1. Поняття та предмет земельного права

• Название: 1. Поняття та предмет земельного права
• Анкор: Zemelne.doc
• Дата: 12.06.2018
• Размер: 0.5 Mb.
• Имя файла: Zemelne.doc
• Тип: Документы; #20247
• страница: 8 из 12

58. Органи, що вирішують земельні спори.

Судовий захист забезпечує максимум гарантій носіям зе­мельних прав. Практика свідчить, що відновлення поруше­них земельних прав суб'єктів у судовому порядку є більш ефективним і кваліфікованим.

Земельний кодекс не виключає вирішення земельних спо­рів і в адміністративному порядку, тобто уповноваженими органами місцевого самоврядування та органами державної влади з питань земельних ресурсів.

Стаття 12 Кодексу відносить вирішення земельних спорів до повноважень сільських, селищних, міських рад. Ці органи міс­цевого самоврядування вирішують лише ті спори у межах від­повідних населених пунктів, які ввійшли до переліку ч. З ст. 158 Земельного кодексу. Цей перелік включає спори щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

Певними повноваженнями щодо вирішення земельних спорів наділені органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Вирішення земельного спору пов'язане з додержанням вимог певної процесуальної форми. Вона здійснюється у ме­жах таких стадій: порушення справи; підготовка до розгляду; розгляд і вирішення спору по суті та винесення рішення; ос­карження рішення; виконання рішення.

Сторони спору згідно зі ст. 160 Земельного кодексу мають право знайомитися з матеріалами справи, особисто брати участь у розгляді спору, за власною ініціативою чи на вимогу компетентного органу надавати інформацію, яка має зна­чення для вирішення спору, одержувати копію рішення щодо земельного спору тощо.

Повторна неявка без поважних причин сторони не може бути підставою для відкладення розгляду справи.

Рішення, що виноситься компетентним органом на основі розгляду земельного спору, має відповідати загальним вимо­гам, встановленим законом. Воно набирає чинності з момен­ту прийняття і передається сторонам спору у п'ятиденний термін після його прийняття.

Якщо сторона (сторони) не згодна з рішенням, вона має право оскаржити його до вищестоящого органу або у судово­му порядку. Оскарження рішень органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів чи органів місцевого самовряду­вання у суді призупиняє їх виконання.

Вирішення земельних спорів у судовому порядку за учас­тю громадян здійснюється у позовному провадженні.

Винесене судом рішення можна оскаржити у місячний строк з наступного дня після оголошення у відповідному апе­ляційному суді.

Щодо земельних спорів, сторонами яких виступають юри­дичні особи або громадяни—суб'єкти підприємницької діяль­ності, то вони вирішуються господарськими судами. 
59. Відповідальність за порушення земельного законодавства.

Відповідальність за порушення земельного законодавс­тва — важлива складова правового забезпечення раціональ­ного використання та охорони земель. Вона здійснюється у межах правовідносин між суб'єктом, який порушив приписи земельно-правової норми, з одного боку, і державою в особі її органів — з другого. Юридична відповідальність спрямована на стимулювання додержання земельно-правових норм, від­новлення порушених земельних прав, а також запобігання вчиненню земельних правопорушень.

Юридичний зміст відповідальності полягає в безумовному обов'язку правопорушника зазнавати несприятливих наслід­ків особистого, майнового чи організаційного характеру. Вид і міра цих наслідків передбачені відповідними санкціями правових норм. Відповідальність за порушення земельного законодавства завжди пов'язана з негативними правовими наслідками як результатом неправомірних дій винної особи. Неправомірна поведінка можлива як з боку самих носіїв зе­мельних прав, так і з боку сторонніх осіб. У зв'язку з цим серед негативних правових наслідків самостійне місце посідає примусове припинення земельних прав суб'єктів (право власності на зе­мельну ділянку і право землекористування), яке іноді називають земельно-правовою відповідальністю. Крім того, до винних осіб, які вчинили земельне правопорушення, можуть бути застосова­ні заходи адміністративного, дисциплінарного чи кримінального впливу, а за наявності заподіяної шкоди—її відшкодування.

Відповідальність за порушення земельного законодавства ви­конує низку важливих функцій. По-перше, вона виступає як за­сіб забезпечення виконання вимог земельного законодавства.

По-друге, відповідальність у зазначеній сфері є важливим елементом механізму гарантій земельних прав суб'єктів.

По-третє, норми цього інституту стимулюють додержання приписів земельного законодавства.

По-четверте, в умовах переходу економіки країни до рин­кових відносин зростає роль компенсаційної функції юри­дичної відповідальності. У сучасних умовах земельних перетворень важливого зна­чення набувають охоронна, превентивна та виховна функції відповідальності за земельні правопорушення. Вони є засо­бом охорони та забезпечення встановленого в державі зе­мельного правопорядку. Юридична відповідальність за порушення земельного за­конодавства залежно від застосовуваних санкцій поділяєть­ся на адміністративну, кримінальну, цивільно-правову та дисциплінарну. Спеціальною вважається відповідальність, яку становлять заходи правового впливу на порушників земельно­го законодавства, передбачені Земельним кодексом України та законодавством, що його доповнює. Так, до спеціальної зе­мельно-правової відповідальності у зазначеній сфері пропону­ють віднести примусове припинення права користування зе­мельною ділянкою, обов'язок знести власником земельної ді­лянки чи землекористувачем самовільно зведений об'єкт чи повернути самовільно зайняту земельну ділянку та ін.Відповідальність за порушення земельного законодавства настає лише за наявності відповідних підстав. Підставами такої відповідальності є необхідна єдність її фактичних і пра­вових передумов, без яких вона не може бути реалізована. Підставою юридичної відповідальності у вузькому розу­мінні є склад правопорушення, тобто наявність усіх елемен­тів, які становлять акт правопорушення. Вони виступають у нерозривній єдності як єдине ціле. Це фактична підстава від­повідальності, її сутність зводиться до протиправного діяння (дії чи бездіяльності). В ній мають бути наявні всі елементи складу правопорушення. Отже, необхідною підставою для застосування заходів примусового впливу та притягнення особи до юридичної від­повідальності за порушення земельного законодавства є вчи­нення нею земельного правопорушення.

Земельне правопорушення — це суспільно шкідлива дія чи бездіяльність, що суперечить нормам земельного права, за вчинення якої винна, деліктоздатна особа несе юридичну відповідальність.
60. Земельні правопорушення як підстави адміністративної, цивільно-правової та кримінальної відповідальності.

Підставою юридичної відповідальності у вузькому розу­мінні є склад правопорушення, тобто наявність усіх елемен­тів, які становлять акт правопорушення. Вони виступають у нерозривній єдності як єдине ціле. Це фактична підстава від­повідальності, її сутність зводиться до протиправного діяння (дії чи бездіяльності). В ній мають бути наявні всі елементи складу правопорушення.

Наявність фактичної підстави юридичної відповідальнос­ті, тобто самого правопорушення, зумовлює формування правовідносин відповідальності. Але виникнення цих відно­син пов'язане з необхідністю того, щоб модель конкретного правопорушення була передбачена у правовій нормі.

 необхідною підставою для застосування заходів примусового впливу та притягнення особи до юридичної від­повідальності за порушення земельного законодавства є вчи­нення нею земельного правопорушення.

Земельне правопорушення — це суспільно шкідлива дія чи бездіяльність, що суперечить нормам земельного права, за вчинення якої винна, деліктоздатна особа несе юридичну відповідальність.

До складу земельного правопорушення входять чотири основні елементи: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і суб'єк­тивна сторона правопорушення. Вони, у свою чергу, характе­ризуються складним змістом. Загальним об'єктом земельного правопорушення висту­пають суспільні земельні відносини, що регулюються та охо­роняються правом. Безпосереднім об'єктом цього правопору­шення є суспільні відносини у сфері використання та охоро­ни земель, а також земельні права та законні інтереси влас­ників земельних ділянок та землекористувачів, інших суб'єк­тів земельних правовідносин.

Об'єктивну сторону земельного правопорушення станов­лять конкретні діяння правопорушника, який посягає на зе­мельні інтереси учасників земельних відносин.

Земельне правопорушення може бути вчинене як шляхом активних дій (наприклад, зайняття земельної ділянки), так і

в результаті бездіяльності суб'єкта (наприклад, невиконання заходів щодо охорони земель). Водночас земельні правопору­шення можуть виступати як результат неправомірної дії та бездіяльності.

Самостійним елементом земельного правопорушення є суб'єкт, тобто особа, яка його вчинила і повинна за це нести відповідальність. Порушниками земельного законодавств можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Необхідна ознака суб'єкта земельного правопорушення - його деліктоздатність, тобто можливість особи відповідати за свої діяння. Земельним правопорушенням визнається діяння особи, яка здатна усвідомлювати значення вчинку і керувати ним.

Суб'єктивна сторона земельного правопорушення харак­теризується обов’язковою наявністю вини, тобто психічним ставленням суб'єкта до вчиненого ним протиправного діяння та його шкідливих наслідків.

Перелік видів порушень земельного законодавства закріп­лений у ст. 211 ЗК України не є вичерпним. У зв'язку з цим ч. 2 ст. 211 ЗК України передбачено, законом може бути встановлено відповідальність і за інші пору­шення земельного законодавства. Усі інші неправомірні дії (крім злочинів), які порушують земельний правопорядок, належать до проступків,які у свою чергу за галузевою належністю поділяються на дисциплінар­ні, адміністративні та цивільно-правові. Згідно зч. 1 ст. 211 ЗК Ук­раїни громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адмініс­тративну або кримінальну відповідальність відповідно до за­конодавства за вчинені земельні правопорушення. Можли­вість застосування до осіб, винних у вчиненні земельних правопорушень, дисциплінарної відповідальності зазначе­ною статтею прямо не передбачена. Але з цього не випливає, що притягнення порушників земельного законодавства до такої відповідальності взагалі виключається. Чинне законодавство покладає обов'язок на підприємс­тва, установи, організації і громадян відшкодовувати збитки, завдані ними внаслідок порушення земельного законодавс­тва, у порядку і розмірах, визначених законодавством.

Адміністративна відповідаль­ність пов'язана із застосуванням уповноваженими органами і посадовими особами адміністративних стягнень до суб'єк­тів, винних у вчиненні адміністративного проступку в галузі земельних відносин. Вона є оперативним засобом впливу на правопорушників і застосовується в адміністративному, іно­ді — в судовому порядку.

Найпоширенішим адміністративним стягненням за вчи­нені земельні правопорушення є штраф. Правовою підставою притягнення до адміністративної відповідальності є норми земельного і спеціального адміністративного законодавства.

За порушення земельного законодавства можлива і кри­мінальна відповідальність. Вона передбачена ст. 239 КК Ук­раїни за забруднення або псування земель та ст. 254 цього ко­дексу за безгосподарське використання земель. Порушення одних і тих самих правил використання та охорони земель або вчинення аналогічних протиправних дій тягнуть за собою з урахуванням усіх фактичних обставин в одних випадках кримінальну, в інших — адміністративну від­повідальність.

можливе настання дисциплінарної відповідаль­ності, яка являє собою застосування до осіб, які перебувають у трудових відносинах з підприємством, установою чи орга­нізацією, винних у вчиненні дисциплінарних проступків зе­мельно-правового характеру, заходів особистого впливу у вигляді накладення дисциплінарних стягнень. Якщо внаслідок порушення норм земельного законодав­ства особами, винними в невиконанні трудових обов'язків, буде заподіяно матеріальну шкоду земельним ресурсам, нас­тає їх матеріальна відповідальність.
61.Поняття і склад правового режиму земель сільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення є унікальним природним ресурсом, основою економічного роз¬витку держави та матеріального добробуту народу України. Земельний кодекс України землями сільськогосподар¬ського призначення визнає «землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розмі¬щення відповідної виробничої інфраструктури або призна¬чені для цих цілей» (ст. 22).

Це визначення поняття земель сільськогосподарського призначення виходить з їх основного цільового призначення — виробництво продукції сільського господарства. А сам тер¬мін «землі» правильно вживається як елемент природного се-редовища, що перебуває в органічному взаємозв'язку з інши¬ми його елементами (водами, лісами, атмосферним повітрям тощо), на відміну від терміна «земля». Землі сільськогосподарського призначення, як об'єкт зе¬мельних правових відносин, істотно відрізняються від май¬на, як об'єкта цивільних правових відносин. Це, зокрема, по¬яснюється тим, що землі: 1) природний об'єкт, не створений працею людини, а, от¬же, він має не лише економічну, а й екологічну цінність; 2)землі мають сталий кількісний вимір, їх площі не мо¬жуть бути штучно ані збільшені, ані зменшені; 3)виконують унікальну і незамінну функцію основного засобу виробництва продукції рослинництва і тваринництва; 4)дають прямий прибуток внаслідок їх використання; 5) перебувають у постійному тісному взаємозв'язку з ін¬шими природними об'єктами (атмосферним повітрям, вода¬ми, надрами, лісами); 6) не мають балансової грошової вартості, а їх природна та економічна і екологічна цінність визначається за спеці¬альною методикою; 7)земельно-правовими засадами та екологічними вимо¬гами пройнято всі угоди щодо цих земель та юридичну відпо¬відальність за земельні правопорушення тощо. Продуктивність земель сільськогосподарського призна¬чення (грунтів)1 значною мірою викликана причинами еко-логічного змісту, що означає, з одного боку, їх природну зу¬мовленість, а з другого — необхідність забезпечення гармоні-зації економічних та екологічних властивостей при вирощу¬ванні сільськогосподарської продукції.Склад земель сільськогосподарського призначення зумов¬лений їх цільовим призначенням.

Відповідно до ст. 22 ЗК України до цих земель належать: сільськогосподарські угіддя і несільськогосподарські угіддя. Угіддя — це структурна складова земель сільськогоспо¬дарського призначення, яка відображає й певне господар¬ське використання. Найбільш характерною і цінною є перша категорія —сіль¬ськогосподарські угіддя. Під ними слід розуміти, в першу чергу, ріллю (орні землі), а також землі під багаторічними на¬садженнями (садами, виноградниками, посадками хмелю то¬що), сіножатями, пасовищами, перелогами. Рілля, або орні землі, є найціннішою складовою земель сільськогосподарського призначення. Саме вони характери¬зуються наявністю ґрунтового покриву, який забезпечує їх унікальну природну властивість родючості, що й забезпечує їм значення основного засобу виробництва зернової продук-ції, вирощування технічних та інших сільськогосподарських культур. Ці землі сільськогосподарського призначення виконують роль просторової бази, території, земельної площі, які вико¬ристовуються для додаткових (поза рослинництвом та тва¬ринництвом) сільськогосподарських та інших потреб. Земельний кодекс України поділяє землі сільськогоспо-дарського призначення лише на дві зазначені категорії. Про¬те, він дає й інші структурні характеристики цих земель. Зок-рема ЗК України 2001 р. вперше виділив «ґрунти земельних ділянок» в окремий і особливий об'єкт охорони (ст. 168). Цим визнається необхідність існування їх посиленого правового режиму. Ґрунти — неоціненне еталонне багатство України. У їх складі домінують різного роду чорноземи. Взаємодіючи з іншими компонентами (повітрям, водою, мінеральними та органічними речовинами), ґрунти створюють так звану «зону життя», яка є наслідком їх природної родючості. Стаття 150 ЗК України виділила в окрему групу «особливо цінні землі» та встановила спеціальний порядок їх вилучен¬ня. Здебільшого цінність цих земель зумовлена чорноземним складом їх ґрунтів, а також іншими природними факторами. Є загальне правило — вилучення цих земель для несіль¬ськогосподарських потреб не допускається.
62.Поняття та особливості правового режиму земель житлової та громадської забудови. Землі житлової та громадської забудови — самостійна ка¬тегорія земель серед земель України. Вона з'явилася замість земель населених пунктів, які відповідно до раніше чинного земельного законодавства теж характеризувалися самостій¬ним правовим режимом. Згідно зі ст. 38 ЗК України до земель житлової та громад¬ської забудови належать земельні ділянки у межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової за¬будови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загаль¬ного користування. При визначенні поняття цих земель за¬конодавець бере за основу два критерії: їх місце розташуван¬ня — у межах населених пунктів та цільове призначення — використання для розміщення забудови. Кожний населений пункт (місто, селище чи село) як скла¬дова системи розселення1 займає відповідну земельну тери¬торію, характеризується своїм географічним місцем розта¬шування, налічує певну кількість населення, що постійно проживає в ньому, підлягає державному обліку і реєстрації.

Всі населені пункти в Україні виконують у системах розсе¬лення різні за своїм характером функції. Згідно з чинним за-конодавством серед них виділяють дві категорії — міські та сільські поселення. До складу міських поселень відносять міста (республіканського, обласного і районного значення), а також селища. Сільські поселення включають села і селища незалежно від їх адміністративного підпорядкування. Кожний населений пункт як окреме адміністративно-те¬риторіальне утворення має свою межу. Відповідно до ст. 173 ЗК України межею населеного пункту (міста, селища чи села) вважається умовна замкнена лінія на поверхні землі, що ві¬докремлює територію3 цього адміністративно-територіаль¬ного утворення від інших територій. Територія як правова категорія не тотожна земельній ді¬лянці. Земельна ділянка—це частина земної поверхні з уста¬новленими межами, певним місцем розташування, з визна¬ченими щодо неї правами (ст. 79 ЗК). Землі у межах території України виступають об'єктом земельних відносин. Територія конкретного населеного пункту як окремого адміністратив¬но-територіального утворення складається з певних різних за призначенням земельних ділянок. Найважливіше значення у межах населених пунктів ма¬ють землі житлової та громадської забудови, оскільки вони з урахуванням цільового призначення використовуються як просторово-операційний базис, тобто для розміщення та обслуговування різного роду об'єктів забудови та інших об'єктів загального користування. Землі житлової та громадської забудови неоднорідні за своїм складом хоч і використовуються як просторово-терито¬ріальна основа. Земельний кодекс України не визначає склад цих земель. Між тим у їх межах розташовані земельні ділян¬ки, які призначені та використовуються для розміщення та експлуатації різних за характером об'єктів (житлової забудо¬ви, громадських будівель і споруд, а також інших об'єктів за¬гального користування).

Здійснення житлової забудови — складне і комплексне явище, яке пов'язане з новим будівництвом, реконструкцією, реставрацією, капітальним ремонтом і благоустроєм жилих будівель і споруд. Житловою забудовою як самостійним різ-новидом забудови конкретної території вважається земель¬ний масив, у межах якого зосереджений житловий фонд (дер-жавний, комунальний, приватний, громадський). Самостій¬ним і домінуючим елементом житлової забудови є жилі бу-динки, які характеризуються сукупністю певних ознак. Се¬ред них, по-перше, відповідність архітектурно-будівельним, санітарно-гігієнічним, протипожежним нормам, що робить ці будівлі придатними для постійного проживання у них гро-мадян; по-друге, прийняття в експлуатацію приймальною комісією після будівництва чи реконструкції, по-третє, реєс-трація в органах державної реєстрації як жилого будинку1.На відміну від житлової, громадську забудову становлять об'єкти соціально-культурного та комунально-побутового призначення, які розташовані на відповідних земельних ді-лянках. До таких об'єктів відносять: заклади освіти, установи охорони здоров'я і соціального забезпечення, відпочинку, фізкультурно-спортивні споруди, культурно-освітні заклади, мистецькі установи, підприємства торгівлі, громадського харчування та побутового і комунального обслуговування то¬що. Не виключається, що деякі об'єкти соціально-культурно¬го призначення можуть бути розташовані у межах житлової забудови. Залежно від характеру об'єктів забудови земельні ділянки, на яких розташовані ці об'єкти і призначені для їх обслугову¬вання, повинні вважатися відповідно землями житлової чи громадської забудови з урахуванням притаманних їм певних специфічних ознак.

Разом з тим, складовою земель житлової та громадської забудови є й деякі інші землі, у межах яких розташовані об'єкти загального користування. Згідно з Земельним кодексом України землі, зайняті об'єктами загального користування, нале-жать до земель комунальної власності, які не можуть пере¬даватися у приватну власність. Тимчасовий порядок розме-жування земель права державної і комунальної власності називає ці об'єкти землями загального призначення. Буду¬чи складовою частиною земель житлової та громадської за¬будови, ці земельні ділянки, які використовуються як шля¬хи сполучення, для задоволення культурно-побутових та комунально-побутових потреб населення. Ці земельні ді¬лянки, як правило, не закріплюються за окремими землеко¬ристувачами, використовуються необмеженим колом осіб і задовольняють потреби всіх жителів конкретного населено¬го пункту. Експлуатація цих земель здійснюється на безоп-латній основі. Порядок їх використання визначається орга¬нами місцевого самоврядування.

До земель житлової та громадської забудови мають нале¬жати не лише земельні ділянки, зайняті житловими і громад-ськими будівлями, спорудами та об'єктами загального корис¬тування і призначені для їх обслуговування, а й ті, які відпо-відно до містобудівної документації підлягають забудові жит¬ловими, комунально-побутовими і соціально-культурними будівлями та спорудами, а також іншими об'єктами загаль¬ного користування.