ГЛАВА 02п. Завдання, організація та актуальні питання медичної служби збройних сил україни у воєнний час
 Скачать 1.63 Mb.
|
Основні завдання медичної служби Збройних Сил України у воєнний час, їх зміст і значення. Діяльність медичної служби підпорядкована інтересам збройних сил і спрямована на підтримання їх боєздатності і боєготовності на відповідному рівні шляхом збереження, зміцнення і відновлення здоров'я особового складу військ. Вирішення цього головного завдання досягається виконанням ряду часткових завдань, зміст і спосіб вирішення яких може змінюватись залежно від розвитку збройних сил, суспільно-політичного ладу держави, її економічного стану, військової справи, медицини та охорони здоров’я.Основні завдання медичної служби на воєнний час сформульовані вже давно, протягом півстоліття, але зміст їх залишається незмінним і тільки деталізується та доповнюється залежно від зміни умов діяльності медичної служби.Сучасні бойові дії військ характеризуються рішучістю, високою маневреністю та напруженістю, швидкими і різкими змінами обстановки, веденням їх на землі та в повітрі, на широкому фронті, на велику глибину і у високому темпі. В сучасній війні на діяльність медичної служби суттєво впливає можливість одномоментного виникнення масових санітарних втрат як по всій глибині побудови бойового порядку військ так й в тилу (центрі) країни. Умови воєнного часу погіршують санітарно-епідемічний стан населення, військ і районів бойових дій, що може викликати епідемічні спалахи різних інфекційних захворювань. Застосування засобів радіоелектронної боротьби, порушення постійних комунікацій створять значні складнощі в управлінні силами і засобами медичної служби, в здійсненні медичного постачання та організації медичної евакуації. Наведене доводить, що в умовах сучасної війни (збройному конфлікті) медична служба буде виконувати завдання у виключно складній обстановці. Перед медичною службою Збройних Сил України на воєнний час стоять наступні основнізавдання, від вирішення яких залежить успіх медичного забезпечення в цілому. 1. Організація та проведення системи заходів з надання медичної допомоги пораненим та хворим, їх лікування з метою збереження життя та скорішого відновлення боєздатності і працездатності. Форми та методи реалізації цього завдання залежать від прийнятої системи лікувально-евакуаційного та лікувально-профілактичного забезпечення військ на воєнний час. Традиційно для аналізу ефективності організації роботи медичної служби використовують такі показники як кількість поранених, що загинули на полі бою без надання медичної допомоги; летальність серед поранених та хворих, що надійшли на етапи медичної евакуації; своєчасність надання їм медичної допомоги; число поранених та хворих, яких повернули у стрій чи звільнили за небоєздатністю. Так, особливе значення для успішного виконання зазначеного завдання медичної служби, набуває час і якість надання медичної допомоги та швидкість евакуації постраждалих для надання медичної допомоги й подальшого лікування. Зволікання з наданням медичної допомоги приводить до збільшення раневих ускладнень (особливо шоку) і навіть до загибелі частини поранених і хворих. Досвід Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р.р. показав, що з числа поранених, які вмерли на полі бою, далеко не всі мали поранення несумісні з життям. Так, за даними В.А. Б’ялика, у загиблих на полі бою від поранень кінцівок за більшістю випадків (73,8%) мали місце "умовносмертельні" поранення, тобто поранення, які не виключали збереження життя в особливо сприятливих умовах, при своєчасному наданні першої медичної допомоги та ранньому виносі їх з поля бою до медичних підрозділів. Більш того, в 26,2% випадків мали місце поранення кінцівок, які за характером пошкоджень та їх локалізацією були не смертельні. Ці поранення ставали смертельними в силу несвоєчасного надання першої медичної допомоги. Відомі військові медики М.М. Гурвич, М.І. Завалішин, Є.О. Семека, В.А. Б'ялик підкреслювали, що серед загиблих на полі бою 10% загинули від зовнішньої кровотечі, інші автори (А.І. Васильєв, М.Ф. Глазунов) також вказували, що серед вбитих тільки 50% мали травми несумісні з життям, інші загинули від кровотечі та шоку. Починаючи з 5-6 год. після поранення незалежно від якості кваліфікованої хірургічної допомоги, що надається, інтенсивність збільшення смертності та інвалідності і кількість тих, що не повертаються у стрій, зростає (рис. 2.1). Важливе завдання медичної служби - зниження летальності при наданні медичної допомоги та лікування поранених і хворих (рис 2.2.).  Рис. 2.1. Залежність результатів лікування від строків надання кваліфікованої медичної допомоги (КМД).  Рис. 2.2. Залежність летальності від строків надання кваліфікованої хірургічної допомоги. Оцінюючи в цілому позитивно організацію хірургічної допомоги за роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. (повернення у стрій 72,3% поранених), не можна не враховувати, що при лікуванні поранень деяких локалізацій відмічалися дуже високі показники летальності та інвалідності порівняно з іншими війнами (табл. 2.1). Таблиця 2.1 Летальні результати лікування залежно від локалізації поранень, у відсотках до загальної кількості тих, що лікувалися
Такі результати лікування поранень під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. пояснюються як тяжкістю пошкоджень життєво важливих органів та систем, так й запізненими строками операцій, недосконалими методами діагностики та лікування, недосконалістю анестезіологічної та реаніматологічної допомоги. Без сумніву, з урахуванням прогресу медичної науки, вказані результати лікування тяжких поранень в умовах сучасної війни не можуть бути визнані задовільними. В Афганістані (1979-1989 рр.) загинуло 13833 радянських військово-службовців, поранено 49985, співвідношення вбитих і поранених складає 1:3,1, у В'єтнамі - до 1:5,6, що у першу чергу пов'язано з евакуацією поранених з поля бою вертольотами. Незначне зростання летальності у Південному В'єтнамі відносно Кореї є наслідком своєчасного надання допомоги пораненим та швидкої евакуації їх повітряним санітарним транспортом до госпіталів, куди надходили заздалегідь приречені пошкоджені, які раніше ввійшли б до категорії безповоротних втрат (табл. 2.2). Таблиця 2.2 Динаміка госпітальної летальності в армії США під час воєнних конфліктів
Значне зниження летальності при тяжких вогнепальних травмах свідчить про ефективність сучасних методів лікування. Це підтверджується результатами лікування вогнепальних поранень у В'єтнамі, на Ближньому Сході, під час війни в Афганістані (1979-1989 рр.): летальність у середньому склала 3,6%, повернено у стрій 80,3% поранених та 80% хворих від числа тих, що лікувалися. Досвід роботи медичної служби Радянської Армії в Афганістані також доводить, що існуюча система лікувально-евакуаційного забезпечення бойових дій військ була раціональною, відповідала рівню медичної науки та практики на той час і була досить ефективною, що підтверджується результатами лікування поранених (табл. 2.3). Таблиця 2.3 Характеристика результатів поранень у війнах XX ст.
Максимальне скорочення термінів надання кваліфікованої хірургічної допомоги усім категоріям поранених, застосування ефективних засобів знеболювання та протишокової терапії, масивних переливань крові, використання антибіотиків широкого спектру дії, починаючи з поля бою, дозволили медикам під час локальних конфліктів останніх десятиріч значно покращити результати лікування. Критично оцінюючи такі високі результати лікування поранених у локальних війнах, слід підкреслити, що вони досягнуті завдяки впровадженню у практику нових методів та засобів лікування поранених у ранні строки та у максимальному обсязі, що, безперечно, є прогресивним. В сучасних умовах завдання збереження життя, відновлення боєздатності поранених і хворих, їх скоріше повернення в стрій або до праці в народному господарстві набуває ще більшого значення. Так застосування високотоксичних, швидкодіючих отруйних речовин, типу фосфорорганічних, вимагають надання першої медичної допомоги в перші хвилини (10 хв.) з моменту ураження, а надання першої лікарської допомоги - в найближчі перші 2 год., в протилежному випадку допомога буде не ефективна. Крім відновлення боєздатності пораненим і хворим та повернення їх у стрій, медична служба повинна прагнути до скорішого відновлення працездатності тих поранених і хворих, які за тяжкістю та характером свого поранення (захворювання) підлягають звільненню з армії. Відновлювальне лікування займає одно з важливіших місць в загальному комплексі завдань, які вирішує медична служба та має загальнодержавне значення. Використання вилікуваних поранених і хворих в народному господарстві підвищує воєнно-економічний потенціал держави. Якщо у війнах ХІХ ст. для забезпечення діючої армії всім необхідним було достатньо, щоби на одного військовослужбовця на фронті працювала 1 особа в тилу, то вже в період Другої світової війни для цього потрібна була праця 5-8 осіб. В сучасних умовах потреба в матеріальних засобах для забезпечення фронту незмірно зросла. Наприклад, одного льотчика в небі в сучасних умовах забезпечує праця 30 осіб на землі. Тому відновлення працездатності уражених і хворих через максимальне зниження інвалідності серед них має велике загальнодержавне значення і є виключно важливим завданням медичної служби. 2. Організація і здійснення медичних заходів з метою збереження боєздатності, зміцнення здоров'я особового складу, запобігання виникненню і розповсюдженню захворювань. Зазначений напрямок роботи складається з проведення медичною службою: систематичного медичного контролю за станом здоров’я особового складу; санітарного нагляду за всіма сторонами життя, побуту та бойової діяльності військ (сил); санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів. В сучасних умовах, у зв'язку з оснащенням збройних сил складною і різноманітною автоматизованою технікою, докорінно змінилися умови військової праці та побуту особового складу. Нові умови обумовили появу цілого ряду факторів, що впливають на військовослужбовців (шуми, вібрація, перепади атмосферного тиску та температури, зміна повітряного середовища, іонізуюче випромінювання, електромагнітні поля надвисокочастотного діапазону та ін.). Досвід показує, що вказані фактори будучи різними за інтенсивністю та ступенем впливу на особовий склад, якщо не приймати необхідних заходів профілактики, здатні викликати складні несприятливі патологічні зміни в організмі і значно знижувати його функціональні можливості та боєздатність. Перед медичною службою поставлене завдання детального вивчення особливостей впливу сучасної бойової техніки і озброєння на особовий склад, своєчасної розробки науково обґрунтованих рекомендацій щодо попередження виникнення несприятливих умов праці та їх наслідків, знаходження найбільш оптимальних режимів експлуатації різноманітних зразків військової техніки. Особливо актуальними на період бойових дій є санітарно-гігієнічні та протиепідемічні заходи. Історичний досвід свідчить, що періоди війн та воєнних конфліктів супроводжуються, як правило, виникненням обмежених спалахів або масових епідемій інфекційних хвороб при суттєвій варіабельності структури захворюваності та кількості летальних результатів. Інфекційна захворюваність серед санітарних втрат у діючій армії завжди займала одне із перших місць після бойової патології. Так, за даними окремих авторів, санітарні втрати інфекційними хворими в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. складали майже 34 %, а під час війни в Афганістані 1979-1989 рр. збільшилися до 78% від загальних санітарних втрат військ, тобто число інфекційних хворих серед військовослужбовців у 3-4 рази перевищувало число поранених. За роки Другої світової війни в американських військах у Європі втрати від інфекційних хвороб були у 4 рази вищі, ніж від поранень; під час війни у В'єтнамі 1965-1974 рр. - у 5 разів, в Кореї 1950-1953 рр. - у 6-8 разів. У військах Великобританії під час війни у тропічних країнах співвідношення числа інфекційних хвороб до числа поранених коливалося від 13:1 до 70:1. В загальній структурі захворюваності особового складу радянських військ в Афганістані на інфекційні хвороби припадало 68,7%, при цьому на вірусний гепатит - 40,8%, тифо-паратифозні інфекції -10,1%, малярію - 3,2%, амебіаз - 3,0%. У структурі власне інфекційної захворюваності суттєве місце займають кишкові інфекції: черевний тиф, паратифи А та В, дизентерія, холера тощо. Так, під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. захворюваність кишковими інфекціями складала 25,0-30,0%, під час війни в Афганістані - 54,0-78,0%. Таким чином, епідемічне благополуччя військ (сил) може підтримуватись тільки при наявності ефективної системи санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів. 3. Важливим завданням медичної служби є проведення заходів щодо захисту особового складу військ, медичних підрозділів, частин і закладів від зброї масового ураження та вражаючих факторів при руйнуванні потенційно небезпечних об’єктів атомної та хімічної промисловості. Не дивлячись на те, що Україна проголосила без’ядерний статус багато країн світу ще зберігають досить потужний ядерний потенціал. Окрім того, ведуться розробки нових сучасних видів зброї (нейтронна зброя, зброя об’ємного вибуху, лазерна зброя, зброя з використанням інфрачервоного та надвисокочастотного випромінювання тощо). Питання захисту особового складу від зазначених видів зброї вивчені ще недостатньо. Населення України становить близько 1% всього людства світу, на її території переробляється до 5% загальної кількості світових мінеральних речовин, а навантаження контамінантів на довкілля вище ніж у країнах Західної Європи в 3,2 рази та в 6,2 рази – ніж у США. В Україні нараховується понад 1500 різних підприємств, які використовують чи зберігають високотоксичні промислові речовини. Основну кількість (до 95%) з них складають об'єкти, що містять аміак і хлор. Крім того, цілодобово залізницями України транспортується майже 15000 одиниць рухомого складу з отруйними речовинами. Таким чином, при наявності на території України великої кількості хімічних підприємств, у поєднанні з високою аварійністю галузі в цілому, існує реальна загроза виникнення широкомасштабних осередків хімічного зараження та масового ураження населення. Вплив сильнодіючих отруйних речовин на населення та особовий склад військ можливий не тільки під час аварій при їх виробництві, зберіганні або транспортуванні, а, особливо у воєнний час, при руйнуванні противником об'єктів хімічної, нафтопереробної, целюлозно-паперової та інших галузей виробництва, сховищ, потужних холодильних установок і водоочисних споруд, газо- та продуктопроводів, транспортних засобів, що обслуговують ці галузі і об'єкти. Отже, наслідком проведення воєнних дій навіть звичайними засобами в умовах руйнування радіаційно- і хімічно небезпечних об'єктів може бути одномоментне виникнення значних санітарних втрат військ. Шляхом застосування спеціальних медичних засобів медична служба повинна попередити або максимально послабити вражаючу дію зазначених факторів на особовий склад військ (сил), а також запобігти повторному ураженню поранених і хворих на етапах медичної евакуації. Заходи медичної служби по захисту особового складу від зброї масового ураження та уражаючих факторів при руйнуванні потенційно небезпечних об’єктів поділяються на дві частини: до їх застосування та після їх застосування. Заходи медичної служби по захисту особового складу військ від зброї масового ураження до її застосування включають: забезпечення особового складу військ спеціальними медичними препаратами та індивідуальними засобами профілактики; навчання особового складу військ правилам і прийомам використання індивідуальних засобів захисту при наданні першої медичної допомоги; участь у психологічній підготовці особового складу військ до дій в умовах застосування противником зброї масового ураження; проведення санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів, спрямованих на попередження або зниження уражаючої дії зброї масового ураження на особовий склад; виділення сил і засобів медичної служби для участі в ліквідації наслідків застосування противником зброї масового ураження. Заходи медичної служби після застосування противником зброї масового ураження включають: участь в оцінці наслідків застосування противником зброї масового ураження; участь у проведенні лікувально-евакуаційних, санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів в осередках ураження; медичний контроль за військовослужбовцями, які зазнали впливу зброї масового ураження, але зберегли боєздатність. 4. Надзвичайно важливим завданням є постійне удосконалення системи медичного забезпечення на основі глибокого аналізу характеру підготовки і ведення бойових дій, особливостей виникнення, характеру і перебігу бойових уражень та захворювань, досягнень медичної науки і практики, досвіду роботи медичної служби в бойових умовах. Відомо, що в мирний час медична служба всебічно готується до роботи в бойових умовах. Але без сумніву наші знання про медичні аспекти майбутньої війни, не можуть вважатися вичерпними. Ми пам'ятаємо ті суттєві корективи, які прийшлось внести в систему медичного забезпечення Радянської Армії на початку Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Ю.І.Смірнов з цього приводу писав: “У перший період Великої Вітчизняної війни нам прийшлось різко і “з ходу” змінити раніше намічений лікувально-евакуаційний план и привести його у відповідність до умов бойової обстановки, до умов мобільної оборони.” На сьогодні в Україні створена надійна основа і реальна база для розвитку військово-медичної науки та освіти, для глибокого наукового аналізу і удосконалення системи медичного забезпечення Збройних Сил України на мирний і воєнний часи. Необхідно відмітити, що медична служба у воєнний час також організує і проводить: забезпечення підрозділів, частин і закладів табельним медичним майном і технікою; мобілізаційну роботу та бойову підготовку підрозділів, частин, закладів медичної служби; військово-медичну підготовку, пропаганду гігієнічних знань та здорового способу життя серед особового складу військ (сил), поранених і хворих, що знаходяться на етапах медичної евакуації тощо. Такий короткий зміст і значення основних завдань медичної служби Збройних Сил України на воєнний час. Наведені завдання вказують на основні напрямки діяльності медичної служби, з яких складається медичне забезпечення військ (сил) в цілому. Умови діяльності медичної служби та їх вплив на організацію медичного забезпечення військ. Досвід минулого свідчить, що діяльність військово-медичної служби і організація медичного забезпечення військ у діючій армії під час війни проходять в умовах, які різко відрізняються від тих, в яких працює медична служба в мирний час. В зв’язку з цим форми і методи роботи медичної служби в бойових умовах здійснюються відповідно до конкретних умов обстановки. Основними умовами діяльності медичної служби у воєнний час є: по-перше, несподіваність нападу, тобто спосіб розв’язання війни, при несподіваному нападі медична служба перебуває в найбільш несприятливих умовах, оскільки вона повинна відновити свою боєздатність (втрати), прийняти участь в ліквідації наслідків нападу, організувати медичне забезпечення бойових дій; по-друге, виникнення втрат на суші, в морі, в глибокому тилу вимагає від медичної служби високої бойової готовності, маневреності і взаємозаміняємості її формувань, а також чіткої взаємодії; по-третє, нерівномірність і одномоментність виникнення санітарних втрат різко збільшить їх невідповідність, особливо на початку війни, з наявними силами та засобами медичної служби, тобто, як правило, потреб буде багато, а сил мало; четверта умова, одномоментне виникнення масових санітарних втрат навіть без застосування ядерної та хімічної зброї. Застосування сучасних засобів ураження (високоточної зброї, боєприпасів вибухової дії, об’ємного вибуху, касетних боєприпасів), безперервне удосконалення авіаційної, артилерійської, мінної та стрілецької зброї і здатність гарантовано уражати цією зброєю цілі на всю глибину оперативної побудови військ обумовлюють значне зростання втрат від звичайної зброї. За результатами досліджень при веденні бойових дій без застосування зброї масового ураження середньодобові санітарні втрати військ оперативного об'єднання під час сучасної оборонної операції можуть скласти від 0,8% до 3,4% чисельності особового складу. При цьому санітарні втрати військ будуть характеризуватися нерівномірністю виникнення в оперативних об'єднаннях, на операційних напрямках, та часом їх виникнення. У сучасній оборонній операції у зв'язку з проведенням противником повітряно-наземної операції значні санітарні втрати будуть нести й війська другого ешелону оперативної побудови військ об'єднання, їх частка може складати від 35 до 40% загальних санітарних втрат об’єднання; по-п’яте, похідно-бойові умови, які характеризуються надзвичайно великою мінливістю, непередбаченими ситуаціями (загроза полону, знищення підрозділу, частини або закладу, радіоактивне або хімічне забруднення території тощо), а також різноманітністю умов місцевості (ліс, гори, бездоріжжя тощо), порою року, метеорологічними факторами (спека, холод, дощ, сніг тощо). Похідно-бойові обставини значно ускладнюють не тільки роботу підрозділів, а й умови розміщення особового складу медичної служби, поранених і хворих на етапах медичної евакуації. Військово-польова медицина має ще й таке визначення - "гарна медицина в поганих умовах". Мається на увазі важлива вимога до медичної допомоги пораненим на війні: повноцінне використання в бойовій обстановці досягнень клінічної медицини мирного часу; шоста умова, яка впливає на організацію медичного забезпечення військ – це загроза виникнення і розповсюдження інфекційних захворювань в діючій армії, чому сприяє зосередження значної кількості військ на обмеженій території і її забруднення, міграція цивільного населення, погіршення його матеріально-побутових умов, а також можливість використання противником біологічної (бактеріологічної) зброї; сьомою умовою, яка відрізняє умови діяльності медичної служби на війні, є особливість структури уражень та пошкоджень, перебігу бойової патології, патогенезу і клініки бойових уражень та захворювань. Це влучно підмітив свого часу М.І.Пирогов: “Травма вражає цілий організм значно глибше і більше, ніж про це мають уяву. І тіло, і душа пораненого набагато сприйнятливіші до страждань різного роду”. У сучасних операціях із застосуванням тільки звичайної зброї серед санітарних втрат очікується різке зростання питомої ваги тяжких і дуже тяжких уражень механо-термічного та контузійного характеру, включаючи ураження паренхіматозних та інших внутрішніх органів, особливо від боєприпасів об'ємного вибуху. Так, санітарні втрати особового складу від боєприпасів з об'ємно-детонуючою сумішшю можуть за тяжкістю характеризуватися наступною структурою: поранення легкого ступеня - 45,0%, середнього ступеня тяжкості - 40,0%, тяжкі - 10,0% та дуже тяжкі - 5,0%. Частка комбінованих поранень складатиме до 20,0%. Американські фахівці вважають, що в сучасних воєнних конфліктах тяжкопоранені складатимуть 15,0-25,0% від загальної кількості поранених. Досвід Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр. і локальної війни в Афганістані (1979–1989 рр.) показує велику різницю в перебігу поранень і захворювань мирного та воєнного часу (ускладнення анаеробною та гнійною інфекцією, масивні пошкодження тіла - відриви, розриви, роздавлювання тощо), більша частота шокових станів, виникнення специфічних “воєнних” хвороб (“траншейна ступня” тощо), що приводить до збільшення терміну лікування, підвищення рівня летальності, смертності та інвалідизації військовослужбовців; восьма особливість, яка визначає умови діяльності медичної служби є небезпека ураження підрозділів і частин медичної служби бойовими засобами противника. Так, аналіз медичного забезпечення бойових дій в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. свідчить, що особливо значними були загальні втрати серед середнього та молодшого медичного персоналу (фельдшери, санінструктори, санітари підрозділів тощо), табл.2.4. Таблиця 2.4 Безповоротні втрати лікарського складу і середнього медичного персоналу в період Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.), осіб
Необхідною умовою виконання завдань, які поставлені перед медичною службою, є тісна взаємодія з іншими службами і родами військ. В сучасній війні неможливо організувати медичне забезпечення без допомоги органів тилу всіма видами забезпечення, без залучення до цього залізничного, автомобільного, водного і повітряного транспорту. При організації захисту підрозділів, частин від зброї масового ураження неможливо обійтись без допомоги інженерної та хімічної служб. На сучасному етапі розвитку організаційних форм медичного забезпечення збройних сил в своїй практичній діяльності як у мирний, так і у воєнний час, військово-медична служба повинна бути тісно пов’язаною з органами цивільної охорони здоров’я, з Міністерством України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи, з медичною службою інших силових міністерств та відомств України. 2.4. Організаційна структура медичної служби Збройних Сил України. Поняття про підрозділи, частини і заклади медичної служби. Категорії особового складу медичної служби Організаційна структура медичної служби Збройних Сил України. Медична служба Збройних Сил України представляє собою спеціальну організацію, яка включає медичні підрозділи, частини, заклади, з’єднання і органи управління, призначені для медичного забезпечення військ (сил) в мирний та воєнний час. Організаційно-штатна структура медичної служби залежить від організаційної структури, завдань і характеру бойових дій, виду збройних сил, особливостей його медичного забезпечення, а також від завдань, які покладаються на відповідні формування медичної служби. Підрозділи медичної служби - це медичні формування, які включені до штату військових частин. До них відносяться медичні пункти батальйонів і окремих полків, медичні роти механізованих (танкових) бригад. Медичні підрозділи складають основу військової ланки медичної служби. В них здійснюється надання долікарської, першої лікарської і невідкладних заходів кваліфікованої медичної допомоги. Очолюють і працюють в медичних підрозділах фельдшери, помічники лікарів, лікарі загальної практики-сімейної медицини, а також лікарі за фахом – хірурги, терапевти, анестезіологи і т. д. Частини (заклади) медичної служби є окремими (самостійними) медичними формуваннями, які включаються до складу медичних з’єднань і медичної служби оперативних (оперативно-стратегічних) об’єднань або знаходяться в безпосередньому підпорядкуванні медичної служби видів збройних сил, оперативних командувань та центру (Департаменту охорони здоров’я Міністерства оборони України). Вони мають свій номер, своє військове господарство і печатку. До таких формувань відносять окремі медичні роти, санітарно-транспортні частини, військові польові пересувні госпіталі, військові санаторії, санітарно-епідеміологічні заклади, заклади медичного постачання, військово-медичні навчальні заклади, тощо. Очолюють медичні частини командири, а заклади – начальники. Всі керівники зазначених медичних формувань є офіцерами медичної служби. З’єднання медичної служби - це медичні формування до складу яких входять медичні частини (заклади), а також частини матеріально-технічного забезпечення, які мають свій єдиний орган управління. До них відносяться: медичні бригади армійських корпусів, госпітальні бази. Загальне керівництво військово-медичною службою здійснює Департамент охорони здоров’я Міністерства оборони України (ДОЗ МОУ). ДОЗ МОУ підпорядкований безпосередньо заступнику Міністра оборони України. Очолює ДОЗ МОУ – директор Департаменту охорони здоров’я МОУ. У воєнний час ДОЗ МОУ є провідним органом управління системи медичного забезпечення ЗС України і здійснює планування і безпосередню організацію медичного забезпечення стратегічних операцій через Центральне управління медичним забезпеченням (ЦУМЗ) ЗС України. У мирний час ДОЗ МОУ відповідно до вказівок Першого заступника Міністра оборони України здійснює стратегічне і загальне планування бойової та мобілізаційної готовності медичної служби ЗС України, контролює роботу з означених питань в оперативних командуваннях і видах ЗС, здійснює взаємодію з управліннями Міністерства оборони і ГШ ЗС, міністерствами і відомствами України. Медична служба ЗС України складається з: ДОЗ МОУ, як органу управління; санітарно-епідеміологічної служби, яка має власну управлінську вертикаль; медичної служби видів збройних сил; медичної служби оперативних командувань; медичних частин і закладів безпосереднього підпорядкування (рис. 2.3.). Для організації і проведення заходів щодо медичного забезпечення військ у безпосередньому підпорядкуванні ДОЗ МОУ передбачені органи управління лікувально-евакуаційним забезпеченням на регіональному і територіальному рівнях; пересувні госпітальні бази, лікувально-профілактичні і санітарно-епідемічні заклади, органи військово-лікарської і судово-медичної експертизи, військово-медичні склади і бази, санітарно-транспортні частини, військово-медичні навчальні заклади і науково-дослідні заклади безпосереднього підпорядкування. Керівництво медичною службою з’єднань і частин Військово-Морських Сил, Сил Повітряної оборони здійснюють відповідні начальники медичних служб. До медичних частин і закладів безпосереднього підпорядкування відносяться: Київський військово-медичний центр, Українська військово-медична академія, Науково-дослідний інститут проблем військової медицини, Центральна патологоанатомічна лабораторія, Центр судових експертиз, Центральна військово-лікарська комісія, центральні медичні склади, військові санаторії тощо. На воєнний час додатково відмобілізовуються органи управління лікувально-евакуаційним забезпеченням військ (сил): розпорядчі і місцеві евакуаційні пункти; санітарно-транспортні частини: автомобільні санітарні батальйони, військово-санітарні потяги та летючки авіаційні санітарно-транспортні ескадрильї тощо. Р |