УМПС Лекц 1 гот. Тема Теоретичні засади курсу. Поняття сучасної літературної мови. Мовні норми. Функціональностилістична диференціація сучасної української літературної мови План
 Скачать 126 Kb.
|
|
Тема 1. Теоретичні засади курсу. Поняття сучасної літературної мови. Мовні норми. Функціонально-стилістична диференціація сучасної української літературної мови План:
4. Літературна мова, її ознаки. 5. Норми літературної мови. 6. Функціональні стилі сучасної української літературної мови. 1. Місце української мови серед інших мов світу Мова — це величне надбання людства. Вона не лише найпотужніший засіб спілкування, знаряддя мислення, а й історія народу, необхідна умова його існування. Мова спрямована як у внутрішній світ людини, її психіку, так і в зовнішній світ природи і людських взаємин. Вона є основою зростання особистості. На Земній кулі сьогодні існує 3 – 5,5 тисяч мов, об’єднаних у понад 200 сімей. Найчисленніша з них – індоєвропейська, до якої належать понад 150 мов, які входять до 12 груп. Носіями індоєвропейських мов є майже половина людства – більше 2 млрд. осіб. Слов’янськими мовами користується понад 300 млн. осіб. Усі ці мови походять з праслов’янської, що існувала у вигляді близькоспоріднених слов’янських племінних діалектів приблизно з середини ІІІ тисячоліття до н.е. до V ст. н. е. Ураїнська мова – національна мова близько 50 млн. українців і одна з робочих мов ООН. Поза межами України українська мова побутує серед українців західної діаспори (понад 2 млн. чоловік) та східної (близько 7 млн. чол.). Більше 75% зарубіжних українців західної діаспори живуть у Північній та Південній Америці. В умовах багатоетнічного оточення вони зберігають свою національну самобутність: мову, звичаї, культурні, мистецькі, побутові традиції. Східна діаспора численніша (у Казахстані – 3 млн., на Кубані – 2 млн., у Москві – 1 млн., на Далекому Сході – 500 тис. тощо), але належних умов для задоволення своїх культурних запитів східна українська діаспора не мала внаслідок насильницької русифікації як за часів царату, так і в СРСР. Лише у 20-і роки XX ст. були створені сприятливі умови, діяло 2,5 тис. українськомовних шкіл, 16 педтехнікумів, педінститути, працювали видавництва, театри, видавалася преса. Але невдовзі все це було ліквідовано. Українська мова продовжувала функціонувати в усній формі лише на побутовому рівні. Розпад СРСР і відродження державності в Україні дали поштовх піднесенню етнічної свідомості українців східної діаспори. У Москві, Алмати, Єревані, Таллінні, Вільнюсі, Ризі відкрилися недільні школи, створено культурно-громадські товариства, земляцтва. 2. Українська мова - національна мова українського народу, державна мова України Українська мова – державна мова України. Державна (офіційна) мова - це закріплена традицією або законодавством мова,вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики. Функції державної мови:
Статус української мови як державної закріплено Конституцією України, частинами 1 та 2 десятої статті: Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Конституція України визначає гарантії розвитку та використання російської, інших мов національних меншин України та вивчення громадянами України мов міжнародного спілкування: В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом Можливість різного тлумачення, а отже, й застосування статті 10 Конституції України зумовила необхідність тлумачення цієї статті Конституційним Судом України (від 14 грудня 1999 року): “1. Положення ч.1 ст. 10 КУ, за яким “державною мовою в Україні є українська мова”, треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (ч. 5 ст. 10 КУ)... 2. Виходячи з положень ст. 10 КУ та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних навчальних закладах України є українська мова. У державних та комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень КУ, зокрема ч. 53, та законів України в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин”. Статтею 11 закріплюються гарантії розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності корінних народів та національних меншин України. Уточнюється це положення у статті 53, де зокрема зазначається, що “громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства”. У статті 12 йдеться про те, що “Україна дбає про задоволення національно-культурних та мовних потреб українців, які проживають за межами держави”. Конституція визначає обов’язковість оволодіння державною мовою представниками різних гілок влади. Зокрема у статті 103 зазначається: “Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою”. Статтями 127 та 148 передбачено, що державною мовою мають володіти професійні судді та судді Конституційного Суду України. На жаль, Конституцією не визначено обов’язковість володіння державною мовою представниками законодавчої та виконавчої влади. Досі не розроблені критерії, що визначали б рівень оволодіння українською мовою, достатній для того, аби обіймати відповідні посади у органах державної влади. 3. Культура мовлення особистості Кожен, хто прагне досягти успіху, створити себе, неодмінно має володіти культурою мовлення, тобто навчитися дотримуватись усталених норм усної і писемної форм літературної мови, використовувати усі її виражальні засоби залежно від стилю, жанру, типу. У культурі мови виділяють кілька рівнів: граматична правильність, стилістична виразність, комунікативна оптимальність (доцільність), мовна майстерність. Абсолютно чіткої межі між рівнями немає. Мовна майстерність талановитого мовця може виявлятись уже на рівні граматичної правильності, тобто на першому етапі оволодіння мовою. Засвоюючи норми, мовець вчиться правильності мовлення, опановує елементи його стилістичної виразності. Рівень правильності мовлення досягається із засвоєнням основних норм (орфоепічних, лексичних, граматичних, стилістичних) літературної мови. Стилістична виразність і комунікативна доцільність спираються на правильність. Проте без дотримання інших вимог, за якими формуються такі комунікативні якості мови, як точність, логічність, ясність, чистота, виразність, різноманітність, багатство та естетичність виражальних засобів, правильності мови не досягти. Становлення особистості відбувається завдяки мові і мовним засобам, зокрема її лексико-понятійному арсеналу. Мова є критерієм освіченості та індивідуальності людини. Як зазначав український мовознавець Олександр Потебня (1835—1891), “мовна індивідуальність виділяє людину як особистість і чим яскравіша ця особистість, тим повніше вона відображає мовні якості суспільства”. Між рівнем освіченості, загальної культури і рівнем мовної культури людини існує співмірність і залежність. Освічена людина може осягнути кілька мов. Однак важливо, щоб чужі мови не заступали мову своєї нації. Інтелектуальне зростання кожної молодої людини передбачає інтенсивне вивчення державної мови, оволодіння її літературними нормами, вироблення вміння користуватися всіма мовними одиницями залежно від умов спілкування, мети і змісту мовлення, бо мова є засобом інтелектуально-культурних досягнень особистості і способом їх презентації в суспільстві. Важливу роль у розвитку культури фахової мови відіграє мовна освіта, метою якої є формування професійної мовнокомунікативної компетенції індивіда. Професійна комунікативна компетенція передбачає насамперед наявність професійних знань, а також загальної гуманітарної культури людини, її вміння орієнтуватися в навколишньому світі, вмінь і навичок спілкування. Тобто вона формується на основі комунікативної компетенції. Комунікативнакомпетенція(лат. competens—належний, відповідний) — сукупністьзнаньпроспілкуванняврізноманітнихумовахізрізнимикомунікантами, атакожумінняїхефективногозастосуванняуконкретномуспілкуваннівроліадресантаіадресата. Вона розвивається на основі усіх знань, досвіду користування не тільки рідною мовою, а й мовами інших народів, а самі мови у цьому процесі є взаємно пов'язаними і взаємодіють між собою. Важливим складником комунікативної компетенції є мовна компетенція. Мовнакомпетенція(лат. competens— належний, відповідний) — знання учасникамикомунікаціїнорміправилсучасноїлітературноїмовиівмілевикористанняїхупродукуваннівисловлювань. Мовна компетенція складається з лексичної, граматичної, семантичної, фонологічної, орфографічної, орфоепічної та пунктуаційної компетенцій. Лексична компетенція полягає в оволодінні лексичними засобами сучасної української літературної мови і вмінні користуватися ними. Вона передбачає широкий словниковий запас, у т. ч. володіння термінологією, необхідною для спілкування у професійній сфері. Вибір лексичних елементів залежить від сфери і ситуації, у яких перебуває мовець. Граматична компетенція — це знання і вміння користуватися граматичними ресурсами української мови (словотвірні одиниці, способи словотворення, морфологічні одиниці, категорії і форми, синтаксичні одиниці й категорії), що необхідно для розуміння й продукування текстів у різних сферах професійної діяльності. Семантична компетенція — це здатність комуніканта усвідомлювати й контролювати зміст висловлювання. Відношення слова до його загального контексту, внутрішньолексичні зв'язки мають велике значення в розумінні та продукуванні текстів. Фонологічна та орфоепічна компетенції пов'язані із знанням звукових засобів сучасної літературної мови, вмінням мовця ними користуватися. Ці види компетенції забезпечують правильне звукове оформлення мовлення. Орфографічна компетенція полягає в оволодінні системою правил, що визначають правопис слів згідно з усталеними нормами, та вмінні їх застосовувати. Вона є необхідною умовою грамотного письма. Пунктуаційна компетенція відображає логічне інтонаційне членування мовного потоку та забезпечує легше сприймання і розуміння писемного тексту. 4. Літературна мова, її ознаки Загальнонародна українська мова функціонує у таких формах:
Територіальний діалект (від гр. διάλεκτος – розмова, говір, наріччя) – це один із варіантів національної мови, яким послуговуються як засобом спілкування у мовленнєвих колективах, виділених за географічною ознакою. Українська мова має три основні діалекти, кожен з яких має ряд особливостей на фонетичному, лексичному, словотвірному та граматичну рівнях 1) північний (поліський), поширений на території Волинської області, півночі Рівненської, Житомирської і Київської областей та Чернігівській області; 2) південно-західний, поширений на території Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Хмельницької, Вінницької, південної частини Рівненської та Житомирської областей, західній частині Черкаської області, 3) південно-східний, що побутує на території східної частини Черкаської та південної частини Київської областей, Полтавської, Сумської, Харківської, Дніпропетровської, Кіровоградської, Запорізької, Луганської, Донецької, Херсонської, Миколаївської та Одеської областей. Соціальний діалект (соціолект) – варіант національної мови, який обслуговує мовленнєві потреби соціальної групи населення: учнів середніх навчальних закладів, студентства, представників певної професії тощо. Формами соціального діалекту є жаргон і арго. Використання соціальних діалектів можливе лише зі стилістичною метою в текстах художнього та публіцистичного стилів, у побутовому мовленні. Просторіччя – на відміну від територіальних та соціальних діалектів, які становлять відносно закриті системи (мовлення однієї територіальної чи соціальної групи може бути незрозумілим представникам іншої групи), просторіччя є однією з загальнозрозумілих форм національної мови, яка перебуваючи “на межі народно розмовної мови з літературною як особливий стилістичний пласт слів, фразеологізмів, форм, об’єднаних яскравим експресивним забарвленням зниженості, згрубілості, фамільярності”1. Для наукового, офіційно-ділового, публіцистичного мовлення просторіччя є неприпустимими. Вищою формою загальнонародної мови є літературна мова. Літературна мова – це унормований варіант загальнонародної мови, який в писемному та усному різновидах обслуговує всі сфери суспільного існування народу, функціонуючи на всій території України без просторових обмежень. Ознаками літературної мови, які відрізняють її від інших форм національної мови є:
Свідченням рівня сформованості літературної мови є наявність і фіксованість її норм — фонетичних, орфоепічних, акцентуаційних, графічних, орфографічних, лексико-семантичних, граматичних, пунктуаційних і стилістичних) — у канонічних фольклорних і художніх текстах, словниках, довідниках, енциклопедіях.
Мовнінорми— сукупністьнайбільштрадиційнихреалізаціймовноїсистеми, повторюваних, відібранихізакріпленихупроцесі спільноїкомунікації. Норми надають мові характеру впорядкованості і загальної обов'язковості. Основними ознаками мовної норми є традиційність, гнучка стабільність, сформована змінами культурно-історичних умов розвитку літературної мови, та варіативність. Суспільні смаки й оцінки не завжди збігаються з уже витвореними й усталеними нормами, але це не означає, що їх можна ігнорувати. Будь-яке мовне явище може вважатися нормативним, якщо воно ґрунтується на трьох ознаках:
Розрізняють такі типи літературної норми:
Стиль є одним із найдавніших понять гуманітарного знання: воно вживалося в давньоіндійських поетиках, а також риториках і поетиках Давніх Греції й Риму. Давні греки стилем називали дерев'яну загострену паличку для письма, вміння користуватися якою було одним із показників мовної культури. Пізніше це слово асоціювалося з манерою письма та мовлення і аж до середньовіччя пов'язувалося з нормативністю, тобто мовними засобами (тропами, фігурами, лексикою, синтаксисом), які передбачає кожен вид словесності. Нині поняття «стиль» позначає характерну особливість видів діяльності чи її результату і є засобом реалізації понять різних сфер людських знань, діяльності, реалій, про що свідчить його широка сполучуваність: стиль мови, стиль мовлення, стиль твору, стиль письменника, стиль газети, академічний стиль, стиль одягу, стиль поведінки, стиль роботи, стиль плавання тощо. Стиль(грец. stylos— паличкадляписьма) (улінгвістиці) — різновидлітературноїмови (їїфункціональнапідсистема), щообслуговуєпевнусферусуспільноїдіяльностімовцівімаєособливості доборуйвикористаннямовнихзасобів (лексики, фразеології, граматичнихформ, типівреченнятощо). Кожний стиль має свою сферу поширення (коло мовців), призначення (функції повідомлення, впливу тощо), систему мовних засобів і стилістичні норми, що оберігають цю систему, роблять її стійким стилем. На формування стилю впливають мовні і позамовні чинники. Позамовною основою стилю є сфери суспільно-виробничої діяльності і побуту мовців, форма суспільної свідомості, мета і зміст мовлення, а сукупність певним чином узгоджених мовних одиниць, яка відповідає характеру, типові мислення в кожній сфері мовної діяльності, є його мовною основою. Мовні та позамовні чинники визначають диференційні ознаки кожного функціонального стилю, його жанрово-стильові різновиди. Функціональні стилі перебувають у постійній взаємодії, тому кожен із них містить в собі елементи іншого. Основу кожного стилю становлять стилістично нейтральні засоби сучасної літературної мови, з якими взаємодіють марковані елементи. Стиль мови має суспільну природу, твориться в процесі мовного розвитку нації і є невід'ємною частиною загальнонародної мови. Кількість і структура функціональних стилів, особливості їх використання тісно пов'язані з історичними умовами розвитку і функціонування самої літературної мови. Функціональний стиль є сукупністю стилістично-мовленнєвих різновидів, які виникли під впливом позамовних чинників. Тому кожний текст має ознаки макростилю (наукового, офіційно-ділового, публіцистичного, художнього, конфесійного, епістолярного, розмовного) і його конкретного різновиду — підстилю. До системи стилю належить також жанр — конкретна форма організації мовного матеріалу функціонального стилю, текстова реалізація моделей і структур, що сформувалися і закріпилися в мовних ситуаціях. У сучасній українській літературній мові розрізняють такі основні функціональні стилі: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, конфесійний, епістолярний, розмовний. Науковийстиль— функціональнийрізновидлітературноїмови, щовикористовуєтьсязпізнавально-інформативноюметоювгалузіосвітиінауки. У ньому виокремлюють такі підстилі з жанрами: власне науковий (жанри: монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези); науково-популярний (жанри: статті у неспеціальних журналах, науково-популярна література); науково-навчальний (жанри: підручники, лекції, бесіди). Основним призначенням цього стилю є повідомлення про результати дослідження, формулювання ідей, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, опис ознак, роз'яснення явищ, систематизація знань, узагальнення й висновки досліджень тощо. Науковий стиль характеризують абстрагованість, інформативність, понятійність, предметність, логічність, узагальненість, однозначність, точність, ясність і об'єктивність викладу, лаконічність, доказовість, переконливість, аналіз, синтез, аргументація, пояснення причиново-наслідкових відношень, висновки. Основні мовні засоби цього стилю: абстрактна лексика, символи, велика кількість термінів, схем, таблиць, графіків, зразків-символів; часте вживання іншомовних слів, наукова фразеологія, цитати, посилання, однозначна загальновживана лексика, безособовість синтаксису, відсутність вказівки на особу автора. Офіційно-діловийстиль— функціональнийрізновидлітературної мови, щообслуговуєсферуправа, влади, адміністрації, комерції, внутрішньо- іміждержавнихвідносин. Основне призначення цього стилю — регулювати ділові відносини мовців у міжнародній, державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговувати потреби людей у типових ситуаціях. Офіційно-діловий стиль має такі підстилі: законодавчий (жанри: закони, укази, статути, постанови); юри с дикцій ний (жанри: акт, вирок, протокол, обвинувальний висновок, постанова про арешт, обшук); дипломатичний (жанри: міжнародні угоди — конвенції, повідомлення — комюніке, звернення — ноти, протоколи); адміністративний (жанри: накази, інструкції, розпорядження, довідки, заяви, звіти). Вирізняється цей стиль серед інших регулювально-імперативним характером, документальністю (кожний офіційний папір повинен бути оформлений як документ), стабільністю (довго зберігає традиційні форми), стислістю, чіткістю, високою стандартизацією вислову, суворою регламентацією тексту. Колорит офіційності формується не так лексикою, як стабільною композицією тексту. Основні мовні засоби офіційно-ділового стилю — широке використання суспільно-політичної і адміністративно-канцелярської термінологій, номенклатурних найменувань, включення в текст складноскорочених слів, абревіатур; часте вживання віддієслівних іменників, відіменних прийменників, складних сполучників, а також стійких словосполучень, що служать для зв'язку частин складного речення, використання називних речень з перерахуванням; безособові, інфінітивні, неозначено-особові, узагальнено-особові речення, іменний присудок, складні синтаксичні конструкції, дієприкметникові і дієприслівникові звороти; тенденція до вживання складних речень, що відображають логічне підпорядкування одних фактів іншим; відсутність емоційно-експресивних мовних засобів; слабка індивідуалізація мовлення. Публіцистичний(лат. publicus— суспільний) стиль— функціональнийрізновидлітературноїмови, призначенийдляпередаваннямасовоїінформації. Залежно від сфери застосування в його межах виокремлюють: стиль засобів масової інформації; художньо-публіцистичний (жанри: памфлети, фейлетони, нариси, есе (короткі нариси вишуканої форми)); науково-публіцистичний (жанри: літературно-критичні статті, огляди тощо). Основним призначенням цього стилю є висвітлення суспільно-політичних процесів, активний вплив на слухача, спонукання до діяльності, пропаганда певних думок, ідей, формування громадської думки. Основні ознаки — поєднання логічності й емоційності, точності, документальності й образності. Мовні засоби публіцистичного стилю — це сплав елементів усіх стилів. Характерною ознакою цих засобів є оцінність, особливо помітна оцінна спрямованість лексичних і фразеологічних одиниць. Активно використовуються також мовні кліше. Художній стиль — функціональний різновид літературної мови, що моделює світ через конкретно-чуттєві образи й виконує естетичну функцію. Це серцевина стилістичної системи національної мови. Сфера його використання широка: індивідуальна і колективна творча діяльність, усі види мистецтва, культура, освіта. Підстилі у художньому стилі виокремлюють за родами і жанрами літератури: епічні (епопея, роман, повість, оповідання, нарис); ліричні (поема, балада, пісня, поезія); драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль); комбіновані (ліро-епічний твір, драма-феєрія, усмішка тощо). Кожний з них має свої особливості мовної організації тексту. Призначення цього стилю — впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття і волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості та естетичні смаки. У художньому стилі все подається через призму соціальної орієнтації, світогляду, інтелекту і світовідчуття особистості (образ автора) і все зображуване спрямовується на особистість читача (слухача). Тому в цьому стилі (зокрема, в художніх творах), крім об'єктивності реального світу, існує і суб'єктивність сприйняття його людиною. Основними ознаками художнього стилю є образність, поетичність, естетика мовлення, експресія як інтенсивність вираження, зображуваність (конкретно-чуттєве живописання дійсності — людей, природи, явищ, понять, якостей, властивостей, відношень). Художній стиль характеризується найрізноманітнішою лексикою з переважанням слів конкретно-чуттєвого сприймання (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак); широким вживанням різних дієслівних форм: родових — у минулому часі й умовному способі, особових — у теперішньому і майбутньому часі, дійсному і наказовому способах. У художньому стилі представлені всі тропи та стилістичні фігури: метафора, метонімія, синекдоха, порівняння, епітет, парономазія, гіпербола, літота, персоніфікація, асонанс, алітерація, повтори, синтаксичний паралелізм, еліпс, періоди, риторичні запитання та ін. Також використовуються всі типи речень, синтаксичних зв'язків, всі можливості інтонування і ритмомелодики. Мова художніх творів співвідносна із загальнонародною мовою, тому в художньому стилі повною мірою реалізуються виражальні можливості української мови. Конфесійний(лат. confessionalis— віросповідний) стиль— функціональнийрізновидлітературноїмови, якийобслуговуєрелігійні потребисуспільства. Функціонує він у культових установах — церквах, монастирях, скитах, теологічних навчальних закладах, молитовних будинках, а також релігійних громадах, родинах вірників. Основними його підстилями є біблійний (мова перекладів Біблії), молитовний (молитви, тропарі, кондаки та ін.), проповідницький (проповідь, духовна бесіда), агіографічний (стиль, яким описуються житія святих) та підстиль церковних послань. Конфесійний стиль характеризується особливою урочистістю і піднесеністю, благозвуччям, символізмом та стійкістю (стандартністю) стильової норми. Основними мовними засобами є конфесійна лексика, старослов'янізми, усталені конфесійні словосполучення, тропи і фігури, складні слова, інверсійний порядок слів у реченні та словосполученні. Епістолярний (лат. epistola, відгрец. epistole— послання, лист) стиль— функціональнийрізновидлітературноїмови, якийобслуг&ї. вуєсферуписьмовихприватнихабоприватно-офіційнихвідносин. Сфера його використання не має чітко окреслених; меж: це побут, інтимна сфера життя, виробництво, політика, наука, мистецтво, справочинство. Основним призначенням цього стилю є обслуговування у формі листів заочного спілкування людей у всіх сферах їхнього життя. Залежно від сфери використання листів та інтересів адресатів листування поділяють на офіційне (службове) і неофіційне (приватне). Офіційним є листування між державними органами, установами, організаціями, а також між службовими особами, які перебувають в офіційних відносинах. Таке листування належить до сфери офіційно-ділового стилю. Неофіційне листування ведеться між особами, які перебувають в неофіційних стосунках. Воно має переважно побутовий характер — родинний, інтимний, дружній — і перебуває у сфері дії усно-розмовного стилю. Тому епістолярний стиль часто розглядають як писемний різновид (підстиль) усно-розмовного. Правила написання листів були сформульовані ще в античні часи. З часом виробилася і стала канонічною структура листа, яка передбачає наявність привітання і звертання, встановлення контакту, домагання прихильності, розповідь, прохання, закінчення листа та прощання. Спеціальне позначення P. S. («post scriptum») означає необхідність істотної дописки після прощальної формули. Кожний лист повинен містити хоч би два з названих компоненти, включаючи й обов'язкові змістові формули: підтвердження отримання листа або вияв радості з приводу його отримання, що прив'язує цей лист до попередньої кореспонденції; запитання про здоров'я і стан справ та ін. Початок листа — це мовні етикетні формули, в яких міститься звертання, вітання, встановлення контакту з адресатом, вияв прихильності автора листа до адресата. Основна частина містить інформацію, фактичний матеріал у вигляді розповіді про щось, роздумів, вагань, пропозицій, прохань, завдань. Завершальна частина також має вигляд мовних етикетних формул із семантикою вибачень, прохань, побажань, прощань. Специфіка листів як писемно-розмовного жанру передбачає переведення живомовної усної безпосередньої комунікації у текстову писемну. У листах поєднуються елементи усно-розмовного мовлення, оскільки автор є носієм загальнонародної мови, і елементи писемної, комунікативно-прагматичної, організованої мови, що чітко виражає наміри автора. До того ж у листах яскраво виражені ознаки психологічного порядку (автор перебуває у певному психічному стані) і ознаки художньо-естетичного порядку (автор є особистістю, носієм певних естетичних, художніх ідей тощо). Крім листів, до епістолярного стилю належать щоденники, мемуари, записники, нотатки, календарі. Розмовнийстиль— функціональнийрізновидлітературноїмови, якимпослуговуютьсямовцівщоденномунеофіційномуспілкуванні. Його основними ознаками є неофіційність, невимушеність, ситуативність, діалогічність, спонтанність, непідготовленість спілкування, емоційність, використання жестів, міміки тощо. Функціонує розмовний стиль в усній формі. Розрізняють усне літературне м о в л є н н я, яке ґрунтується на дотриманні норм сучасної української літературної мови, та розмовно-побутове на наддіалектному і діалектному рівнях української мови, у якому спостерігається часте порушення літературних норм. Розмовний стиль характеризується багатством інтонацій, які неможливо відтворити на письмі. У цьому стилі наявні також модуляції голосу, емфатичне розтягування звука, розрив слова на склади, різкі зниження чи підвищення тону. Жанри розмовного стилю виокремлюють:
Крім функціональних, у сучасній українській літературній мові виділяють також експресивні стилі — різновиди мови за ступенем інтенсивності вираження змісту, що мають певний колорит (урочистості, піднесеності — високий стиль; нейтральний — середній стиль; іронічний, зневажливий — низький стиль), який твориться добором і поєднанням відповідних мовних засобів — лексичних, фразеологічних, словотвірних, морфологічних, синтаксичних. Оцінну семантику мають також текстові структури із відповідною композицією. Функціональні та експресивні стилі називають об'єктивними. Проте в мові існують також суб'єктивні стилі — ідіостилі та ідіолекти. Ідіостиль (індивідуальний стиль) — це системність виражальних засобів мови окремого мовця, яка вирізняє його мову серед інших, сукупність саме текстових (мовленнєвих) характеристик окремої мовної особистості. Ідіолект — це сукупність мовних особливостей (постійних характеристик) окремого носія мови. Сукупність функціональних і експресивних стилів, а також співвідношення стилістично нейтральних і стилістично маркованих мовних одиниць у системі літературної мови становлять стилістичну систему літературної мови. Сучасна українська літературна мова характеризується інтенсивним розвитком і збагаченням стилістичної системи, вирівнюванням функціональних стилів, поглибленням їх жанрової диференціації. Оволодіння стилістичною системою сучасної української мови є однією з головних умов підвищення мовної культури. 1 |