філософія. Проблемне поле філософії

• Название: Проблемне поле філософії
• Анкор: філософія.doc
• Дата: 12.12.2017
• Размер: 442.5 Kb.
• Имя файла: філософія.doc
• Тип: Документы; #10922
• страница: 7 из 8

В системі культурологічного знання виокремлюють:

· еволюціоністські; · цивілізаційні; · функціоналістські; · соціологічні; · психоаналітичні; · теологічні; · ігрові; · структуралістські; ·семіотичні та інші концепції культури.

· 1. Еволюціоністські концепції культури почали набувати широкого розповсюдження наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. і були представлені в працях соціологів Герберта Спенсора (1820 – 1903 рр.), Огюста Конта (1798 – 1857 рр.), етнографа Едуарда Тайлора (1832 – 1917 рр.), англійського дослідника історії релігії Джеймса Фрейзера (1854 – 1941 рр.), американського етнолога та історика первісного суспільства Льюіса Моргана (1818 – 1881 рр.).

· 2. Цивілізаційні концепції культури інколи ототожнюють з концепціями циклічності у розвитку культури. В них здійснюється осмислення культурно-історичного процесу в контексті плюралістичної історичної моделі, основаної на аналогії з органічним життям.

· 3 Функціоналістські концепції культури основані на одному з поширених у культурології та соціальній антропології уявлень, згідно з яким розгляд суспільства і культури потрібно починати з виявлення їх функцій, оскільки вони дозволяють виявити специфічні особливості кожного елемента тієї чи іншої системи (суспільства як системи, культури як системи, соціальних інститутів як системи і таке інше) та їх роль в інтеграції елементів в рамках цілого.

· 4 Чильне місце в культурології займають соціологічні концепції культури. Особливістю соціологічних концепцій є те, що культура в них розглядається як цілісне утворення, складна ієрархічна система і соціальний феномен. Специфічний культурний вимір властивий людській діяльності в будь-якій із сфер – економічній, політичній, правовій, сфері дозвілля і побуту тощо. Ще більшою мірою це стосується тих сфер суспільного життя, де людська взаємодія регулюється не утилітарно спрямованими цінностями (релігія, мораль, мистецтво, освіта).

· 5 Марксистська концепція культури ґрунтується на наступних принципах і концептуальних схемах пояснення історико-культурної еволюції:

· діяльністний підхід до пояснення генезис та сутності культури;

· поділ культури на матеріальну і духовну та обґрунтування їх взаємозалежності;

матеріалістичне тлумачення культури та її динаміки;

· поділ соціокультурної еволюції на культурно-історичні аспекти у відповідності до пануючого способу виробництва;

· обґрунтування принципів розбудови культури та культурної політики, зокрема принципу комуністичної партійності (класового підходу), народності мистецтва, пролетарського інтернаціоналізму, патріотизму та соціалістичного гуманізму.

· 6 Психоаналітичні концепції культури сформувалися шляхом інтеграції ідей та принципів прикладної та соціальної психології в різних школах психоаналізу, які прагнули обґрунтувати обумовленість культурної творчості психологічними факторамп. Психоаналіз – вчення про позасвідоме, його роль у житті людини, про конфлікти та гармонію позасвідомого і свідомості.

· 7 Концепції ігрової культури в тій чи іншій мірі розроблялися такими філософами і культурологами як Й. Гейзінга (1872 – 1945 рр.), Х. Ортега-і-Гассет (1883 – 1955 рр.), Ж. П. Сартр (1905 – 1980 рр.). Нідерландський філософ і історик Йоган Гейзінга (1872 – 1945 рр.) в роботі „Homo Ludens” („Людина, що грається”, 1938 р.) наголошує, що джерелом культури є спроможність людини до ігрової діяльності (в цьому смислі вона є передумовою культури). Разом з тим, дослідник не вважає, що культура походить з гри, у сфері культури ми застаємо гру як уже дану величину, що існувала ще до появи самої культури. Гра розглядається як особливий вид діяльності, як „значуща форма” та як соціальна функція. За такого підходу гра постає як форма вільного самовиявлення людини й розгортається у імпровізації, змаганні, виставі, репрезентації ситуацій, стану речей.Ігровий складник є не лише в мистецтві, спорті, але й в правосудді, військовій справі, філософії.

· 8 Існують також і теологічні концепції культури, які розглядають релігію як основу розвитку культури. Основи теологічного розуміння культури ґрунтуються на ідеї Бога, а людська діяльність стає культуротворчою в тій мірі, в якій вона наближає людину до Бога.

· 9 В структуралістичних концепціях культури основна увага зосереджена на дослідженні інваріантних відношень (структур) в динаміці різних культурних систем. В структуралістичних концепціях застосовуються методи системно-семіотичного аналізу, запозичені з арсеналу структурної лінгвістики.
56. Технократичні підходи пізнання суспільства

Технократизм зародився у надрах античності. Найважливіша особливість технічних досягнень у цей час полягала в тому, що вони відбувалися у майже повному відриві... від теоретичної науки того часу. Цей відрив був обумовлений не якимось зовнішніми причинами, а принциповою настановою греків в порівнянні до завдань і характеру наукової діяльності.

Техніка розвивалася на основі спостережливості, кмітливості, майстерності, що накопичувались у ході навчання професії. Передусім, грецька наука розвивалася у відриві від техніки: вона розглядалася як безкорисливе заняття, обумовлене не міркуваннями практичної користі, а лише прагненням до істини, і як інтелектуальне задоволення. Про ніякий помітний рух щодо формування технократизму, не торкаючись його впливу на освіту, мова поки що не йде.

Філософія впливала на грецький світогляд загалом. Саме в рамках філософії був обґрунтований і закріплений вищий статус знання, що виникає із чистої допитливості (за Платоном і Аристотелем, “від подиву”), і саме філософією “техне” було поставлено на незрівнянно низький щабель. Цей факт не можна оцінити однозначно – ні як тільки позитивний, ні як винятково негативний.

В технократичному егрегорі ми маємо момент синтезування фізичного й духовного, або феноменального й ноуменального світів, у специфічний матеріал, з якого виникає соціальний світ.

Технічне знання в широкому сенсі – це знання про способи, прийоми й методи можливого перетворення людиною об’єктів навколишньої дійсності відповідно до поставлених цілей. У своїх найпростіших формах воно виявляється на самих ранніх етапах становлення людини, як розумного біологічного виду (Homo sapiens), що здійснює трудову (технічну) діяльність.
57. Суспільство як філософсько-соціологічна категорія
Суспільство – це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує об’єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості і волі є головними дійовими особами суспільно-історичного процесу. Зрозуміти суспільство як об’єктивний процес, пізнати закономірності його функціонування, розвитку – це головне завдання соціальної філософії. На думку Платона, суспільство є об'єднання людей для задоволення своїх потреб і є засобом реалізації потреби людей одне в одному. За Аристотелем, воно є втіленням притаманного від народження соціального інстинкту людини. Головною детермінантою суспільного життя є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він обумовлює соціальний, політичний та духовний процес життя. Суспільне буття визначає суспільну свідомість а не навпаки – це головний висновок марксиської соціальної філософії. Вона визначає суспільство як сукупність історично обумовлених форм спільної діяльності людей. Були спроби пояснити суспільне життя і через призму визначальної ролі суспільної свідомості. Велика група філософів виходить з положення про те, що світом правлять ідеї. Найпослідовніше ця позиція проведена у філософії Платона та Гегеля. Поняття «сфера суспільного життя» відбиває різнопланові процеси , стосунки, цінності, інститути, фактори як матеріальні, так і ідеальні, об’єктивні і суб’єктивні. Сфера – це реальний процес людської життєдіяльності. Доцільно виділити такі сфери суспільного життя:

матеріальну – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання.

соціально-політична – включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільсті(національні, групові, міждержавні тощо) В цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава, суспільні організації

Духовна – це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень

культурно-побутова – охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого.

Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов’язані, тому їх треба розглядати лише в єдності. В центрі кожної сфери, як і суспільства в цілому, має стояти людина, що охоплює усі сфери життєдіяльності, єднає

58.Поняття суспільно-економічної формації К.Маркса.

Суспільно-економічна формація, історично визначений тип суспільства, що представляє собою особливу ступінь у його розвитку; "... суспільство, що знаходиться на визначеній ступіні історичного розвитку, суспільство зі своєрідним відмітним характером". Дослідження суспільно-економічні формації дає можливість помітити повторюваність у суспільних порядках різних країн, що знаходяться на одній і тій же ступіні суспільного розвитку. А це дозволило перейти від опису суспільних явищ до строго наукового аналізу, що досліджує те, що властиво, наприклад, усім капіталістичним країнам, і те, що відрізняє одну капіталістичну країну від іншої. Специфічні закони розвитку кожної суспільно-економічні формації є в той же час загальними для всіх країн, у яких вона існує чи затверджується. Немає, наприклад, особливих законів для кожної окремої капіталістичної країни (США, Англії, Франції й ін.), однак маються розходження у формах прояву цих законів, що випливають з конкретно-історичних умов, національних особливостей.

На основі узагальнення історії розвитку людства марксизм виділив наступні.основні суспільно-економічні формації, що утворять ступіні історичного прогресу:

первісно-общинний лад,

рабовласницький,

феодальний,

капіталістичний,

комуністичний.

Послідовна зміна суспільно-економічні формацій визначається насамперед антагоністичними протиріччями між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, що на визначеній ступіні перетворюються з форм розвитку в окови продуктивних сил. При цьому діє загальна закономірність, відкрита Марксом, відповідно до якої жодна суспільно-економічна формація не гине раніш, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона дає досить простору, а нові, більш високі виробничі відносини ніколи не з'являються раніш, ніж у лоні старого суспільства дозріють матеріальні умови їхнього існування (див. там же). Перехід від однієї суспільно-економічні формації до іншої відбувається через соціальну революцію, що дозволяє вирішити антагоністичні протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами, а також між базисом і надбудовою.

Матеріалізм дозволив знайти загальні, повторювані риси в соціально-економічному розвитку країни і дав підставу відносити їх до визначеного суспільного типу, названій суспільно-економічною формацією. Підставою, по якому можливо зробити таку типологізацію, є спосіб виробництва як матеріально-економічна основа суспільства, що визначає всю його внутрішню структуру. Поняття суспільно-економічної формації відбиває підпорядкованість усіх суспільних явищ матеріальним відносинам виробництва.

Матеріалістична філософія переборола цей суб'єктивізм тим, що з усієї сукупності суспільних відносин виділив виробничі відносини як головні і визначальні, як об'єктивний критерій для розрізнення визначених ступіней розвитку в суспільному житті.
59.Філософське осмислення сутності цивілізації

Поняття "цивілізація" (від латинського civilis — громадський, державний) з'явилося в середині XVIII ст. і часто вживалося з поняттям "культура" як його синонім для позначення сукупності якісно визначених (специфічних), локалізованих в історичному просторі й часі матеріальних та духовних надбань тих чи інших народів. Учені-історики, наприклад, розглядають як якісно специфічні такі соціально-культурні утворення: антична цивілізація, елліністична цивілізація, цивілізація майя та ін. У даному випадку поняття "культура" і поняття "цивілізація" вживаються як тотожні. Поняттям "цивілізація" активно користувались французькі просвітителі, називаючи цивілізованим суспільство», яке ґрунтується на засадах розуму, гуманізму і справедливості. Згодом цим терміном стали позначати високий рівень розвитку матеріальної і духовної культури західноєвропейських народів.К. Маркс та Ф. Енгельс пов'язували з поняттям "цивілізація" техніко-технологічні та організаційні завоювання суспільства для позначення вищої після дикості і варварства* історичної епохи, пов'язуючи її формування з поглиблення», суспільного поділу праці, появою класів та держави.Наприкінці XIX — у XX ст. поняття цивілізації з ініціативи німецького філософа Освальда Шпенглера вживається для позначення етапу занепаду культури. Історія людства розглядається ним як співіснування відокремлених культур-організмів, кожен з яких має свої "душу" і "долю", проходить у своєму розвитку певні стадії: самозародження, зростання, старіння та смерті.

Подібне тлумачення цивілізації дав також відомий англійський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі “Зіткнення цивілізації”. Він обґрунтував концепцію коловороту локальних цивілізацій, які проходять у своєму розвитку і падінні однакові фази: народження, зростання, катастрофи, розкладу і загибелі. Кожна цивілізація має неповторну систему цінностей, норм, правил суспільного та індустріального життя.
60.Основні концепції розвитку цивілізації (культури)

Засновником сучасної філософії історії вважається німецький філософ Освальд Шпенглер (1880 – 1936). Історичне мислення – важ­лива складова філософського освоєння світу. Перші ідеї філософсь­ко -історичного пізнання ми бачимо у Платона і Арістотеля (проек­ти ідеальної держави). У середньовіччі – Августин Блаженний, Фома Аквинський розробили цілісний погляд на призначення історії, але з теологічної точки зору. Так як Бог є причиною історичних проце­сів, то таємниця історичного пізнання і діяльності розпізнається через його діяння. В 17 столітті М. Кондерсе, И. Гердер розгляда­ли закономірності розвитку всесвітньої історії.

З розвитком цивілізації, все більше виникає необхідністьзро­зуміння сучасного за допомогою минулого. А. Тойнбі (англ. філо­соф) видвинув концепцію локальних цивілізацій. За його словами, вся історія це виникнення і взаємодія між собою цивілізацій. Кри­терієм цивілізації – виступає релігія, яка панує, синтезує і на­дає духовного імпульсу до життя. Життєздатність визначається жит­тєздатністю релігії.

В 20 столітті діє концепція – технічного детермінізму, який має два напрямки:

1) технократична концепція – позитивне відношення до техніки і розвиток суспільства  (Д. Белли, З. Бзежинський, А. Тофлер,

У. Ростоу). Вихідна теза – техніка розкриває перед людством нові горизонти і в майбутньому подолає негативні свої наслідки, що привиде до небувалих звершень в історії людства;

2) технофобія – негативне ставлення до розвитку техніки ( Хайдеггер, його ідеї використовує рух “зелених”). Вихідна теза – техніка привиде людство до загибелі, виникнуть проблеми, які людство не зможе вирішити.

У. Ростоу в праці “Стадії економічного росту” (некомуністич­ний маніфест) розглянув п’ять стадій розвитку суспільства:

1) традиційне суспільство (період від зародження до епохи Відродження);

2) підготовка зрушення (епоха Відродження);

3) зрушення (охоплює період від 17 до 19 століть);

4) індустріальна (сер. 19 – сер. 20 ст. );

5) постіндустріальна (деякі країни з другої половини 20 ст. )(суспільство масового споживання). Кожна людина, яка прикла­дає зусилля до праці, може мати все.

А. Тофлер в історії людства виділив три революції:

1) аграрна;

2) технічна (науково-технічна, машина) – період 19-20 ст. ;

3) технологічна (третя хвиля). Вона пов’язана з революційни­ми зрушеннями, пов’язаним, не руйнуючи природній баланс, дозволяють отримувати все.
61. Цінності як філософська категорія

У світі нічого не існує незалежно від людини, але виявляє себе, “спрацьовує” а лише за присутності людини, та й то не завжди, а за умови певної побудови людського буття, певного ступеня залученості людини до світу. В такому значенні йде мова про смисли. Смисли це ті точки поєднання людини зі світом, які є певним запитуванням, спрямованим від світу до людини, а разом з тим і ґрунтом можливої відповіді. Кожний смисл сам по собі є унікальним, бо за ним стоїть неповторність кожної людини й унікальність кожної життєвої ситуації. Але разом з тим є потреба віднайти й такі смисли, які були б відповідні до якихось типових, повторюваних ситуацій а зрештою й таких, які відповідали б загальній ситуації присутності людини у світі. Такі узагальнені смисли (незалежно від ступеня їх узагальненості) й є ніщо інше, як цінності.

Термін “цінність” вживається як для визначення станів духу, на основі яких робиться оцінка, так і найзначущих явищ, що вибираються як результат оцінки. Наприклад, можна сказати, що провідними цінностями певної людини є істина і добро (або престижність і комфорт), можна сказати, що у даному будинку зосереджені великі матеріальні та духовні цінності.

Цінності виступають як форми утримання й закріплення споріднених смислів. Звідси їхня скеровуюча й упорядковуюча роль у людському бутті. “бути людиною, - наголошує Віктор Франкл, - означає бути зверненою до смислу що вимагає здійснення, й до цінностей, що вимагають реалізації”. Й бути здатним відгукнутися на ці вимоги, що є життєво важливо для людини. Тільки у такий спосіб забезпечує вона своєму буттю достатність. Є для кожного з нас якась певна міра реалізації цінностей у наших вчинках, діях, переживаннях. Недотримання цієї міри ставить нас на межу людського світу, робить життя нестерпним. З цього приводу Еріх Фромм зазначає: “Відсутність пов’язаності з якими-небудь цінностями, символами, підвалинами переживається як моральна самотність; і вона так само нестерпна, як і фізична самотність”. Згадайте в якому становищі опинився колись порушник(дійсний чи уявний) правил честі – дворянської, дівочої, професійної. Таку людину просто таки виштовхували із звичайного середовищ, перестали зважати на неї як на людину.

Отже, цінності діють у людському бутті як поля взаємності. Концентруючи у собі потрібні смисли. Вони виступають ґрунтом для інтеграції індивідуальних інтересів і прагнень, для сполучення індивідуальних людських світів. У такий спосіб на ґрунті якоїсь однієї цінності або кола цінностей вибудовується певний життєвий світ і відповідний до нього духовний світ. Так, засадовими цінностями для українського козацтва були православна віра, батьківщина, воля, вірність товариству. Саме вони здебільшого визначали спосіб життя й культуру низового козацтва, що відчутно вплинуло на становлення національного характеру й культури українців.Проте цінності не тільки поєднують людей, складають ґрунт для вибудови спільного життєвого світу, але й прокладають певну межу між ними. Це й зрозуміло. Адже кожен світ – це деяка виокремлена цілісна реальність, а цілісність має бути певною мірою самозавершеною. Звідси можливість “конкуренції” між цінностями, пов’язаними з різними життєвими світами. Справа може доходити навіть до відкритої боротьби, й тоді люди проголошують, що відстоюють свої цінності, хоча насправді часто густо захищають або нав’язують іншим якраз свої життєві світи.Тут ми маємо справу з переведенням ситуаційних цінностей на рівень універсальних цінностей. Адже свобода належить до кола найзагальніших людських цінностей.Як бачимо цінності відмінні між собою за своїм статусом і за рівнем свого функціонування в людському бутті. Зокрема є ситуаційні і універсальні цінності. До останніх належать цінності, які є ґрунтом і загальною умовою розгортання такого світу, що установлюється понад конкретними ситуаціями, пропускає “крізь себе” конкретні смисли й визначає загальний вимір людського буття.
62.Типологія цінностей

За традиційною класифікацією цінності поділяють на матеріальні (цінності, які існують у формі речей — одяг, продукти харчування, техніка, храм, картина) і духовні — моральні, релігійні, художні, політичні та ін. Однак такий поділ не враховує того, що в продуктах людської діяльності матеріальне і духовне взаємопроникають і чітко розмежовувати їх неможливо. Наприклад, нелегко зарахувати єгипетські піраміди чи грецькі храми до матеріальних чи духовних цінностей. Правильніше було б, напевне, вести мову про цінності, які задовольняють матеріальні і духовні потреби. Однак і це розмежування не вичерпує проблеми, адже, куди віднести такі цінності, як душевний комфорт, мир? Тому крім цінностей, які задовольняють матеріальні і духовні потреби, виокремлюють психічні і соціальні цінності, які задовольняють відповідні потреби. Так, переживання радості, щастя, душевного комфорту, до яких людина прагне і які цінує, не належать ні до духовної, ні до матеріальної сфер. Вони є душевними, а не духовними, цінностями. Соціальні потреби також задовольняються певними цінностями — такими, як соціальна захищеність, зайнятість, громадянське суспільство, держава, церква, профспілка, партія тощо. Їх також не можна однозначно кваліфікувати як матеріальні чи духовні цінності. Однак на побутовому рівні цілком достатнім є поділ цінностей на матеріальні і духовні. При цьому матеріальними цінностями (їх іноді називають благами) вважають економічні, технічні і вітальні (стан здоров'я, екології) цінності, які задовольняють тілесне буття людини, а духовними — релігійні (святість), моральні (добро), естетичні (прекрасне), правові (справедливість), філософські (істина), політичні (благо суспільства) цінності, які роблять буття людини людським, гарантують її існування як духовної істоти.

У суспільстві існує певна ієрархія цінностей, тобто серед усіх цінностей виокремлюють провідні і залежні від них. Ця ієрархія мінлива і залежить від історичної епохи або типу культури. Так, у середньовіччі панували релігійні цінності, відчутно впливаючи на мистецтво, філософію, політику. В Новий час у класичному буржуазному суспільстві провідними були економічні цінності, які впливали на всі інші, в тому числі й духовні. У сучасному світі, крім економічних, значну роль відіграють науково-технічні, вітальні цінності. Протиставлення матеріальних і духовних цінностей позбавлене сенсу, оскільки без усіх них людина не може існувати. Однак нерідко окремі люди, навіть цілі спільноти виявляють свою зорієнтованість переважно на матеріальні чи духовні цінності. Щодо цього простежується така закономірність: чим вища моральна, правова і політична свідомість людей, тим вищий у них і рівень матеріальних благ. Безперечним є факт, що бути моральним економічно вигідно, а той, хто жертвує мораллю заради нагальної вигоди, програє не лише морально, а й економічно. Крім того, матеріалісти в онтології не завжди надають перевагу матеріальним цінностям, а ідеалісти — духовним. Наприклад, комуністи, будучи матеріалістами, цінності комуністичної ідеології ставили вище матеріальних благ, а утилітаристи, будучи ідеалістами в онтології, надавали перевагу матеріальним цінностям. Тому термін «матеріаліст» означає визнання матерії вихідною субстанцією, а не надання переваги матеріальним цінностям. З огляду на роль цінностей у житті людини виокремлюють цінності-цілі і цінності-засоби. Цінностями-цілями вважають найзагальніші життєві орієнтири, які не потребують обґрунтування, а мають значення самі по собі. Їх людина сприймає на віру, вони є очевидними для неї. Такими цінностями є, наприклад, істина, добро, прекрасне, життя, кохання, щастя. Цінності-засоби втілюють у собі певну ситуативну мету, вони служать засобами досягнення інших, значиміших цілей. Наприклад, молоді люди важливим у своєму житті часто вважають одяг. Для модниць він навіть може бути самоціллю, але для більшості — засобом самоствердження, привернення до себе уваги, що також може розглядатися лише як засіб у досягненні життєвого успіху (кар'єри, кохання), а кар'єра — як засіб здобуття слави, багатства.

Цінності-цілі та цінності-засоби мають узгоджуватися між собою. Благородну мету, наприклад, не можна втілювати ницими засобами, а якщо для її утвердження потрібні саме такі засоби, то вона не є благородною.До вищих належать і вітальні цінності, адже ставлення до природи як до засобу (інструменту), як до чогось, позбавленого самоцінності, є серйозною загрозою існуванню людини.
63.Ціннісні аспекти наукового знання

Ціннісні аспекти сучасної науки привертають увагу все ширшого кола дослідників. Представлені у філософській літературі дослідження направлені на пошук витоків категорії цінності в історії філософії, розгляд взаємозв’язку наукової істини і цінності, осмислення ціннісних аспектів в межах постнекласичного типу наукової раціональності.Основним питанням аксіології науки є проблема співвідношення наукового пізнання і ціннісного мислення. Філософська рефлексія має два підходи щодо розуміння співвідношення науки і цінностей.Перший ґрунтується на тому, що наука й цінності повинні розділятися. Ця точка зору є позицією ціннісно нейтральної науки. Суть її в тому, що наукова діяльність не має ніякого відношення до цінностей, а тому ціннісні судження про науку стосуються не її самої, а різноманітних зовнішніх факторів. Теза про ціннісну нейтральність науки поширюється від принципу Д. Юма, згідно з яким твердження про те, що існує, і про те, що має бути, – логічно різнопланові. Якби ця теза могла себе сповна реалізувати, то ми б отримали повну автономію науки й позбавили науковців обговорень питань цілей, змісту їх дій.Другий твердить про те, що цінності так чи інакше проникають у процес наукового пізнання. І тут можна привести ряд аргументів.

1) Становлення науки Нового часу було тісно пов’язано із моральними принципами.

2) Саме наукове пізнання містить ціннісні установки, адже когнітивні регулятиви також можна вважати параметрами ціннісного мислення. Так, наукова раціональність регулюється такими нормами як експериментальна перевірка, простота, прикладна значимість та ін.

3) Вчений, дослідник є людиною, частиною суспільства, а не абстрактним суб’єктом чистого пізнання. Йому притаманні загальнолюдські обов’язки громадянського й морального характеру.

4) Неможливо ізолювати інструментальне мислення від цілей та цінностей. У ході наукового пізнання відбувається взаємопроникнення різних рівнів суджень, у т. ч. і ціннісного.

Процес аксіологізації очевидно ще більше поширюється в сучасній науці, яка зазнає постійних кардинальних змін. Проявляються ці зміни в новітніх технологіях, нових формах життя, способах світобачення і світорозуміння, глобальних небезпеках.

Сьогодні завдяки сучасним технологіям, зокрема, глобальній інформаційній мережі Internet ми маємо доступ до надзвичайно швидкого отримання нової інформації. «Новизна» інформації є цінністю. Крім того, варто відзначити величезний інформаційний потік знань, у масиві якого розібратися не під силу жодній освіченій людині. Диференціація знань набула колосальних розмірів, і кожен із сучасних науковців є фахівцем у достатньо вузькій галузі наукового знання. Це призвело до того, що науковці різних галузей, а то й однієї не розуміють один одного.

Виходом із цієї ситуації має стати намагання до інтеграції, об’єднання, проведення трансдисциплінарних досліджень. Сучасну науку характеризує «холістична тенденція, в рамках якої посилюється інтеграція наукових досліджень на полях полідисциплінарного дослідження і культивується особлива цінність – здібність нелінійно і цілісно мислити».Ідея цілісності не є новою. Вона відома в історії філософської думки і є близькою Платону, Аристотелю, Г. Лейбніцу, Г. Гегелю, В. Вернадському та ін.Людство розпочинало свій шлях пізнання світу ніби керуючись концепцією цілісності. Перші кроки розвитку знань якраз характеризувались злитістю суб’єкта й об’єкта. На початковому етапі накопичення знань людина і світ, суб’єкт і об’єкт були єдиним неподільним комплексом, де не виникало необхідності в демаркації наукових галузей. Його називають сьогодні додисциплінарним. Другий етап характеризувався наростанням дихотомії людини і світу, жорстким розмежуванням суб’єкта і об’єкта. На цьому етапі координація відносин у суб’єкт-об’єктній системі спочатку здійснювалася у формі моделі розвитку науки, де об’єкт виступав «об’єктивною реальністю, даною нам у наших відчуттях», впливав на суб’єкт і багато в чому визначав його (класична модель), а згодом реалізовується в іншій моделі, у якій суб’єкт «бере верх» над об’єктом (некласична). Наука в цих умовах зазнає поділу на різноманітні, нерідко малоузгоджені між собою дисципліни. Цей етап, що отримав назву дисциплінарного, вчені переживали як тимчасовий і «компромісний». Підтвердженням цього було те, що тут завжди існувала ідея «возз’єднання», основні успіхи якої пов’язані були, найперше, зі спробами фізикалізму. Але в наслідок того, що його інтегративні можливості вичерпались, започатковується новий синтез суб’єкт-об’єктної парадигми, у якій суб’єкт і об’єкт постають такими, що вже впливають один на одного і взаємно потенціюють один одного. На цьому (постдисциплінарному) етапі розвиток знань ніби повертається до власних сакральних джерел, але вже на якісно новій основі. «Відродження світорозуміння на новій основі компліментарності, взаємної доповнювальності раціональної та ірраціональної складових процесу пізнання світу, постає в якості одного із елементів діалектичної тріади, як ціле, де усе пов’язано з усім. Будується цей процес на «збагаченій» науковій парадигмі з відповідною постнекласичною методологією наукового пошуку. Стрижневою ідеєю цього складного процесу стає концепція цілісності як важливий методологічний принцип синтезу знань, який започатковує перспективу формування «єдиної» науки».На постдисциплінарному етапі розвитку знань відоме протистояння «класичне – некласичне», «природничонаукове – гуманітарне» втрачає свою непримиренність і рухається в спільному напрямку до постнекласики, сутнісною ідеєю якої є приборкання невтримного розсіювання знань, розщеплення людини і повернення до засад універсальності освіти та розвитку холістичного мислення.Такі зміни в науковому пізнанні відповідно спричиняють зміни в освіті. Для реалізації програми «виховання» такої постнекласичної цілісно мислячої людини в освіті мають пріоритетами виступити принципи розуміння та співробітництва.
64.Роль цінностей в житті людини і суспільства

Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів, одним із факторів розгортання політичної історії. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини.

Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності — осеред­ком духовного життя суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що — антицінність. Люди, що поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, об'єднуючись у політичній, економічній боротьбі, спря­мовуючи, таким чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплю­ють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних скріп в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у формі соціально-політичних іде­алів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій, надцінних ідей, на зразок на­ціональної ідеї. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духов­но-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості й орга­нізованості його членів.

Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів поведінки і досвіду людей. Спочатку вони з'являються як сукупність звичок, прийомів людського побуту, специфічні форми поведінки, що передаються від покоління до покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. З часом ці прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких нормативних утвореннях, як традиції, обряди, звичаї, ритуали. В подальшому вартісні взірці транслюються, зберігаються і передаються через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо. Підсумком і метою тривалого прищеплювання ціннісних якостей є формування людської психології, ментальності, способу життя членів у погрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі.

Об'єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси й емоційні пережи­вання утворюють єдиний феномен цінності. Можна визначити цінність як об'єктивну значимість явищ, ідей, речей, зумовлену потребами й інте­ресами соціального суб'єкта. Але цінністю є не тільки наше ставлення до об'єктивних речей, а й предмет, який знаходить потреба для свого задоволення, отже, це — функція предмета задовольняти наші потреби. Маючи таку складну будову, цінності в процесі діяльності виконують роль останньої підстави вибору цілей і засобів реалізації діяльності.

І ціль, і цінність виступають регуляторами діяльності, проте між ними є відмінність. Ціль також має важливе значення в процесі діяльності. Вона ідеально містить у собі майбутній результат діяльності, таким чи­ном спрямовуючи й організуючи весь діяльний процес. Як така спону­кальна сила, ціль є складним інтегральним об'єднанням знань, волі, емоцій, цінностей, а на відміну від цінності вона є технологічним утво­ренням, елементом проективної свідомості і завжди викликає доцільну дію. Цінність же зберігає елемент нездійсненності, недосяжності і завдя­ки цьому духовної піднесеності.

Важливе значення проблема формування цінностей має для розвитку України в умовах формування її державності, в атмосфері руйнування колишніх пріоритетів у політиці, економіці, особливо в духовному житті нації; віднайти чіткі методологічні підстави до формування нової духовності народу, гуманістичних засад образу України в XXI ст.
65.Філософське розуміння культури

Перший метод філософського осмислення культури — рефлексія — це прагнення до остаточної усвідомленості своїх дій, тобто налаштованість на виявлення смислу подій та їхнього зв'язку між собою. У широкому розумінні смисл є мірою долучення людини до певних явищ, подій, ситуацій. У спеціальному (вузькому) розумінні, смисл - це та повна інформація, яка потрібна для виділення предмета дослідження з Універсуму.

Другий — герменевтика — метод філософування, центром якого є тлумачення, розуміння текстів. Предметом найчастіше є текст, його розуміння, витлумачення, інтерпретація. Головне питання герменевтики можна сформулювати у двох варіантах: як можливе розуміння і як влаштоване те буття, сутність якого полягає в розумінні. Головна теза: існувати — означає бути зрозумілим, де розуміння є засобом буття людини у світі.

Третій метод — компаративістика — порівняльно-історичний метод філософського осмислення культури. Із всіх здобутків культури, створених людьми, потрібно виділити лише те, у чому глибинні якості та можливості людини виявились із максимальним ступенем повноти, досконалості і виразності. Тут вже йдеться не просто про цінності та способи діяльності, а про виведення людської діяльності і самої людини на певну за даних обставин граничну межу своїх можливостей як інтелектуального, так і матеріально-діяльного плану.

Четвертий метод — структуралізм та лінгвістичний аналіз — це напрями у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов'язані з виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, які зберігають свою стійкість при всіх перетвореннях та змінах. За такого підходу досліджуване явище чи процес розглядають як цілісну систему, яка складається з різних підсистем, що, зберігаючи свою індивідуальність, не втрачають свого зв'язку з цілим.

Унаслідок використання цих методів філософського осмислення культури ми отримуємо цілісний образ культури в системі світових реалій. Людина, яка мислить по-філософському, уявляє світ як ціле, що дає можливість визначити основні тенденції його розвитку, а також співвіднести своє життя з цими тенденціями і зрозуміти своє місце в цьому розвитку.
66. Проблема розвитку культури

У процесах розвитку суспільства особливе місце належіть культурі. Саме вона є першопочатком і вершиною людських діянь. Одже, про культуру можна сказати, що вона рівнозначна соціальнос­ті, бо людина, як соціальна істота існує лише в умовах культурн­ого середовища.

Термін “культура” використовується людством віддавна. Спо­чатку він розглядався в значенні вирощування сільскогосподарьских рослин, пізніше – в переносному розумінні як вирощування розуму, тобто виховання людини.

Культура є одним з об’єктів вивчення філософії. На зміст ці- єї категорії суттєво впливає рівень суспільно-історичної практики. Ступінь пізнання культури залежіть від розвитку її соціальних функцій, повноти їх прояви в суспільному житті. Забезпечуючи сус­пільство, розвиваючи себе, людина забезпечує функціювання культу­ри, її вдосконалення. Таким чином культура визначається, як ство­рене й накопичене людством богатство (матеріальне і духовне).

Культура – явище цілісне. В будь-якому прояві міститься ма­теріальне й духовне начала. Твори мистецтва потребують матеріаль­них витрат дял їхнього створення й існують у матеріальній формі – у вигляді картин, книжок, скульптурних зображень. В той час в кожному матеріальному предметі реалізовані ідея, знання.

Культурний розвиток держави неможливий без охорони її історичної спадщини. Архітектурні пам’ятки минулих епох, що збереглися до нашого часу – є національною гордістю кожної нації.
67.Співвідношення культури і цивілізації

У соціології під культурою в широкому змісті розуміють специфічну, генетично не наслідувану сукупність засобів, форм, зразків і орієнтирів взаємодії людей з середовищем існування, які вони виробляють у спільному житті для підтримки певних структур діяльності й спілкування.

У вузькому значенні культура трактується як система колективно поділюваних цінностей, переконань, зразків і норм поведінки, властивих певній групі людей.

Культура розглядається в соціології як складне динамічне утворення, що має соціальну природу й виражається в соціальних відносинах, спрямованих на створення, засвоєння, збереження й поширення предметів, ідей, ціннісних поглядів, що забезпечують взаєморозуміння людей у різних соціальних ситуаціях.

Поняття «культура» тісно стикається з поняттям «цивілізація», часом їх навіть ототожнюють.

Цивілізація розуміється вченими удвох значеннях. У першому випадку — як історична епоха, яка прийшла на зміну «варварству», що знаменує вищий етап розвитку людства.

У другому випадку цивілізацію пов’язують з географічним місцем, маючи на увазі локальні, регіональні й глобальні цивілізації, наприклад, Східну й Західну. Вони відрізняються не тільки економічним укладом і культурою (сукупністю норм, звичаїв, традицій, символів), але й розумінням сенсу життя, справедливості, долі, ролі праці й дозвілля тощо.

Без суспільства як єдиного цілого культура не могла б розвиватися, тому що з його допомогою закріплюються однакові культурні зразки і їхнє відділення від домінуючого впливу інших культурних систем.

Але межі культури й суспільства не ідентичні.
68.Роль культури у формуванні духовної особистості

Культура відіграє в житті людини дуже суперечливу роль. З одного боку, вона сприяє закріпленню найбільш цінних та корисних зразків поведінки і передачі їх наступним поколінням, а також іншим групам. Культура підносить людину над світом тварин, створюючи духовний світ, вона сприяє людському спілкуванню. З іншого боку, культура здатна за допомогою моральних норм закріпити несправедливість і марновірства, нелюдське поводження.

Особистість є одним з тих феноменів, що рідко витлумачуються однаково двома різними авторами. Усі визначення особистості так чи інакше обумовлюються двома протилежними поглядами на її розвиток. Методи соціалізації особистості в кожній культурі відрізняються. Звернувшись до історії культури, ми побачимо, що в кожному суспільстві була своя ідея виховання. Сократ вважав, що виховати людину - значить допомогти йому «стати гідним громадянином», тоді як у Спарті метою виховання вважалося виховання сильного хороброго воїна.

Кожне суспільство розвиває один або кілька базисних особистісних типів, які відповідають культурі цього суспільства. Такі особистісні зразки засвоюються, як правило, з дитинства.

Однак у складних суспільствах дуже важко знайти загальноприйнятий тип особистості через наявність у них великої кількості субкультур.
69.Предмет філософської антропології

Наукові теорії, які намагались розв’язати проблему сутності людини, можна умовно розподілити на 2 напрями:

- біологічні теорії;

- теорії соціологічні.

Перші виходять з розуміння людини як частини природи і намагаються дати визначення людині як біологічному видові.

Другий вид теорій теорії соціологічні. Вони намагаються звести сутність людини до її належності до соціальної структури суспільства, виходячи з уявлення про те, що людина є частиною суспільства.(теорія Маркса)

Обидва види теорій мають спільну рису – вони намагаються зрозуміти людину як частину чогось – природи чи суспільства.(вперше – в античності).Началами людини є тіло і душа. Тіло – чуттєве видиме в людині, її фізична основа. Душа – те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись, відчувати задоволення і страждати. Життя людини відбувається в 2 площинах – матеріальній і духовній. Людина, будучи фізичною істотою, живе згідно з законами матеріального світу.

Дух є осередком мислення та дії людини.