Відповіді з літературознавства. 1. Літературознавство як сучасна наукова дисципліна та його складові частини
 Скачать 341.38 Kb.
|
Відносини держави і ЗМІ[ред. • ред. код]Часто ЗМІ називають «четвертою владою» (наряду із законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади). Вони також виступають в якості своєрідного контролю, критики поточної політики владних структур; оцінюють стан справ у тих чи інших секторах соціального життя тощо. Взаємовідносини ЗМІ і держави регулюються законодавством. У житті існує три форми цієї взаємодії:
Один із способів контролю державою ЗМІ — цензура. Наразі існують часткові обмеження діяльності преси, регульовані окремими законами (визначення рейтингу фільма (за віком), попередження про насилля тощо), Головними вимірами відносин медіа з державою і суспільством є: Контроль з боку держави – Незалежність Конформізм – Схильність до критики Орієнтованість на політику – Непов'язаність із політикою. [24] Маніпулятивні засоби впливу держави через ЗМІ[ред. • ред. код]Маніпулятивними засобами впливу держави на суспільство через ЗМІ є:
Вони пов’язані між собою. Ідеологія[ред. • ред. код]Ідеологія - система поглядів, ідей, переконань, цінностей та установок, що виражають інтереси різних соціальних груп, класів, товариств, в яких усвідомлюються і оцінюються відносини людей до дійсності і один до одного, соціальні проблеми і конфлікти, а також містяться цілі (програми) соціальної діяльності, спрямованої на закріплення або зміну існуючих суспільних відносин.[25]. Створенням ідеології займається особлива група професіоналів. Щоб стати спонукальною силою для великих груп людей, ідеологія повинна транслюватися в масову свідомість, в практичне знання; ця трансляція відбувається в рамках масових комунікацій. Одним з методів такої трансляції є пропаганда. Сюди ж відноситься і агітація. Пропаганда[ред. • ред. код]Пропаганда — форма комунікації, спрямована на поширення фактів, аргументів, чуток та інших відомостей для впливу на суспільну думку на користь певної спільної справи чи громадської позиції. Пропаганда зазвичай повторюється та розповсюджується через різні засоби масової інформації, щоб сформувати обраний результат суспільної думки. У широкому розумінні - поширення соціально-політичних, природничо-наукових та інших знань з метою їх втілення у суспільну свідомість; у вузькому розумінні – ідеологічно спрямована діяльність будь-якої партії для формування у конкретних верств населення певних поглядів і уявлень (світогляду. [26] Григорій Почєпцов під пропагандою розуміє інтенсивні комунікативні процеси, що мають на меті зміну поведінки аудиторії, на яку вони налаштовані. [27] Агітація[ред. • ред. код]Агітація — найважливіший засіб впливу на свідомість і настрій широких мас, з метою спонукати їх до політичної чи іншої активності, ідеологічна зброя боротьби партій. Агітація провадиться шляхом поширення певних ідей і лозунгів за допомогою різноманітних засобів: через пресу (газети, журнали, брошури, листівки, заклики тощо), усні виступи (доповіді, бесіди, читання газет та ін.), радіо, телебачення, кіно, театр, образотворче мистецтво (плакати, діаграми, карикатури тощо), політичну і художню літературу. [28] Агітація тісно пов'язана з пропагандою, агітацію деколи розглядають як форму пропаганди. Герменевтика (від грец. ερμηνεύειν — тлумачити) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії,екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами. Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації. Принципи герменевтики в церковних проповідях:
Існують різні теорії щодо виникнення, дехто бачить кабалістичне походження, дехто християнське. Теоретичним фундаментом герменевтики кінця XX ст. стали твори Мартіна Гайдеґґера. Основи герменевтики як загальної інтерпретації закладені протестантським теологом, філософом і філологом Ф. Шлейєрмахером (1768—1834). Вільгельм Дільтей (1833—1911) розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання, акцентуючи увагу на психологічному аспекті розуміння; основою герменевтики, за Дільтеєм, є «психологія, що розуміє», — безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя. Мартін Гайдеґґер (1889—1976) онтологізував герменевтику: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів, яким вона була у Шлейєрмахера та Дільтея, герменевтика стає «здійсненням буття». Підтримує цю тенденцію учень Мартіна Гайдеґґера Ганс-Георг Гадамер. Саме він став основоположником філософської герменевтики, вихідним пунктом якої є онтологічний характер герменевтичного кола. Звідси випливають тези Гадамера:
Ці та інші положення філософської герменевтики (а в 70—80-ті нові положення сформулювали Поль Рікер, Е. Корет та ін.) справили великий вплив на представників літературної герменевтики (Г.-Р. Яусс, В. Ізер та ін.), яка застосувала філософію інтерпретації до тлумачення художніх текстів. Екфрасіс (грец ἔκφρασις від ἐκφράζω -. Висловлюю, висловлюю) - опис твору образотворчого мистецтва чи архітектури в літературному тексті. Зазвичай в якості прикладу класичного екфрасіса наводиться опис щита Ахілла в 18-й пісні «Іліади» Гомера, де в 120 з гаком рядках описується, що буде зображено на щиті, коли його викує Гефест: І спочатку працював він щит і величезний і міцний, Весь прикрашаючи витончено; колом його вивів він обід Білий, блискучий, потрійний; і приробив ремінь сріблястий. Щит із п'яти склав листів і на колі обширному Безліч дивного бог за задумами творчим зробив. Там представив він землю, представив і небо, і море, Сонце, в дорозі неістомное, повний срібний місяць, Всі прекрасні зірки, якими вінчається небо: Видні в їх сонмі Плеяди, Гіади і міць Оріона, Арктос, синами земними ще колісницею покликом; Там він завжди звертається, вічно дотримує Оріона І єдиний цурається митися в хвилях Океану. Інтертекстуальність (фр. intertextualite — міжтекстовість) — термін, що вживається для позначення спектру міжтекстових відношень і постулює, що будь-який текст завжди є складником широкого культурного тексту. Полягає у:
Термін Інтертекстуальність введено у лінгвістичний ужиток постструктуралісткою Юлією Крістєвою (1966)[1]. Дослідниця зробила спробу синтезувати структуралістську семіотику Фердінанда де Сосюра — його вчення, як знаки набувають свого значення всередині структури тексту. Юлія Крістева дала також визначення ІТ: «Текстова інтеракція в межах того самого тексту». З часом означення інтертекстуальності змінювалось, оскільки розширювався зміст поняття, вкладеного у нього. Спільне у всіх дефініціях — вихід за межі тексту, відношення «текст — тексти — система». Для такого відношення необхідним є поняття «архітекст» і «прототекст». Архітекст — логічне поняття текстової сукупності в дистрибутивнім розумінні. Прототекст — більш ранній текст. Розрізняють такі види інтертекстуальності:
ІТ проявляється в таких ситуаціях: текст вказує (прямо чи опосередковано) на свій прототекст («Енеїда» І. Котляревського — на «Енеїду» Вергілія, «Дума про братів неазовських» Ліни Костенко — на народну думу «Втеча трьох братів із города Азова з турецької неволі»); прототекст ліквідує неясності семантичного порядку (назва твору О. Хакслі «Сліпий в Газі» є уривком цитати з трагедії Дж. Мільтона «Самсон — борець»); прототекст збагачує чи модифікує семантичне й естетичне сприйняття тексту («Чотири броди» М. Стельмаха та ін.). У своєму широкому розумінні ІТ охоплює не лише художні тексти, а й літературно — критичні, театральні вистави, музичні твори, твори образотворчого та кіномистецтва. Проблема міжвидових зв’язків мистецтва ставилася задовго до появи терміна «інтермедіальність» – у рамках загальної естетики, на базі класифікацій видів мистецтва, які ведуть свій початок ще від «Поетики» Арістотеля. Спроби описати синтетичні явища, виявити їх передумови і закономірності пов’язані з осмисленням всієї системи мистецтва в цілому. Вони обертаються навколо питань: що спільного між різними видами мистецтва і на якій підставі відбувається їх синтез? Перші ж відповіді встановили два важливих моменти. По-перше, синтез, як такий, у тому числі синтез різних видів мистецтва, передбачає об’єднання двох або кількох видів мистецтва в єдине, органічне ціле. В цьому випадку мова йде про якісно нове художнє утворення, що виникає для здійснення певного художнього завдання. Цим синтез відрізняється від еклектики (або конгломерату), де частини не можуть скласти гармонійної єдності. По-друге, щоб синтез відбувся, його «учасники» повинні мати деяку спорідненість і, в той же час, якісно відрізнятися, щоб взаємно збагатити один одного і одночасно розширити можливості нового явища. Отже, інтермедіальність – особливий вид взаємодії різних мов мистецтва в рамках мономедійної презентації. Інтермедіальність трактується подібно до того, як використовується термін «інтертекстуальність» в багатьох сучасних роботах. Інтермедіальні зв’язки тексту не означають постмодерністського стирання меж тексту. Це всілякі текстові посилання та «вид-типологічні кореляції». Явище інтермедіальності ґрунтується на відсиланні через знак одного мистецтва до знаку іншого. При цьому здійснюється «переклад художнього коду», одна художня мова включається в систему виразності іншої мови, в результаті народжується нове «означуване». Інформація, перекладена в інший код, що розглядається крізь призму нового коду і, отже, знаходить новий сенс, підкоряючись провідній мові. Н. Тишуніна у дослідженні «Методология интермедиального анализа в свете междисциплинарных исследований» пропонує та розтлумачує термін інтермедіальність. У вузькому сенсі інтермедіальність — це особливий тип внутрішньотекстових взаємозв'язків в художньому творі, заснований на взаємодії художніх кодів різних видів мистецтв. У більш широкому сенсі — це створення цілісного поліхудожнього простору в системі культури (або створення художньої «метамови» культури). І, нарешті, інтермедіальность — це специфічна форма діалогу культур, здійснювана за допомогою взаємодії художніх референцій. Подібними референціями є художні образи або стилістичні прийоми, які мають для певної епохи визначний характер. Оскільки інтермедіальность передбачає організацію тексту за допомогою взаємодії різних видів мистецтв, то в даному випадку в роботу включаються різні семіотичні ряди. Тому в системі інтермедіальних стосунків, як правило, спочатку здійснюється переведення одного художнього коду в інший, а потім відбувається взаємодія, але не на семіотичному, а на смисловому рівні. Так, включення елементів інших видів мистецтв в нехарактерний для них вербальний ряд значно модифікує сам принцип взаємодії мистецтв. Взаємодіють не стільки мови мистецтва (мистецтвом залишалося лише одне — мистецтво слова), скільки сенсу цих звуків. Наприклад, опис картини переносить в літературний текст образний сенс кольору, колориту, форми, композиції і так далі. Водночас «транспонування» «візуальних» елементів у вербальний ряд породжує особливий художній ефект: втрачається свобода зорових асоціацій, як при сприйнятті живописного полотна, і виникає ланцюг асоціацій смислових. Тому картина «вербальна» ніколи не тотожна картині «живописній». Більш того вербальний образ картини часто протилежний до живописного, оскільки статика живописного твору підміняється динамікою літературного образу і сюжетною мінливістю. Тому в інтермедіальності ми маємо справу не з цитацією, а з кореляцією текстів. Можна сказати, що інтермедіальность — це наявність в художньому творі таких образних структур, які укладають інформацію про інший вигляд мистецтва. Таким чином поняття «інтермедіальність» розкривається як у вузькому, так і в широкому сенсі. Відносну відмінність між поняттями «інтертекстуальність» та «інтермедіальність» трактують і таким чином: у системі інтертекстуальних відношень зв'язки (тобто цитування, про яке говорив Р. Барт) вишиковуються всередині одного семіотичного коду, натомість інтер-медіальність передбачає організацію тексту через взаємодію семіотич них кодів різних видів мистецтва. Отож у системі інтермедіальних відношень, як правило, спочатку здійснюється переклад одного мистецького коду в інший, а відтак відбувається взаємодія, однак не на семіотичному, а на смисловому рівні... Наприклад, опис картини пере носить у літературний текст образний смисл кольору, колориту, форми, композиції тощо. Водночас транспонування «візуальних» елементів у вербальний ряд породжує особливий мистецький ефект: втрачається свобода зорових асоціацій, як при сприйнятті малярського полотна, і виникає ланцюг смислових асоціацій. Тому «вербальна» картина ніко ли не тотожна «живописній». Ба більше, вербальний образ картини часто протилежний малярському, тому що статика малярського твору замінюється динамікою літературного образу і сюжетною мінливістю. Тому в інтермедіальності маємо справу не з цитацією, а з кореляцією текстів. Можна сказати, що інтермедіальність - це наявність у мистець кому творі таких образних структур, які містять інформацію про інший вид мистецтва. Міжмистецьку співпрацю і синтез, інтертекстуальність та інтер медіальність можна розглядати й конкретніше - як взаємопроникнен ня мистецтв, котре спостерігаємо на різних рівнях структури літера турного твору. На рівні графічного оформлення поезія часто використовує зобра жальні можливості графіки: згадаймо фіґурні поезії Джорджа Герберта, Івана Величковського та інших барокових письменників, «Каліґрами» Ґійома Аполлінера, «поезомалярство» Михайля Семенка, «конкретну» («зорову») поезію другої половини XX ст. На рівні поетичної фоніки й ритміки відома витончена музичність символістичної поезії Стефана Малларме, Артюра Рембо, Константина Бальмонта, Миколи Вороного, Павла Тичини. Поль Верлен у своєму «Поетичному мистецтві» заманіфестував орієнтацію символізму на музику Стрімке розширення предмета літературної компаративістики від міжлітературності до міжкультурності спричинило значне врізноманітнення інтердисциплінарних методологій. Дедалі частіше компаративістику розглядають (не раз без означення «літературна») як складову культуральної компаративістики. Більше, складається враження, що порівняльне літературознавство, відчуваючи дедалі сильніший вплив міждисциплінарних підходів, поступово змінює свій статус: перетворюється зі складника літературознавства чи окремої наукової дисципліни на метатеорію і плюралістичну методологію, яку застосовують до зіставного вивчення різних сфер культурного життя, серед яких література є важливим, але не винятковим предметом дослідження. Перенесення уваги на сусідні контексти означає, що руйнуються стрункі класичні уявлення про однорідний предмет літературної компаративістики. |