історія україни екзамен. 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела
 Скачать 4.05 Mb.
|
КімерійціКімерійці - перші кочові, іраномовні племена вершників, що з'явилися в Україні, назва яких дійшла до нас з писемними джерелами. Гомер, розповідаючи у своїй поемі "Одіссея" про північне узбережжя Чорного моря, називає його "землею кімерійців". Це, напевно, і є найдавніша писемна згадка про Україну. Але нічого, крім назви людей, що населяли землі, які в ті часи вважалися похмурим краєм світу, Гомер не говорить про кімерійців. Давні автори вказували, що Північне Причорномор'я колись називалось Кімерією і була вона рабовласницькою державою, в якій влада належала цареві та рабовласницькій знаті. Кімерійці населяли територію України (межиріччя Дону й Дністра) з близько 1500 р. до н. е. аж до VII ст. до н. е. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої АзіїЗгодом вони змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина кіммерійців залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів.Матеріальна культура, господарство і побут кіммерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам'яні стели. Відомі пам'ятки пізнього періоду зрубної культури, що датуються X- початком VIII століття до н. е.Основними видами господарської діяльності кіммерійців було скотарство і землеробство. Панівне станови ще серед кіммерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. Саме воїнів деякі дослідники вважали кіммерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії.Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до цілого ряду висновків стосовно цих "споживачів кобилячого молока", як їх називали греки: 1) кіммерійці були першими в Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників; 3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували в Україні добу заліза; 4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.У VIІ столітті до н.е. хвиля численних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я, внаслідок чого Кімерія розпалася, а частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або була асимільована скіфами. Скіфи Скіфи, які на початку VII ст. до н. е. з'явилися в українському степу, не лишилися поза увагою більш розвиненої Середземноморської цивілізації, про що свідчать такі слова із Старого заповіту: "Ось іде народ із північної країни... держить лук і короткий спис, жорстокий він. Вони не зжаляться. Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина... народ здалеку... народ давній... мови якого ти не знаєш... сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі... він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої, і зруйнує мечем міста твої, на які ти покладаєш надію". Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нарешті осіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені України велике політичне об'єднання.У V ст. до н. е. "батько історії" - Геродот відвідав Скіфію й описав її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків, що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описав кілька типів скіфів. Скіфи поділялися на царських, скіфі в-кочовиків, скіфі в-хліборобів і скіфів-орачів. Політична влада зосереджувалася в руках "царських" скіфів - кочовиків, що вважали себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике, добре озброєне й дисципліноване кінне військо. Щоб розвивати в собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінували понад усе.Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті скіфи, що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед інших дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, хутром і рабами.Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох; згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.Родовід у скіфів ішов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок. Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах, що ії досі трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті й водночас убогі могили простих людей, суспіль-но-економічне розшарування стало досить помітним явищем серед "царських" скіфів. Крім награбованого у війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скіфи пропонували товари, що ними згодом уславиться українська земля: збіжжя, віск, мед, хутро, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративне мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно з великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають граційністю й красою.Про релігію скіфів збереглося, крім свідчень Геродота, дуже мало даних. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найбільш шанованою з усіх божеств була Табіті - богиня царського вогнища (тотожна і грец. Тести), після неї-Палай ("батько") (відповідав грец. Зевсові), дружиною якого була Апі ("земля") (ідентична з грец. Геєю); грец. Аполлонові" відповідав скіфський Гойтосір. Афродіті - Аргімпаса (Артімпаса), Посейдонові - Тагімасад.Скіфи шанували також бога-героя на ім'я Таргітай, що його подвиги, як вважають деякі дослідники, стали подвигами Геракла, також він відповідав грец. Аресові, та іншим.Про художні можливості скіфів можна судити по прикладному мистецтву, пам'ятники якого знайдені в похованнях: прикраси, парадна зброя, кінська упряж, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. Головним мотивом прикраси предметів були зображення тварин в звіриному стилі: оленя, лося, ведмедя, коня, птахів, риб. Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення мали не тільки естетичне, але і магічне значення.За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною античної цивілізації Середземномор'я. Через грецькі колонну Причорномор'ї скіфи ввійшли У контакт із грецькою цивілізацією й навчилися цінувати її. Водночас контакти зі світом Середземномор'я втягували скіфів і в його конфлікти. Найбільшої могутності скіфи досягли в кінці Уст. і з початку IV ст. до н. е. під проводом царя Атея, який об'єднав усіх скіфів від Азовського моря до Дунаю. У 513 р. до н. е. величезне військо перського царя Дарі я захопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії "спаленої землі", скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V-на початку IV ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців на Дунаї. Ця перемога виявилася для них зовсім непотрібною, бо віч-на-віч звела їх з Філіпом Македонським, батьком Олександра Великого. У 339 р. до н. е. македонці завдали страшної поразки кочовикам. У цьому бою загинув і сам цар Атей. Це стало початком кінця скіфів. Приблизно через сто років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати - інше могутнє плем'я кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося сховатися в Криму, де їхні нащадки прожили до III ст. н. е. СарматиЗ II ст. до н. е. по II ст. н. е. у степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з Волги. Спочатку вони мирно змішувалися з такими ж ірано мовними скіфами, а також греками, що жили у Північному Причорномор'ї. Проте підтиском ворожих племен зі сходу сармати ставали дедалі агресивнішими. Зрештою вони підкорили скіфів, поглинувши у своїй масі велике число простого люду. Як і всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких, якязиги, роксолани та алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування в Україні. Оскільки намагання ці співпали з тривалими й всеохоплюючими переміщеннями племен, що називаються Великим переселенням народів, і оскільки Україна знаходилася у центрі цих безладних міграцій, сармати часто суперничали з іншими племенами та, бувало, навіть поступалися їм владою. Нарешті, у II ст. н. е. їх остаточно знищили страшна навала гунів зі сходу, наскоки германських готів і вперта оборона римлян на заході.З наявних нині розрізнених даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом і способом господарювання вони нагадували скіфів, а також інших іраномовних кочовиків. Один сучасник так описував сарматів: "Вони високі на зріст, вродливі і світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах". Носили вони довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м'якої шкіри та шапки. Основними продуктами харчування було м'ясо, молоко та сир. Жили вони у шатрах, що напиналися на двоколісні чи чотириколісні вози. Особливо вражає у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також одягалися, як чоловіки. Дані археології свідчать про те, що сарматських жінок ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць.Зброєю сарматських вершників були короткі мечі, кинджали, луки, списи та дротики. Сарматські воїни відзначалися швидкістю атак, особливими способами кидання дротиків та накидання аркана на противника. їхні коні мали багато прикрашену упряж. Небіжчиків сармати ховали у курганних і ґрунтових могильниках з великою кількістю інвентарю. Багате сарматське поховання досліджене під курганом "Соколова Могила" біля села Ковалівки Миколаївської області.Коли війна не могла задовольнити всіх матеріальних потреб, сармати торгували, їхні каравани мандрували у найдальші краї, з яких везли до Танаїсу - сарматської столиці, розташованої на р. Дон, китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії. На думку Страбона, грецького географа та історика, контакти з греками й римлянами завдали сарматам більше шкоди, ніж добра. "Наш спосіб життя зіпсував цих людей, розширивши серед них такі пороки, як пристрасть до розкошів і плотських утіх, негідні прагнення, задоволення яких робить їх дедалі ненажерливішими". Незабаром на зміну сарматам прийшли інші кочовики, але сармати були останнім індоєвропейським народом, що прийшов зі сходу. Після них Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володіннями тюркських народів. 6.Античні міста-держави Північного причорномор*я. Грецька колонізація. Велику роль в історії України відіграли греки, які з'явилися у VII столітті до н. е. на північних берегах Чорного моря та заснували тут античні міста-держави. Як органічна частина античної цивілізації, вони утворились і розвивалися у тісній взаємодії з місцевим причорноморським населенням. Останнє впродовж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високої античної культури, що знайшло свій вияв у прискоренні їх соціально-економічного та культурного розвитку.В історії античних міст-держав Північного Причорномор'я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до нашої ери й характеризується відносно самостійним життям на базі еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до н. е. - 70-ті роки IV ст. н. е., коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів. У процесі античної колонізації у Північному Причорномор'ї утворилися чотири основні осередки.Перший - це побережжя Дніпро-Бузького та Березанського лиманів. В першій половині VI ст. до нашої ери на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця впадання його в Дніпровський лиман, вихідці з Мілета заклали Ольвію - згодом одне з трьох найбільших давньогрецьких міст Північного Причорномор'я, її зручне географічне розташування сприяло налагодженню тісних торговельних зв'язків із землеробами лісостепу та кочівниками степу. Другий центр античної цивілізації Півдня України склався в районі Дністровського лиману, де розташувалися міста Ніконій і Tipa. Третій центр сформувався в Південно-Західному Криму. Головне місто тут - Херсонес Таврійський. Четвертий центр античної культури в Північному Причорномор'ї виник на Керченському й Таманському півостровах. Тут були побудовані міста Пантікапей. Феодосія, Фанагорія.Грецькі міста-держави в Причорномор'ї називалися полісами. Крім Боспору, це були рабовласницькі демократичні або аристократичні республіки з відповідним управлінням. До складу міст-полісів входила й сільська округа - хора.Основним центром, звідки греки потрапляли на Південь сучасної України, був Мілет - місто, що в західній частині Малої Азії. Причин переселення декілька. Основні з них - перенаселення Еллади, нестача вільних земель для землеробства, ринків збуту ремісничих товарів інші.Античні міста планувались і забудовувались за стандартами і нормами материкової Греції. В Північному Причорномор'ї застосовувались такі системи планування: прямолінійна, змішана (прямолінійна та променева). Місто ділилось на квартали з одного - чотирьох будинків. Крім житлових і господарських споруд в містах були театри, гімназії, храми, святилища, адміністративні споруди. Будувались вони з застосуванням ордерних стилів. Найбільш розповсюдженими були: дорійський, іонійський, корінфський. В будівництві використовували камінь, дах накривали черепицею. Місто захищалось муром. Деякі міста Причорномор'я мали додаткові укріплення -акрополь. Центром міста була агора - головна площа міста. Тут знаходився теменос - культові споруди.За мурами міста знаходився некрополь - місце поховання померлих. Поступово грецькі міста - колонії об'єднуються. Так в 480 р. до н.е. виникло Боспорське царство, яке об'єднало більш як 20 грецьких міст, що існували на території Керченського півострова й Тамані. Столичним містом царства став Пантікапей (сучасне місто Керч). З IV століття до н.е. до складу Боспорського царства ввійшли окремі племена Приазов'я, Північного Кавказу, Прикубання.Головними заняттями греків Північного Причорномор'я були землеробство, скотарство, виноградарство, рибальство. На високому рівні знаходилось ремісництво: металообробка, гончарство, ткацтво. Важливе місце в економічному житті Ольвії, Херсонесу та інших міст займали землеробство і скотарство. Наприклад, Ольвія мала свою сільськогосподарську територію - хору, на якій її мешканці могли вирощувати хліб і городину, пасти худобу. Хліборобством і скотарством займалися також мешканці поселень, що оточували Ольвію. У прибережних районах було дуже розвинуте рибальство. Херсонес з самого початку розвивався як центр сільськогосподарського виробництва. Мешканці міста володіли значним сільськогосподарським районом. Західне узбережжя Криму, що херсонесці називали "рівниною", було житницею Херсонесу, яка поставляла місту зерно. Територія на крайньому південному заході Криму, що називається тепер Гераклійським півостровом, була поділена на велику кількість наділів-клерів розміром 25-30 гектарів. Клер являв собою земельну ділянку з укріпленою садибою, що складалася звичайно з будинку, різних господарських будівель, цистерни для води. До складу клерів входили також сади, пасовиська і поля. Значну роль відігравало ремісниче виробництво. Так, великих успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні металевих виробів, відлитих із бронзи або міді, дзеркал, прикрас, статуеток, які часто виконувались у "скіфському звіриному стилі". В Ольвії розвивалося керамічне виробництво, ювелірне, деревообробне, ткацьке та інші ремесла. Металургійні, ювелірні, текстильні підприємства працювали у Херсонесі. Вироблялася різноманітна кераміка. Херсонеські ремісничі вироби збувалися не тільки у самому місті, але й за його межами - у скіфських поселеннях Криму. Широкого розвитку набула торгівля. В міста з хори і всієї Скіфії поступало зерно, худоба, шкури, хутро, солона риба, сіль, а звідти вони вивозилися до Греції. Із Греції в Причорномор'я надходили металеві та ювелірні вироби, зброя, тканини, мармур, столовий посуд, прянощі, оливкова олія, предмети розкоші та мистецтва, вина. Поширеним товаром були раби. Та все ж основним торговим товаром був хліб.Контактуючи з греками через торгівлю, місцеве населення знайомилося з античною культурою, здобутками грецького суспільства. Адже в грецьких містах-колоніях, як і в самій Греції, також поширювалась писемність, розвивались науки: історія, філософія, література, медицина. Театри, храми, прикрашались скульптурами, фресками, мозаїками. У І столітті до н.е. поліси потрапляють в залежність від Римської імперії і міста ще функціонують. На відміну від греків-колоністів, які, затвердившись в Північному Причорномор'ї, стали одним з головних факторів соціально-економічного розвитку регіону, римляни поводили себе як завойовники. Вони не мали підтримки від місцевого населення. Римська окупація Причорномор'я і включення більшості міст до складу Римської імперії не могли істотно змінити становище, оскільки римляни розглядали ці міста лише як джерело одержання продуктів і рабів, як передаточні пункти у торгових і дипломатичних зносинах з "варварським світом".У III ст. нашої ери міста-колонії на території Північного Причорномор'я вступають у період загального економічного та соціально-політичного розладу, що призвів через сто з лишнім років до їх остаточної загибелі. Найбільшого удару міста зазнали від готських і гунських племен. УIV столітті припиняє своє існування як місто-держава Ольвія. Відродилися лише Херсонес і Пантікапей, які увійшли до складу Візантійської імперії. Херсонес, відомий як місто Корсунь, був знищений золотоординськими завойовниками в середині XV ст. Така ж доля спіткала Пантікапей і Феодосію. Грецька колонізація!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Поняття антична цивілізація використовується для визначення культурно-історичних ознак, притаманних розвиткові грецького і римського суспільств. До ареалу античної ойкумени входило й Північне Причорномор'я, де греками були засновані поліси, які згодом стали центрами значних територіальних державних утворень.Історію та культуру цих центрів вивчає антична археологія, оскільки археологічні джерела є основними у висвітленні проблем, пов'язаних із соціально-економічним, політичним і культурним розвитком грецького населення. Значну інформацію, необхідну для вивчення епохи античності, містять також епіграфічні й нумізматичні пам'ятки та писемні джерела, де згадуються окремі епізоди, пов'язані з подіями, що відбувалися у Північному Причорномор'ї. Кореляція цих категорій джерел з даними археології дає можливість реконструювати політичний та соціально-економічний розвиток античних центрів Півдня сучасної України, отримати важливу інформацію щодо побуту та релігійних уявлень грецького населення, його стосунків з негрецьким населенням регіону, а також зі світовими державами того часу.Вагомий внесок в археологічне дослідження й вивчення різних аспектів історії та культури Березані, Ольвії та Нижнього Побужжя зробили Б. В. Фармаковський, Л. М. Славін, О. М. Карасьов, О. І. Леві, В. В. Лапін, С. Д. Крижицький, Ю. Г. Виноградов, А. С. Русяєва та ін.; При, Ні копія та Нижнього Подністров'я — Е. Р. Штерн, Л. Д. Дмитров, П.Н. Каришковський, А. I. Фурманська, І. Б. Клейман та ін.; Херсонеса та Північно-Західного Криму — К. К. Косцюшко-Валюжиніч, К. Е. Гриневич, Г. Д. Белов, С. Ф. Стржелецький, Е.І. Соломонік, В. О. Анохін та ін.; Боспорської держави — В. В. Шкорпіл, М. І. Ростовцев, С.О. Жебелев, В. Ф. Гайдукевич, В. Д. Блаватський, О. М. Зограф, І. Б. Зеест, М.І. Сокольський, Й. Б. Брашинський, Д. Б. Шелов та ін. Саме завдяки багаторічній самовідданій праці цих та багатьох інших вітчизняних дослідників кількох поколінь протягом XX— початку XXI ст. стало можливим написання цього розділу навчального посібника. Грецька колонізація Північного Причорномор'я. Зародження грецьких міст-державГрецькі поселення, або, як їх іще називають, колонії, з'явилися на узбережжі Чорного моря на завершальній стадії Великої грецької колонізації (VIII—VI ст. до н. е.). Окрім Північного Причорномор'я, грецькі поселення були засновані також на Апеннінському півострові, берегах Сицилії, Середземного, Мармурового морів та на північному узбережжі Африки. Колонізація значно розширила кордони ойкумени. Вона була наслідком демографічного вибуху та інтенсивного зростання виробничих сил, розвитку сільського господарства, ремесла й торгівлі. Неабияке значення у прискоренні цього процесу мав воєнний тиск на грецькі міста Іонії персидських царів, унаслідок чого греки змушені були покидати облаштовані місця. Нові поселення формувалися як поліси і були незалежними від міст-метрополій, хоча й підтримували з ними різнобічні зв'язки. Міста-метрополії були заінтересовані в отриманні від колоній продовольчих ресурсів, насамперед зерна, та різної сировини. У грецькій колонізації Північного Причорномор'я значну роль відіграв Мілет, який був великим ремісничим і культурним центром грецького світу. На нових місцях, утому числі й у Північному Причорномор'ї, греки-колоністи вступали в контакти з місцевим населенням, чим зумовлювалася специфіка історичного розвитку грецьких центрів у конкретно-історичних умовах їхнього існування.Колонізація Північного Причорномор'я поділяється на три етапи. На першому етапі (приблизно середина VII ст. до н. е.) на о. Березань було засновано грецьке поселення Борисфен. На другому етапі (перша половина — середина VI ст. до н. е.) населення Борисфена освоює найближчі сільськогосподарські території і засновує Ольвію (с. Парутіно на Бузькому лимані). На початку другої чверті VI ст. до н. е. на сучасних Керченському і Таманському півостровах виникли Пантікапей (м. Керч), Німфей, Мірмекій, Тірітака, Феодосія, Гермонасса, Фанагорія, Кепи та інші поселення. На третьому етапі (друга половина VI — початок V ст. до н. е.) відбувалася найбільш інтенсивна міграція греків, що було пов'язано з розгромом Іонії персами (545 р. до н. е.) та падінням Мілета (494 р. до н. е.). У цей час переважно вихідцями з Іонії освоюються землі у Нижньому Подністров'ї, де були засновані Ніконій (Роксоланівське городище) і Тіра (сучасний Білгород-Дністровський), а навколо Ольвії виникає густа мережа сільських поселень. У третій чверті VI ст. до н. е. було засновано Херсонес Таврійський (м. Севастополь) — єдину дорійську колонію у Північному Причорномор'ї, а в останній чверті цього століття на Західному узбережжі Криму виникло невелике поселення, відоме під назвою Керкінітіда (м. Євпаторія). У період грецької колонізації в Північному Причорномор'ї, за винятком околиць Херсонеса, було відсутнє стабільне осіле населення. Тому на початковому етапі розвитку античні центри регіону розвивалися, не відчуваючи тиску з боку варварського оточення (рис. І). Історія античних держав Північного Причорномор'я налічує близько тисячі років. Ураховуючи тісний зв'язок цих міст-держав з античним світом у цілому, їхній розвиток можна поділити на п'ять періодів: архаїчний (середина VII—VI ст. до н. е.), класичний (V — IV ст. до н. е.), елліністичний (остання третина IV — середина І ст. до н. е.), римський (середина І ст. до н. е. — третя чверть ІІІ ст. н. е.) та пізньоантичний (кінець III — перша чверть VI ст. н. е.). Кожен із зазначених періодів писемними та епіграфічними джерелами висвітлений доволі фрагментарно. Проте внаслідок археологічного вивчення цих держав сьогодні можна визначити те загальне й особливе, що було характерним для їхньої історії та археології протягом античної епохи.Архаїчний період у Греції та на островах Егейського моря характеризується наявністю численних, невеликих міст-держав (полісів). Саме в полісах було сконцентровано політичне, економічне та культурне життя еллінів. У їхньому розвитку протягом архаїчної доби спостерігається зростання питомої ваги рабовласницьких виробничих відносин, хоча нині вже не можна стверджувати, що праця рабів відігравала вирішальну роль у матеріальному виробництві. На відміну від материкової та острівної Греції, де архаїчний період був органічним продовженням передполісного періоду (XI—IX ст.), у Північному Причорномор'ї перші грецькі поселення виникли тільки в другій половині VII на початку VI ст. до н. е. Цим зумовлювалися специфічні риси їхнього розвитку 7.Східні слов*яни на території україни: господарська діяльність, матеріальна та духовна культура Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства, походження та етногенез якого до сьогодні остаточно не з'ясовано. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II—І тис. до Н. X.). Вперше про слов'ян згадують римські автори І—II ст. після Н. X., а з VI ст. про них дещо ширше говорять візантійські історики. Готський хроніст Йордан повідомляє, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на межі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На початку нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V—IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група.Східні слов'яни, що жили на землях сучасної України, на поч. І тис. об'єдналися в Антське державне утворення, яке займало територію між Дністром і Дніпром. У антів панував демократичний лад і всі справи вони вирішували спільно, а за часів загальної небезпеки обирали правителя. Маючи добру військову організацію, здійснювали успішні воєнні походи на сусідів.Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у II—IV ст. Відносини між обома народами мали нестабільний характер: спільні воєнні заходи чергувалися зі збройними сутичками та політичною конфронтацією. В IV ст. у володіння Готського королівства вторглися гуни, які вийшли з Центральної Азії. Вони не загрожувалиАнтському об'єднанню і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з готами. В результаті останні були розгромлені й покинули територію України. Слідом за ними на захід рушили і гуни.Упродовж другої пол. V — сер. VI ст. політичну ситуацію в Європі багато в чому визначали відносини між Антським державним об'єднанням та Візантією. Особливо це виявилося у т.зв. Балканських війнах, які анти разом із близькими до них склавинами, вели за сфери впливу на Придунайській рівнині та на Балканах. З сер. VI ст. починається слов'янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан.Подальшим колонізаційним планам антів та склавинів завадила нова хвиля завойовників із Центральної Азії — авари. Заснувавши в Трансільванії свою державу — Аварський каганат та підкоривши склавинів, вони розпочали наступ на антів, який завершився поразкою останніх. Проукраїнське Антське об'єднання розпалося і з 602 р. вже не згадувалося давніми авторами. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень.Протягом VII ст. праукраїнці зосереджувалися на правому березі Дніпра. У VIII—IX ст., згідно з "Повістю временних літ" літописця Нестора, на території сучасної України проживали такі племена: поляни, які заселяли сучасні Київщину і Канівщину; древляни — Східну Волинь; сіверяни — Дніпровське Лівобережжя; уличі — Південне Подніпров'я і Побужжя; хорвати — Прикарпаття та Закарпаття; волиняни (бужани) — Західну Волинь; тиверці — землі над Дністром.Характерним для політичної організації того часу було утворення племінних союзів. Найуспішніше етнічна консолідація проукраїнських племен відбувалася у Середньому Подніпров'ї, де головну роль відігравали племена полян. Наприкін. VI — VII ст. вони заснували нове державне утворення — Полянський племінний союз. Його очолював напівлегендарний князь Кий, котрий заклав Київ.До полян тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. У VII ст. всі вони почали об'єднуватися у федерацію племен, яку вже тоді називали Руссю. Наприкін. VIII — у першій пол. IX ст. на їхніх теренах утворилося стабільне проукраїнське державне об'єднання Руська земля.Основу господарської діяльності східнослов'янських племен становило орне землеробство. Із зернових сіяли просо, пшеницю, жито, ячмінь. Знали бобові, ріпу, льон, гречку. Переважала перелогова система, використовувалися дво- і трипілля.Традиційним для праукраїнців було тваринництво. Розводили переважно велику рогату худобу і свиней, рідше овець, кіз, коней.Значну роль у господарстві відігравали ремесла, які поступово зосереджувалися у городищах, що переростали в міста. Найрозвинутішими були залізо-добування та металообробка. Поширення набули ковальство, гончарство, деревообробка, прядіння й ткацтво, обробка шкіри, виробництво прикрас тощо. Серед промислів виокремлювалися мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво.Певного рівня досягла торгівля, передусім зовнішня. Вивозили рабів, зерно, хутра, шкіри, віск, мед, а ввозили вина, вироби зі скла, прикраси тощо.Основою ідеологічної сфери давніх слов'ян була язичницька міфологія, яка становила цілісну систему уявлень про світ і місце людини в ньому. Наші предки обожнювали природу в усіх її виявах. Навіть новий рік починався у березні, коли вона пробуджувалася.Провідне місце в язичницькому пантеоні посідали божества, пов'язані з аграрним культом: Даждь-бог — бог Сонця, Перун — бог грому, Сварог — бог неба, Стрибог — бог вітру, Род — бог природи та землеробства, Велес — бог худоби та ін. Існували язичницькі культові споруди — храми, капища, требища, де служили жерці" яких називали волхвами. Отже, протягом тисячоліття наші предки створили досить високу матеріальну і духовну культуру, яка стала основою для формування могутньої держави — Київської Русі. Господарська діяльність, суспільний лад і духовний світ слов'янСхіднослов'янські племена населяли територію, на якій з давніх-давен розвивалося землеробство та скотарство. Слов'яни вели осілий спосіб життя, а основу їхньої господарської діяльності складали рільництво й тваринництво, з тенденцією перетворення рільництва на провідну галузь виробництва.Землеробство було орним, а характер землекористування - екстенсивним. Орні ділянки використовувалися до повного виснаження, після чого їх залишали на коротко- або довготривалий переліг. Як засіб розчищення земель під посіви та як окрема система землеробства значного поширення набула підсіка. Підсічне землеробство переважало в поліській зоні, а орне - в лісостеповій.Використання угідь до їх повного виснаження зумовлювало необхідність поступового освоєння новихтериторій. Лише наприкінці VIII ст. стають помітними якісні зміни в землеробстві, викликані збільшенням народонаселення та поліпшенням кліматичних умов. У господарстві слов'ян намітився перехід до інтенсивних форм землекористування. Зменшився термін перебування ділянок під перелогою та поступово утверджувалась двопільна система рільництва, щоправда, при збереженні певного значення перелоги та підсіки.У другій чверті І тис. спостерігаються помітні зрушення в агротехнічному арсеналі давніх слов'ян, зокрема, набули поширення залізні наральники й подекуди чересла, мотики, оковки лопат, коси. Для переробляння зерна використовували ручні млини з ротаційними жорнами та ножні ступи. У населення Нижнього Подніпров'я набувають поширення круглі жорна римського типу.Найбільш разючі зміни в складі та якісних характеристиках сільськогосподарського інвентарю східних слов'ян сталися в останній чверті І тис. У цей час у них широко розповсюджуються знаряддя, що були перед тим характерні лише для Подунав'я та Балкан. Зокрема, удосконалюються рала, які тепер складаються з чересла, відвальної дошки і наральника з широким лезом та асиметричними плічками. Використання таких рал дало змогу значно глибше підрізати шар ґрунту, а це істотно підвищувало врожайність лану. Для збирання урожаю застосували серпи з асиметричним лезом і відігнутим держаком, що своєю формою та характеристиками наближувались до сучасних.Розвиток тваринництва у давніх слов'ян був також досить важливою галуззю господарства. Розведення свійських тварин забезпечувало населення продуктами харчування (молоком, м'ясом, яйцями), сировиною для виготовлення одягу (вовни, шкіри тощо), а також матеріалом для розвитку різних промислів (виготовлення виробів з кістки, рогу чи копит).Тваринництво забезпечувало землеробів також тягловою силою та засобами пересування.Особливе місце у виробничій діяльності слов'янських племен посідали виробництво та обробляння заліза. Ще до появи на історичній арені слов'ян ці галузі мали свою тисячолітню історію розвитку й досягли неабияких результатів. Тепер же розвиток металургії більшою мірою залежав не від удосконалення технології виготовлення та обробляння металу, а насамперед від зростання його значення в побуті та трудовій діяльності населення.Впровадження металургійного виробництва стимулювало прискорений розвиток значного сегменту господарської діяльності, адже передбачало об'єднання процесів видобутку руди. її підготовки до плавлення, отримання металу та його наступне обробляння.Значних успіхів у оброблянні заліза було досягнуто в останній чверті І тис, свідченням чому є, зокрема, знахідки, виявлені на стоянці Лука-Райковснька на Правобережжі. Тепер майстри значно ширше застосовували такі складні технологічні прийоми, як пакетування та цементування металу, наварювання сталевого леза на залізну основу тощо.Одночасно з розвитком мсталообробляння, зокрема ковальства, удосконалювалися прийоми ювелірної майстерності. Як правило, першими ювелірами були саме ковалі. Матеріалом для виготовлення ювелірних виробів служили кольорові метали, промислових запасів яких не було виявлено на території розселення слов'ян. Цс, природно, гальмувало розвиток ювелірної справи, який міг відбуватися лише за умови використання привозної сировини. Найпоширенішим матеріалом в ювелірній справі була мідь та бронза, срібло траплялося значно рідше, а золото - лише в поодиноких випадках.У своєму соціальному розвиткові на момент виходу слов'ян на історичну арену вони перебували на такому етапі, який в науці отримав визначення простого вождівстваабо чіфдома. Чіфдом - це така первісна форма соціальної організації, притаманна на певному етапі розвитку багатьом народам світу, основною функцією якої є розподіл надлишкової продукції. Суть її механізму полягає втому, що члени общини, які приносили найбільшу частку продукції для розподілу, значно підвищували свій престиж серед інших членів роду. Саме з них. як правило, й обирали лідера, якому доручали проведення перерозподілу надлишкової продукції в рамках характерного для вождівства феномена - влади-власності. Особистий престиж лідера часто-густо підвищував й престиж представленої ним генеалогічної лінії.До кристалізації протидержавних утворень у східних слов'ян об'єктивно підштовхували зовнішні вторгнення - постійні переміщення по їхній території кочових племен, а також експансія германських племен. Підкорення одних простих вождівств іншими або їх об'єднання перед наростанням зовнішньої загрози призводили до ускладнення структури чіфдому, який з часом еволюціонував у складне вождівство, а надалі став державою.Важливими перехідними ланками від простого вождівства до державних утворень виступали так звані "гнізда-общини", в яких формуються свої центри - спочатку це були селища з ознаками розвитку ремесла, а згодом у них починали складатися адміністративні структури й вони еволюціонували в міста. Державність же виникала тоді, коли з'являлася більш-менш значна кількість таких центрів, які можна було використати для утвердження влади над аморфною масою общинників.Уже в структурах чіфдому сформувалася певна соціальна ієрархія, яка згодом стала основою формування феодальної соціально-політичної структури. Вона включала до себе старійшин родів, над якими панували князі окремих племен, а над тими - князі племінних об'єднань, глави глав.Серед слов'ян панувало язичництво. Воно пройшло кілька етапів, в результаті яких досягалася більша концептуальна завершеність і відбулося ускладнення системи світосприйняття. Так, спочатку слов'яни приносили жертви злим і добрим духам (упирям та берегиням). Пізніше розвинувся культ Роду іі рожаниць, божеств родючості, який був тісно пов'язаний із життєво важливими стихіями - сонцем, водою, дощем. Ще пізніше на перше місце висунувся культ бога громовиці Перуна. Культ Перуна склався досить пізно - на етапі формування дружинного, військового стану суспільства. Перун сприймався не лише як бог громовиці, а й війни та зброї. Одночасно з культом Перуна розвивалися й інші культи - небесних богів Сварога і Стрибога, піднебесного простору - Даждьбога, підземного царства Велеса, Рода, Мокоші.Давні слов'яни обожнювали сили природи: воду, вогонь, ліс, дерева, населяючи їх численними божествами, - лісовиками, лещуками, водяними, поляницями, русалками тощо. Існували й культи священних гаїв, озер, окремих дерев і криниць.Давні слов'яни були вогнепоклонниками та шанували культ Сонця. Саме цим зумовлений характер їхньої поховальної обрядовості, в якій домінуюче місце посідав обряд спалення тіла покійника і поховання його праху поза місцем спалення. Обряд спалення був тісно пов'язаний з вірою у священну силу вогню, який очищав грішних покійників та відкривав їм через цей обряд шлях до царства світла й вічного спокою. Пройшовши вогняне очищення, покійник ставав недосяжним для злих сил.Соціальний розвиток слов'ян позначався і на еволюції їхнього релігійного світосприйняття. На етапі формування племінних та міжплемінних союзів з'являються умови для перетворення місцевих культів на загальноплемінні. Археологічні дослідження культурних шарів IX-X ст. засвідчують появу міжплемінних святилищ, покликаних підвести ідеологічне підґрунтя процесам політичної консолідації. Духовна культура давніх слов’ян. Релігійні вірування. Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів. Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун - бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог - бог вогню; Стрибог - бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог - бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс - бог сонця (іноді місяця); Симаргл - бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та інш. У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) - бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) - богиню дощу і води, яка в той же час протегувала ткацтву. а також Дану – богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині. Відмітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита - чотириликого божества. Український філософ М.Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества. Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т.д., такі місця називалися капищами. “Такі … погані мольбища їх: ліс, і каміння, і ріки, і болота, джерела, і гори, і горби, сонце і місяць, і зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому існуючому поклонялися вони яко Богу, і шанували, і жертви приносили”, - осудливо писав пізніше один з церковників про прихильників народної релігії. Культи божеств – прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов - відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця - дух літньої полуденної спеки, крикси - духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон. Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу ("світове дерево"), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі - "суду Божому". Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини. Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Київській Русі відбулися вже після прийняття християнства. 8. Утворення київської держави |