюється одним засновником, який виділяє для цього необхідне майно, формує статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через призначеного ним керівника керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства; корпоративне підприємство. Створюється двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання та підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. За величиною підприємства поділяють на: малі підприємства – це підприємства, у яких середньооблікова чисельність працівників за звітний рік не перевищує п’ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції, робіт, послуг за цей період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні; великі підприємства – цетакі, у яких середньооблікова чисельність працівників за звітний рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції, робіт, послуг за цей період перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні; середні підприємства – усі інші, які не ввійшли до попередніх двох груп. Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою господарську діяльність (виробничу, комерційну, фінансову тощо). Відповідно до чинного законодавства в Україні господарські об'єднання можуть утворюватись як асоціації, корпорації, концерни, промислово-фінансові групи, асоційовані підприємства, холдингові структури тощо. Організація є системою, тобто сукупністю взаємопов'язаних, взаємодіючих елементів, які складають цілісне утворення, що має властивості, відмінні від властивостей складових елементів. Система організації складається з двох підсистем: керуючої і керованої. Надалі термін «підсистема» можна замінити терміном «система». 7 . Політичне прогнозування — наукове дослідження (передбачення) перспектив конкретного політичного суб'єкта, політичної ситуації та політичного процесу загалом. У політології розрізняють політичне прогнозування як наукове дослідження конкретних перспектив політичної ситуації і як практику вироблення прогнозів. Прогноз є науково обґрунтованим судженням про можливі стани об'єкта в майбутньому, про альтернативні шляхи і терміни його забезпечення. Прогнозування охоплює спеціальні наукові дослідження конкретних процесів, явищ, подій з метою отримання якісно інших знань — тих, що характеризують перспективи об'єкта дослідження. Прогноз необхідний для уникнення небажаних результатів розвитку подій, забезпечення перебігу їх у бажаному напрямі. Прогноз як нове знання існує у таких формах: знання про невідомі на момент прогнозування властивості об'єктів реальної дійсності; знання про властивості не існуючих на момент прогнозування об'єктів. У прогнозуванні істотними є два аспекти: пророкує, описує можливі, бажані або небажані перспективи, стани, рішення; передбачає певне рішення завдяки усвідомленню стану проблеми, використанню інформації про можливі результати цілеспрямованої діяльності. На цій підставі у проблемі прогнозування виділяють два аспекти: теоретико-пізнавальний і управлінський (пов'язаний з можливістю прийняття на основі прогностичного знання певного рішення). Прогнозування охоплює усі сфери життєдіяльності людей. Щодо суспільного розвитку одним з найважливіших є політичне прогнозування, об'єкт якого — політика (внутрішня і зовнішня), а предмет — пізнання можливих станів політичних подій, явищ, процесів. У зв'язку з цим розрізняють внутріполітичне і зовнішньополітичне прогнозування. Внутріполітичне прогнозування. Охоплює всю внутрішню політику. Один з його аспектів пов'язаний з прогнозними оцінками конкретних політичних подій, є прикладним, реалізується в процесі політичної діяльності. Суб'єкт такого прогнозу — державні й політичні органи. Інший аспект стосується діяльності політичних інститутів, політичних процесів суспільства. Реалізує його науковий колектив, що спеціалізується на вивченні політичної системи суспільства. Зовнішньополітичне прогнозування. Здійснює прогнози щодо суб'єктів, явищ і процесів у сфері міжнародних відносин і зовнішньої політики. Воно є джерелом всебічної інформації про загальну обстановку у світі, регіоні, країні, про тенденції, напрями розвитку і чинники, що стимулюють певні події, сприяє баченню нових можливостей суспільно-політичного розвитку. В прогнозуванні міжнародних відносин передусім зосереджуються на взаємовідносинах держав. Політичне прогнозування є частиною практичної політики. Для впорядкування прогнозів вдаються до їх типологізації залежно від мети, завдань, об'єктів, характеру, періоду дії, засобів тощо. Основним при цьому є проблемно-цільовий критерій, який вказує на мету прогнозу. Відповідно розрізняють два типи прогнозів: пошукові й нормативні. Пошуковий прогноз спрямований на визначення можливих станів політичного явища, процесу, події в майбутньому засобом екстраполяції, котрий дає змогу спостерігати тенденції за умовного абстрагування від рішень, здатних змінити ці тенденції. Мета його полягає у виявленні й уточненні перспективних проблем, що підлягають вирішенню засобами політичного управління. Такий прогноз відповідає на питання: що найвірогідніше відбудеться в суспільстві за існуючих соціально-політичних тенденцій? Нормативний прогноз сприяє визначенню шляхів і термінів досягнення можливих станів об'єкта політичного прогнозування. Головне для нього — передбачити способи і час, необхідні для досягнення заздалегідь заданих норм, ідеалів, стимулів, мети. Такий прогноз відповідає на питання: якими шляхами досягти бажаного? За періодом попередження (терміном, упродовж якого діє чи має діяти прогноз) розрізняють: оперативні (поточні); короткострокові; середньострокові; довгострокові; стратегічні прогнози. Ця градація прогнозів є відносною і залежить від характеру та мети прогнозу. У політичній сфері відповідно до характеру і темпів розвитку явищ прийняті такі часові параметри прогнозів: оперативні — до одного місяця; короткострокові — до одного року, середньострокові — до п'яти років; довгострокові — понад п'ять років (в межах п'ятнадцяти—двадцяти років); стратегічні — понад двадцять років. Об'єктивна основа прогнозування політичних подій полягає в тому, що їхнє майбутнє приховане в теперішньому, тобто існує потенційно; нове міститься в старому (минулому), але тільки гіпотетичне, ймовірно. Тому для прогнозування майбутнього необхідне пізнання дійсності, точніше, можливостей, тенденцій, прихованих у політичній системі. Завдяки цьому науковий прогноз розкриває майбутнє (ще невідоме) політичної події, зумовлене її передісторією, а також станом на певний час. У пізнанні дійсності важливим є знання історії ("Хто не знає минулого, не володіє теперішнім, не достойний майбутнього", — гласить народна мудрість). Суспільство, яке знає своє минуле, інакше організовує своє сьогодення і майбутнє. Ця закономірність простежується на прикладі колишнього Радянського Союзу, коли в період гласності було відкрито інформацію про сталінізм, ГУЛАГ, репресії, голодомор, Чорнобиль. Це стало однією з причин колапсу СРСР, демократизації політичної системи. Тому одним з найдраматичніших напрямів політичної боротьби є боротьба за історичні знання. Побачити в минулому майбутнє можна за допомогою законів розвитку об'єктів політичного прогнозу. Одним із них є закон причинності, який гласить, що явище має свою причину, тобто його породжують певні умови. Тому будь-яке пізнання вимагає усвідомлення причин явища. Знаючи їх, можна передбачити наслідки. А якщо для суспільства ці наслідки небажані, суб'єкти політики, усвідомивши це, мають час для пошуку можливостей нейтралізації цих причин. Для успішного прогнозування на основі законів необхідне знання їхньої системи, механізму дії та використання. Хоча історія розвивається за об'єктивними законами, але творять її люди, прискорюючи або уповільнюючи її розвиток. Багато в чому це залежить від того, наскільки беруть до уваги ці закони. Ігнорування їх або невміння ними користуватися призводить до суб'єктивізму й авантюризму в політиці. Процес пізнання законів надто складний, зумовлені законами відносини людей постійно змінюються. Наприклад, політичні відносини виявляються як політичні інтереси. Тому в механізмі соціально-політичних законів важливу роль відіграє такий об'єктивний чинник, як соціально-політичні інтереси, потреби та стимули, які постійно змінюються. У прогнозуванні важлива інформація про інтереси, потреби і стимули усіх верств населення. Суттєвим є й те, що закони, які діють у соціально-політичній сфері, виявляються як тенденції або можливості, не завжди втілюючись в дійсність. Це ускладнює вироблення прогнозу на основі закону суспільного розвитку. Тому якщо політичні претензії класу, соціальної групи враховують об'єктивний хід історії, політичні процеси розвиватимуться без суспільних потрясінь. Чим менше узгоджуються політичні інтереси з об'єктивними закономірностями розвитку, тим вища ймовірність непередбачуваних політичних конфліктів і потрясінь. У цій справі важливо розрізняти механізм дії і механізм використання соціально-політичних законів. Механізм дії законів об'єктивний, функціонує незалежно від того, чи знають про нього люди і чи намагаються його застосувати. Механізм використання законів належить до суб'єктивних чинників. Адже використання законів є свідомим застосуванням знань, діяльністю відповідно до законів. Механізм дії законів і механізм їхнього використання різняться настільки, наскільки механізм дії є пізнаним і застосовується в плануванні, прогнозуванні, управлінні. З пізнанням і практичним застосуванням законів механізм використання законів поступово стає механізмом їхньої дії. Механізм дії і використання законів складається з таких ланок: вироблення політики, заснованої на пізнаних законах; планування і прогнозування; виявлення і розв'язання суперечностей; залучення, активізація та організація людей для реалізації вимог законів і розв'язання суперечностей; використання конкретних форм і засобів реалізації вимог законів. 8. Процес стратегічного планування посідає центральне місце в системі стратегічного управління. Більшість західних і східних фірм використовують стратегічне планування для того, щоб змінити себе, вийти з безнадійних ситуацій, які сформувались зовні та в середині підприємства. Основні передумови які спонукають до переходу до стратегічного планування такі: · необхідність забезпечення адекватної реакції на зміни умов функціонування підприємств; · потреба в об’єднанні різних напрямків діяльності підприємства в умовах розвитку процесів децентралізації та диверсифікації (насамперед конгломератної); · наявність яскраво виражених конкурентних переваг і необхідність їхньої підтримки (у підприємств, що їх мають) або створення їх (в аутсайдерів); посилення конкуренції; · інтернаціоналізація бізнесу, розвиток зв’язків з підприємствами, які використовують систему стратегічного планування;· наявність висококваліфікованих менеджерів, здатних вирішувати складні питання, застосовуючи систему стратегічного управління; · розвиток теорії та практики стратегічного планування, які допомагають перейти від методу «спроб і помилок» до наукових методів передбачення й підготовки майбутнього та до майбутнього; · наявність доступної інформації (глобальних інформаційних мереж) для вивчення сильних і слабких сторін підприємства, зовнішнього середовища та умов конкуренції; · посилення інноваційних процесів, генерація та швидке освоєння підприємствами нових ідей; · необхідність впровадження високої культури управління, орієнтованої на запобігання опору змінам і стимулювання роз- витку підприємства. Крім того, існують макропроцеси, які стимулюють розвиток стратегічного планування. Понад 40 країн розвивають свою економіку за допомогою системи п’ятирічних планів. Наприклад, у Японії планувалося 10 п’ятирічок, у Франції п’ятирічні плани застосовуються з 1947 року. Наявність таких планів орієнтує підприємства на певні напрямки та спонукає їх планувати свою діяльність. Стратегічне планування — це систематизовані та більш-менш формалізовані зусилля усієї організації, спрямовані на розробку стратегій, оформлення їх у вигляді стратегічних планових документів різного типу, організацію виконання цих стратегічних планів, проектів і програм. У свою чергу, розробка стратегічних планів як специфічний вид діяльності — це послідовний ітераційний процес, що складається з кількох взаємопов’язаних етапів: 1) визначення місії організації; 2) установлення (коригування) цілей; 3) визначення стратегій («стратегічного набору») та заходів щодо їхньої реалізації; 4) передбачення послідовності дій у межах досить тривалого часу та закріплення її у планах, проектах і програмах різного типу, що є інструментами досягнення цілей та реалізації стратегій; 5) організація виконання планових завдань; 6) облік, контроль та аналіз їхнього виконання. Останні два етапи є переходом до впровадження цілісної системи стратегічного управління, оскільки зумовлюють необхідність організаційно-аналітичної та контрольно-координаційної діяльності не лише в органах стратегічного планування, а й у ланках, де виконуються дії, визначені стратегічними планами та програмами (див. частину V). Мета стратегічного планування — встановити певний порядок дій для підготовки ефективного функціонування конкурентоспроможного підприємства у довгостроковій перспективі. Реалізація мети стратегічного планування можлива, якщо воно відповідає таким основним принципам: · цілевстановлення та цілереалізація — всі заходи та шляхи їхнього здійснення, передбачені в системі стратегічного планування, спрямовано на встановлення та досягнення цілей (стратегічних орієнтирів): система планування відповідальна за це. Відповідність цьому принципу свідчить про дієвість планів, які цінні тим, що дають змогу досягти результатів; · багатоваріантність, альтернативність та селективність — реакція на середовище, що змінюється, шляхом переходу на заздалегідь обґрунтовані та визначені альтернативи; · глобальність, системність, комплексність і забалансованість — орієнтація на охоплення окремими стратегіями всіх аспектів діяльності об’єкта та взаємозв’язок між ними; в межах стратегічного планування готують систему рішень, а не окремі рішення; спрямованість на зміну ситуації зовні та всередині підприємства; · наступність і послідовність — стратегічні зміни мають впроваджуватися в певному порядку (про це йшлося під час розгляду «стратегічного набору») з урахуванням досягнутих результатів і специфічних особливостей процесів та явищ; · безперервність — стратегічна діяльність є складним процесом, зупинка якого повертає підприємства у початкову позицію; · наукова та методична обґрунтованість — використання поширених науково-методичних підходів допомагає розробляти реальні плани, узгоджені з параметрами зовнішнього та внутрішнього середовища; · реалістичність, досяжність — врахування особливостей функціонування об’єкта, відносно якого розробляються стратегічні плани, та можливості досягнення певних параметрів; · гнучкість, динамічність, реакція на ситуацію — урахування часових характеристик і характеру змін, що відбуваються на підприємстві згідно з етапами «життєвих циклів» (підприємства та пов’язаних з ним окремих підсистем); цьому сприяє наявність надійного зворотного зв’язку; · ефективність і соціальна орієнтованість — забезпечення, з одного боку, перевищення результатів, передбачених плануванням над витратами, потрібними для його здійснення; з іншого — розв’язання не лише суто виробничих проблем, а й участь у пом’якшенні суспільних проблем; · кількісна та якісна визначеність — планування має дати певні орієнтири, які відіграватимуть роль контрольних точок, але не можна процес планування звести лише до розрахунків показників, забуваючи про сутність процесів, які потрібно здійснити; · довгостроковість заходів — орієнтація на розв’язання складних проблем, які існуватимуть у довгостроковій перспективі; неможливість усунення їх одномоментним заходом спонукає до обґрунтованих, послідовних, складних заходів. Період (часові характеристики) стратегічного планування залежить від специфіки підприємства, його галузевої приналежності, рівня невизначеності та динамічності середовища. Так, на підприємствах різних галузей заміна технологічних процесів та оновлення продукції здійснюються через різні проміжки часу; їх, як правило, і враховують, визначаючи періоди, на які розробляються стратегічні плани: · лісотехнічне господарство — 10—20 років; · транспортне машинобудування та автомобілебудування — 10—20 років; · хімічна та фармацевтична промисловість—до 10 років; · електротехнічна промисловість — 5—10 років; · легка промисловість — до 5 років; · виробництво ЕОМ — 2—3 роки і т. д. Збільшення «часового горизонту» не підвищує ефективність планів. Одним із факторів (особливо для малих підприємств) підвищення якості планів є збільшення частоти планування (за рахунок корекції), вдосконалення змісту, що впливає суттєвіше, ніж подовжений період. Необхідність визначення періоду стратегічного планування, коригування або перегляду стратегій залежить від конкретних умов; вони визначають також ступінь деталізації стратегічних планів. Головні переваги стратегічного планування: · зв’язок поточних рішень з майбутніми результатами, організоване осмислення рішень (усупереч спонтанному прийняттю) з прогнозуванням їхніх наслідків; · орієнтація на пошук альтернативних варіантів досягнення цілей, тобто допустимих цілей у межах визначених цілей та наявних обмежень; · визначення можливостей і загроз, сильних та слабких сторін діяльності підприємства, врахування їх при встановленні цілей і формулюванні стратегій для забезпечення впливу на ці аспекти вже сьогодні; · свідома підготовка майбутнього і до майбутнього; · розподіл відповідальності не лише між напрямками діяльності, а й між поточною та майбутньою діяльністю. Переваги стратегічного планування не реалізуються самі по собі. Як кожне явище, стратегічне планування має характеристики, які в разі їх невдалого використання можуть зашкодити розробці та впровадженню стратегічних планів. «Пастки» стратегічного планування: · підміна змісту стратегічної діяльності формою, забюрократизованість процедур розробки стратегій і планів; · надвитрати часу для розробки стратегічних планів, що проявляється в запізненні реакцій на зміни в середовищі; · розрив між стратегічною та поточною діяльністю, сподівання, що наявність стратегії вже забезпечує її здійснення; · завищення очікувань, розробка нереалістичних планів, які не враховують специфіки об’єкта планування та можливостей (зокрема — швидкості) здійснення змін; · сподівання на відшукання «панацеї» від негараздів і спрямування на неї всіх сил і ресурсів, а не застосування системного підходу для реалізації стратегічної діяльності. Навіть якщо підприємство обійшло всі «пастки», воно може не досягти очікуваних результатів, що пояснюється помилками в організації планової діяльності. Головні недоліки практичного застосування системи стратегічного планування: · відсутність необхідної інформації для прийняття стратегічних рішень та розробки стратегічних планів; як наслідок, спостерігається низький рівень обґрунтованості планових документів; · відсутність альтернативних планів; · недостатнє використання науково-методичного арсеналу планування: сценаріїв і методів ситуаційного планування (застосування моделі типу «Що буде, якщо...») тощо; · слабко розвинена система поточного аналізу, контролю та коригування стратегічних планів; · догматична гіперболізація значення цифрових показників; · недосконала система стимулювання працівників, які беруть участь у розробці та виконанні стратегічних заходів; · недостатній рівень організаційного, соціально-психологічного та фінансового забезпечення стратегічного планування. Дослідження переваг і недоліків стратегічного планування є основою для подальшого його вдосконалення. Останніми роками цей процес було спрямовано на виявлення так званих «бар’єрів» стратегічного планування та формулювання найпоширеніших заходів щодо їх усунення. |