1. Поняття та предмет земельного права
 Скачать 0.5 Mb.
|
|
1. Поняття та предмет земельного права Центральне місце в питаннях внутрішньої організації і побудови системи права належить проблемі виділення галузей права. Будь-яка галузь права, будучи зведеною в систему сукупністю правових норм, характеризується наявністю специфічних ознак, які відрізняють її від інших галузей. До цих ознак належать предмет і метод правового регулювання, принципи, на яких базується дана галузь права, функції, які вона призначена виконувати. Найважливішою серед них є встановлення предмета галузі права — визначення кола, матеріального змісту і якісних відмінностей тих суспільних відносин, що регулюються нормами цієї галузі права. Предметом регулювання земельного права є суспільні відносини, об'єктом в яких виступає земля. Але термін «земля» може використовуватися в різних значеннях. Як природний об'єкт земля виконує важливі функції: виступає як засіб виробництва в сільському господарстві, місце розміщення галузей народного господарстві, сільських і міських поселень. Вона існує незалежно від людини, як загальна умова і предмет людського життя. Земля відноситься до числа незнищуваних природних ресурсів. На відміну від рослинного і тваринного світу, об'єкти якого належать до числа відновлюваних ресурсів природи, земля не має такої властивості. Завдяки спеціальним методам природна родючість грунту може тільки штучно поновлюватись. Земля також виконує екологічні функції як первинний елемент у системі складних взаємозв'язків об'єктів природи — екологічній системі. Досить суттєвим моментом є також те, що земля обмежена в просторі. Земельне право являє собою систему спеціально встановлених норм. Воно покликано регулювати особливий вид суспільних відносин — земельні відносини. Серед них потрібно виділити основні форми відносин: а) відносини земельної власності; б) відносини в області управління земельним фондом; в) відносини землекористування; г) землеохоронні відносини. З цього переліку відносини власності є визначальними щодо інших форм відносин. Так, відносини з управління земельним фондом передбачають здійснення відповідними уповноваженими органами дій щодо залучення земельних ділянок в господарський обіг, забезпечення найбільш ефективного і раціонального використання земельних ресурсів, ведення обліку і реєстрації земель. Відносини власності на землю є також визначальними і для відносин користування землею, адже право землекористування є похідним від права власності на землю. Відносини з охорони земель також існують не самі по собі, а в тісному зв'язку з відносинами власності та землекористування. 2. Система земельного права. Земельне право включає в себе систему земельно-правових інститутів, які закріплюють земельні відносини в суспільстві. Система земельного права — це його структура, будова й внутрішня форма організації теоретичних положень і земельно-правових норм, які є елементами системи. Ці елементи об'єднані в певні групи за ознакою однорідності суспільних відносин, на регулювання яких вони спрямовані. Під системою галузі земельного права розуміють сукупність земельно-правових інститутів, що складаються з групи земельно-правових норм, які регулюють однорідні види земельних відносин. Прикладом можуть бути правові норми, шо регулюють відносини, пов'язані з веденням земельного кадастру, і складають правовий інститут державного земельного кадастру.Інститути, шо мають загальні положення, дія яких розповсюджується на всі або більшість земельних відносин, створюють у своїй сукупності загальну частину земельного права. Вона складається з інститутів права власності на землю, державного управління земельним фондом, права користування землею і охорони прав на землю. Загальна частина земельного права вивчає правове регулювання використання всіх земель незалежно від їх категорій та цільового використання. Особлива частина земельного права складається з інститутів, що визначають правовий режим окремих категорій земель, які виділяються за основним цільовим призначенням. Відповідно до передбачених в законодавстві категоріями земель особлива частина земельного права складається з інституту правового режиму використання земель сільськогосподарського призначення; земель населених пунктів; земель промисловості, транспорту, енергетики, зв'язку, оборони та іншого призначення; земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення; земель лісового фонду; земель водного фонду; земель запасу. 3. Методи земельного права Методи правового регулювання земельних відносин складаються зі встановлених земельно-правовими нормами прав та обов'язків учасників зазначених відносин і застосування до них відповідних заходів. Особливості земельних відносин відображені у специфічному поєднанні методів правового регулювання даної сфери суспільних відносин. При цьому завданням правового регулювання є забезпечення певної поведінки учасників земельних відносин. Імперативний метод у земельному праві застосовують у галузі управління використанням і охороною земель: визначення порядку реалізації функцій державного управління; ведення державного земельного кадастру; забезпечення земельного моніторингу; здійснення землевпорядкування; визначення порядку проведення земельних аукціонів і конкурсів; встановлення обмежень використання земель за цільовим призначенням тощо. Диспозитивний метод притаманний регулюванню стосунків власників земельних ділянок з приводу використання землі та самостійного господарювання на ній. Власник має право на свій розсуд розпоряджатися належною йому земельною ділянкою у межах, встановлених законом. Учасники земельних відносин мають можливість у визначених межах регулювати свої стосунки. Рекомендаційний метод правового регулювання полягає у наданні можливості альтернативної поведінки суб'єкта земельних відносин, коли суб'єкт має можливість самостійно вибрати спосіб своєї поведінки для досягнення поставленої мети. Так, серед підстав припинення прав на земельну ділянку передбачено право добровільної відмови власника землі або землекористувача від права на земельну ділянку. Отже, власникові земельної ділянки та землекористувачеві надається право альтернативного вибору: або використовувати земельну ділянку за основним цільовим призначенням, або відмовитися від неї у встановленому порядку. Санкціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх земельних повноважень суб'єкт земельних відносин приймає самостійно. Делегований метод правового регулювання полягає в наданні прав і свобод суб'єктам земельних відносин щодо того чи іншого кола правомочностей. 4.Особливості та класифікація джерел земельного права. Джерелом земельного права є нормативно-правові акти, які регулюють земельні відносини. Структура земельного законодавства є формою організації системи земельних нормативних актів. Якщо земельне право — це сукупність юридичних норм, то земельне законодавство — це система нормативних актів. Якщо земельне право можна розглядати як внутрішню форму права, зміст якого визначається соціально-економічними особливостями суспільних відносин, що ним регулюються, то земельне законодавство — зовнішня форма права, тісно пов'язана з його змістом. Отже земельне право становить зміст земельного законодавства, а законодавство є формою вираження земельного права. Земельне законодавство — це система нормативних актів, які містять в собі норми, що регулюють земельні відносини. Юридична сила всіх законів та інших нормативних актів визначається залежно від компетенції органів державної влади, що їх видали, а також ролі нормативного акта в системі законодавства. Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) й звичайні. Конституція як основний закон держави є основою структури всього законодавства і займає центральне місце серед джерел земельного права. Конституція України прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р. Вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі Конституції і повині відповідати їй. Конституція містить норми різних галузей права, в тому числі норми земельного права. Після Конституції України вищу юридичну силу мають закони. Центральне місце серед законів у галузі земельного права займає Земельний кодекс України. Він регулює головні питання права власності та використання земель. У ньому закріплені права й обов'язки власників землі та землеволодільців. Важливе місце серед джерел земельного права займають Укази Президента України. Згідно Конституції, Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на всій території України. Велику групу джерел земельного права складають нормативно-правові акти, прийняті Кабінетом Міністрів України. Досить значною частиною земельного законодавства є відомчі нормативні акти. Так, регулювати земельні відносини в межах наданих повноважень можуть Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики, Міністерство агропромислового комплексу, Державний комітет лісового господарства та ін. 5. Земельний кодекс України як джерело земельного права. Під джерелами земельного права слід розуміти прийняті уповноваженими державою органами нормативно-правові акти, які містять правові норми, що регулюють суспільні земельні відносини відповідно до земельної політики держави. Найпоширенішим джерелом права є нормативно-правові акти органів державної влади, якими встановлюються (санкціонуються) правові норми, розраховані на багаторазове застосування при регулюванні відповідних суспільних відносин. Під нормативно-правовими актами розуміють акти органів державної влади, якими встановлюються, вводяться в дію, змінюються чи скасовуються правила поведінки суб’єктів земельних правовідносин у суспільстві. Земельний кодекс України — основний нормативно-правовий акт земельного законодавства України, ухвалений Верховною Радою України 25 жовтня 2001 року. Земельний кодекс України є кодифікованим нормативним актом (законом) яким регулюються земельні відносини з метою забезпечення раціонального використання земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища, охорони прав фізичних і юридичних осіб на землю тощо. Особливістю кодексів як джерел права є те, що вони покликані стати основою для розвитку відповідної галузі законодавства. За своєю структурою Земельний кодекс України є законодавчим актом, покликаним конкретизувати основні положення Конституції України. У загальних положеннях Кодексу визначаються завдання і принципи земельного законодавства, коло відносин, які регулюються ним. Кодекс визначає компетенцію органів державної влади та органів місцевого самоврядування в галузі земельних відносин, правове регулювання набуття і реалізації прав на землю, державне управління в галузі використання та охорони земель й інших земельних прав. 6. Поняття і особливості земельних правовідносин. Будь-які правовідносини є вольовими суспільними відносинами між людьми, взаємні права та обов’язки яких врегульовані нормами права. Земельні правовідносини являють собою суспільні відносини, що виникають у сфері взаємодії суспільства з навколишнім природнім середовищем і врегульовані нормами земельного права. На земельно правові відносини розповсюджується загальні принципи, що стосуються суспільних відносин, врегульованих нормами права, здійснення яких забезпечується державою. Основними засадами будь-яких правовідносин є визнання що вони є вольовими суспільними відносинами між людьми, юридичними особами, і державою. Особливість земельних правовідносин в Україні полягає в тому, що вони виникають і здійснюються в межах правових норм яким визначається мета та цілі використання землі як об’єкта природи, території, місця проживання і основного засобу виробництва. В земельному кодексі дане таке визначення земельних правовідносин це суспільні відносини щодо володіння розпорядження та користування землею. Володіння це суспільно - земельне відношення певної особи до належної її землі, панування над нею. Користування означає виробниче чи інше особисте використання властивостей землі, споживання результатів використання землі. Для розпорядження характерним є визначення долі землі здійснення управлінських розпорядчих дій щодо землі. Власник має право на власний розсуд вирішувати юридичну долю земельної ділянки з врахуванням її цільового призначення та інтересів власників суміжних ділянок. Також, Земельні правовідносини включають в себе відносини управління землекористування охорони та інше. Як і інші правовідносини земельні також складаються з декількох елементів: 1) норм права якими необхідно керуватися при вирішенні тих чи інших земельно правових питань. 2) Суб’єктів права, тобто учасників земельних правовідносин. 3) об’єктів права індивідуально визначені земельні ділянки з приводу яких виникають земельні відносини. 4) змісту земельних правовідносин, тобто права і обов’язки їх учасників які здійснюють свої дії у точній відповідальності з нормами права. Підставами виникнення земельних правовідносин є обставини з якими законодавство пов’язує виникнення зміну чи припинення прав на землю. Ними можуть бути спадщина застава, дарування , купівля-продаж, міна і т.д земельних ділянок. Однією з особливостей земельних правовідносин є те, що держава регулює земельні відносини перш за все в якості органу влади. До такого виду регулювання відносяться: обов’язки приписи при веденні земельного кадастру, санітарні правила, вимоги щодо охорони природи. Однак являючись власником землі, держава виступає в ролі господарюючого суб’єкта зацікавленого в найбільш продуктивному використання землі. Отже земельні правовідносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини які виникають на основі юридичних фактів, між суб’єктами земельних правовідносин з приводу володіння, користування та розпорядження земельними ділянками а також відносини управління, охорони, контролю за цільовим використання земель. 7. Структура земельних правовідносин. - норми права, якою необхідно керуватись при вирішенні тих чи інших земельно-правових питань; - суб'єктів права, тобто учасників земельних відносин; - об'єкта права - індивідуально визначеної земельної ділянки, з приводу якої виникають земельні відносини; - змісту земельних правовідносин, тобто права і обов'язки їх учасників, які здійснюють свої дії у точній відповідності з нормами права, переслідуючи мету, заради якої складаються дані земельні відносини. При цьому враховуються особливості суб'єкта і об'єкта цих відносин. Суб'єктами земельних правовідносин є особи, наділені чинним законодавством правами та обов'язками, достатніми для участі в тих чи інших правовідносинах. Відповідно до Конституції України та Земельного кодексу суб'єктами земельних правовідносин можуть бути: фізичні особи, юридичні особи, територіальні громади, держави. Суб'єкти земельних правовідносин мають правовий статус, що складається з певних правомочностей, на які впливають вид суб'єкта, його поведінка, особливості об'єкта та обстановка, у якій діє цей суб'єкт , наприклад суб'єктом відносин власності на землі сільськогосподарського призначення можуть бути лише громадяни України та юридичні особи України. Таким чином, на правовий статус покупців земельних ділянок сільськогосподарського призначення впливають законодавчі вимоги щодо виду даних суб'єктів та їх можливої правомірної поведінки, які зумовлені особливостями об'єкта правовідносин. За змістом прав та обов'язків усі суб'єкти земельних правовідносин поділяються на чотири категорії: органи державної влади і місцевого самоврядування, власники землі і землекористувачі — носії прав та обов'язків з раціонального використання і охорони земель; громадські екологічні об'єднання, наділені правом громадського контролю за використанням земель; органи судово-прокурорського нагляду, що здійснюють нагляд за законністю у сфері земельних правовідносин. Об'єктами земельних правовідносин є землі в межах території України, індивідуально-визначені земельні ділянки, земельні частки (паї) та права на них. Земельна ділянка — це частина землі, відокремлена і визначена на місцевості за допомогою меж, з визначеними щодо неї правами. Під змістом земельних правовідносин розуміють права та обов'язки їх учасників щодо використання і охорони земель. Законодавством використовуються особливі способи визначення змісту земельних правовідносин: публічно-правовий і приватно правовий. Публічно-правовими способами є: визначення основного цільового призначення земель шляхом поділу земель на категорії, зонування і встановлення обмежень прав власників. Приватно правовим способом визначення змісту прав та обов'язків власників землі та землекористувачів є сервітут і правила добросусідства. Встановлюючи правила добросусідства, власники земель та землекористувачі самостійно регулюють деякі земельні відносини, які виникають між ними. 8. Історичні умови виникнення і розвитку земельного права України. Земельні відносини на території сучасної України здійснюються з давніх часів. Регулювання зем відносин нормами звичаєвого права на тер Укр здійснювалось багато віків і було наділено наступними особливостями: 1. Феодальні відносини розвивалися нерівномірно (У Київськ, Черніг, Галиц землях процес ішов швидше). 2. Феодальна землевласність породжувала в середні віки систему васальних відносин типу васалітету. 3. Високий авторитет церкви віки сприяв становленню її як великого землевласника. 4. Розвитку феодальних відносин сприяло двостолітнє панування на Русі Золотої Орди. 5. Феодальна роздробленість була гальмом економічного розвитку регіонів, оскільки стримувала обмін між ними, що впливало і на розвиток землеробства. До 1917 р. Укр була складовою Рос Імперії, тому не мала власної правової системи і зем зак-ва. Правовий режим земель України визначався у відповідності з рос зак-вом. Після революції 1905 р. на зем відносини мала вплив столипінська аграрна реформа, яка внесла істотні зміни в правовий режим земель, але не змінила основи земельного ладу Росії. Виникнення в Рос Імперії земель різної форм власності, землеволодіння і землекористування привело до створення в сист рос права особливої галузі – зем права. Після перемоги Жовт Соц револ в зем зак-ві Рос, України, а згодом і СРСР відбулись докорінні зміни. Перший земельний законод акт радян держави “Про землю” скасував назавжди право приватної власності на землю. У 1929 р. прийнята перша законодавча база для створення зем права в Україні – Зем кодекс УРСР, який закріпив націоналізацію землі, скасування приватної власності на неї, заборонив купівлю-продаж, оренду та інші правовідн, пов’язані з відчуженням зем. Новий зем код було прийнято у 1970 р., де підкреслювалося, що земля явл держ власністю і надається лише в користування. Основи зак-ва СРСР і союзн республік в новій редакції були прийняті у 28.02.1990 р., а з урахуванням Декларації про держ суверенітет Укр 18.12.1990 Земельний кодекс УРСР, де земля, її надра, повітряний простір, ресурси, що знаход в межах України, проголошувалися власністю народу Укр. З цього часу почала формуватися правова сист Укр і галузь зем права У. |