Відповіді з літературознавства. 1. Літературознавство як сучасна наукова дисципліна та його складові частини
 Скачать 341.38 Kb.
|
|
В своїй прагенетичній передумові, еволюційності розвитку художньо-метафоричного світосприймання мистецтво незмінно зберігає в собі елемент загальнолюдського. + конспект 6.Синкретизм первісного мистецтва.Міфологічна свідомість + конспект Міфологія – сукупність міфів різних епох і народів, де міф (з грецьк. – сказання, переказ) є розповіддю пропервопредках, богів, духів, героїв. Міфотворчість виникає у первісному суспільстві. У міфах переплетені ранні елементи релігії, філософії, науку й мистецтва, причому міфам різних народів притаманні подібні і повторювані теми і мотиви: про походження світу (космогонічні міфи), богів (>теогонические міфи), людини (>антропогонические міфи), сонця (солярні міфи), місяця (>лунарние міфи), зірок (астральні міфи), різних людських навичок і умінь, звичаїв і обрядів, життя і смерті й ін. Міфи пояснюють пристрій речей і явищ, хід часу, розповідають кінця світу, словом, дають єдинукартинусвіту древнього людини. У первісному суспільстві все міфи були основним способом пізнання світу. У міфологічних сказаннях накопичувався досвід минулого і знання багатьох поколінь. У цьому, то, можливо, в жодній науці немає дуже багато різних гіпотез. З другого половини ХІХ століття риси міфологічного пояснення реальності стали виявлятися навіть, де з їхніми найменш очікували побачити. Так, міфологічні ідеї про будову космосу, про можливість у Всесвіті різних світів, неоднорідності часу й простору, діалектики минулого та нинішнього, матеріальності часу, взаємозв'язку всього живого, суперечливості буття,природно-духовной сутності людини, продовження людського життя, космічності і вічності життя, єдності живої і відсталого, їх взаємоперетворень, штучного створення життя, меж людських можливостей та ін. значною мірою стимулювали світовий розвиток сучасній науковій думки. Міфи також виконувалиаксиологическуюфункцію: у яких сконцентровано головні духовніцінності древнього людини – добро і зло, справедливість, любов, щастя, краса, бог, душа, мудрість тощо. Міфи лякають, вчать, виховують, нагадують. Загальна риса міфів –синкретичность чоловіки й природи, минулого й сучасного, вимислу і реальності, природного і надприродного, речі й слова, суті й його від імені, і навіть наївне олюднення всієї природи. Головне для міфологічного свідомості – віра уизлагаемие факти, тому йневариативностьмислення, тобто. неприпустимість інших тлумачень і думок. Усі міфи дуже образні,наочні: що пояснюється явища персоніфіковані, але водночас певною мірою і узагальнені. У цьому використання архетипів, чисмисло-образов міфів свідчить про рівні узагальнень: абстрактніідеї приймають формунаглядно-чувственного образу, символу, алегорії. Таким символом може бути не будь-який образ, але той, який несе універсальну пояснювальну навантаження (яйце, вода, земля, вогонь, гора, лабіринт, драбина, коло чи квадрат та інших.). Міфи вважатимуться знанням, попереднім філософії. Мистецтво на ранніх етапах розвитку людства можна розгляда-ти як своєрідну магічну форму інобуття реальності, що є підста-вою для розповсюдження теорії магічного походження мистецтва,яка вважається найбільш поширеною та визнаною. Згідно з цієютеорією, першими митцями були шамани, а твори мистецтва - зо-браження тварин, на яких вони вражені списами чи стрілами -символізували успіх у полюванні тощо. Первісне мистецтво виступало універсальною мовою духовно-го життя первісного суспільства, виражало колективний поглядна світ, а не на особисті погляди авторів художніх творів. Мисте-цтво як засіб виразу духовного життя первісної людини було без-посередньо вплетене в практичне життя. Тому ритуальні маски,статуетки, натільні та наскальні малюнки ніколи не виступали завластивими їм функціями для своїх творців як витвори мистецтва.Для первісної людини художня функція в них поки що немовби«спить», і тому сьогодні, сприймаючи їх як мистецтво і відносячиїх до арсеналу художньої культури людства, сам термін «первіснемистецтво» нам слід вживати із значною мірою умовності. Вершиною первісного синтезу людської діяльності було обра-зотворче мистецтво, яке починається із знаково-символічних зо-бражень. Вони закріплювали необхідний досвід і важливі формиповедінки. Приблизно таке ж ідеологічне навантаження мав танок,який міг бути ритуальним та побутовим, мисливським і військо-вим, чоловічим або жіночим, імітував сцени господарської діяль-ності, статевих відносин тощо. Більшість витворів первісного мистецтва пов'язана з образами тва-рин - мамонти, бізони, олені. Що стосується зображень людини, то закількістю пам'яток, котрі дійшли до наших часів, вони посідають другемісце. Причому абсолютна більшість з них - це зображення жінки, щообумовлено насамперед тривалим домінуванням матріархату в історіїпервісного суспільства. Жінка була продовжувачем роду та традицій, авідтак - берегинею ритуальних секретів і племінної моралі. 7. Наука та мистецтво як специфічні форми мислення Людина пізнає багатогранність світу в процесі предметно-матеріальної, духовно-практичної та духовно-теоретичної діяльності. У процесі історичною розвитку людства розширюються межі людської діяльності, яка дотепер набула космічного характеру. Ці процеси значною мірою визначають розмаїття форм творчої діяльності, історія культури людства свідчить, що спочатку головна увага приділялася дослідженню різних аспектів художньої, згодом — наукової творчості, а в останні десятиліття увагу дослідників почали привертати особливості науково-технічної творчості. Такі процеси відображають розвиток і зміну поглядів на творчість як на найближчий виток культури. У цілому культура постає як нерозривна єдність творчих процесів самореалізації особи, орієнтири якої — Істина, Добро й Краса. Реалізація цих ідеалів, викликає до життя такі форми культури, як наука, мораль і мистецтво. На думку видатного німецького мислителя Йога на Готфріда Гердера (1744—1503). «в основі всього прекрасного лежить істина, будь-яка краса повинна вести до істини й добра». Однак, за всієї своєї вза-смозв'язапості. наука і мистецтво виникають із майже цілковито протилежних форм пізнання світу й мають свої закони існування. У системі координат ціннісно-смислового світу культури цілком певне місце посідає величезний комплекс знань про світ, суспільство й людину. Призначення цього комплексу — пізнання істини - факту, тобто тієї грані істинного, яка відкривається нам у процесі матеріально-перетворюючої діяльності, у безпосередньому контакті зі світом, який нас оточує. Цю грань істини можна дослідно перевірити і "виміряти» як певну одиницю. Цей комплекс знань якраз і дістав назву «наука». Отже,наука—це, насамперед, системи тань про світ, суспільство, людину або, інакше кажучи, про об'єктивну дійсність, людину та її свідомість. Перетворення навколишнього світу може принести людству успіх лише тоді, коли воно грунтується на знаннях об'єктивних законів розвитку світу. Головне ж завдання науки якраз і полягає в тому, шоб виявити ці закони, створити систему знань про них. Мистецтво як форма духовно-практичного відтворення та освоєння світу. Подібно до інших форм духовного освоєння світу — таким само багатогранним, із різноманітними властивостями, рисами, особливостями, функціями та зв'язками зі світом — постає мистецтво як втілення художньої культури. Воно водночас є і формою суспільної свідомості, і засобом пізнання, і галуззю духовного самовираження особистості. Як опредметнена культура воно постає способом духовного освоєння світу и самореалізації особистості з точки зору ідеалів Краси й Гармонії. Художня культура несе в собі весь багатовіковий досвід чуттєвого образного пізнання. Отже, образне пізнання світу с синтетичною єдністю думок і емоцій, раціонального й чуттєвого, загального й окремого, об'єктивного і суб'єктивного, образного і виразного. Специфічність цього синтезу зумовлена особистістю автора, жанром і видом мистецтва, соціальним середовищем, культурним досвідом народу, соціальною традицією тощо. Як ядро художньої культури мистецтво розглядають із точки зору різних форм (видів) художньої діяльності, так само, як і з точки зору суб'єктів художньої творчості (професійне, народне, самодіяльне мистецтво). Види м и стс цтва — не особливі галузі художньої творчості, які різнобічно відображають чи виражають життя й різняться матеріалом, формою втілення й характером художніх образів, способом задоволення естетичних людських потреб. Загальновизнаною точкою зору с поділ мистецтва на два великі класи: образотворче і виразне (вир(попторче). Перший клас характерний тим, що види мистецтва, які належать до нього, мають на меті художнє віло-б раже н н я об'єктивного і суб'єктивного світу, тобто втілення художнього образу в певні площинні чи просторові рамки, у матеріальну форму. Сюди належать живопис, графіка, скульптура, декоративно-прикладне мистецтво. До другого класу належать види мистецтва, які виражають суто суб'єктивне враження митця від сприйняття світу, а також весь внутрішній суб'єктивний світ героя чи автора. Сюди входять: література (проза, поезія, драматургія), музика тощо. Сьогодні актуальною постає проблема синтезу образотворчих і виразних мистецтв у єдине ціле. Історично першими зразками такого синтезу є театр, хореографія, згодом виникають кінематограф, анімація (мультиплікація), телебачення, мистецтво світломузики. В усіх цих видах поєднуються різні мистецтва (наприклад, музика і пластика — в хореографії; література, живопис, пластика і музика — в оперному мистецтві й таке інше), що, у свою чергу, задіюс в процес сприйняття мистецтва всі органи чуття людини (явище синестезії). Категорії (грец. Καθηγορίαι, лат. Categoriae або Praedicamenta, теж відомих в логіці як 10 тверджень) — в Арістотелевій логіці десять максимальних класифікацій, в які можуть бути поміщені всі матеріальні речі. Такий поділ виводится у першому за порядком творі під назвою «Категорії» в «Орґаноні»Арістотеля, в якому перераховуються всі можливі види того, що може бути підметом чи присудком в судженні. Арістотель поділив прості дійсності матеріального світу на 10 категорій (класів, розрядів), які спрощують процес (розумового) визначення будь-якої речі. Їх порядок такий:1. Первинна субстанція, сутність (речовинність, підстава, істота, істотність, матеріал, річ, матерія, суть, основа, голова) — річ, яка існує сама по собі, а не лише як видозміна чогось іншого. Приклади окремих сутностей можна легко знайти в усіх природніх тілах: мінералах, рослинах, тваринах та людських істотах. Різноманітні частини цих тіл, такі, як листя, стовбури, органи та кінцівки теж входять в категорію первинних субстанцій. Що це є? Напр.: людина, голова, дитина, мозок, пес, троянда, залізо, ведмідь, діамант, мідь, пантера, тюльпан, нога, нирка, лапа, ягня, гілка, жолудь Поня́ття — форма мислення, яка відображає істотні властивості, зв'язки і відношення предметів і явищ в їхній суперечності і розвитку; думка або системадумок, що узагальнює, виділяє предмети деякого класу за визначеними загальними і в сукупності специфічними для них ознаками. Загальне поняття виражає дійсний закон виникнення, розвитку і зникнення одиничних речей. Визначення поняття у Канта Під поняттям Кант розумів будь-яке загальне уявлення, оскільки останнє фіксоване терміном. Звідси і його визначення: «Поняття є загальне уявлення або уявлення того, що є загальним для багатьох об'єктів, отже — уявлення, що може міститися в різних об'єктах» Визначення поняття у Гегеля Поняття для Гегеля — перш за все синонім дійсного розуміння суті справи, а не просто вираз будь-якого загального, будь-якій подібності об'єктівспоглядання. У понятті розкривається справжня природа речі, а не її схожість з іншими речами, і в ньому повинна знаходити свій вираз не тільки абстрактна спільність а і особливість його об'єкта. От чому, з погляду Гегеля, формою поняття виявляється діалектична єдність всезагальності і особливості, яке й розкривається через різноманітні формидумки і висновку, а в думці виступає назовні. Не дивно, що будь-яка думка ламає форму абстрактної тотожності, є її самоочевидним запереченням. Те́рмін (від лат. terminus — межа, кордон) — слово або словосполучення, застосоване для позначення деякого поняття.[1]Поняття, назване словом, виражає суть явища, відображає об'єктивну істину; слово в системі – логос, термін; слово як позначення предмета — лексис, номен.[2] Таким чином, слово є матеріальною мовною оболонкою, з якою нерозривно пов'язане поняття (існують у тандемі). Термінологічна номінація(іменування) — це цілеспрямований творчий процес, зумовлений взаємодією зовнішніх та внутрішніх мовних чинників. Науковий термін точно і однозначно визначає чітко окреслене спеціальне поняття будь-якої галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо і його співвідношення з іншими поняттями в межах спеціальної сфери. Він, на відміну від номенів загальномовних, які часто є багатозначними, невпорядкованими, в межах сфери застосування є однозначним. Для термінологізації певного поняття необхідно вичленувати денотат із реальної дійсності, співвіднести у свідомості з певним об'єктом, тобто приписати йому дефініцію. Є два різновиди термінологізації понять. Перший стосується термінологізації загальновживаних слів, за якого до наукового обігу залучають уже пізнані людиною денотати, у яких виникла потреба його уточнити, конкретизувати. При цьому частина семантики слова нівелюється або свідомо відкидається. Звідси різна семантична насиченість терміна та загальновживаного слова. Загальновживане слово, як правило, буває багатозначним, а термін утворюється на основі одного із цих значень. Паради́гма (грец. παράδειγμα ‘приклад, взірець’) — у загальному значенні — теоретико-методологічна модель.
У ХХ ст.. Ілля Пригожин став автором теорії системності: «Системність- сукупність елементів,взаємодія яких породжує нову якість». 8.Художність як аксіологічна категорія+ конспект В естетиці нового театру (С. Ахметелі, В. Вахтангов, Б. Брехт, Вс. Мейерхольд, Л. Курбас, Е. Іонеско, Ж. Барро) в кожного по-своєму, але обов'язково талановито осмислені ідеї художніх перетворень, підняття театральної умовності на принципово новий рівень. Отже, мистецтво естетично перетворює предмет усієї реальності. Завдяки багатому арсеналу художньо-артистичних засобів, якими досягається виразність бачення кольорів і форм, відчуття ритму, мелодії і образності слова, формується художній світ з його власними законами, своєрідністю і метафоричністю. Трансформованість і естетичні перетворення в співвідношеннях предмета, змісту і форми – це не просто важлива умова, а закономірність мистецтва. З самого ж початку задуму і до завершення твору митець прагне надати йому всю можливу повноту художності, поза якою жоден намір щодо змісту (ідеї) залишиться тільки наміром. Вже добре відоме у старослов'янській термінології поняття «художність» означало «умілість», «вправність». Етимологічне воно пов'язане з терміном «мистецтво», водночас у ньому присутня та специфічна ознака, що виділяє достатній рівень майстерності в будь-якій справі з-поміж усіх інших сфер творчості й умілості. Як художній і естетичний феномен мистецтво виокремилось у специфічну форму духовності й естетичного досвіду. В поняття художності вкладається два значення: родова ознака мистецтва з властивою йому образністю пізнання та співпереживань і міра естетичної досконалості твору, відповідність його змісту і форми. Категоріальна широта і багатозначність цього поняття щодо характеристики мистецтва не повинна зводитися до якоїсь його риси чи ознаки в окремому виді мистецтва. Є тут і певна невизначеність, хоч добре відомо, що художність стає істинною там, де маємо високий вияв таланту, пере-твореність у виразний естетичний знак змісту і форми, витонченість смаку і майстерність митця. У спеціальному розділі книги, присвяченій теорії мистецтва, художник К. Юон порівнює художність з сильно діючою енергією: «Дія художності на людей схожа на дію світла, що враз перетворює їх свідомість... Художнє те, що іскриться живим виразом, що подано образно-поетично... Почуття художнього становить ту першопричину, якій зобов'язаний своїм існуванням живопис. Воно таке ж органічне і природне, як радість життя, як посмішка»21. Автор наголошує також на тому, що художнє почуття фільтрує враження, очищає їх від зайвого, випадкового, залишаючи лише потрібне для здійснення наміру автора. Художність – це поетичність у мистецтві. Поняття, однак, не в усьому тотожні. Перше у певному своєму значенні ширше за друге, тому що поетичність, на відміну від художності як прерогативи виключно мистецтва, належить також і до реальної сфери переживань. Саме звідти художність набирається власних сил і спроможності зворушити перетвореним естетичним змістом. Поезія почуттів у реальному житті – то є те джерело, яке здатне, по-перше, надихнути і, по-друге, воно достатньою мірою служить художникові, композитору, письменникові, артисту першоосновою художніх перетворень. Поетичність – не жанр, а тип романтичного світосприймання, яке грунтується на розкутості внутрішнього стану і екзотеричності ставлення до навколишнього світу. За висловом теоретика німецького романтизму Новаліса, «поезія розчиняє чуже буття в своєму». Сфера поета, вважає він, то є світ, зібраний у фокусі сучасності. Поет повинен з'єднати все зі стихією духу, створити цілісний образ, складений з протилежностей, загального і частковостей. Роман також має бути суцільною поезією, в якій поєднані гармонія, здивування й істинне поняття про світ. «Чим поетичніше, тим істинніше»,22 – такою є формула Новаліса. Абсолют, вічність і істинність поетичного виступають аналогом невмирущості моральних цінностей. Поетичність – в романтизації, схильності до ідеального в людській психології. Художність, належачи до витвору людського духу, гармонізується з поетичністю споглядання – естетичного сприйняття природи і життя. Саме в художності криється перемога над стереотипом почуттів і мислення, а це, у свою чергу, є боротьбою і громадянським вчинком митця на захист ідеального. Трагедія Янки-музиканта з однойменної новели Генрика Сенкевича стала символом втрати ідеального, втрати відчуття гармонії і поезії життя у грубій і суворій реальності світу. Вивчення специфіки художності стає можливим не лише в аналізі його зв'язку з естетичними перетвореннями, структурою предмета, а й зі змістом і формою мистецтва. 9.Поняття художнього стилю,стильові домінанти літературного тексту Стиль є досить суперечливим і дискусійним питанням на сучасному етапі роз витку літературознавства. Категорія «стиль» убирає в себе основні тенденції та закономірності розвитку літературних напрямів, течій, угруповань, а також особливості творчості окремих митців. Незважаючи на велику кількість праць, присвячених сти лю, на сьогодні ще немає єдиного та усталеного визначення стилю. Як слушно за значив В.В.Виноградов, «важко знайти термін більш багатозначний та суперечливий і відповідне йому поняття - більш мінливе й суб'єктивно-невизначене, аніж термін і поняття «стиль» [1, с.7]. О.В.Чичерін у вступі до «Нарисів з історії російського літературного стилю» відзначив: «Багатьох бентежить наявність різних визначень стилю. Але ж значення цього слова таке ж зрозуміле і для всіх однакове, як значення найпростіших слів....» Значення поняття «стиль» є різним для мовознавців, мистецтвознавців та літературознавців. У мистецтвознавстві стиль розглядається як естетична категорія (сукупність естетичних ознак певного явища (чи явищ) мистецтва), у мовознавстві стиль визначають як єдність мовних норм та принципів, а в літературознавстві значен ня категорії «стиль» пов'язане з дослідженням тексту передусім у його художньому значенні. Утім, художній текст не може бути без слова, до того ж це ще й явище ми стецтва, отже, категорія «стиль» є міждисциплінарною, тобто її може бути розглянуто в різних аспектах із залученням досягнень різних наук. Однак у літературознавчому значенні поняття стилю потребує враховувати перш за все специфіку художнього мов лення, засоби художньої виразності й закономірності власне художньої образності. М.Я.Поляков у книзі «Питання поетики й художньої семантики» (1986) пояснив різницю між лінгвістичним та літературознавчим розумінням стилю. Дослідник заува жив: «...стиль у лінгвістичному розумінні належить до одиничного акту індивідуального мовлення... Стиль у цьому випадку входить до комплексу мовно-соціальної комунікації, зміст якого мотивований мовцем і його ставленням до тематичних частин» [9, с.118]. Дослідник слушно відзначив, що стиль у літературі - не одиничний акт мовлення, а особливе утворення, цілісне й замкнуте в собі: «Твір потребує особливої художньої інтерпретації, яка містить приховані норми літературної свідомості, правила кодуван ня тощо, що відокремлює літературну комунікацію від загальної мовної комунікації» [9, с.118]. Розглядаючи межі лінгвістичного й літературознавчого аналізу художнього тек сту, Г.В.Степанов підкреслив, що лінгвістика охоплює мовний матеріал, слововживан ня, функції слова, а літературознавство розглядає текст як єдине ціле з урахуванням змістової (власне художньої) місткості мовних одиниць [12]. Хоча мовознавство та літературознавство мають один об'єкт вивчення - текст, але вони мають різні предмети дослідження й аспекти вивчення тексту, а саме: у мовознавстві текст трактується як сукупність мовних одиниць, а в літературознавстві - як вираження художнього, експресивного, образного мовлення. Закладаючи засади літературознавчого аналізу стилю, відомий дослідник літератури В.М.Жирмунський відзначив, що в поняття «стиль» уходять «не лише мовні засоби, але також теми, образи, композиція твору» [2, с.34]. Отже, крім мовних оди ниць, поняття «стиль» в літературознавчому аспекті містить й інші категорії художньо го тексту (чи групи текстів). Д.С.Наливайко у статті «Стиль напряму й індивідуальні стилі в реалістичній літературі XIX ст.» зазначив, що «стиль є втіленням єдності й цілісності всіх компонентів змістової форми твору (внутрішніх зв'язків образної си стеми, художньої мови, жанру, композиції, фабули, ритму тощо)» [7, с.7]. У роботі «Теорія літературних стилів» (1990) П.М.Сакулін відзначив, що стиль слід розглядати в межах усього творчого процесу, тобто в аспекті творчого оформ лення матерії, закономірностей утворення художньої форми з усіма її компонентами у їхніх взаємозв'язках та взаємодії. Дослідник визначав стиль як сукупність тих осо бливостей, якими одна форма відрізняється від іншої форми, їй подібній. Цікавим і напрочуд сучасним, на нашу думку, є визначення стилю, яке дав український дослідник Д.С.Наливайко: «Стиль - це не сама форма, не «синтез форм», а формотворче начало, певний внутрішній закон художньої творчості, що визначає ритм і композицію, характер образотворчості й інтонацію, усю своєрідність «художньої мови» творів, котра, як відомо, не зводиться до мовно-стилістичних засобів, а включає й «надмовні» елементи... Стиль виявляється як на рівні окремого твору, так і на рівні творчості митця й цілих течій та напрямів» [7, с.8]. Отже, стиль - це сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, на пряму, течії, а також індивідуальну манеру письменника. Стиль можна розглядати на різних рівнях літературного процесу: як на рівні літературних періодів, так і на рівні творчості окремих митців. Питання про індивідуальний стиль письменника та стильові складники творчості митця не менш дискусійне, аніж поняття «стиль» у широкому значенні. Дискусії щодо виокремлення індивідуального стилю сягають давнини. Давньогрецький мислитель Платон писав про те, що яким є стиль, таким є й характер митця. Сенека вважав, що індивідуальний стиль є відображенням «обличчя душі». Г. Флобер мріяв про написан ня твору, в якому був би не важливим сюжет, а на першому плані поставав лише стиль (ці естетичні пошуки письменника втілено в його романі «Виховання почуттів»). Визначаючи сутність своєї літературної праці, В.Набоков писав про вироблення «неповторності мистецького стилю». О.В.Чичерін зауважив, що стиль кожного письменника є водночас і надіндивідуальним, тобто приналежним до певного «спільного стилю» [13]. Це справді можливо, коли схожі риси виявляються в стилях різних письменників, коли митців єднає близькість стильових принципів. Дж.Куддон у «Словнику літературних термінів» указує на те, що стиль - харак терна манера індивідуального літературного твору, в якому здійснюється авторське самовираження. Світовідчуття, світобачення письменника, його естетичний досвід зумовлю ють своєрідність стилю його творів. Стиль письменника - це сукупність особливо стей індивідуальної творчості, якими твори митця відрізняються від інших творів. Сукупність зображально-виражальних засобів письменника тоді дає ефект стилю, коли закономірно поєднується в художню мотивовану систему, зумовлену індивідуальністю митця. Характер асоціацій письменника, який становить основу його тропіки й стилістичних фігур, домінування певного виду тропів, типів композиції, фабульно- сюжетні особливості, конструювання часопростору художнього світу митця - все це показники, з допомогою яких можна схарактеризувати стиль конкретного автора. Але все ж таки важко уявити стиль письменника без зіставлення з творчістю інших митців, наприклад, у межах напряму чи епохи. Індивідуальний стиль - це напрочуд динамічна категорія, адже, маючи певне «стильове обличчя», письменник з кожним твором видозмінює його. Це явище є до сить закономірним, оскільки змінюється світогляд письменника, змінюється пробле матика й тематика його творів, що приводить до зміни й інших параметрів стилю. М.Х.Коцюбинська зауважує, що наявність авторського «Я» та його змінність у певно му творі (чи групі творів) забезпечує його стилістичний лад [6, с.434]. Стиль письменника, з одного боку, містить індивідуальні особливості творчості митця, але, з іншого боку, є вираженням і певної традиції, а точніше, її опанування й розвитку. Н.В.Левчик зазначила: «.великий митець - це не тільки народження ново го художнього бачення, стилю, а й певний етап у розвитку традиції. Активне, творче начало традиції є основою для розвитку новаторства» [5, с.198]. Можна зробити вис новок, що неповторні індивідуальні стилі митців мають зв'язок з їхніми попередни ками. Індивідуальний стиль є інструментом творчого засвоєння і пізнання дійсності мит цем. Одна й та сама тема, наприклад, тема «маленької людини» звучить по-різному в творчості М.Гоголя, Ф. Достоєвського та А.Чехова. Письменники по-різному описують предмети, пейзажі, події, пов'язані з існуванням «маленьких» героїв у світі, різними є й мистецькі підходи до засобів психологізму, які допомагають розкрити думки й пере живання персонажів. Вивчення індивідуального стилю митця потребує врахування багатьох екстралітературних та інтралітературних факторів: особливості доби, тенденції літературного розвитку і зв'язок із ними митця, специфіку художнього мислення пись менника, його естетичні принципи й шукання тощо. І.Ю.Подгаєцька в статті «Межі індивідуального стилю» слушно відзначила: «Індивідуальний стиль - це такий спосіб організації словесного матеріалу, який, відображаючи художнє бачення автора, створює новий, тільки йому притаманний об раз світу» [8, с.33]. Індивідуальний стиль визначає цінність художньої системи митця. Індивідуальний стиль завжди можна відрізнити від стилю іншого письменника, тому можна гово рити окремо про стиль Ф.Достоєвського, стиль Л.Толстого, стиль А.Чехова, стиль Г.Флобера, стиль Ч.Діккенса та ін. Важливим показником індивідуального стилю митця є стильова домінанта, яка визначає характерні параметри творчої самобутності письменника. Поняття про стильову домінанту в літературознавстві ввели представники формальної школи - В.М.Жирмунський, Ю.М.Тинянов та інші. Під домінантою вони розуміли панівний художній засіб, який підпорядковує собі всі інші. Пізніше термін уживався не досить часто. І лише близько двох десятиліть він знову з'являється в працях літературознавців, викликаючи неоднозначні трактування . Стильова домінанта характеризує ту особливість індивідуального стилю, яка переважає за частотністю прояву, за семантикою, формальним вираженням і функцією у творах письменника. Стильовою домінантою може бути будь-який компонент ху дожнього твору, це може бути складова змісту чи форми твору, стильова домінанта може бути спільною для низки творів, якщо виявляється більш-менш постійно. Категорія «стильова домінанта» - це стрижневий критерій певного художнього твору, специфіки творчості автора або стильової тенденції, школи чи напряму. Як провідний елемент художнього твору домінанта підпорядковує собі інші його склад ники. Вона може бути композиційною, пов'язуючи структурні елементи будови тво ру залежно від його жанрової основи. Так, у ліричному вірші головним вважається вираження переживань, у прозі - фабула й сюжет. Стилістична домінанта, втілена в будь-якому елементі твору, набуває визначального характеру: монологічне мовлення у ліриці, спосіб функціонування слова через тропи, застосування риторичних фігур, використання версифікаційних можливостей тощо. Стильова домінанта визначається в художній системі письменника загалом, характеризуючи специфіку ідіостилю, частотність прояву художніх засобів. Дослідники неодноразово вказували на важливість виокремлення стильових домінант в індивідуальній творчості, які дозволяють простежити самобутність митця, зв'язок із часом, стильовими тенденціями доби. Л.Ф.Кисельова пише: «Уведення в літературознавчий обіг поняття стильової домінанти дозволяє з' ясувати цілий ряд явищ стилю письменника і самого по собі, і у його зв'язках, співвідношеннях і взаємозалежності від стильових закономірностей часу, оскільки в ній, в особистісній, властивій саме цьому письменникові формі ... фіксується позаособистісний початок» [4, с.291]. Літературознавець А.Б.Єсін у роботі «Принципи і прийоми аналізу літературного твору» (2000) виокремлює поняття «стильова домінанта» як «якісну характеристику стилю, в якій відтворюється художня своєрідність» [3]. Дослідник доводить, що сти льовими домінантами можуть ставати найбільш загальні характеристики художньої форми (сюжетність, описовість, психологізм, фантастика, монологізм). П.Є.Суворова у роботі «Стильова домінанта доби як стилетвірний фактор в пое тичних системах» (1997) наголошує на тому, що конститутивною ознакою стильової домінанти є повторюваність, тому перспективним є аналіз ключових слів-образів, мотивів, тем та інших компонентів художнього тексту в творчості митця. Хоча стильова домінанта характеризується усталеністю й повторюваністю, утім, це не означає, що вона є незмінною, навпаки, це напрочуд гнучка й динамічна категорія, яка здатна до модифікації й трансформації з плином часу. Тому в певні періоди творчості письменника можуть бути актуалізовані різні стильові домінанти, але при тому низка стильових домінант можуть ставати константами. Отже, стильова домінанта - ключове поняття для характеристики стилю як у ши рокому значенні, так і для аналізу стилю окремого письменника. Певні художні напря ми й течії мають своє коло стильових домінант, що виявляються у творчості різних митців. Водночас індивідуальну манеру письменника теж визначають неповторні стильові домінанти, які є більш-менш повторюваними, але необов'язково незмінними. Стильовою домінантою може виступати будь-який елемент твору (символи, тропи, стилістичні фігури, мова персонажів, строфіка, елементи сюжету й композиції тощо). Виявлення стильових домінант, форм їх вираження, функцій та динаміки допомагає з'ясувати особливості мистецького індивідуального стилю в його змінності та зв'язках з літературним процесом. + конспект 10.Художній образ та його специфіка у літературі Худо́жній о́браз — особлива форма естетичного освоєння світу, за якої зберігається його предметно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість, конкретність, на відміну від наукового пізнання, що подається у формі абстрактних понять. Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу — головний критерій приналежності до різних видів мистецтва. Образи виникають у свідомості людей під впливом реальної дійсності, сприйнятої за допомогою органів чуття. Вони є копіями, відбитками дійсності. Образи зберігаються в пам'яті і можуть бути відтворені уявою. На основі образів пам'яті митець створює нову реальність — художній образ, який у свою чергу викликає у свідомості людей (слухачів, глядачів) низку уявних образів. В художньому творі образ виступає на перший план, і через нього пізнається значення, думка, ідея. |