філософія. Проблемне поле філософії

• Название: Проблемне поле філософії
• Анкор: філософія.doc
• Дата: 12.12.2017
• Размер: 442.5 Kb.
• Имя файла: філософія.doc
• Тип: Документы; #10922
• страница: 6 из 8

48. Принцип розвитку і його пізнавальне значення.

Принцип розвитку вказує на те, що матерія не просто існує і рухається в просторі й часі, але й змінюється в певному напрямі (це ж стосується і духовного життя). Принцип розвитку перебуває у тісному звязку з принципом взаємозв'язку. Останній, у свою чергу, вказує на те, що все в світі перебуває в постійному взаємозв'язку.

Адже зв'язки існують завдяки руху (переносу матерії, енергії, інформації), а рух, у свою чергу, реалізується у взаємозв'язках. У поняттях зв'язку більше виражений статичний момент, а у взаємодії - динамічний. Взаємодія призводить до руйнування, а в кінцевому підсумку - до перетворення чогось у щось. Нове завжди зберігає зв'язок зі старим. Без цього нема й розвитку. Тобто останній включається у зв'язок як необхідний момент, як цілісний внутрішньо пов'язаний процес само перетворення предмета. Ключ до розуміння зв'язків, якими характеризується будь-яка система, лежить в основі того процесу розвитку, результатом якого вона е. В свою чергу, зв'язки, взаємодії, що лежать в основі цієї системи, є основою й передумовою ЇЇ подальшого розвитку. Поняття розвитку набуває конкретного змісту, коли розглядається як внутрішньо обумовлений ряд, як послідовність системно-структурних перетворень, як перехід на нові рівні цілісності. При цьому диференціація тієї відносно простої основи - "тотожності", - з якої починається розвиток, супроводжується і доповнюється інтеграцією (відтворенням цілісності на вищих рівнях).

Загалом можна сказати, що зміст цього принципу є наслідком визнання розвитку, тобто змін особливого роду, які мають визначену спрямованість, незворотний характер, тенденцію до сходження від простого до складного, від нижчого до вищого. Це не прості зміни, а внутрішньо суперечливий процес, який не виключає й руху назад, супроводжується тимчасовими відхиленнями в той чи інший бік. Це зміни, які характеризуються поєднанням поступальності й наступності, подоланням старого новим, народженням нового. Вони відрізняються від еволюціоністського розуміння розвитку, при якому останній зводиться лише до збільшення чи зменшення одного й того ж. В еволюціоністській концепції розвитку в тіні залишається саморух, його рушійна сила, його джерело, його мотив. Діалектична концепція розуміє розвиток як єдність протилежностей, як взаємодію між ними. Вона пояснює рух як саморух, а розвиток - як саморозвиток.
49. Єдність теорії та практики як принцип пізнання.

Принцип єдності теорії і практики. Послуговування цим принципом зумовлене особливостями відносин людини зі світом. Вона не пристосовується до природи, як тварина, і не перебуває на споглядальних, теоретичних позиціях стосовно неї, а активно діє, і ця її діяльність є способом і формою ставлення до об'єктивного (природного, суспільного) світу. Діяльність людини полягає в теоретико-практичному освоєнні, перетворенні зовнішнього світу. Тому теорія і практика є нерозривно пов'язаними і взаємозумовленими гранями життєдіяльності людини.

Принцип єдності теорії і практики розкриває діалектику руху людського знання до істини, констатує визначальну роль практики в процесі пізнання, яка є критерієм істинності теоретичних положень. Відповідно теорія, що не спирається на практику, виявляється абстрактною, безплідною, а практика, яка не спрямовується теорією, — стихійною, не має необхідної цілеспрямованості та доцільності. Саме в цьому полягає єдність теорії і практики. 
50. Істина та її критерії.

В історії філософії існувало існувало 2 підходи щодо розуміння істини:

1) онтологічний (всі ідеалістичні погляди). Згідно онтологічного підходу істина – частина буття або буття в своїй повноті, тобто незалежна від субєкта реальність.

2) гносеологічний. Істина – характеристика знання, яка не існує в відриві від нього, а отже і від субєкта, який цими знаннями володіє.

Класична (кориспондентська) концепція, яку започаткував ще Арістотель, визначала: істина – це відповідність наших знань дійсності.

Критерії істини:

1)обєктивність – незалежність змісту істинного знання від людини, 2)абсолютність – вичерпність, повнота, безумовність та остаточність знання,

3) відносність – включає моменти, які з розвитком пізнання і практичної діяльності будуть змінюватися, поглиблюватися, уточнюватися, замінюватись іншими,

4) процесуальність - істина існує як сам процес пізнання від менш досконалого до більш досконалого. Гегелю належать слова: «Істина – це процес»,

5) конкретність – абстрактних істин не буває. Кожне положення проектується на ті історичні умови, за яких вони отримані,

6) практична діяльність – це основний критерій.

Некласичні контрацепції :D істини:

1) конвенціональна. З лат. «convenzions» - домовленість. Трактує істину як результат домовленості між членами наукового співтовариства.

2) прагматистська. Прагматизм, як напрям філософії, виник у 70-х р. ХІХ ст. в США. Його засновник Чарльз Пірс звинуватив попередню філософію у відірваності від життя. Прагматистська філософія зазначає, що істина – це корисність. 3) когерентна (системна). Істинне те знання, яке вписується у вже існуючу систему наукового знання. 4) екзестенціалістська. Істинне є знання, яке сприяє творчій самоорганізації і стимулюють духовний ріст особистості.

Некласичні концепції дають істині такі характеристики:

1) простота. З двої теорій вважається істинна та, що пояснюється простіше,

2) краса. Гарна, внутрішньо узгоджена теорія не може бути хибною,

3) корисність.

Напротивагу знанню істинному може існувати знання омани, хиби або заблудження. Омана – такий зміст людських знань, в якому дійсність відтворена неадекватно. Це ненавмисне спотворення знань в уявленнях суб’єкта.
51. Особливості соціального пізнання.

Соціальне пізнання – це пізнання людьми суспільства, інших об’єктів соціальної реальності, а також самих себе, своїх потреб і інтересів, цілей і бажань. Як таке, соціальне пізнання є одним із структуроутворюючих елементів процесу пізнання, характеризуючись наявністю не лише загальних, спільних з ним ознак, але й притаманних йому особливостей:

1) має об’єктивний характер і не залежить від волі і свідомості не лише окремої людини, але й всього людства.  Воно є необхідною умовою адаптації людини до світу людей, соціального буття, соціальної реальності, у якій вона з'являється на світ і в умовах якої відбувається її життєдіяльність.

         Як і пізнання в цілому, соціальне пізнання постає у якості процесу взаємодії суб’єкта і об'єкта для одержання знань про об’єкт, Внаслідок цього в ньому можна виділити три компонента:  суб'єкт соціального пізнання, об’єкт соціального пізнанняісоціальне знання як результат взаємодії суб’єкта і об'єкта соціального пізнання. 

         2) носить суспільно історичний характер.

         Результатом процесу соціального пізнання, як і пізнання в цілому, є знання – суб’єктивний образ соціальної дійсності і, до того ж, не копія, а ідеальний образ, що є діалектичною єдністю суб’єктивного і об’єктивного.

         Соціальна реальність, як один з елементів об’єктивної дійсності, підпорядкована всім загальним законам і закономірностям розвитку останньої. Але, з іншого боку, як особлива, специфічна частина об’єктивної дійсності, буття, соціальна реальність, соціальне буття характеризується своїми, притаманними лише йому закономірностями. Цим обумовлюються особливості його пізнання.

         Про що йдеться? Перш за все про те, що соціальні явища являють собою вищу форму руху матерії, значно складнішу за природні. До того ж закони розвитку суспільства проявляють себе не так явно, як закони природи.

         Особливість соціального пізнання полягає також у тому, що при його здійсненні треба враховувати специфіку соціальних зв’язків, які виражають взаємовідносини поміж  мислячими істотами, що здійснюють не лише матеріальну, а й духовну діяльність.

         Далі. Говорячи про соціальне пізнання, не можна не враховувати і те, що в процесі його соціальна реальність «осмислюється як єдність протилежностей: з одного боку,розвиток суспільства як єдиного соціального організму, а з іншого – розвиток особистостей, людей, що різняться за своїм соціальним станом, походженням, культурою, рівнем освіченості, діють     у певних культурних традиціях, мають свою історію і психологію»¹.

         Важливою особливістю соціального пізнання є і та обставина, що суспільство виступає одночасно і як суб'єкт, і як об’єкт  пізнання: люди своєю діяльністю самі творять свою історію, вони ж і пізнають її.  «Така тотожність об'єкта і суб’єкта, – як справедливо зазначає С.Крапивенський, – не  може бути оцінена однозначно.  З одного боку, вона має позитивне значення, оскільки процеси, що протікають у суспільстві, найбільш близькі суб’єкту, який пізнає, за його безпосереднім  та опосередкованим життєвим досвідом, що сприяє глибокому осмисленню і правильному пізнанню цих процесів.  Але, з іншого боку, у сукупному суб’єкті пізнання представлені різні, іноді діаметрально протилежні, волі, інтереси,цілі. В результаті і в самі історичні процеси, і в їх пізнання додається вагомий елемент суб’єктивізму»².

         Соціальне пізнання завжди зв’язане з соціально-класовими інтересами, з ціннісно-особистісним відношенням суб’єкта до досліджуваної ним проблеми.

         І ще про одну особливість соціального пізнання.  Вона знаходить свій вираз у особливому зв’язку його з практикою: соціально-гуманітарні науки не тільки використовують практику в процесі пізнання, а й розкривають сутність практики як соціального явища, зміст поняття, що його позначає, форми його прояву, закономірності розвитку.
52. Натуралістичний підхід у дослідження суспільства.

Натуралістичний підхідоголошує суспільство продовженням природних і космічних явищ. Воно залежно або від ритмів Космосу, сонячної активності, або від особливостей природнокліматичного середовища, або від еволюції природної організації людини (концепції О. Чижевського, Л. Гумілєва, Л. Мечникова та інших).

Натуралістичний філософський принцип вимагає роз'яснення соціальних явищ винятково дією природної закономірності: фізичної, географічної, біологічної та ін. Натуралістичний філософський принцип вимагає роз'яснення соціальних явищ винятково дією природної закономірності: фізичної, географічної, біологічної та ін. Французький соціаліст-утопіст Шарль Фур'є, наприклад, намагався створити соціальну науку, виходячи із законів всесвітнього тяжіння Ісаака Ньютона. Завдання свого жит­тя він бачив у формуванні соціальної теорії як частини теорії всесвітньої єдності, що ґрунтується на принципі тя­жіння за пристрастю, всезагальною закономірністю, що обумовлює природну схильність людини до якого-небудь виду колективної праці. Найвищі форми буття натуралізм зводить до нижчих. Так, людину зводив до рівня суто при­родної істоти. Такий підхід притаманний всім формам ме­тафізичного матеріалізму. Основна помилка полягала у приниженні людської активності і заперечення людської свободи. Справді, якщо суб'єкт розглядається тільки як природне явище, розчиняється у природі, позбавляється якісної визначеності, це неминуче приводить до жорсткого включення людської поведінки у ланцюг природних причин та наслідків. Тут вільній волі не залишається місця, а кон­цепція соціальних подій неминуче набуває фаталістичного забарвлення. Заперечуючи свободу і принижуючи духовну суть людини, матеріалізм стає антигуманним, ворожим людині. Так, у системі Томаса Гоббса свободі відводиться надто скромне місце. Свобода розглядається лише модифі­кацією необхідної причини. У праці «О свободе и необхо­димости» Томас Гоббс саме так й висловлює думку: «Кож­на добровільна дія є вимушеною», а «всі дії необхідні».

Ще одна вада натуралістичного підходу до суспіль­ства — те, що людина уподібнюється соціальному атому, а суспільство — механічному агрегату індивідів-атомів, що зосереджуються винятково на власних інтересах. Механі­цизм органічно випливає з натуралізму і стає теоретичним обґрунтуванням індивідуалізму, анархізму та егоїзму. Ін­шими словами, натуралізм тлумачить людину вульгарно-матеріалістично, помічає в ній лише природну субстанцію, що дійсно має місце. В результаті і людські зв'язки набу­вають природності. Суспільство визнається, але як цемен­туючий початок, береться або користь теорії просвітників XVII — XVIII ст., або статева любов (Людвіг Фейєрбах). І хоча натуралісти постійно говорять про індивіда, між тим немає розуміння ні індивіда, ні суспільства, тому що су­спільство у натуралістичній філософії характеризується лише як всезагальність, що зв'язує множину індивідів тіль­ки природними узами. Але якщо людину з людиною зв'язу­ють лише природні узи, то кожен має захищати свою при­роду проти існуючих моральних принципів, тому що прин­ципи моралі не виходять з природи людини. Теоретичне обґрунтування егоїстичної життєвої позиції зробив німець­кий філософ, молодогегельянець Макс Штирнер (Каспар Шмідт) у книзі «Единственный и его собственность», а вну­трішню порожню життєву позицію, мабуть, краще за всіх розкрив Тарас Шевченко у поемі «Сон».
53. Критичний аналіз ідеалістичного розуміння суспільства.

Ідеалізм на відміну від натуралістичних концепцій занадто одухотворяє людину, відриває її від природи, перетворюючи духовну сферу суспільного життя на самостійну субстанцію. Таке розуміння історії виникає як результат абсолютизації духовного фактора у людському бутті.

Практично це означає дотримуватись просвітницького принципу: думка владарює світом. Зрозуміло, ідеалізм у принципі не заперечує об'єктивний фактор в історії. Але якщо з точки зору натуралізму розвиток суспільства повністю визначається дією законів природи, то в ідеалізмі функцію творчого початку, соціального першоруху виконує або світовий Розум (об'єктивний ідеалізм), або не визначена нічим людська, насамперед, духовно-вольова активність (суб'єктивний ідеалізм). Світовим Розумом у філософію привноситься фаталізм (що має місце і в натуралістичному матеріалізмі); духовно-вольова активність обґрунтовується суто суб'єктивістським розумінням історичного ходу.

У деяких ідеалістичних системах, наприклад, у кантіанстві і російській релігійно-моральний філософії, є позитивний початок у підході до людини і історії, обґрунтовується свободою суб'єкта, його творчої активності. Як би не розумілась духовність, ніхто не мислить її без моральності, а моральність же передбачає наявність свободи. Духовно-моральною може бути тільки вільна людина. Тому потрібно перемогти вузькі рамки натуралізму, економічного матеріалізму і технократизму та повернутися до гуманістичних цінностей. А це передбачає засвоєння всього багатства духовних традицій. Так, Іммануїл Кант на відміну від просвітників принципово по-новому підійшов до обґрунтування соціального буття Людини. Наївному оптимізму натуралістичної етики з її центральним принципом користі протиставляється концепція самоцінності людської особи, а з постулатів практичного Розуму виходить на перше місце Свобода. На думку Іммануїла Канта, Людина як моральна істота не потребує жодних примусів, тому що дійсно моральний мотив породжується вільним волевиявленням особи. Такий мотив полягає в тому, щоб людина виконала моральний обов'язок, не очікуючи компенсації ні в цьому, ні в іншому світі.

Негативні наслідки ідеалістичного розуміння суспільства полягають у відриві слова від діла, теорії від практики, ідеалу від інтересу, формування відчужених фетишистських форм свідомості, що починають панувати над людьми. Інакше, ідеалістичне розуміння історії небезпечне тим, що породжує соціальну міфологію і приречує соціальні суб'єкти, що потрапили під вплив міфу, на погоню за міражами. Коли символ панує над буттям, будь це образ світлого майбутнього, ідеального наукового знання або всемогутньої техніки, мета неодмінно підмінюється засобом, а мудрість — Розумом. Сучасна наука пішла на зближення з технікою і відокремилася від людини. Проте живою культуру робить моральність, а не культ науки та техніки, що спустошує її, впливає на неї. Що ж до диктатури соціального ідеалу, відірваного від життя і навіть такого, що їй протистоїть, то результати панування у суспільній свідомості таких ідеалів-міражів добре відомі людству XX століття. Це й концепція створення загального благоденства у США, і побудова розвинутого соціалізму в СРСР, і різноманітні теорії конвергенції двох систем та ін. Ідея лише тоді добра, коли осяяна сенсом людського буття. Поза такою заданістю ідея стає інтелектуальним безумством.
54. Сукупність діалектико-матеріалістичного розуміння суспільства.

На початку XX ст. діалектико-мате-ріалістичне тлумачення розвитку стало адекватним, методологічною та світоглядною основою розуміння процесів, що відбуваються в природі, суспільстві, пізнавальній діяльності людини. Але в 30-70-х роках догматизація та канонізація самої ідеї діалектики, що мала місце в офіційному діалектичному матеріалізмі, завдала шкоди діалектиці як загальній теорії розвитку. Згортання філософських дискусій, ігнорування фактів та тенденцій, що не повністю відповідали абсолютизованим та догматизованим законам діалектики, поступово вели до їх схематизації. Закони діалектики перетворювались в щось «безумовно вірне» і тому банальне і практично безпорадне (непотрібне). Діалектика перетворювалась, по суті, в систему вірувань.

Раціональний підхід до матеріалістичної діалектики мав виходити з того, що її значення не слід ні надмірно перебільшувати, ні надмірно применшувати. Адекватна оцінка її реального значення в філософській культурі передбачає, насамперед, відмову від будь-яких ідеологічних упередженостей, з одного боку, та усвідомлення того, що в сучасних умовах матеріалістична діалектика не може претендувати на роль універсальної онтологічної концепції - з другого. І це обумовлено, насамперед, тим, що в межах класичної концепції діалектики - і ідеалістичної, і матеріалістичної - розвиток тлумачиться як поступальний та безальтернативний. Вважається, що пройдене є лише історичний інтерес. Якщо і є повернення до минулого, то діалектичне зняття попереднього стану і є нова основа. Якщо і є альтернативи, то лише випадкові відхилення від магістральної течії, підпорядковуються їй, що визначається об'єктивними законами універсуму. Всі альтернативи кінець-кін-цем знаходяться, зливаються, поглинаються основною течією подій. Розвиток розуміється як процес, що здійснюється за законами залізної необхідності, проходячи певні стадії та здійснюючись поза людиною.
В другій половині XX ст. наука вносить суттєві корективи в розуміння процесу розвитку, і це з необхідністю передбачає розробку сучасної філософської концепції розвитку. Та, звичайно, нема сенсу повністю відкидати діалектичну традицію в філософії: діалектика має досить тривалу і цікаву історію та здобутки. Багато дечого в змісті класичної діалектичної теорії розвитку не втратило конструктивного значення й в сучасності. Не можна заперечувати плідності деяких ідей, що розвиваються в руслі діалектичної традиції, наприклад, ідею взаємозв'язку кількісних та якісних змін, еволюції та революції, недоцільно відкидати конструктивну ідею розгляду об'єктивних суперечностей як стимулів розвитку в власне діалектичному сенсі. Всі ці, безумов-новажливі ідеї конструктивно розглядаються в межах сучасної філософської концепції розвитку.
55.Культурологічна концепція

Під культурологічними концепціями розуміють певну систему поглядів, а також спосіб розгляду і пояснення культури як специфічного феномену або будь-якого культурного явища чи процесу. В основі культурологічної концепції знаходиться певна керівна ідея, конструктивний принцип вивчення артефактів культури та організації дослідницької діяльності. До найбільш відомих з них належать концепції М. Я, Данилевського, А. Тойнбі, О. Шпенглера, П. Сорокіна, Ю. Лотмана та інших.