Правове регулювання діяльності банків України. Правове регулювання діяльності банків в Україні. Вступ Розділ Характеристика банківської діяльності
 Скачать 120.41 Kb.
|
|
1.2. Особливості, засоби та методи правового регулювання банківської діяльності в Україні Джерелом банківського законодавства виступає, перш за все, Конституція України, яка закріплює фундаментальні норми правового регулювання вітчизняної банківської системи. В свою чергу, норми Основного закону конкретизуються та деталізуються у спеціальних законодавчих актах та нормах відповідних законів. Закони України, що регулюють банківську систему, поділяють на загальні та спеціальні. Норми загальних законів застосовуються в тому випадку, коли спеціальні норми не встановлюють будь-яких інших правил чи обмежень або якщо спеціальне регулювання є суперечливим і недосконалим [17, c. 85]. Загальними кодифікованими актами, що регулюють відносини у банківській сфері, є Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України та Кримінальний кодекс України в частині скоєння злочинів у банківській сфері. Так, Цивільний кодекс України містить понад 60 статей, що регулюють окремі операції у сфері банківської діяльності (глави 71-74). В першу чергу мова йде про кредитування, відкриття й ведення рахунків, здійснення розрахунків та платіжні інструменти. Зазначені загальні норми у подальшому деталізуються у відповідних спеціальних законах та підзаконних нормативноправових актах НБУ, що врегульовують порядок і режим здійснення відповідних банківських операцій. У Господарському кодексі України відповідними статтями (гл. 35, параграф 1) визначається правовий статус банків, їх види та організаційно-правові форми; ієрархія банківської системи України; встановлюється правовий статус НБУ та Ради НБУ; містить норми, які досить стисло регламентують певні банківські операції, дублюючи таким чином норми законів «Про Національний банк України» та «Про банки і банківську діяльність». Можливість застосування кримінальної відповідальності за здійснення злочинів, пов’язаних із незаконною банківською діяльністю, закладено у Кримінальному кодексі України [6, c. 94]. До загальних нормативно-правових актів можна віднести також не кодифіковані закони: Закон України «Про обіг векселів в Україні», Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», Закон України «Про акціонерні товариства» тощо. Норми загальних законів застосовуються у регулюванні діяльності банків у зв’язку з тим, що згідно з чинним законодавством вони виступають суб’єктами підприємницької діяльності і, тому, підпадають під дію норми в галузі підприємницької діяльності. Однак головна роль у правовому регулюванні банківської системи належить спеціальним законам. На сьогодні до таких законів належить Закон України «Про банки і банківську діяльність» та Закон України «Про Національний банк України». Що стосується законів, які регулюють більш широке коло правовідносин, але меншою мірою стосуються банківської діяльності, відносяться до профільних [7]. До таких законів належать: Закон України «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг», Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», «Про електронний цифровий підпис», Закон України «Про іпотеку», Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів і реєстрацію обтяжень», Закон України «Про Фонд гарантування вкладень фізичних осіб», Закон України «Про першочергові заходи щодо запобігання негативним наслідкам фінансової кризи та про внесення змін до деяких законодавчих актів України». Опоненти поданої класифікації відстоюють думку, що недоцільно виокремлювати в окрему категорію профільні закони і відносять їх до спеціальних законів у банківській діяльності [15,c. 41]. Виділення профільних законів в окрему групу все ж таки має сенс, оскільки їх положення не регулюються виключно банківською діяльністю й застосовуються тільки при виникненні відповідних правовідносин, але з цієї групи слід виключити Закон України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб», який регулює правовідносини у банківській сфері та віднести його до групи спеціальних законів. Крім того, на рівні спеціальних законів повинні бути врегульовані питання здійснення окремих банківських операцій. Суто спеціальними законами є Закон України «Про банки і банківську діяльність» та Закон України «Про Національний банк України». Зазначені нормативні акти запровадили системний підхід до побудови банківської системи; встановили правовий режим банківської діяльності, визначили порядок реєстрації та ліцензування банків, класифікували методи банківського регулювання та нагляду. Нормативні акти визначили правове забезпечення сталого розвитку банківської системи України, заклали фундаментальні основи регулювання правовідносин на ринку банківських послуг. Разом із тим, детальний аналіз законодавчого регулювання банківської системи свідчить, що воно перебуває на етапі становлення, та незважаючи на позитивні здобутки ще не повною мірою відповідає потребам ринкової економіки. Зокрема, вітчизняні науковці О. Костюшенко, О. Орлюк, Д. Кирилюк, Є. Карманов В. Кротюк та інші виділяють низку негативних рис вітчизняного банківського законодавства, які полягають у наступному: правове регулювання банківської діяльності здійснюється за допомогою великої кількості ієрархічно розміщених підзаконних нормативно-правових актів; нормативна база досить часто змінюється і доповнюється, що ускладнює процес правового регулювання; між чинними загальними і спеціальними нормативноправовими актами існує багато протиріч, що тягне не правильне застосування норм; відсутній єдиний кодифікований нормативний акт з банківської діяльності; при наявності великої кількості нормативних актів, спеціальних законів у банківській сфері недостатньо; доступ до оперативної інформації щодо правотворчої діяльності уповноважених органів досить обмежений. Методом правового регулювання є сукупність способів (прийомів) впливу на суспільні відносини (діяльність їх учасників), яка зумовлює правове становище (статус) учасників цих відносин по відношенню один до одного. Виділяють два методи правового регулювання: 1) централізоване, імперативне регулювання (метод субординації), при якому правове становище суб'єктів по відношенню один до одного характеризується як відносини субординації, тобто підпорядкування [5, c. 88]; 2) децентралізоване, диспозитивное регулювання (метод координації), при якому учасники громадських відносин виступають як рівноправні сторони. Однак стосовно до окремих галузей права можуть виділятися також такі методи, як метод автономії і процесуальної рівності сторін, метод заохочення, метод рекомендацій і деякі інші , що, по суті, є некоректною спробою висловити своєрідність аналізованих відносин. Насправді мова в цих випадках йде або про принципи правового регулювання (автономія та процесуальну рівність сторін), або про соціально-політичних, а не юридичних явищах (заохочення і рекомендація), оскільки в другому випадку відсутня общеобязательность і можливість застосування заходів державного примусу. Наявність таких спроб є наслідком підходу, що у кожної галузі повинен бути свій метод. У зв'язку з цим дане поняття в більшості випадків перетворилося в конструкцію, що поєднує в собі всі елементи юридичного режиму правового регулювання. Насправді, коли мова йде про юридичну рівність або нерівності суб'єктів правовідносин (саме визначення цього і є власне смислом виділення поняття "метод правового регулювання"), мається на увазі, що ці суб'єкти або вступають у відношення і беруть участь в ньому своєю волею і в своєму інтересі (метод координації), або вступають в нього і беруть участь в ньому незалежно від своєї волі (метод субординації). У першому випадку спочатку правове становище суб'єкта визначається через встановлення загального дозволу, а для виникнення конкретного правовідносини необхідно його вольове дію. При цьому суб'єкт має право визначати на свій розсуд, наприклад, контрагентів, об'єкт правовідносини і т.д. Крім того, правовідносини може бути припинено вольовими діями (угодою з кредитором, одностороннім волевиявленням, якщо це допускається законом або договором). У другому випадку правовідносини виникають одразу при настанні певного юридичного факту незалежно від волі підлеглого (зобов'язаного) суб'єкта в силу закону. В цьому випадку для уповноваженої особи вже заздалегідь встановлюється коло зобов'язаних перед ним осіб і обсяг їх обов'язків. Наприклад, права податкових органів (по суті, це конкретні дозволу в рамках загальної заборони) встановлюються для забезпечення реалізації та контролю за виконанням обов'язків платниками податків, на яких і поширюються владні повноваження податкових органів. Припинити ці відносини можна тільки добровільним виконанням або застосуванням до зобов'язаному особі відповідальності [11, .c 76]. Існує точка зору, згідно з якою в поняття методу правового регулювання включаються безпосередньо і самі засоби правового впливу (правовий інструментарій) , які входять в механізм правового регулювання. Відповідно, в цьому випадку метод характеризується не тільки через правове становище (статус) учасників регульованих суспільних відносин (виду діяльності) по відношенню один до одного, але і через особливості виникнення правових зв'язків між ними (характеристика юридичних фактів); специфіку вирішення конфліктів і особливості застосування заходів примусового впливу на порушників (ознаки актів реалізації прав і обов'язків, а також актів застосування права). Однак з таким підходом як заснованому на змішуванні понять "спосіб (прийом) здійснення впливу" і "засіб впливу" погодиться важко. Крім того, деякі види правовідносин, що підпадають в сферу цивільно-правового регулювання, мають певні відмітними ознаками. Зокрема, юридичним фактом, що породжує виникнення правовідносин внаслідок заподіяння шкоди, можуть бути тільки дії (як правило, неправомірні); акти державних органів, які порушують права власників та інших законних власників, в більшості випадків можуть бути оскаржені не тільки в судовому, а й адміністративному порядку; для зобов'язальних правовідносин характерна можливість застосування такого виду способів захисту прав, як заходи оперативного впливу. При такому підході виходить, що правове регулювання цих видів суспільних відносин здійснюється за допомогою різних методів, хоча вони становлять предмет однієї профілюючою галузі права – цивільного [8, .c 42]. Для того щоб колізійних метод міг розглядатися саме як метод правового регулювання поряд з методом координації та субординації, вони повинні підпадати під єдине визначення. Разом з тим порядок вибору норм певної правової системи не стосується визначення рівності або підпорядкування однієї сторони іншій. Виходячи з цього, у банківського права немає власного методу. При правовому регулюванні банківської діяльності використовується і метод субординації і метод координації. РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКІВ В УКРАЇНІ 2.1. Особливості правового регулювання банківської діяльності в Україні Державне регулювання банківської системи України має бути спрямовано на: створення нормативно-правового поля діяльності комерційних банків, власне таке регулювання відповідало б сучасним тенденціям банківської діяльності; побудову системи взаємозв'язків та взаємозалежності між державними органами влади при реалізації фіскальної та монетарної політики; формування конкурентоспро-можності вітчизняної банківської системи за умов світових інтеграційних процесів; здійснення ефективного та своєчасного нагляду за дотриманням чинного банківського законодавства банками України; координацію діяльності державних урядових структур на ринку зовнішніх запозичень. Кожен з перелічених напрямків державного регулювання банківської системи України потребує особливого дослідження. Детальніше розглянемо законодавчу та нормативно-правову базу діяльності вітчизняних банків [8, c. 24]. Нормативно-правове поле регулювання банківської справи в Україні почало формуватися з часу проголошення незалежності України. Враховуючи важливість банківського регулювання у забезпеченні стабільності у розвитку економіки в Україні, існує спеціальне банківське законодавство. Основою банківського законодавства є Конституція України. Всі законодавчі та нормативно-правові акти повинні прийматися з врахуванням принципів та положень Основного Закону держави. Саме такі документи формують адекватну правову інфраструктуру у державі, в якій існує верховенство закону. Правова інфраструктура банківського регулювання в Україні має три рівні: 1) Законодавство. За відсутності єдиного систематизованого нормативно-правового акту, норми якого б урегульовували взаємовідносини, що виникають у сфері банківської діяльності, такого, як наприклад, Банківський кодекс, банківське законодавство, класифікують як загальне, такі спеціальне. До загального законодавства належать Закони України, які визначають основні принципи діяльності суб'єктів ринку, наприклад, Закон України "Про господарські товариства", "Про цінні папери та фондовий ринок", Закон України "Про державне регулювання ринку фінансових послуг", Закон України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", Закон України "Про інвестиційну діяльність", Закон України "Про запобігання та протидію легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом, Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" тощо [11, c. 49]. Спеціальне законодавство спрямоване на врегулювання взаємовідносин між суб'єктами ринку банківських послуг. До нього належать Закон України "Про банки і банківську діяльність", Закон України "Про Національний банк України", "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати", Закон України "Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб", Закон України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні". Серії регулятивних правил. Регулятивні (підзаконні нормативні) акти стосуються безпосередньо правил здійснення банківських операцій, які розробляють компетентні наглядові органи. Сюди можна віднести Постанови Кабінету Міністрів, Постанови Правління НБУ, Укази Президента. Приклади охоплюють і правила регулювання достатності капіталу; порядок формування обов'язкових резервів; правила здійснення валютних операцій тощо. Роз'яснення та коментарі до нормативно-правових документів. Це інтерпретація нормативно-правових актів, що надає наглядовий орган для деталізації своїх дій щодо застосування законодавства або регулятивних правил. Особливе місце у процесі формування правового поля діяльності банків відводять НБУ. Здійснення його правотворчої діяльності регламентується: правилами підготовки, надсилання та обліку проектів законодавчих актів та законодавчих пропозицій, що вносяться на розгляд Верховної Ради України Національним банком України у порядку законодавчої ініціативи, затверджених постановою Правління Національного банку України від 23.02.1998 р. № 60; інструкцією про порядок підготовки, видання, реєстрації та систематизації нормативно-правових актів Національного банку України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 30.12.99 № 634; методикою проведення аналізу впливу регуляторного акта Національного банку України та Методикою відстеження результативності регуляторного акта Національного банку України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 14 квітня 2004 р. № 471. Нормативно-правові акти центрального банку України видають у формі постанов Правління НБУ та затверджених ними інструкцій, положень, правил. Нормативні акти НБУ підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та набирають чинності через десять днів після їхньої реєстрації, якщо в них самих не встановлено пізніший термін набуття юридичної сили. Вітчизняному банківському законодавству характерно: багаторівневий характер правового регулювання банківської діяльності та наявності значної кількості підзаконних нормативних актів; відсутність єдиного кодифікованого акту з банківської діяльності; динамічність норм банківського права, постійне внесення змін і доповнень до нормативних актів; суперечність та складність багатьох нормативних актів, їх неузгодженість з актами, що стосуються ринкового господарювання. Для того, щоб мінімізувати можливий негативний вплив нормативноправового акту НБУ на подальший розвиток банківської системи, проект регуляторного акту проходить наступні процедури [23, c. 56]: підготовка аналізу регуляторного впливу відповідно до Методики проведення аналізу впливу регуляторного акта Національного банку України; забезпечення оприлюднення повідомлення про оприлюднення проекту у "Віснику Національного банку України" або на Сторінці Національного банку в мережі Інтернет, яке містить стислий виклад змісту проекту, поштову та електронну адресу, куди можна надсилати зауваження та пропозиції до проекту, інформацію про спосіб оприлюднення проекту та відповідного аналізу регуляторного впливу, інформацію про термін, протягом якого приймаються зауваги та пропозиції від фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань до цього проекту, та спосіб надання таких зауважень і пропозицій; не пізніше п'яти робочих днів з дня оприлюднення повідомлення про оприлюднення проекту забезпечення з метою отримання зауважень від фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань оприлюднення цього проекту та аналізу регуляторного впливу цього проекту відображаються у "Віснику Національного банку України" або на Сторінці Національного банку в мережі Інтернет після узгодження їх із заступником Голови Національного банку та підписання Голови Національного банку; розгляд зауваг та пропозиції до проекту від фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, за результатами цього розгляду підготовка та подання на розгляд Правління Національного банку порівняльної таблиці до проекту, яка містить редакцію проекту, що був оприлюднений, зміст зауважень та пропозицій до проекту, інформацію про врахування отриманих зауважень та пропозицій або про їх відхилення (з відповідним обґрунтуванням), остаточну редакцію проекту. Термін, протягом якого від фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань приймаються зауваги та пропозиції до проекту нормативно-правового акта, установлюється головним виконавцем законопроекту і не може бути меншим, ніж один місяць та більшим, ніж три місяці з дня оприлюднення проекту регуляторного акта та відповідного аналізу регуляторного впливу; Після прийняття регуляторного акта здійснюється: - базове відстеження – до дня набрання чинності регуляторним актом або більшістю його положень з метою оцінки стану суспільних відносин, на врегулювання яких спрямована дія акта; - повторне відстеження – через рік після набрання чинності актом або більшістю його положень, але не пізніше ніж через два роки, якщо рішенням регуляторного органу, який прийняв цей акт, не встановлено більш ранній термін, з метою оцінки ступеня досягнення цим актом визначених цілей; - періодичне відстеження здійснюється раз на три роки, починаючи з дня виконання заходів з повторного відстеження, в тому числі у разі, коли дію акта, прийнятого на визначений термін, було продовжено з метою оцінки ступеня досягнення актом визначених цілей [17, c. 43]. Не зважаючи на трудомісткі процедури аналізу регуляторних актів НБУ, спостерігається значна їхня невідповідність чинному законодавству, що спричиняє шквал судових позовів з боку банків проти НБУ. За таких умов особливої ваги набуває процес пошуку шляхів вдосконалення вітчизняного законодавства. Одним з варіантів вирішення цієї проблеми є вивчення та впровадження кращих здобутків нормотворчої діяльності центральних банків зарубіжних країн у сучасну вітчизняну банківську практику. Поруч з цим, існує реальна потреба адаптації, гармонізації та апроксимації чинних та майбутніх вітчизняних правових актів з основними положеннями та нормами законодавства Євросоюзу. Таким чином, банківські відносини, маючи таку спільну ознаку, як виникнення у сфері банківської діяльності, є неоднорідними, реґламентуються нормами різних галузей права шляхом поєднання двох протилежних за природою та змістом методів правового регулювання. Зокрема, методів, характерних для публічних та приватних галузей права, і які поєднують у собі, з одного боку, обов’язковість регулювання з боку держави, видання державних приписів та можливість застосування державного примусу, а з іншого – допускають рівність сторін у певних сферах банківських відносин. Підсумовуючи, зазначимо, що під банківським законодавством розуміють сукупність правових форм, які містять у собі норми різних галузей права, об’єднаних за сферою правового регулювання – банківською діяльністю, але при їх застосуванні використовують різні методи правового регулювання. Банківське законодавство складається з правових форм, до яких належать правові норми різних галузей права, що не є однорідними, – це насамперед норми фінансового, адміністративного й цивільного права [21, c .34]. Таким чином, досліджуючи нормативний склад банківського законодавства, доцільно виокремити такі основні групи норм: Цивільно-правові норми, що регулюють відносини між банками та іншими фінансовими установами. Дані норми визначають правовий статус суб’єктів, які беруть участь у цивільному обороті; загальні правила здійснення угод; загальні правила про зобов’язання й договори; правила укладання та виконання окремих видів договорів. Фінансово-правові норми, як основа банківського законодавства, реґламентують діяльність фінансових установ у емісійній справі, в сфері валютних операцій; визначають ряд аспектів діяльності Національного банку України як кредитного і розрахунково-касового органу; регулюють діяльність банків, пов’язану з розрахунковими операціями, готівковим обігом, частково кредитними операціями тощо. Адміністративно-правові норми, що забезпечують управління банківською системою в цілому, визначають компетенцію суб’єктів, котрі здійснюють керівництво банківською системою; певні умови функціонування фінансових установ (наприклад, підстави і порядок реєстрації та ліцензування); регулюють здійснення контролю й нагляду за законністю діяльності нижчестоящих суб’єктів (порядок і умови відкликання ліцензій, порядок накладення адміністративних стягнень за порушення норм банківського законодавства). Отже, до системи банківського права належать не тільки норми, що закріплюють загальні положення банківського права, поняття й структуру банківської системи, правовий статус органів, які займаються банківською діяльністю, а й норми, що регулюють відносини, пов’язані з організацією розрахунків, операціями з цінними паперами, регулюванням кредитування і правил валютних операцій. |