ГЛАВА 02п. Завдання, організація та актуальні питання медичної служби збройних сил україни у воєнний час
 Скачать 1.63 Mb.
|
НДІ ПВМДепартамент охорони здоров’я МО УкраїниВМУ СВ ЗС України Мед. служба Повітр. Сил ЗС України Мед. служба ВМС ЗС України ВМЦМВУ ОКМС АК, тактичних груп Медичні підрозділи військових частин ГВКГЦентральні військовігоспіталі Базові військовігоспіталіГарнізонні військовігоспіталі Поліклініки з денним стаціонаром СанаторіїЦПАЛЦВЛКЦСтП (СтП)          ВМЦ  Медичні підрозділи військових частин Медичні підрозділи військових частин   Центральні медичні склади Регіональні медичніскладиТериторіальні медичні склади Кадр управління госпітальних баз Військові представництваРегіональні СЕЗТериторіальні СЕЗГарнізонні СЕЛУВМАПМГ кафедр МК і ВМ        Філії УВМА    Функціональне підпорядкування Безпосереднє підпорядкування ис. 2.3. Структура медичної служби служби ЗС України Центр держав-ного сан.епід. нагляду Управління силами і засобами медичної служби Західного та Південного ОК здійснюють начальники військово-медичних управлінь оперативних командувань. Зазначені посадові особи є прямими начальниками всієї медичної служби відповідних оперативних командувань. При цьому зазначені начальники мають спеціальний орган управління - військово-медичне управління, в складі якого передбачені посади головних спеціалістів з основних розділів військової медицини – хірурга, терапевта, токсиколога-радіолога та ін. У безпосередньому підпорядкуванні військово-медичних управлінь оперативних командувань знаходяться органи управління лікувально-евакуаційним забезпеченням на воєнний час: евакуаційні пункти оперативних командувань, управління пересувних госпітальних баз; лікувально-профілактичні заклади: військово-медичні центри (ВМЦ), базові і гарнізонні військові госпіталі (БВГ, ГВГ), військові санаторії (ВС); спеціальні медичні частини й заклади: військово-лікарські комісії (ВЛК), патологоанатомічні лабораторії (ПАЛ), судово-медичні лабораторії (СМЛ), медичні склади (МС). За допомогою вказаних сил і засобів начальник військово-медичного управління організує і виконує заходи з медичного забезпечення військ. Із спеціальних питань начальнику військово-медичного управління оперативного командування підпорядковані начальники військово-медичних відділів армійських корпусів і начальники медичних служб з’єднань та частин оперативного командування. Органом управління медичної служби оперативного об’єднання (армійського корпусу) є військово-медичний відділ. До корпусних сил і засобів медичної служби відносяться власне корпусні сили і засоби, підпорядковані безпосередньо начальнику військово-медичного відділу корпусу, зокрема, це медична бригада армійського корпусу. Медична служба військового об’єднання (армійського корпусу) складається з усіх штатних медичних сил і засобів як безпосереднього корпусного підпорядкування, так і військових частин, підрозділів. Організація медичної служби зазначених формувань залежить від завдань військ, їх штатної чисельності та умов розташування. Механізовані і танкові бригади Сухопутних військ мають медичні роти, окремі полки і батальйони – медичні пункти. В роті за штатом утримується санітарний інструктор, у взводі – стрілець-санітар. Сили і засоби медичної служби бригад і окремих частин у сукупності складають військову ланку медичної служби. Важливою вимогою до організаційної побудови медичної служби є взаємозаміна окремих її підрозділів і частин, що забезпечується наявністю однотипних формувань (наприклад, окремі медичні роти і ВППГ). Це забезпечує підвищення живучості системи медичного забезпечення військ. У сучасних умовах питання найбільш доцільної організаційної структури підрозділів, частин та закладів медичної служби, найраціональніше їх використання набуває особливої гостроти. Тому другою важливою вимогою до організаційної структури медичної служби є створення можливостей для підсилення нижчої ланки медичної служби за рахунок вищої. Це, так званий, "маневр з глибини". В такому випадку відбувається концентрація достатньої кількості сил та засобів медичної служби в руках вищого начальника і централізованого їх використання в інтересах всієї підлеглої служби. З цією метою передбачені пересувні підрозділи, наприклад, групи медичного підсилення у медичній бригаді армійського корпусу, підрозділи санітарного транспорту, пересувні санітарно-епідеміологічні лабораторії і т.п., які можуть бути спрямовані до тих частин, де штатні сили і засоби медичної служби не справляються з обсягом роботи, яка виникла у конкретній обстановці. Категорії особового складу медичної служби. Категоріями особового складу військово-медичної служби визначені: 1. Лікарський склад (лікарі). Лікарські посади комплектуються кадровими військовими лікарями та лікарями-офіцерами медичної служби запасу, які в основному призиваються до складу збройних сил під час війни. Військові лікарі, які працюють у складі медичної служби бригад та окремих частин, як правило, є лікарями загальної практики-сімейної медицини. Серед лікарських посад в медичній службі оперативних об’єднань (АК) є лікарі різних фахів: хірурги, терапевти, стоматологи, анестезіологи-реаніматологи, неврологи, гігієністи, епідеміологи, токсикологи-радіологи, бактеріологи та інші (понад 60 спеціальностей). Кожен військовий лікар повинен: бути готовим організувати й особисто надавати відповідний вид медичної допомоги залежно від місця її надання, устаткування та бойової обстановки; мати тверді навички з управління медичною службою і керівництва медичними підрозділами, частинами, закладами. Особливе значення для ефективного управління медичною службою набуває підготовка, перепідготовка та постійне удосконалення керівного медичного складу – лікарів, які займають посади від начальника медичної служби частини і вище. 2. Середній медичний персонал. Призначений для комплектування штатних посад середнього медичного персоналу. До них відносяться помічники військових лікарів, фельдшери, медичні та операційні сестри, фармацевти, анестезисти, лаборанти, тощо. На ці посади призначаються особи, які мають медичну освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавр, молодший спеціаліст і задовольняють вимогам комплектування (по договору, контракту або шляхом призову на військову службу) збройних сил. 3. Молодший медичний персонал. На посади молодшого медичного персоналу призначаються в основному особи строкової (надстрокової) служби з освітньо-кваліфікаційним рівнем кваліфікований робітник і які отримали підготовку в спеціальних підрозділах (санітарні інструктори, дезінфектори) або не мають спеціальної медичної підготовки (санітари). Особам офіцерського складу, прапорщикам (мічманам) та кожному медичному працівнику, що перебувають на службі у збройних силах чи в запасі присвоюється персональне військове звання. Для військовослужбовців військово-медичної служби встановлені наступні військові звання: сержантський склад - молодший сержант, сержант, старший сержант, старшина; прапорщики (мічмани) - прапорщик (мічман), старший прапорщик (старший мічман); молодший офіцерський склад - молодший лейтенант медичної служби, лейтенант медичної служби, старший лейтенант медичної служби, капітан медичної служби; старший офіцерський склад – майор медичної служби, підполковник медичної служби, полковник медичної служби; вищий офіцерський склад - генерал майор медичної служби, генерал-лейтенант медичної служби. 2.5. Роль і місце медичної служби в загальнодержавній системі надання медичної допомоги у воєнний час На день створення ЗС України і протягом перших років їх існування військово-медична служба (як її функціональна складова) на воєнний час була фактично фрагментом військово-медичної служби ЗС СРСР і була спрямована на організацію медичного забезпечення військ у можливій третій світовій війні. Головними її положеннями були: орієнтація на наступальну війну великих масштабів і на великих просторах; ігнорування потреб цивільного населення у медичній допомозі, фактично необмежене використання ресурсів цивільної охорони здоров’я як людських, так і матеріальних, які залучалися для медичного забезпечення ЗС. Прямим наслідком таких застарілих і неадекватних умовам України, як незалежної держави, підходів був відомчий підхід в єдиній системі військової медицини, наявність самостійних органів управління медичною службою, медичними частинами і закладами у військових формуваннях різних міністерств та відомств і, фактично, автономне їх функціонування. Другим негативним фактором була недостатня скоординованість дій між органами медичного ЗС сил та силових міністерств і відомств з одного боку і Міністерством охорони здоров’я України з іншого. Відмобілізування значних сил і засобів цивільної медицини в інтересах військово-медичної служби за вимогами відомчого підходу фактично руйнувало систему медичного забезпечення цивільного населення. Так, у воєнний час підлягали мобілізації 63% лікарів-хірургів, а за окремими спеціальностями цей показник сягав 83-85% (нейрохірургів, торакальних хірургів). Для вирішення вищезазначених проблем у1995 році була проведена спільна колегія Міністерства оборони і Міністерства охорони здоров’я України. На основі матеріалів колегії Кабінет Міністрів України прийняв Постанову від 16 жовтня 1995 р. №819 “Про взаємодію медичних служб ЗС та інших військових формувань України із державною системою охорони здоров’я і про створення загальнодержавної системи екстремальної медицини”. У Постанові вперше визначено принципові положення взаємодії системи цивільної охорони здров’я з медисчними формуваннями силових міністерств та відомств України під час екстремальних ситуацій, надзвичайного стану і на воєнний час. Спільна участь у створенні загальнодержавної системи екстремальної медицини (медицини катастроф) є першим і основним інтеграційним напрямком. За вимогами зазначеної вище Постанови та спільних наказів Міністра охорони здоров’я (МОЗ) України та МО України від 15.12.1995 р. №233/332 і від 18.07.1996 р. №215/202 у вищих медичних навчальних закладах України передбачено створення кафедр екстремальної і військової медицини, на які покладається навчання всіх студентів, інтернів і курсантів питанням організації медичного забезпечення населення у надзвичайних ситуаціях мирного та воєнного часу, чим створено підгрунтя для підготовки відповідних медичних фахівців. З прийняттям Основного Закону (Конституції) України розпочався новий етап інтеграційних процесів. Відповідно до статті 37 Основ законодавства України про охорону здоров’я та з метою створення єдиної державної системи медичної допомоги на випадок екстремальних ситуацій на території України Постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 року №343 створена Державна служба медицини катастроф (ДСМК). Цією Постановою визначені організаційні принципи побудови системи медицини катастроф в Україні – централізованої державної служби, яка функціонально об’єднує медичні сили і засоби МОЗ України, МО України та інших міністерств і відомств. Швидке відновлення здоров’я постраждалих, повернення працездатності, максимальне зниження показників інвалідності та смертності в умовах екстремальних ситуацій силами та засобами тільки цивільної охорони здоров’я неможливе. Для досягнення зазначеної мети та підвищення якості надання населенню екстреної медичної допомоги при виникненні екстремальних ситуацій (стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння, епідемії, епізоотії, радіаційне, бактеріологічне і хімічне забруднення території тощо) у Державну службу медицини катастроф інтегрована військово-медична служба ЗС України. Відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів визначені як структурно-функціональні принципи побудови органів управління, так і відповідні медичні сили і засоби для виконання поставлених завдань. В період становлення ДСМК для проведення ефективного управління та координації дій медичних сил і засобів різних міністерств утворені центральна та територіальні координаційні комісії, до складу яких включені представники військово-медичної служби за територіальним принципом. Наказом МОЗ України від 20 листопада 1997 р. №334 за погодженням з МО України у склад медичних сил і засобів територіального рівня ДСМК визначені сили і засоби військово-медичної служби: Головний військовий клінічний госпіталь (ГВКГ) МО України, де сформовані 4 позаштатні спеціалізовані бригади постійної готовності (нейрохірургічна, комбустіологічна, токсикологічна і реанімаційна) з виділенням 100 ліжок хірургічного і 50 ліжок терапевтичного профілів та 386 військовий госпіталь м. Сімферополь з виділенням 50 хірургічних, 50 травматологічних, 50 токсикологічних і 20 комбустіологічних ліжок постійної готовності. Окрім вищезазначеного, дтрективою Генерального штабу (ГШ) ЗС України від 20 червня 1996 року №ДГШ-21 визначені сили і засоби військово-медичної служби (пересувні загони медицини катастроф та позаштатні пересувні лікарсько-сестринські бригади), які формуються додатково в Центральному військовому клінічному госпіталі (ЦВКГ) ПівдОК (м. Одеса), ЦВКГ ЗахОК (м. Львів), 384 військовий госпіталь (ВГ) (м. Харків), 385 ВГ (м. Дніпропетровськ), 762 ВГ (м. Біла Церква), 376 ВГ (м. Чернівці). Пересувні лікарсько-сестринські бригади утворені в окремих військових частинах. У гарнізонних, базових госпіталях, військових санаторіях сформовані бригади для надання кваліфікованої медичної допомоги (по 1-2 на кожен військово-медичний заклад). Метою використання зазначених сил та засобів є насамперед медичне забезпечення частин і підрозділів ЗС України, що залучаються до усунення наслідків надзвичайних ситуацій та надання медичної допомоги цивільному населенню в осередках масового ураження. Другим основним напрямком інтеграції медичної служби ЗС України та лікувально-профілактичних закладів МОЗ України є спільна участь у виконанні вимог постанови Кабінету Міністрів від 30 листопада 1998 року, де визначені лікувальні заклади системи МОЗ України, що братимуть участь у наданні медичної допомоги на воєнний час. Постановою передбачається створення територіальних госпітальних баз (ТерГБ) МОЗ України, які братимуть участь у наданні медичної допомоги в особливий період. Для цього МОЗ України виділяє відповідну кількість лікувальних закладів. Керівним складом військово-медичної служби відпрацьовані керівні документи, які введені в дію наказами МО України та МОЗ України. Серед них “Положення про територіальні госпітальні бази МОЗ України”, “Інструкція щодо відмобілізування територіальних госпітальних баз”, “Положення про органи управління територіальних госпітальних баз”. ТерГБ МОЗ України призначені для надання у воєнний час пораненим та хворим військовослужбовцям і населенню відповідної території кваліфікованої та спеціалізованої медичної допомоги, їх лікування та реабілітації і оперативному й стратегічному тилу, а в мирний час – у випадку введення надзвичайного стану або виникнення надзвичайної ситуації. ТерГБ організовуються на базі лікувальних закладів МОЗ України, МОЗ Автономної республіки Крим, управлінь охорони здоров’я обласних державних адміністрацій та військових госпіталів, санаторіїв МО України, які розташовані в межах однієї області. На ТерГБ покладаються наступні основні завдання: прийом, медичне сортування поранених і хворих, їх розподіл по лікувальних закладах (територіальних госпіталях) ТерГБ, розміщення та реєстрація; надання пораненим і хворим кваліфікованої та спеціалізованої медичної допомоги, їх лікування та реабілітація до повного одужання; проведення пораненим і хворим військово-лікарської та медико-соціальної експертиз; матеріальне забезпечення та побутове обслуговування поранених і хворих. До складу територіальної госпітальної госпітальної бази входять управління терГБ, лікувальні заклади МО України, територіальні госпіталі та підрозділи забезпечення. .Для керівництва територіальними госпітальними базами в особливий період створюються: у МОЗ України – Головне управління з керівництва ТерГБ; у МОЗ Автономної республіки Крим, в управліннях охорони здоров’я обласних державних адміністрацій, міст Києва та Севастополя – управління ТерГБ. Кількість лікувальних закладів, які входять до складу кожної ТерГБ, буде різна і залежатиме від кількості та місткості лікувальних закладів конкретної області, її географічного розташування в межах території України тощо. Територіальні госпіталі формуються за рахунок медичного персоналу, фондів та інфраструктури забезпечення лікувальних закладів МОЗ України у складі: територіального хірургічного госпіталю; територіального травматологічного госпіталю; територіального нейрохірургічного госпіталю; територіального психоневрологічного госпіталю; територіального торакоабдомінального госпіталю; територіального терапевтичного госпіталю (центру реабілітації). Вони повинні утримуватись у постійній готовності до виконання завдань відповідно до їх призначення. Кожному лікувальному закладу (територіальному госпіталю) надається відповідний номер, він має свою печатку і штамп. Відповідальність за укомплектування особовим складом, автомобільним транспортом, матеріально-технічними, медичними засобами, підтримання мобілізаційної готовності лікувальних закладів ТерГБ покладено на МОЗ України, МО України здійснює контроль за мобілізаційною підготовкою їх органів управління та лікувальних закладів. Отже, на сьогодні практично розроблено підвалини та нормативно-правову базу для організації тісної взаємодії цивільної системи надання медичної допомоги і систем медичного забезпечення військових формувань та створення “єдиного медичного простору” на воєнний час. Контрольні питання для самоперевірки:
|