філософія. Проблемне поле філософії
 Скачать 442.5 Kb.
|
|
7. Специфіка філософського знання Філософія є світоглядом, але світоглядом особливим — теоретичним, тобто заснованим на розумі. Однак філософія наділена властивістю, яка виводить її за межі світогляду. Вона не обмежується поясненням світу,а й пізнає його, її пояснення ґрунтуються на пізнанні. Релігія, наприклад, не займається спеціально пізнанням світу, щоб потім давати йому своє пояснення. Її вихідні засади пояснення задані у священних книгах (Біблія, Коран та ін.). Для філософії світ завжди є проблемою. Вона постійно перебуває в пошуках істини, націлена на пізнання невідомого, просякнута пафосом пізнання. Зрештою, світ як невідоме, як проблема постав лише перед філософією. Для незрілого мислення проблем не існувало. Виникнення філософії засвідчило зрілість духу, його мужність не тільки порушувати проблеми, а й утримувати їх протягом певного часу нерозв'язаними. На цій підставі можна стверджувати, що однією з особливостей філософського знання є його спрямованість на подолання проблем, усвідомлення незавершеності процесу пізнання. У XX ст. актуальною стала проблема співвідношення філософії та ідеології. Марксизм, наприклад, однозначно зводив філософію до ідеології, інші течії перебувають на протилежних позиціях. Для з'ясування суті проблеми необхідно з'ясувати сутність ідеології, яку можна розглядати у вузькому та широкому значеннях. У вузькому розумінні ідеологія — сукупність ідей, цінностей і практичних настанов, які виражають і захищають інтереси певних соціальних спільнот — націй, класів, груп. За ідеологією приховані інтереси певних соціальних сил. Ідеологія в цьому розумінні є фактично світською релігією, де віра й відданість ідеалам домінують над розумом. Основні завдання такої ідеології полягають в об'єднанні соціальних спільнот і націленні їх на певні практичні, переважно політичні дії. Зрозуміло, що філософія має мало спільного з ідеологією в цьому розумінні. Отже, філософське мислення «вільніше» (від фактів, чуттєвості), ніж наукове, а художнє — «вільніше», ніж філософське. Це означає, що за характером відношення загального і сфери чуттєвості філософія посідає проміжне місце між наукою і мистецтвом. 8. Філософське розуміння методу пізнання. Типи методів Оскільки філософія зорієнтована на пізнання і пошук істини, її слід трактувати як процес філософування (міркування, роздумування на філософські теми), як уміння філософувати. Для філософа процес пошуку істини важить не менше, ніж сама істина. Навчання філософії полягає не в засвоєнні десятка філософських думок, висловлювань, хоч і це важливо, а у виробленні вмінь підніматись до філософських узагальнень. Таке вміння набувається в процесі читання філософських творів. Однак його можна формувати і свідомо, засвоюючи філософські методи мислення. Метод (грец. methodos — спосіб пізнання) — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи практичних проблем. Метод ґрунтується на знанні, він, зрештою, і є знанням, трансформованим у певні правила дії. Оскільки філософія є найбільш загальним знанням, то своїми методами вона намагається з'ясувати спосіб, яким набувається це знання, розкрити механізм його формування. Йдеться саме про методи, а не про один метод філософування, оскільки різна інтерпретація (тлумачення) вихідних принципів, найзагальніших понять передбачає різні методи. І в цьому теж виявляється схожість філософії та мистецтва. Філософи, як і митці, мають різне бачення загального і формують різні методи його осягнення. Діалектика. Це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого — взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Термін походить від давньогрецького dialektike — мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Недолік марксистської інтерпретації діалектики і метафізики, яка, по суті, мало чим відрізняється від гегелівської, полягає в тому, що вона, по-перше, ставила метафізику як метод на одну площину з діалектикою, а по-друге, не визнавала права на існування будь-яких інших філософських методів, крім діалектики. Діалектика плідна при аналізі таких найзагальніших понять мислення, які відтворюють універсальні властивості речей, тобто категорій. До них належать категорії «необхідність — випадковість», «простір — час», «кількість — якість», «явище — сутність», «одиничне — загальне», «частина — ціле» та ін. Феноменологічний метод. Головним своїм завданням вбачає формування понять, якими оперує філософія. На думку його прихильників, це відбувається шляхом інтуїтивного вбачання (схоплення) сутностей (загального) в одиничному. Наприклад, феноменолог визначатиме сутність живого, споглядаючи конкретну живу істоту; він змінюватиме в ній все можливе; те, що не піддаватиметься варіації (чого не можна буде змінити або відкинути) і складатиме сутність живого. Трансцендентальний метод. Запроваджений у філософію німецьким мислителем І. Кантом. Суть його полягає в тому, що визначення сущого дається через розкриття суб'єктивних умов (засад) його конституювання (формоутворення). Наприклад, коло в геометрії визначають як неперервну сукупність точок, рівновіддалених від центра, але його суть можна розкрити і через спосіб його побудови людиною (суб'єктом). Герменевтика. Цей метод набув значного поширення останнім часом. Він передбачає проникнення в смисл деяких феноменів на основі з'ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури. Скажімо, смисл поняття «живе» з'ясовується на основі функціонування його в певній культурі (в Греції, наприклад, весь космос мислився як щось живе, механістичний світогляд зводив його до механізму тощо). Дух культури (ціле) є основою розуміння окремого (частини). 9. Умогляд як метод філософського пізнання Умогляд-це історично перший метод. В момент свого виникнення ставила високі задачі дати абсолютно точні відповіді на всі загадки буття, але не маючи багажу знань. Це споглядацький метод. Умогляд, ідеалістично орієнтоване філософське мислення, що абстрагується від плотського досвіду. В., по вираженню Ф. Ст Шеллінга, «конструює» буття, намагаючись вивести всю повноту світового цілого з вихідних категорій. У історії ідеалізму виявилися два типи В. – раціоналістичний і інтуїтивістський. Перший характеризується переважанням понятійної роботи з абстракціями за типом математичного мислення, пов'язаний з вирішенням формально-логічних проблем і питань ідеалістичної діалектики. Другий тип характеризується прагненням до безпосереднього, інтуїтивного «спогляданню» ідеї як ейдоса, тобто якогось духовного образу; він також інколи грав відому роль в розвитку діалектики, проте зазвичай перероджувався в містику. Будучи переважаючим методом філософського мислення в античній філософії і пануючим в середньовічній схоластиці, В. було знехтувало Ф. Беконом, для якого «наука є дослідна наука і полягає в застосуванні раціонального методу до плотських даних», і всією матеріалістичною думкою нового часу. Див. статті Спекулятивне, Інтуїція. 10. Особливості рефлексії як філософського методу Сучасне офіційне тлумачення понять „рефлекс”, „рефлекторний”, які містяться в різноманітних тлумачних словниках, дають коротке визначення цих слів. Так, рефлекс (лат. reflexio, – відображення) – опосередкована нервовою системою відповідь організму на подразник. Рефлексія ( лат. reflexus - відображений) - усвідомлення суб'єктом того, як його сприймає партнер по спілкуванню. Рефлексія це скоріше не відображення, а звернення назад, процес самопізнання суб'єктом внутрішніх психічних актів і станів. Саме поняття рефлексія виникло у філософії і означало процес роздумів індивіда про те що відбувається у його власній свідомості. Р. Декарт ототожнював рефлексію зі здібністю індивіда зосереджуватись на змісті своїх думок, абстрагуючись від усього зовнішнього, тілесного. Дж. Локк розділив відчуття і рефлексію, визначивши останню як особливе джерело знань(внутрішній досвід на відміну від зовнішнього, заснованого на відчуттях органів почуттів). Це визначення рефлексії стало аксіомою інтроспективної психології. В даних визначеннях неадекватно переломилась реальна здібність людини до самозвітності про досліджувані ним факти свідомості, самоаналізу власних психічних станів. Рефлексія – це не просто знання або розуміння суб'єктом самого себе, але і вияснення того, як інші знають і розуміють „рефлектуючу” особу, його особистісні особливості, емоційні реакції і когнітивні (пов'язані з пізнанням) уявлення. Коли змістом цих уявлень виступає предмет спільної діяльності, розвивається особлива форма рефлексії – предметно-рефлексивні відносини. В складному процесі рефлексії дані як мінімум шість позицій, які характеризують взаємне відображення суб'єктів. Особистісна рефлексія розуміється як дослідження самою людиною своєї афектно-потребної сфери, яка виникає в процесі спілкування, причому в конфліктних ситуаціях. Здійснюючи особистісну рефлексію, людина досліджує себе як суб'єкта спілкування і отримує про себе як про особистість нове знання. Характерною рисою особистісної рефлексії є дослідження людиною свого внутрішнього світу і поведінки в зв'язку з переживаннями інших людей, учасників конфлікту. В результаті такого дослідницького процесу людина постає перед собою в новому світлі, оскільки співвіднесення своїх почуттів і переживань з почуттями і переживаннями іншої людини дозволяє їй побачити конфліктну ситуацію і себе в ній начебто з боку (децентрація), а це сприяє більш правильній оцінці власної поведінки. Рефлексія – це вміння суб'єкта виділяти, аналізувати і зіставляти з предметною ситуацією свої власні дії. З психологічної точки зору рефлексія являє собою явище багатопланове, специфічне за структурою і умовою формування. Вона охоплює такі види діяльності, як: зіставлення умов та цілей, виявлення засобів і способів перетворення об'єкта в даній ситуації, визначення (достатньо чи недостатньо) їх для досягнення цілей, розробку крокової стратегії, облік та обробка зворотної інформації. Повнота дослідження суб'єктом цих моментів при розв'язанні завдань може бути різною. Таким чином, рефлексія відіграє важливу роль в житті кожної людини на протязі всього її існування, даючи їй певні знання про себе саму та оточувальних її людей, а головне - даючи змогу та вміння подивитися у саму себе. 11. Метафізичний метод, його історична зумовленість і сутність Термін "метафізика" складається з двох частин, перша з яких означає: 1) "мета" (з грецької — між, після, через) — префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо "Фізика" — природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики". Він був уперше застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Родоським (1 ст, до н.е.), який об'єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін "метафізика" набув іншого, більш широкого філософського значення. Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика —- це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя - основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика - це концепія розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні "антидіалекти-ка" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель. Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозумним, безрезультатним. Метафізика — це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. 12. Сутність діалектичного методу пізнання Діалектика. Це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого — взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Термін походить від давньогрецького dialektike — мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Ще давні греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним міцно закріпилося значення філософського методу, який визнає єдність протилежностей, розглядає поняття і предмети в розвитку. Спосіб мислення попередніх філософів, який будувався на незмінності понять і виключенні суперечностей, Гегель назвав метафізикою. Зрештою, особливого метафізичного методу мислення не існує, тому що не існує особливих метафізичних прийомів, підходів. Метафізика — це недіалектичний, а точніше, за Гегелем, не філософський спосіб мислення. В цьому розмежуванні суто філософського методу в філософії і методу, який не піднявся до філософського рівня, і полягає суть протиставлення діалектики і метафізики у Гегеля. Недолік марксистської інтерпретації діалектики і метафізики, яка, по суті, мало чим відрізняється від гегелівської, полягає в тому, що вона, по-перше, ставила метафізику як метод на одну площину з діалектикою, а по-друге, не визнавала права на існування будь-яких інших філософських методів, крім діалектики. Філософія, як відомо, намагається сформулювати зміст найбільш загальних понять («необхідність», «живе», «прогрес», «добро» тощо), який неможливо строго послідовно вивести з досвіду чи іншим способом. Використовуючи принцип єдності протилежностей, діалектика стверджуватиме, що «необхідність — це не випадковість», «живе — не мертве», «прогрес не є регрес», «добро є запереченням зла». Завдяки такому протиставленню ці поняття набули певної змістовності. А взявши до уваги твердження, що кожне з цих понять містить у собі свою протилежність, що в необхідному є випадкове, в живому — мертве, у прогресі — регрес, у добрі — зло, розкривши особливості перетворень одного на інше, можна побачити діалектичний метод в усій його незвичайності для буденного мислення і плідності для філософського. Діалектика плідна при аналізі таких найзагальніших понять мислення, які відтворюють універсальні властивості речей, тобто категорій. До них належать категорії «необхідність — випадковість», «простір — час», «кількість — якість», «явище — сутність», «одиничне — загальне», «частина — ціле» та ін. Вони функціонують як протилежні пари, в яких зміст однієї протилежності розкривається через іншу. Однак цьому методу властиві й деякі вади. Діалектика намагається з´ясувати зміст найзагальніших понять, залишаючись у сфері самих понять (визначаючи поняття через його протилежність), реальна дійсність не береться нею до уваги. Тому Гегеля і Маркса діалектика часто приводила до висновків, неадекватних дійсності. Діалектичний метод плідний на завершальному етапі пізнання, коли зміст понять уже більш-менш сформований і потрібно лише показати їх взаємозалежність, взаємоперехід, рух. А для формування первісного змісту понять діалектиці не вистачає необхідних засобів. 13. Герменевтика як метод філософського гуманітарного пізнання Герменевтика В епоху середньовіччя метод переноситься на тлумачення Біблії. В сучасних умовах герменевтичний метод поширюється на тлумачення текстів, а під текстом розуміється не тільки в письмовому викладі, ай все те в чому людина виражає себе творить: історії, культурі. Герменевтиці надається велике значення в літературознавстві, оскільки при дослідженні будь-якого пам'ятника літератури необхідно його максимально об'єктивне тлумачення. Треба зазначити, що під текстом в герменевтиці розуміють не тільки рукописні твори авторів, а й твори мистецтва, історичні події та інші об'єкти, які «піддаються» розумінню. Процес розуміння розглядають як рух за так званим герменевтичним колом. З одного боку, текст розглядають по відношенню до епохи, літературному жанру. З іншого боку, текст є духовним життям автора, а сама його духовне життя є частиною історичної епохи. Подання тексту з цих двох позицій, перехід від загального до приватного і назад це і є рух по герменевтичному колу. Герменевтика також є філософським методом аналізу тексту. Так називається і філософський напрямок, що розробляє філософське застосування герменевтики. Прихильниками і філософами, які внесли значний внесок у герменевтику, є Гадамер, Шлейермахер і Поль Рікер. 14.Пізнавальна функція філософії Пізнавальна функція, що полягає в поясненні найбільш загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення; Пізнавальна функція полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальні прагнення людини на пізнання природи і сутності світу, природи та сутності самої людини, загальної структури світу, зв’язків і законів його розвитку, з одного боку озброює людей знанням про світ, людину, про зв’язків і закони, а з іншого – здійснює вплив на кожну форму суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожного з них усвідомлювати дійсність крізь призму відношення «людина – світ». 15. Світоглядна функція філософії Світоглядна функція філософії полягає в тому, що, даючи людям загальний, цілісний погляд на світ, філософія дозволяє людині визначити своє місце і роль в цьому світі, робить його свідомим учасником цього процесу, ставить перед ним загальнолюдські цілі і завдання соціального прогресу. Ядро світогляду становлять цінності – це феномени людської культури, що виступають як фактори вибору. Вони задають ціннісне ставлення людини до світу, тобто специфічно людський масштаб освоєння світу. Центральне місце, наприклад, у Канта займала тріада «Істина – Добро – Краса». Саме ці цінності визначають те, як людина відповідає собі, зокрема, на сформульовані Кантом питання. Філософія використовує раціональні форми обґрунтування ціннісних орієнтацій, у той час, релігія апелює до божественного авторитету і диву. У цьому криється одна з причин колізій, що виникають між цими формами обґрунтування світогляду Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, збагачуючи людей знаннями і про світ і про людину, про його місце у світі і можливостях його пізнання і перетворення, впливає на формування життєвих принципів, на усвідомлення соціальними суб'єктами цілей і сенсу життя. Безпосередня взаємодія з навколишнім світом для задоволення своїх життєвих потреб обумовила необхідність у виявленні і використанні тих властивостей предметів, зв'язків, законів, оволодіння якими забезпечує саму можливість життя. |