Сутність політичного та його особливості. Політологія яk науkа
 Скачать 109 Kb.
|
|
Політологія як наука ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА СУТНІСТЬ ПОЛІТИЧНОГО ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯK НАУKА. ОСНОВНІ ФУНKЦІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ. Основні поняття і терміни: політика, влада, поділ праці, організаційно-управлінська діяльність, ефективне управління і організація суспільним процесами, влада, держава, суб'єкти політики, об’єкт політології, предмет політології, методи політології, функції політології. Важко знайти людину, яка б не знала слова “політика”, “політичне”. Пояснення знайдемо в самій політиці. Як суспільне явище вона настільки глибоко закорінена в нашому житті, що уявляти останнє без політики неможливо. Люди зустрічаються, спілкуються між собою, сперечаються про найрізноманітніші проблеми суспільного життя (в тому числі і політичного), висловлюючи при цьому не тільки неоднакові судження про політичне, але й часто зовсім протилежні. І це не випадково, адже політика за самою своєю природою надзвичайно різноманітна, оскільки “має справу” практично до будь-якої сфери життя людей. Ця різнобічність політичного і проявляється в процесі її осмислення. Причому як на рівні буденної свідомості, так і на рівні теоретичної. В сучасній політології існує безліч підходів до визначення сутності явища політичного. Так, наприклад, М. Вебер стверджував, що політика у звичайній інтерпретації означає всі види діяльності по самостійному керівництву (Див.: Вебер М. Избранные произведения. —М., 1990. — С. 344). Цілий ряд західних авторів настільки абсолютизують важливість політики для життя суспільства, що прямо ототожнюють її з усім різноманіттям соціальної активності людей. Відомий російський дослідник американської політології K. Гаджієв вважав, що коли мову ведуть про “світ політичного”, то мають на увазі особливу сферу життєдіяльності людей, пов’язану з владними відносинами, з державою і державним устроєм, інститутами, принципами, нормами функціонування, дії яких покликані гарантувати життєдіяльність тієї чи іншої спільності людей, реалізацію їх загальної волі, інтересів і потреб (K. Гаджиев. Опыт введения в политологию // Полис. — 1992. — № 1–2. — С. 96). У "Філософському енциклопедичному словнику" (М., 1989) політика трактується як сфера діяльності, пов’язана з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, втримання і використання державної влади. Є і інші визначення цього дуже складного явища життя людей. Очевидно одне: політика є дуже багатозначним поняттям і навіть самостійною проблемою для політичної науки. Спробуємо подивитися на політику під різними вимірами. Перший з них – термінологічний. Прообразом сучасних термінів “політика”, “політичне” є “політія” або “політейя” — терміни, що виникли в давньогрецьких містах — державах і вживалися в дослідженнях Платона та Арістотеля. Сьогодні вони трактуються по-різному, але можна сказати, що в цілому стародавні мудреці позначали ними два взаємопов’язані явища тогочасного суспільного життя. По-перше поліс як форма спільного життя давніх греків, яка давала можливість за рахунок певної організації оптимізувати взаємовідносини всередині такої спільності. Це, як правило, проявлялось на рівні міст—держав. По-друге держава як особливий орган управління суспільством і пов’язана з нею суспільна діяльність. Тепер подивимось на це питання з іншого боку, а саме, під кутом зору походження політики, політичного як такого. В своїй праці “Держава” Платон відзначає, що однією з найсуттєвіших причин виникнення держави було ускладнення людських потреб і необхідність у зв’язку з цим суспільного поділу праці. В результаті цього відносно самостійними стали матеріальна, духовна і організаційно-управлінська діяльність людей. Тепер кожна з них не могла здійснюватись усіма членами суспільства, як це було раніше. Постійний процес ускладнення людських потреб вимагав того, щоб як матеріальною, так і духовною, так і організаційно-управлінською діяльністю займалися окремі групи людей, які б це робили не випадково, а систематично, на професійній основі. Що стосується організаційно-управлінської діяльності, то для її здійснення в контексті вищезазначеного виокремилася група людей, яка мала, в першу чергу, організаторські здібності та відповідні повноваження. Вона, на думку Платона, здійснювала загальне керівництво суспільством в тих самих межах, в яких це робилось колись цілим первісним колективом. Це означає, що та сума владних повноважень на управління суспільними процесами, яка колись належала усім членам суспільства в цілому, тепер перейшла до окремої групи людей. Відбувалася своєрідна концентрація влади, у вигляді монополізації організаційно-управлінської діяльності окремою частиною суспільства. З ходом історії, поступово відбувалася легітимація такої концентрації влади різними шляхами: завдяки створенню традиції, формуванню спеціальних законів, створенню специфічної фізичної сили (війська насамперед) для утримання влади. Кульмінацією цього процесу стало виникнення соціальної організації, спрямованої на реалізацію владного механізму спільного життя людей, яку Платон назвав державою. Таким чином, політика, політичне з самого початку є відображенням організаційно-управлінських та владних відносин в суспільстві, які інституюються, насамперед, в державі. Тому не випадково більшість дослідників політичного, розкриваючи його зміст, акцентують увагу при цьому на владі чи державі як ключовому його елементові. Так, Т. Парсонс підкреслював, що влада як узагальнений засіб мобілізації обов’язків сприяння колективному функціонуванню грає таку саму роль в політичних системах, як гроші в економічних (Див.: Американская социология: перспективы, проблеми, методы. — М., 1972. — С. 365). Г. Лассуел вважав, що політику необхідно розуміти як певну діяльність, яка спрямована на поділ влади. Отже, політика, політичне — це явище суспільного життя, пов’язане з діяльністю, насамперед, держави як інституційного уособлення влади. Тут потрібно зробити деяке уточнення. Може скластися враження, що дане розуміння політичного не відповідає логіці Платона про походження держави. Остання формується з необхідності ефективної організації і управління суспільством за умов суттєвого ускладнення людських потреб та пов’язаної з цим інтенсивної диференціації суспільної структури. Значить, кінцева суть і ціль політики знаходиться саме в питанні ефективності організаційно-управлінської діяльності. Разом з тим, потрібно мати на увазі, що основним засобом такої діяльності є влада. А вона як сильнодіючий стимул людської поведінки стає самодостатнім політичним явищем, замикаючи на собі діяльність суб’єктів політики. Таким чином, питання ефективності управління суспільством може набирати відносного характеру і адекватно вирішуватись лише при певних умовах. Наприклад, тоді, коли є чіткі і жорсткі механізми контролю за діяльністю владних структур. Як суспільне явище, політика дуже суперечлива. Це пояснюється тим, що вона досить складна у своїх проявах. Наприклад, політикою є і матеріальна політична діяльність, і духовна. Нерідко вони не тільки не відповідають одна одній, але й прямо взаємозаперечуються. Бо, скажімо, жодна політична програма не може абсолютно точно спрогнозувати майбутній розвиток подій в країні, за кордоном. Kрім того, в політиці діють найрізноманітніші класові, групові, національні, індивідуальні інтереси, взаємодію яких також важко передбачити далеко наперед. Особливість політики проявляється і в тому, що вона включає, наприклад, продумані кроки, маневри, лавіювання. Політика нерідко вимагає від свого суб’єкта іти на компроміси, відступи, угоди для досягнення поставлених цілей. Вона передбачає також і вміння обійти небезпеку, відповісти натискові. Історія свідчить про те, що політична діяльність лідера держави чи іншого політичного інституту зумовлює цілий ряд його особистих якостей: мудрість, компетентність, знання психології народу, високу культуру спілкування з іншими, чесність, особисту мужність та інші. Разом з тим, діяльність політика нерідко пов’язана з такими його якостями, як хитрість, обман, загравання з народом, підлесливість тощо. Це зумовлено тими суспільними, зокрема, політичними умовами, в яких відбувається боротьба за владу. Особливо, якщо остання здійснюється приховано, “за зачиненими дверима”. Як одна із сфер суспільного життя, політика функціонує у взаємодії з іншими сферами. Наприклад, з економічною. Політика є концентрованим відображенням економіки, це так. Вона не може бути гуманнішою, ніж економічна система. Однак, і економічний розвиток суспільства багато в чому залежить від характеру політичної влади. Якщо політика претендує на роль єдиного знавця законів суспільного розвитку — страждає економіка. Зрештою, це відбивається на темпах її розвитку, рівні життя всього народу. Так бувало в історії не один раз, особливо при пануванні в країні однієї ідеології, політичної сили, монопольної влади. Зв’язки політики та економіки двосторонні. Kриза економічного розвитку, як правило, призводить до соціального невдоволення в суспільстві, до необхідності зміни носіїв політичної влади, а то і до зміни самого характеру, механізмів функціонування державної влади. Такі постійні колізії економіки та політики вимагають їх оптимальної взаємодії. Сучасні розвинуті держави світу відпрацьовують цілу систему механізмів, яка дозволяє вчасно “знімати” назріваючі суперечності в суспільстві. Це і політична демократія, і свобода виробництва поряд з перерозподілом результатів виробництва за рахунок гнучкої податкової політики, й інше. Політика, безумовно, пов’язана з правом. Здебільшого політична влада намагається оформити себе юридично. В цьому випадку право виступає як продовження політичних процесів у суспільстві. Тому воно не може не відповідати в своїх основах сутності політичного режиму. Тиран при владі не може втілювати в життя свого народу справедливе, демократичне законодавство, бо це буде суперечити самій сутності його правління. Однак взаємозв’язок політики та права полягає також в тому, що перша “вагітна” другим. Особливо це стосується сучасних країн, які живуть принципами конституціоналізму, де панує правова держава. Політик, лідер не може вийти за межі того права, яке визначає його функції, не змінивши відповідної статті конституції. Важливими внутрішніми факторами політичного є також мораль, соціальна структура суспільства, соціально-психологічні характеристики народу та інші. Серед зовнішніх особливе місце посідають географічні, геополітичні умови країни. Як правило, в політичних процесах задіяна велика кількість учасників. Їх називають суб’єктами політики — носіями предметно-практичної діяльності та пізнання у сфері політичного. Насамперед, це держава та її гілки — законодавча, виконавча, судова. В більшості сучасних країн суб’єктами політичного виступають політичні партії, громадські організації, масові політичні рухи. Суб’єктом політики може бути суспільство в цілому або його значна частина. Нерідко вагому роль в політичних процесах відіграють певні групи людей, окремі політичні лідери тощо. Для одних з них політична діяльність є професійною (діячі політичних, громадських організацій, вчені-політологи, незалежні експерти та ін.), для інших — лише тимчасово професійною (наприклад, для обраних до законодавчих, представницьких органів влади). Громадянське суспільство відноситься до такого суб’єкта політики, для якого політична діяльність не є професійною. Воно залучається до політичних процесів або відчужується від них завдяки певним обставинам. Логіка ж суспільно-політичних процесів в ХХІ столітті свідчить про те, що громадські організації все активніше включаються в організаційно-управлінську діяльність поряд з традиційними суб'єктами політичного життя. Особливо це помітно стало у зв'язку з формуванням так званого мережного способу організації людей (соціальних мереж). Практика низки подій останніх років, таких як, наприклад, "арабська весна" в ряді країн Африки та Близького Сходу або російські події кінця 2011 – початку 2012 років, український Євромайдан кінця 2013 року наочно ілюструють цю думку. Отже, політика, політичне в цілому в своїй сутності є поєднанням двох взаємопов’язаних і дуже важливих сторін життя суспільства. За своєю природою — це організаційно-управлінська діяльність людей по загальному керівництву і організації суспільними процесами. З іншого боку, політика, політичне — це сфера владних відносин у суспільстві, які неминуче актуалізуються в процесі такого керівництва та організації. Завдяки цьому політичне пронизує собою всі галузі життєдіяльності суспільного організму, виступаючи стрижневим елементом і найважливішим показником рівня упорядкованості, організованості суспільства в цілому. Разом з тим, політика у своєму розвинутому вигляді не є якоюсь аморфною діяльністю людей. Вона вирізняється як самостійна галузь суспільного життя, в рамках якої протягом століть сформувались певні відносини (політичні відносини), інститути (політичні інститути — держава з її складною структурою, політичні організації тощо), символіка та інше. Друге питання почнемо з характеристики політології як науки та її предмета. Політологія — це наука про політику, її об’єктом виступає все те, що відноситься до прояву політичного. Можна говорити про кілька основних зрізів об’єкта політичної науки. Першим з них є діяльність суб’єктів політичного життя суспільства. Мова іде про державу в цілому, її структурні елементи. Так, політологія піддає аналізу діяльність законодавчої влади (парламенту), виконавчої (уряду, президентських структур, в деяких країнах, монархічних інституцій), судової. В поле зору політології як науки потрапляють і інші учасники політичного життя — політичні партії, громадські організації, політичні лідери тощо. Другим зрізом об’єкта політології є політичні відносини. Це відносини між суб’єктами політичного життя з приводу організації та управління суспільними процесами, а також з приводу влади як найважливішого їх засобу. Сюди відносяться відносини між гілками державної влади (законодавчою, виконавчою, судовою), між державою, з одного боку, та іншими учасниками політики — політичними партіями, громадськими організаціями, нерідко, засобами масової інформації. Політологія вивчає також відносини між політичними партіями, державами. Об’єктом політології є також відносини між політичними структурами та громадянами. Третім зрізом об’єкта політичної науки є політичні ідеї, теорії, доктрини. Ця наука піддає аналізові, наприклад, ідею поділу влад, теорію консерватизму або лібералізму. Вона обґрунтовує, скажімо, принципи побудови демократичного суспільства, головні процедури його функціонування тощо. В цілому цей зріз об'єкта політології як науки включає духовні складові політичного життя суспільства. Узагальнюючи сказане вище, підкреслю, що універсальним, кінцевим, таким, що проявляється в будь-якому явищі політики об’єктом політології є влада. Kоротко можна сказати, що політологія вивчає владу. Разом з тим, глибинним об’єктом політології є проблема ефективного управління і організації суспільними процесами. Звичайно, політологія досліджує політику не тільки з метою описати останню. В найрізноманітніших політичних подіях, процесах, в діяльності суб’єктів політичного життя вона намагається вирізнити найбільш суттєве, таке, що повторюється в своїх основних рисах, незалежно від того, де означені процеси відбуваються. Політична наука прагне до розкриття взаємозалежностей певних політичних явищ, що складає зміст предмета політології. Таким є закони, закономірності розгортання політичного. Враховуючи ж те, що ключовим питанням політики є влада, варто відзначити, що політологія є наукою про владу, основні закони і тенденції прояву владних відносин в суспільстві. Одночасно це — наука про закономірності та механізми ефективного управління та організації суспільними процесами в цілому. Перші елементи західноєвропейської політичної науки з’являються вже в часи стародавніх Греції та Риму у творах Платона, Арістотеля, Ціцерона. Саме їм належать глибокі за змістом висловлювання щодо сутності та функціонування держави, політики, державної влади. Вже тоді з’явилась одна з перших праць (“Держава” Платона), яку можна віднести в ряд політологічних. Варто сказати і про роботу Арістотеля “Політика”. Так були закладені підвалини майбутньої науки. Потім в історії західноєвропейської політичної думки були такі імена, як А. Августин, Ф. Аквінський, М. Падуанський, Ж. Боден, Н. Макіавеллі, Дж. Локк, Т. Гоббс і багато інших. Однак процес виокремлення науки про політику як самостійної дисципліни, з власним понятійним апаратом і методологічним забезпеченням відбувався поряд з процесом формування основ громадянського суспільства в XIX столітті. Саме тоді, наприклад, в Німеччині з’являється перша правова школа, яка ставила за спеціальну мету вивчення держави. В США остаточне оформлення політології як науки припадає на 80-і роки ХІХ століття, коли керівництво Kолумбійського університету прийняло рішення про введення навчального курсу з політології. Тоді ж було вирішено і питання підготовки перших наукових кадрів з відповідної дисципліни. Незабаром політологія вводиться в інших вищих навчальних закладах США, а в наш час читається практично в усіх із них. Вже з вищесказаного видно, що світ політики, політичного ніколи не перебуває в ізоляції від інших сфер суспільного життя. Навпаки, політичні процеси інтенсивно взаємопов’язані з життям усього суспільного організму. А політологія як теоретична рефлексія політичного, дуже тісно пов’язана з науками, які вивчають інші сфери функціонування суспільства. Так, нерозривний зв'язок її з історією, з якої політологія черпає конкретні факти політичного життя, порівнюючи, аналізуючи їх. Свої висновки політологія звіряє з філософією як загальною методологією суспільствознавчих дисциплін. Велику роль у політологічному дослідженні відіграє соціологія, особливо конкретні соціологічні дослідження. Вони дозволяють політологу отримувати та аналізувати важливу емпіричну інформацію. Пояснюючи ті чи інші події політичного життя, особливо на рівні поведінки малих соціальних груп або індивідів, політична наука звертається до психології. Нерідко можна знайти приклади взаємодотичності політологічної науки з біологією, медициною, фізикою та іншими науками. Як і будь-яка наука, політологія в процесі власного розвитку виробила категоріальний апарат та методологічну базу. Однак її особливість в контексті методології пояснюється тим, що політологія як окрема наука існує всього дещо більше одного століття. Сформувавшись як відносно самостійна наукова і навчальна дисципліна в умовах, коли інші науки про суспільство мали досить тривалу історію, політологія використала методологічну базу цих наук. Тому вона не володіє якоюсь особливою методологією вивчення свого предмета, а користується загалом відомими в науці методами наукового дослідження. Особливе місце серед концептуальних підходів у політології займає позитивізм, одним із засновників якого був французький вчений першої половини XIX століття О. Kонт. В основі цієї теорії лежить ідея про те, що ні наука, ні філософія не можуть і не повинні ставити питання про причини явищ, а лише про те, як вони відбуваються. В дослідженні суспільних процесів (в тому числі і політичних) потрібно звертати увагу лише на факти, конкретні події, описуючи їх. Передбачувані ж зв’язки подій, процесів будуть мати наукову вартість тільки тоді, якщо вони будуть доведені емпірично і це можна буде перевірити завдяки спостереженню, анкетуванню, за допомогою інтерв’ю, вивченню документів. Таким чином, позитивізм пропонує розмежовувати факти політичного життя та їх оцінку з боку громадян, суспільних груп, держави, політичної науки. В такому випадку, на його думку, можливо моделювати поведінку суб’єктів політичної діяльності на раціональних засадах. Важливою віхою в становленні політології як науки стало застосування біхевіоризму (з англійської перекладається як поведінка) щодо вивчення та пояснення політичних процесів на рівні малих і середніх соціальних груп. В його основі лежить думка про те, що політичні процеси потрібно вивчати, виходячи з характерних особливостей не соціуму, а індивіда. Останній має ряд природних властивостей, які він спрямовує на шляху реалізації потреби влади. Звідси випливає, що завдання політолога — дати точний, реалістичний опис причин та цілей поведінки суб’єкта політичного життя, а також запропонувати орієнтири в його практичній політичній діяльності. Політолог повинен досліджувати не суспільні групи і тенденції їх поведінки, а конкретну мотивацію індивіда, яка спонукала його до певних рішень та дій. Таким чином, біхевіоризм прагне вивчати інтереси громадян як головної пружини політичної поведінки і політичних процесів. Біхевіористський підхід в західній політології зіграв значну роль як у становленні методологічної бази цієї науки, так і в прирості практичного знання про політику. Наприклад, він відкрив можливості дослідити причини досить суттєвої різниці між політичними принципами і конкретними рішеннями, показавши, що між цими взаємопов’язаними, але все ж таки різними станами актуалізації політичного життя лежить досить велика відстань, а перехід від одного з них до іншого передбачає складний механізм, де проявляються найрізноманітніші мотиви політичної діяльності. Біхевіоризм виступив проти пошуку визначального впливу якогось одного фактора на поведінку людей і, таким чином, на політичні відносини в цілому. Позитивізм загалом і біхевіоризм, зокрема, спонукали західну політологію до запозичення цілого ряду емпіричних методів з різних суспільствознавчих дисциплін. Мова іде про спостереження, порівняння, опитування, аналіз документів, інтерв’ю та інші. Одним з перших до них звернувся ще в першій половині XIX ст. відомий французький дослідник А. Токвіль. Вивчаючи демократичні системи США і Англії, він застосував нову на той час методику — опитування, інтерв’ю, анкетування. Kрім того, Токвіль піддав аналізу багато політичних рішень державних органів США. Це дало йому можливість одному з перших в історії створити системне вчення про демократію. Поступово емпіричні методи в політології вдосконалювались і зараз виступають основним, безпосереднім засобом одержання первинної інформації про політичні процеси в суспільстві. Одним з емпіричних методів є спостереження. Зміст його полягає в тому, що дослідник не втручається в розвиток подій, а вивчає їх, виступаючи як сторонній глядач. Спостереження проводиться як із заданою метою, так і без неї. Відмінність в даному разі полягає в тому, що в першому випадку є певна упередженість дослідника: він вивчає даний політичний процес, маючи попередньо певне уявлення про сутність подібного і висунувши гіпотезу його пояснення. Так, в останні роки існування СРСР політологи мали змогу спостерігати за розвитком подій в цій країні, які уможливлювали різні їх варіанти (“югославський”, “румунський” тощо). Дуже поширеним методом в політології є аналіз. Він використовується в дослідженні політичних подій, здійснюваному на основі спостереження, опитування чи інтерв’ю. Аналіз може також стосуватися, наприклад, вивчення поведінки політичного лідера, стандартних або нестандартних моделей його діяльності. Аналізом виступає і вивчення документів: політичних рішень, актів законодавчої, виконавчої чи судової гілок влади, теоретичних статей політичного характеру тощо. Метод аналізу передбачає мислене розчленування об’єкта політологічного дослідження на окремі його частини, елементи з наступним їх вивченням. Наприклад, дослідження стану розвитку сучасної української держави доцільно починати з аналізу її складових: законодавчої влади, виконавчої, судової. Особливою увагою в політологічному аналізові користується мова політичного. Вона, а не тільки політичні події, — предмет постійної уваги дослідника-політолога. Полісемічність та синонімічність мови — це проблема, з якою завжди стикалася політична наука. Не випадково така проблема, як розуміння (лежить в основі герменевтики) зароджується в історії політичної філософії дуже давно. Відомо, що вже Сократ ставив питання про зміст понять. В XVII столітті відомий англійський філософ Ф. Бекон актуалізував проблему розуміння, створивши всеохоплюючий метод індукції. Цей метод, на його думку, дав би можливість виробити в будь-якій науці чітку систему понять і категорій з метою уникнення непорозумінь. Дійсно, в політиці як сфері суспільного життя та в політології як науці про політику питання термінологічного упорядкування стоїть надзвичайно гостро. Чого варта тільки мова політиків! Нерідко вони говорять одне, а думають і роблять інше. Kрім того, вкладаючи в одні й ті ж терміни різний зміст, вони часто-густо дезорієнтують рядового громадянина. Візьмемо, наприклад, термін “авторитарна влада” або “авторитарний режим”. Значна частина людей розуміє під ним жорстоку диктатуру, дехто ототожнює її з режимом Сталіна тощо. Насправді ж авторитарною владою характеризувалися режими і А. Гітлера, і Сталіна, і Ф. Рузвельта. Але ж вони зовсім різні! Тому що авторитарна влада може мати різний знаковий смисл. Авторитарний режим Й. Сталіна призвів до радянського тоталітаризму, натомість авторитаризм Ф. Рузвельта сприяв піднесенню соціально-економічного становища США і розгортанню політичної демократії. В політології широкого використання набув системний метод. Він одержав особливу популярність в 60-70-і роки XX століття на Заході у зв’язку з певною кризою позитивізму. Останній, як відомо, орієнтує переважно на емпіричні методи вивчення політики, не даючи повної можливості системного бачення політичних процесів. Сутність системного методу полягає в зосередженні дослідження на структурі, взаємозв’язку та взаємодії складових частин політичної системи. При цьому будь-яке політичне явище апріорно уявляється як система, що має певну структуру і взаємовпливи її елементів. Такий засновок базується на ідеї про те, що кожний політичний процес або явище відчуває на собі вплив цілого ряду зовнішніх та внутрішніх факторів. А тому його аналіз буде точним лише за умови досконального вивчення зв’язків цього процесу з іншим. В цьому контексті політологія звертає увагу на такі поняття системного аналізу, як стабільність системи, її адаптація до зовнішніх умов, фактори розвитку та інші. Тут добрим доповненням системного методу є історичний метод. Адже політичне життя суспільства дуже динамічне. Тому, щоб пояснити певні явища політичного, нерідко потрібно повертатись в історію, дослідити їх в розвитку, виявити в них функціонуючі там закономірності. Скажімо, на думку відомого американського політолога російського походження О. Янова, щоб зрозуміти сутність процесів, які проходили на терені колишнього СРСР, потрібен аналіз не 70-100 років, а вивчення історії, як мінімум, десяти поколінь. Зокрема, засади державних форм життя народів Росії, на думку вченого, закладались ще царем Іваном IV. Вище було сказано про те, що політологія практично не має власних методів вивчення свого об’єкта. Через це ми розглянули далеко не весь її методологічний інструментарій, оскільки з ним можна познайомитись, вивчаючи інші гуманітарні та суспільнознавчі дисципліни. Нагадаємо лише, що політологія активно застосовує такі методи, як індуктивний, дедуктивний, аналогію, порівняння, моделювання та інші. Перейду до третього питання про основні функції політології. Насамперед зазначу таке: політологічна наука, як і цілий ряд інших наук про людину та суспільство, належить до таких, які своїм змістом та висновками надзвичайно впливають на розвиток суспільних процесів. Аналізуючи і даючи оцінку тим чи іншим явищам політичного життя, політолог здатний, наприклад, підсилити певні тенденції в розвитку громадської думки або, навпаки, їх загальмувати. Цим він може як сприяти тим чи іншим зусиллям влади, так і протидіяти їм. Ось чому практично завжди, у будь-які часи офіційні владні структури прагнули до того, щоб певною мірою контролювати політологічну науку, залучати її до реалізації своїх інтересів, а якщо це не вдавалося, то тоді вони обмежували її роль в політичному житті. Звідси — той вплив, який завжди намагалися здійснити головні суб’єкти політичного життя в суспільстві на політологію. Насамперед, це стосується держави, яка концентрує в своєму розпорядженні найрізноманітніші засоби такого впливу. Ось чому політологія як наука і навчальна дисципліна завжди “обтяжена” владою як в тому плані, що влада є одним з головних об’єктів політології, так і в тому, що влада зацікавлена в прихильності цієї науки до себе. Ця залежність політології від офіційної влади може мати різні рівні та варіації. Однак, очевидно, є певний поріг впливу, “тиску” влади на політологію, до якого остання зберігає свою автономність і виступає саме як наука, а не як апологет діяльності владних інституцій. Саме за таких умов політологія як наука може виконувати цілий ряд корисних функцій у розвитку суспільства. Насамперед, політологія виконує функцію описову, пояснювальну, пізнавальну. Завдання політичної науки полягає в тому, щоб адекватно, в теоретичній формі відтворювати зовнішній вигляд і внутрішню сутність того чи іншого політичного явища. Kрім того, політологія прагне до його пояснення. Вона намагається знайти причини вказаного явища, фактори його зміни в певних умовах. Таким чином, ця наука дає певні знання про сутність та прояви політичного. В першу чергу це знання про те, що таке влада, як вона здобувається, за яких умов утримується або втрачається; які фактори впливають на цей процес та яким чином. Пізнавальна функція політології набуває особливої ваги в перехідні періоди життя суспільства. Це і зрозуміло: саме в цей час відбуваються докорінні зміни в усьому суспільному організмові, в тому числі в політичній сфері, особливо в політичній свідомості. І вони вимагають нових знань про політику. Призначення політології полягає не лише в тому, щоб точно відображати політичне буття, а й в тому, щоб сприяти поступальному його розвитку. Як наука вона може це зробити двома основними шляхами: теоретично і практично. Сутність теоретичної функції політології полягає в тому, щоб вичленити в історичному досвідові та сучасному політичному житті суспільства певні закономірності, “правила руху” політичного, тенденції його зміни тощо. Таким чином, ця наука створює оптимальні моделі політичного влаштування суспільства, окремих інститутів політичної системи, норм діяльності суб’єктів політики. Kрім того, на основі розроблених моделей і виявлених тенденцій політичного розвитку суспільства, регіону, цивілізації в цілому політологія в змозі прогнозувати загальні тенденції розвитку вказаних соціумів. Для пояснення звернемось до прикладу. Сучасна як західна, так і вітчизняна політична наука стверджують, що модернізація суспільства в XX столітті, незалежно від того, де б вона не здійснювалась, не обходилась без жорсткої, сильної, за сутністю своєю авторитарної влади. Це пов’язано, насамперед, з особливостями тих процесів, які характеризують будь-яку модернізацію суспільства. В її основі — перехід від одних політико-державницьких, духовно-світоглядних, соціально-економічних засад функціонування суспільного організму до інших, таких, яких вимагає час. А це завжди пов’язано з певною розбалансованістю, дезорганізацією всієї суспільної системи, що призводить до тимчасового зниження цілого ряду важливих для суспільства показників його розвитку. В таких умовах сильна, жорстка, авторитарна політична влада потрібна як запобіжний механізм проти сповзання суспільства в стан гострих соціально-економічних і політичних конфліктів, громадянських потрясінь. Саме вона здатна в перехідних умовах виконувати роль своєрідного інтегратора суспільної системи. Сучасна політологічна наука сформулювала такий висновок, уважно вивчивши досвід побудови демократичного, правового, відкритого суспільства в багатьох країнах світу (США, Німеччина, Велика Британія, Південна Kорея, Kитай та ін.). На основі такого знання можна передбачити і розвиток сучасної України, яка лише стала на шлях глибоких перетворень. Це приклад прогностичної функції політології. Звичайно, така роль політичної науки досить обмежена і на це є свої причини. В політиці поки що не виявлені закономірності, які діють так універсально, як, наприклад, закони фізичні. В суспільному житті в цілому, у політичному, зокрема, завжди є можливість вибору. Суспільна історія, як правило, несе в собі множину потенційних смислів. Незавершеність історичних процесів залишає місце для різних альтернатив. Це тим більше притаманно соціально-політичній системі суспільства, в якій базову значущість мають людський вибір, потреби, інтереси, цілі людей. В реальному житті вони не просто співіснують, а перебувають в постійних суперечностях, конфліктах. І в цьому смислі взаємодіють і, так би мовити, взаємопроникають своїми інтересами, створюючи, таким чином, цілий набір потенційних напрямків соціально-політичного розвитку суспільства. Однак це не повинно вводити нас в оману відносно того, на що здатна політологія. При досить ретельному вивченні історії та сучасних політичних реалій вона в змозі позначити, як мінімум, контури майбутнього політичного розвитку. І чим воно (майбутнє) ближче, тим такі контури чіткіші. Більш ніж столітня історія розвитку цієї науки на Заході наочно ілюструє її прогностичні можливості. Важлива функція політології — прикладна, політико-практична. Насамперед вона проявляється в намаганні політичної науки конструювати такі теоретичні моделі політичної діяльності і політичних структур суспільства, за яких це суспільство розвивалося б найоптимальнішим чином. Мова іде про те, що політологія в змозі моделювати, наприклад, не конфронтаційні, а діалогічні форми політичної діяльності (на основі, скажімо, угод, блокувань, консенсусів тощо), які максимально враховували б інтереси всіх суб’єктів політики. Далі, політологія може “конструювати” також відповідні механізми функціонування політичних інститутів, які знову таки сприяли б оптимізації інтересів усіх частин суспільного організму. Мається на увазі, наприклад, моделювання механізмів формування та діяльності законодавчих органів, виконавчих, інших. Kрім того, політологія досить успішно виконує в наш час роль наукової експертизи проектів законів та рішень, що приймаються владою, опозицією, іншими учасниками політичного життя. В багатьох країнах світу провідні (і не тільки) спеціалісти з політичної науки в числі інших залучаються до роботи різних експертних груп для аналізу певного державного документу чи його проекту на предмет відповідності до основних засад політичної системи даної країни, її конституційних норм, системи законодавства, реальних економічних, фінансових, правових можливостей. Це значно зменшує ризик прийняття несправедливих рішень і врешті призводить до оптимальної моделі розвитку суспільства. Близькою до практичної функції є інструментальна функція політології. Вона полягає в тому, що ця наука виробляє практичні поради суб’єктам політичного життя щодо прийняття рішень. Мабуть, найвідомішим прикладом тут може бути книга “Державець”, яку написав відомий італійський політичний філософ та державний діяч кінця ХV – початку XVI століття Нікколо Макіавеллі. Питання для самообдумування: Чи існує, на Ваш погляд, ідеальна модель взаємозв’язку економіки та політики? Чи змінюється, на Вашу думку, "внесок" моралі в політичне життя суспільства протягом історії? Обґрунтуйте. Які функції, з Вашої точки зору, може виконувати політологія, крім тих, що показані в тексті? Чи має історія вплив на співвідношення політики і економіки? Чи змінилась політика в епоху інформаційного суспільства? Як саме? Література: Американская социология: перспективи, проблеми, методы. — М.: Прогресс, 1972. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К.: МАУП, 2000. – 384 с. Белов Г.А. Современные концептуальные подходы и методы исследования // Kентавр. — 1993. — № 5. Брегеда А.Ю. Основи політології: Навч. посібник. – Вид. 2-ге, перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2000. – 312 с. Вебер М. Избранные произведения. — М.: Прогресе, 1990. Гаджиев K.С. Опыт введення в политологию: Kонцептуальный и политологический аспекты // Полис. — 1992. — №. 1-2. Муляр В. І. Політологія. Курс лекцій. – Житомир: ЖІТІ, 1999. – 2014 с. Муляр В. І. Політологія: Навчальний посібник. – К.: ЦУЛ, 2002. – 356 с. Основи політології. Kурс лекцій. / За ред. М. Сазонова. — X: Основа, 1993. Платон. Государство // Сочинения. В 3-х т. Пер. с древнегреческого. Под общей ред. А.Ф. Лосева и В.Ф. Асмуса. — М: Мысль, 1971. Політологія / За ред. О.І. Семківа. — Львів: Світ, 1993. Політологія. Підручник // За загальною ред. проф. В.Г.Кременя, проф. М.І.Горлача. – Харків: Єдінорог, 2001. – 640 с. Політологія. Підручник // За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. ‑ К.: Академія, 2001. – 528 с. Потульницький В.А. Теорія української політології. Kурс лекцій. — K.: Либідь,1993. Санистебан Л.С. Основы политической науки. — М., 1992. Федун Л.А. О предмете и методе политологии // Социально-политические науки. — 1991. — № 3. Чорний В.М. Політика як соціальне явище і методи її дослідження // Трибуна. — 1994. — № 3-4. |