філософія. Проблемне поле філософії
 Скачать 442.5 Kb.
|
|
33. Проблемне поле епістемології Епістемологія (грец. επιστήμη — знання, λόγος — вчення) — філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно застосовувався у англо-американській філософії XX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення епістемології і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції «суб'єкт — об'єкт», то для епістемології базовою є опозиція «об'єкт — знання». Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з об'єктивних структур самого знання. Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які механізми його об'єктивації і реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності? Які бувають типи знань? Які загальні закони «життя», зміни і розвитку знань? При цьому, механізм свідомості, що бере участь у процесі пізнання, враховується опосередковано, через наявність у знанні інтенціональних зв'язків (номінації, референції, значення та ін). Об'єкт при цьому може розглядатися як елемент у структурі самого знання (ідеальний об'єкт) або як матеріальна дійсність віднесення знань (реальність). 34. Поняття об’єкта пізнання Перейдемо тепер до аналізу об'єкта пізнання. Ним є вся незалежна від свідомості існуюча дійсність — об'єктивна реальність. Сама ж людина з усіма її гранями, сторонами та властивостями, включаючи психіку й свідомість, теж до нього належать. Той факт, що свідомість є суб'єктивною реальністю, не перешкоджає перетворенню її на специфічний об'єкт пізнання. Однак для конкретного суспільства, на певному етапі його розвитку, реальним об'єктом його пізнання є не вся дійсність (вона нескінченна й невичерпна), а лише та її частина, що прямо чи опосередковано включена у практичну, передусім матеріально-виробничу діяльність. Отже, не лише суб'єкт, а й об'єкт пізнання має свій конкретно-історичний характер. Людина пізнає насамперед те, що вона практично освоює, змінює, перетворює. Безпосередній об'єкт пізнання — це не "абстрактна" природа, а природа, певною мірою перетворена, "олюднена" ("світ людини"), межі й багатоманітність якого постійно розширюються. 35. Філософське розуміння суб’єкта пізнання Суб'єкт пізнання – це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і здатності до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, яке має певний спосіб матеріального і духовного виробництвам певний історичний рівень розвитку культури і науки. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдського, надіндивідуального органу пізнання. Суспільство виступає суб'єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей, але вони формуються як суб'єкти пізнання лише в їх спільній діяльності, яка обумовлена певною системою суспільних відносин, певним рівнем розвитку суспільного виробництва, культури та самого пізнання. Коли ми говоримо, що суб'єктом пізнання є людина, то мається на увазі людина не лише як біологічна істота, а насамперед як продукт суспільно-історичної практики. Людина як суб'єкт пізнання формується в процесі практики і пов'язана з усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здібності і можливості, вся пізнавальна діяльність реалізується лише в суспільстві і через суспільство. Отже, суб'єкт пізнання – це людина, включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-виробничі форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні, так і духовні; це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного, набуваючи нові суспільно необхідні знання про дійсність. 36. Пізнання як відображення об’єктивної реальності Пізнання людиною об'єктивної реальності відбувається на двох якісно різних, хоча й взаємопов'язаних рівнях — чуттєвому (етреігіа — досвід) й раціональному (theoria — розгляд). Філософський підхід до проблеми чуттєвого й раціонального полягає в тому, що вони розглядаються не просто як різні здатності суб'єкта, а й як відображення різних сторін об'єктивної дійсності. Ним встановлюється їх зв'язок з поняттями "явище та сутність", "зовнішнє і внутрішнє", "одиничне й загальне" тощо. За ступенями відображення дійсності пізнання поділяється на емпіричне й теоретичне. На першому відбувається споетереження об'єктів, фіксація фактів, встановлюються емпіричні зв'язки між окремими явищами. На другому — створюються теорії, в яких фіксуються загальні зв'язки й формуються закони досліджуваних об'єктів в їх системності. Мислення людини розвивалось у міру того, як її трудова діяльність підводила до виявлення суттєвих зв'язків та закономірних відношень дійсності. Основними формами логічного пізнання є поняття, судження та умовивід. Поняття — це думка про предмет (в широкому розумінні слова), що відображає його сутність, резюмуючи знання про нього, будучи результатом процесу його пізнання. Рух пізнання виражається в судженні. Судження — це думка про об'єкт, яка що-небудь стверджує чи заперечує. Словесною формою судження є речення. Елементарне вчення про правильне мислення — формальна логіка — розглядає і класифікує судження тільки за формальними ознаками, абстрагуючись від їх змісту. Так, вирізняють судження стверджувальні й заперечувальні (розподіл за якістю), загальні, окремі й одиничні (розподіл за кількістю) тощо. В умовиводі найбільш чітко виявляється опосередкований характер раціонального пізнання. Умовивід — це логічна операція (мислительна діяльність), внаслідок якої з кількох суджень, засновків (як мінімум двох) виводиться нове (знання), якого не було у попередніх судженнях). 37. Комунікативні аспекти пізнання. Процес пізнання реально здійснюється як відношення суб`єкта до: 1. Об`єкта (бо його властивості і закони є метою пізнання); 2. Інших людей (пізнання неможливе без комунікації і спілкування людей); 3. До самого себе (бо суб`єкт повинен усвідомлювати свої пізнавальні можливості). Суб’єкт не може діяти на об’єкт інакше, як предметним способом, отже в своєму розпорядженні він повинен мати ряд так званих посередників, до яких належать:
Зрозуміло, що освоєння посередників є не метою пізнання, а його засобом. Метою пізнання – є відображення об`єкта самого собою, тобто, таким, яким він є по суті. Парадокс, одначе, полягає в тому, що об`єктивно-істинне відображення предмета неможливе без активності суб`єкта. Деякі філософи вважали, що така активність є перешкодою у досягненні істини. До них належали агностики, скептики, релятивісти, феноменалісти та інші. У суб`єктивному вони вбачали лише вираження особливостей суб`єкта, його станів, почуттів, емоцій, волі.Між тим, суб`єктивне включає в себе й об`єктивне, і це є основою істинного пізнання світу. Отже, суб`єктивність, її активність є необхідною умовою пізнання об`єкта. В більш широкому плані це означає, що у пізнавальному процесі його відображувальні і комунікативні моменти доповнюють один одного, вони взаємопов`язані, але пріоритет тут все-таки належить відображувальному моменту просто тому, що пізнання за своєю природою – це передусім відображення предмета, в той час як спілкування може взагалі не стосуватись пізнання (є його супроводжуючим моментом). 38. Практика як основа і мета пізнання. 1. Практика є джерелом пізнання тому, що всі знання викликані до життя головним чином її потребами. Зокрема, математичні знання виникли з необхідності вимірювати земельні ділянки, обчислювати площі, обсяги, обчислювати час і т.д. Астрономія була викликана до життя потребами торгівлі і мореплавання і т.д. Але, не завжди, звичайно, відкриття в науці (наприклад, періодичний закон Менделєєва) робляться безпосередньо “за замовленням” практики. 2. Практика виступає як основа пізнання, його рушійна сила. Вона пронизує всі сторони, моменти, форми, ступіні пізнання від його початку і до його кінця. Весь пізнавальний процес, починаючи від елементарних відчуттів і закінчуючи самими абстрактними теоріями обумовлюється – у кінцевому рахунку – задачами і потребами практики. Вона ставить перед пізнанням визначені проблеми і вимагає їхнього розв’язання. У процесі перетворення світу людина виявляє і досліджує все нові і нові його властивості і сторони й усе глибше проникає в сутність явищ. Практика служить основою пізнання також в тому, що забезпечує його технічними засобами, приладами, оснащенням і т.д., без яких воно не може бути вдалим. 3. Практика являється опосередкованою ціллю пізнання, тому що воно здійснюється не заради простої цікавості, а для того, щоб направити і відповідним чином, тією чи іншою мірою, регулювати діяльність людей. Усі наші знання повертаються в остаточному підсумку назад у практику і роблять активний вплив на її розвиток. Завдання людини полягає не тільки в тому, щоб пізнавати і пояснювати світ, а в тому, щоб використовувати отримані знання в якості “посібника для дії” по його перетворенню, для задоволення матеріальних і духовних потреб людей, для поліпшення й удосконалювання їхнього життя. 4. Практика являє собою вирішальний критерій істини, тобто дозволяє відокремити істинні знання від омани. 39. Чуттєва компонентна пізнання і її форми. Чуттєве пізнання створюють чуттєві образи, отримані при безпосередньому впливі предметів і явищ дійсності на органи чуття (зір, слух, нюх, дотик, смак). Основні форми чуттєвого пізнання дійсності: 1. Відчуття – суб’єктивний образокремих властивостей об’єкту. За допомогою п`яти органів чуття (зір, слух, нюх, дотик, смак) людина отримує первинну інформацію (про колір, звук, запах, твердість предмета), яка відповідним чином трансформується у її мозку і свідомості у ідеальний образ об`єктивно існуючих речей. 2. Сприйняття – відображення об’єкта уже в сукупності притаманних йому ознак. Перцепція – залежність нашого сприйняття від минулого чуттєвого досвіду. Воно характеризується творчою природою, сталістю, осмисленістю. 3. Уявлення – образи пам’яті і образи уяви. Вибудовується уже за існуючої інформації. Зрозуміло, що чуттєві дані не можуть бути абсолютно безпомилковими і самодостатніми. Тому наші адекватні знання про дійсність досягаються подальшим розвитком форм пізнання. Такою вищою сферою в порівнянні з чуттєвим відображенням є раціональне пізнання і мислення .40. Раціональне пізнання і його форми. Раціональне – це вища форма відображення дійсності, і саме вона є власне пізнанням. Воно виростає на основі чуттєвого і проявляється у творчій активності абстрактного мислення, його здатності утворювати і оперувати абстракціями, проникати в сутність речей, відкривати закони, створювати теорії. При цьому мисленняпослуговується процедурами аналізу і синтезу, індукції і дедукції, абстрагування, ідеалізації, формалізації та ін. Форми раціонального пізнання: 1. Поняття. В цій формі відображаються сутнісні ознаки і властивості певного класу предметів. Зміна понять є або зміною дійсності, або зміною наших понять про дійсність. 2. Судження. Фіксується зв'язок об’єкта з його властивостями. Судження бувають істинні та хибні, першочергові та другорядні. 3. Умовивід (умовисновок). В результаті логічного зв’язування різних за змістом суджень (засновки) і без звернень до органів чуття досягається нове знання. Мислення – це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого і системного відображення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в формі поняття, судження та умовиводу. Мислення має дві форми: розсудок і розум. Висновок: Раціональне і чуттєве – це діалектично взаємопов’язані сторони єдиного пізнавального процесу, і лише разом можуть давати адекватну картину дійсності. 41. Критичний аналіз сенсуалізму, емпіризму та раціоналізму. Розмежування філософів на сенсуалістів (емпіриків) і раціоналістів відбувся внаслідок різного розуміння ними джерел пізнання: 1. Сенсуалісти (емпірики) вбачали їх у чуттєвому досвіді (і це вірно), але зводили цей досвід до сукупності чуттєвих даних окремого індивіда (це помилка), і недооцінювали:
2. Раціоналісти цілком обгрунтовано підкреслювали роль розуму у пізнанні, але недооцінювали роль чуттєвості у пізнавальному процесі. В сучасній науці протилежність сенсуалізму і раціоналізму не є гострою і загальновизнана ідея про єдність чуттєвого і раціонального у пізнанні. Ця єдність грунтується на суспільно-історичній практиці, що поєднує у собі і чуттєве, і раціональне, тобто, в процесі практичної діяльності людина має справу з цілком конкретними речами, які вона чуттєво сприймає, але осмислює їх через призму загальнолюдського досвіду, його схем раціональності і ефективності. Чуттєве і раціональне у пізнанні розвивається і удосконалюється в міру розвитку практичної діяльності людини. Водночас вони мають творчий характер, похідний від творчого характеру свідомості людини і її практики. 42. Особливості емпіричного рівня пізнання та його методи. 1. Обєкт відображається на рівні явищ: загальні звязки і відношення між ними. 2. Найбільш ефективними є методи: -спостереження (сукупність спрямованих дій з бажанням пізнати обєкт, що дослідується), - експермент (метод дослідження, за допомогою якого наперед запланованим чином проводяться зміни в досліджуваному обєкті з метою виявлення змінених його загальних ознак), - опис (використовується для фіксації методів есперменту і спостереження). 3. Знання оформлені у вигляді емпіричних фактів, емпіричних висловлювань і мають переважно ймовірнісний, гіпотетичний характер. 4. Емпіричні зання дуже цінні, адже не замінні у нашому буденному досвіді. 43. Особливості теоретичного рівня пізнання та його методи. 1. Обєкт розглядається з точки зору сутності: того, без чого він існувати не може. 2. Найбільш ефективними є методи: - індукція (висновок про загальне робиться на основі одиничних фактів. Результат індукції є правдоподібний, але не завжди достовірний), - дедукція (метод, де висновок про одиничне здійснюється виходячи із загального. Дедукція дає нам достовірне знання, але не сприяє суттєвому проросту знань.) 3. Знання оформлені у вигляді парадигми закону, теорії, що підпорядковується метіне лише достовірного пояснення явищ, але й їх передбаченням. 4. Теоретичні зання дуже цінні, адже з ними повязують кардинальні зрушення у технологіях розвитку продуктивних сил у суспільстві. 44. Специфіка наукового пізнання. Квазінаукове знання існує як самостійне культурне явище. Воно поєднує у собі всі інші види знань. Представлене воно у магії, містиці, астрологічних прогнозах, азотеричних (прихованих) знань, нетрадиційній народній медицині. Функцією квазінаукового знання є компенсаційна. Наукове знання. На сьогожні наука розглядається у тьох значеннях: 1) як діяльність, 2) як соц. Інститут, 3)як повне знання. Наука, як знання, характеризується такими ознаками: раціональність, об*єктивність, пояснювальність, доказовість, еврестичність. Проблема критеріїв в науковості знань була сформульована в філософії неопозитивізму в 20-х р. ХХ ст.. Критерії науки: предмет, методи, проблемність, системна організованість, обгрунтованість, істинність знань. 45. Принцип пізнаваності світу. Реальність можливо пізнати такою, як вона є, хоча на кожному історичному етапі пізнання обмежені різним рівнем розвитку практичної діяльності людини. Принцип пізнаванності, тобто визнання того факту, що людські знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності, її об'єктивно істинну картину; що пізнанню людини в принципі немає меж, хоч на кожному історичному етапі пізнання обмежене рівнем розвитку практичної діяльності людства. 46. Принцип об'єктивності в структурі пізнання. Обєкт пізнання існує незалежно від субєкта, його свідомості. В отриманні результату людина не повинна вносити щось від себе. Теорія пізнання ґрунтується на визнанні того, що речі, явища, пізнаються як частини об'єктивної реальності, незалежної від людини, її свідомості. Слід вивчати не суб'єктивістські переживання відносно речі, а саму річ, що в своєму існуванні не залежить від свідомості. Необхідно визнавати існування об'єктивної істини, тобто наявності в істині такого змісту, що не залежить ні від людини, ні від людства. Такою істиною буде реальне, неспотворене відображення у свідомості дійсних предметів, явищ та процесів, їх сторін та властивостей. 47.Пізнавальне значення принципу творчої активності суб'єкта. Принцип творчої активності у пізнанні передбачає вибір суб'єктом об'єктів для вивчення, здібностей і вмінь мислити перспективно, використовувати оптимальні методи і методики, керувати пізнавальним процесом. Пізнання є творчим відображенням дійсності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, "повторення" в ідеальній формі того, що існує, як це уявлялось споглядальному матеріалізму. Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючі предмети та явища, а й усі їхні можливі модифікації. |