Нормування праці. Загальне поняття організації праці Сутність та основні напрями організації праці
 Скачать 98.18 Kb.
|
Організація праці – це приведення трудової діяльності до певної системи, що характеризується внутрішньою впорядкованістю, погодженістю та спрямованістю взаємодії людей для реалізації спільної програми або мети. Організація праці в масштабі суспільства – це регульована суспільна система використання праці, що зумовлена економічним устроєм та законодавством. Суспільна організація праці охоплює такі основні елементи:
У функціональному розумінні організація праці в масштабі країни – це система управління працею. Організація праці на підприємстві – це визначений порядок побудови та здійснення трудового процесу, що визначає систему взаємодії працівників із засобами виробництва та між собою для дослідження встановленої мети трудової діяльності. До організації продуктивної праці людини висувається ряд основних вимог, що стосується:
За ефективної організації праці кожен працівник адаптований до умов трудової діяльності та виконує виробничі завдання у нормальному ритмі. Адаптованість працівника на роботі визначається: задовільним фізичним та психологічним станом, наявністю відповідних засобів для праці та управління, сприятливими умовами для виконання роботи. Основні напрями наукової організації праці полягають у тому:
Поділ праці – це розмежування окремих робіт, розділення діяльності людей у суспільній праці. Мета розподілу праці полягає у встановленні правильних пропорцій у чисельності окремих груп працівників на підприємстві, у розмежуванні праці між окремими виробничими підрозділами та виконавцями, у відокремленні одних видів трудових процесів від інших та встановленні між ними певних кількісних співвідношень. Наявність поділу праці спричинює поділ працівників за професіями, спеціальностями та кваліфікацією – найважливішими, визначальними ознаками конкретизації нормування праці. Суспільно нормальна інтенсивність праці – це такий рівень напруженості праці, що забезпечує раціональне використання психофізичних здібностей людини при збереженні високої продуктивності праці та здоров’я. Вона забезпечує тривалий період високої працездатності, а отже, високу продуктивність праці. Кооперація праці – це планомірна та спільна участь багатьох осіб у єдиному процесі праці, пов’язаному з виготовленням продукції, наданням послуг. Кооперація праці є об’єктивною основою для суміщення робіт і професій, а також розширення зон обслуговування. Суміщення професій – це своєрідна форма організації праці, коли робітник протягом робочої зміни виконує роботу за різними професіями тимчасово чи постійно. Розширення зон обслуговування – це форма вдосконалення організації праці, коли робітник свідомо тимчасово чи постійно збільшує кількість обслуговуваних установок , апаратів, верстатів, іншого устаткування за межами встановленої йому норми. Спеціалізовані бригади складаються з робітників однієї професії, однієї чи різної кваліфікації. В них кооперація праці здійснюється на рівні поєднання однозмістовної праці за різним ступенем інтелектуальності, з різними пропорціями фізичної і розумової праці у різних членів бригади. Комплексні бригадискладаються з робітників різних професій, зокрема різної кваліфікації. Тут виникає міжфахова і міжкваліфікаційна кооперація праці за різним змістом трудових операцій, а також організаційна кооперація праці на засадах чіткого розподілу функцій між членами бригади, узгодженість виконання конкретних операцій у часі, за робочим місцем, за кількісним і якісним складом бригади, на основі взаємозаміни та взаємодопомоги робітників. Завдяки цьому бригадна кооперація праці найбільш ефективна в умовах великих об сягів робіт різної кваліфікації. У цілому ж поділ та кооперацію праці слід розглядати як дві нероз ривні сторони процесу вдосконалення виробництва, економії суспільно необхідної праці. Впровадження раціональних форм поділу і кооперації праці забезпечує оптимальне завантаження персоналу підприємства, більш чітке координування та синхронізацію їхньої роботи, скорочення втрат робочого часу робітників та простоїв техніки. 3 Елементи виробничого процесу Виробничий процес - це сукупність цілеспрямова них дій, в результаті застосування яких предмети праці перетво рюються на готову продукцію. Виробничий процес має два боки: технологічний і трудовий. Технологічний процес слід розуміти як перед бачений порядок і спосіб впливу фізичних, хімічних, кліматичних факторів виробництва для послідовного перетворення предметів праці на готову продукцію (чи послуги). Трудовий процес є також заздалегідь передбаченим порядком і способом сукупних дій працівника над предметом праці за допомогою технічних засобів праці з метою отримання якісного результату праці у вигляді готової продукції. Поєднання технологічного і трудового процесів у єдиний вироб ничий процес відбувається на рівні операції. Трудова операція - частка трудового проце су, яку виконує робітник на робочому місці за допомогою наявних засобів виробництва. Існує безліч трудових операцій у кожній зі сфер та галузей сус пільного виробництва. Класифікація їх за певними ознаками дає змогу краще орієнтуватися при відборі для подальшого вивчення і норму вання (рис. 9.5). Трудову операцію також послідовно можна розкласти на низку дрібніших складових: трудових прийомів, дій та рухів. Трудовий прийом — частка трудової операції з певним цільовим призначенням сукупності дій робітника в межах конкретного робочого місця. Трудова дія - це елемент трудового прийому, сукупність рухів робітника, необхідних для виконання частини трудового прийому. Трудовий рух — однократне переміщення робочих органів людини (рук, ніг, пальців, тулуба, очей) з одного положен ня в інше при виконанні трудової дії. Виробничий процес та окремі його операції мають бути раціо нально організовані у просторі і часі. Для цього при здійсненні про ектування та організації виробничого процесу слід дотримуватися певних принципів. До таких принципів належать: Спеціалізація, тобто обмеження різноманітності елементів ви робничого процесу, передусім звуження номенклатури продукції, що виготовляється на кожній ділянці підприємства, а також зменшення різновидів виробничих операцій, які виконуються на робочих місцях. Пропорційність, яка потребує узгодження пропускної здатності всіх частин виробничого процесу, усієї взаємопов’язаної системи підрозділів і машин. Цей принцип передбачає рівномірне і опти мальне завантаження потужності обладнання, відсутність «вузьких» місць у виробничому процесі та зайвих засобів праці. Паралельність, сутність якої полягає в одночасному виконанні окремих операцій виробничого циклу, що сприяє його скороченню. Застосування цього принципу передбачає виконання деяких умов, головною з яких є значний мас штаб виробництва, що забезпечує оптимальний рівень використання потужності виробничих ліній. Ритмічність, що характеризується рівномірним випуском продукції протягом визначеного часу. Головними передумовами організації ритмічного виробництва є: достатній рівень внутрішньовиробничого плану вання, регулювання незавершеного виробництва, своєчасне і ком плексне матеріально-технічне постачання, якісна робота ремонтних та енергетичних підрозділів, транспортного й складського господарств. Прямоточність, яка означає, що предмети праці у процесі об робки повинні пересуватися найкоротшим шляхом на всіх стадіях та операціях виробничого процесу, без зустрічних і зворотних переміщень. Уніфікація, тобто використання однакових деталей, комплекту ючих та модулів для різних типів машин і обладнання. Принцип найменших зусиль, що передбачає побудову виробничого процесу залежно від особливостей технології, за якої мінімізуються витрати енергоресурсів на транспортування сировини від одної операції до іншої. 2). Організація робочого місця 2.1 Основні аспекти раціональної організації робочого місця Робоче місце — це місце постійного або тимчасового перебування працівника у процесі трудової діяльності. Удосконалення організації робочих місць з метою створення на кожному з них необхідних умов для високопродуктивної трудової діяльності є важливим елементом організації праці на підприємстві. Організація робочого місця - це си стема заходів щодо його планування, оснащення засобами і пред метами праці, обслуговування й атестації. Планування робочого місця - це просто рове розміщення працівника, засобів та предметів праці з урахуван ням антропометричних, біохімічних даних і основних характеристик органів чуття людини. Кожне робоче місце підлягає зовнішньому і внутрішньому техно логічному плануванню. Зовнішнє технологічне планування (просто рово-технологічне) визначає параметри певної площі та розміщення за вимогами технології всіх елементів робочого місця щодо інших робочих місць на дільниці. Зовнішнє технологічне планування ро бочого місця здійснюється з урахуванням робочого та допоміжного простору (зони). Робоча зона — це тривимірний простір, що обмеж ується досяжністю рук працівника у горизонтальній і вертикальній площинах з урахуванням повороту корпуса на 180 градусів та пере міщення працівника на один-два кроки; зазвичай вертикальний вимір не перевищує два метри над рівнем підлоги або майданчика, на якому знаходиться місце постійного або непостійного (тимчасового) пере бування працівників. У цій зоні розташовуються знаряддя та пред мети праці, що постійно використовуються в роботі. У допоміжній зоні розміщуються предмети, що використовуються не так часто, та елементи інтер’єру робочого місця. Внутрішнє технологічне планування визначає параметри й поря док розташування інструменту, пристроїв, матеріалів, джерел світла, документації та інших елементів з урахуванням особливостей робо чого місця та закріплених за ним технологічних (трудових) операцій. Внутрішнє технологічне планування має забезпечувати зручну робочу позу та оптимальні трудові рухи працівника. Раціональне внутрішнє планування також передбачає врахування зон досяжності та траєкторії рук працівника в горизонтальній і вертикальній площинах. Отже, загальні вимоги до планування робочого місця такі: розмір робочої зони має забезпечувати зручне виконання ро боти; слід виключити можливості травмування працівника; устаткування має бути доступним для постійного нагляду за перебігом технологічного процесу; основне і допоміжне устаткування слід розташовувати так, щоб до нього був вільний доступ для обслуговування; предмети постійного користування мають бути розміщені у робочій зоні; оснащення та устаткування постійного користування, пред мети праці розміщуються з урахуванням антропометричних і фізіологічних даних людини; предмети тимчасового користування розміщуються у спеціаль но відведених місцях, щоб вони не заважали основній роботі. Технологічне планування або перепланування робочого місця здійснюється в такій послідовності: Визначають (уточнюють) місцезнаходження робочого місця на дільниці згідно з його спеціалізацією, беручи до уваги тех нологічні та транспортні потоки. Здійснюють прив’язку допоміжного обладнання, що постійно використовується для основного технологічного устатку вання. Визначають раціональне місцезнаходження працівника щодо основного технологічного устаткування. Визначають найзручніше місце розташування організаційного і технологічного оснащення, тари з матеріалами та готовою продукцією. Оцінюють ступінь раціональності нового планування робочого місця. Ефективна організація робочого місця передбачає його раціональ не оснащення, тобто повне укомплектування і постійне забезпечення всіма необхідними знаряддями й предметами праці, для виконання закріплених за робочим місцем технологічних (трудових) операцій. З огляду на роботу, що виконується, тип і харак тер виробництва, особливості технологічного процесу робоче місце комплектується: основним технологічним устаткуванням; предметами праці; допоміжним устаткуванням та оснащенням; організаційним оснащенням. У зв’язку зі зростанням кількості працівників, які займаються, головним чином, розумовою працею, зростає важливість обґрунту вання підходів до підвищення ефективності їхньої праці, зокрема шляхом оптимізації їх робочих місць. Забезпечення принципу зацікавленості передбачає необхідність формування системи мотивів, що спонукають працівників система тично змінювати режим і умови їхньої праці. Важливим завданням у поліпшенні організації праці є встанов лення найдоцільніших режимів праці та відпочинку. Розрізняють змінний, добовий, тижневий і місячний режими праці та відпочинку. Вони мають формуватися з урахуванням працездатності людини. Працездатність - це здатність людини до активної діяльності, що характеризується можливістю виконання роботи і функціональним станом організму в процесі роботи. Вона залежить від низки чинників (суб’єктивних та об’єктивних), серед яких особливо слід виділити умови праці. Умови праці - це сукупність факторів виробничо го середовища, що впливають на здоров’я і працездатність людини у про цесі праці. У теперішній час дедалі більшого значення набуває проблема поліпшення умов праці не за рахунок компенсаційних виплат, а шляхом впровадження нової техніки, технології, оздоровлення виробничого середовища, урахування вимог безпеки, естетики і привабливості праці. Велике значення в організації праці має обслуговування робочих місць. Під системою обслуговування робочих місць мають на увазі регламентацію обсягів, термінів і методів виконання робіт із забезпечення робочих місць усім необхідним. Завдання обслуговування полягає у скороченні або усуненні втрат робочого часу працівниками, у забезпеченні вільного під’їзду міжопераційного та внутрішньоцехового транспорту безпосередньо до ро бочого місця для доставки необхідних компонентів. Обслуговування робочих місць здійснюється за такими функціями: енергетична; транспортно-складська; підготовчо-технологічна; інструментальна; налагоджувальна; міжремонтна; контрольна; облікова; господарсько-побутова; Усі ці функції мають виконуватися безперебійно і в певних ор ганізаційних формах, що притаманні кожному з типів виробництва. 2.2 Оцінювання робочих місць Як економічна категорія робоче місце характеризується системою вар тісних і натуральних показників, що відображають як його властивості, так і його економічні зв’язки з іншими чинниками та умовами виробництва. Серед основних показників оцінювання організації робочих місць, що найбільш часто згадуються в економічній літературі, мож на виділити наступні: а) коефіцієнт організації робочих місць; б) коефіцієнт оснащеності робочих місць. Коефіцієнт організації робочих місць (Корг ) використовується для оцінки відповідності типовим проектам наявної організації робочих місць у тому чи іншому підрозділі підприємства: Корг=  де Nm- кількість місць, що відповідають типовим проектам; N - загальна кількість робочих місць на певній дільниці (у цеху, на підприємстві). Коефіцієнт оснащеності робочого місця (Косн) характеризує ступінь фактичної оснащеності робочого місця технологічною оснасткою, інструментами, засобами, документацією тощо порівняно з вимогами, передбаченими технологічним процесом або проектом:  де Іфакт - фактична кількість одиниць технологічної оснастки, інстру ментів, засобів тощо, які використовуються на робочих місцях; Ітехн - кількість одиниць оснастки, інструментів тощо, передбачених для використання на тих самих робочих місцях за технологією (про ектом). Цей показник також характеризує рівень організації робочих місць. Організація обліку робочих місць, виявлення ступеня відповідності їх рівня сучасним вимогам науки, техніки, технологій та наукової організації праці здійснюються в рамках атестації робочих місць. Джерелами інформації є фактичні результати дослідження робочих місць, дані первинної статистичної звітності, перепису обладнання та його паспортів, технологічні карти та інші матеріали. Атестація робочих місць — це комплексна оцінка всіх факторів виробничого середовища і трудового процесу, супутніх соціально-економічних факторів, що впливають на здоров’я і працездатність працівників у процесі трудової діяльності. Основна мета атестації полягає у регулюванні відносин між власни ком або уповноваженим ним органом і працюючими у сфері реалізації прав на здорові й безпечні умови праці, пільгове пенсійне забезпечення, пільги та компенсації за роботу у несприятливих умовах. |