Відповіді з літературознавства. 1. Літературознавство як сучасна наукова дисципліна та його складові частини

• Название: 1. Літературознавство як сучасна наукова дисципліна та його складові частини
• Анкор: Відповіді з літературознавства.docx
• Дата: 17.01.2018
• Размер: 341.38 Kb.
• Имя файла: Відповіді з літературознавства.docx
• Тип: Документы; #14350
• страница: 16 из 19

Форми сонета[ред. • ред. код]

Внутрішня гнучкість сонетної форми тяжіє до постійного оновлення канону. Вже, приміром, В. Шекспір застосовував три чотиривірші і двовірш. Крім цього, можливі також неканонічні форми сонета, приміром «хвостаті сонети» («сонет з кодою»), тобто з додатковим рядком; перевернуті сонети, започатковувані двома тривіршами; суцільні — побудовані на двох римах; «безголові» — з одним чотиривіршем і двома тривіршами; «кульгаві», в яких останні рядки чотиривіршів усічені; напівсонети — один чотиривірш та один тривірш тощо; сонетоїди (типові зразки у збірці М. Зерова «Catalepton»).

Складна композиція, що утворюється з 14 сонетів (в яких перший рядок кожного наступного є повторенням останнього рядка попереднього сонету) і завершується п'ятнадцятим (маґістралом), укладеним послідовно з перших рядків усіх попередніх сонетів — називається вінком сонетів. Він зустрічається у багатьох українських поетів. (Б.Грінченко, М. Жук, В. Бобинський, А. Ведмицький, Л. Мосендз, Б. Кравців, О. Тарнавський, А.Малігон).

Сонети найпоширеніші в медитативній ліриці, наявні і в інших жанрових формах, зокрема в пейзажній ліриці (цикли «Крим» та «Київ» М. Зерова).

Верлі́бр (фр. vers libre — вільний вірш) — неримований, нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр), що має версифікаційні джерела у фольклорі(замовляння та інші форми неримованої чи спорадично римованої народної поезії). Верлібр є одночасно і ліричним жанром.

Верлібр – форма, утвердження якої є закономірним і водночас новим етапом у розвитку віршової культури ХХ ст. Термін «верлібр» уперше ужив французький письменник Г.Кон у передмові до збірки «Перші вірші», (1884). Водночас побудова типології форм сучасного вільного вірша надзвичайно ускладнена через велику розбіжність у тлумаченні самого цього поняття.

У художній літературі верлібр поширюється в добу середньовіччя (літургійна поезія), у творчості німецьких передромантиків, французьких символістів та інших. Особливого значення верлібру надавав В. Вітмен, а надто — авангардисти 20 ст. Це одна з провідних форм сучасної поезії, сприйнята як виокремлена система віршування:

Діти одягнені у пташині сорочки летять на подобах весняного сонця у простір розгорненої книжки що сміється білим сміхом сіяча який сіє у полі себе з руки

(В. Голобородько).

Верлібр відмінний від вільного, власне, нерівностопного римованого (переважно — ямбічного) вірша.

Варіанти тлумачення поняття «верлібр»[ред. • ред. код]

З точки зору Г.Сидоренко, верлібр — нерівноскладовий вірш з певними ознаками від однорідної стопної будови і обов'язкової  системи римування) [4]. В.Баєвський вважає, що — це всі вірші з нерівними рядками («вольні») і без рим, у тому числі вольний білий ямб, вольний білий дольник, вольний білий акцентний вірш. Ширше тлумачення у С.Комилова, який вбачає у верлібрі нерівноскладовий і нерівно наголошений вірш, який відштовхується від метричних і розмірних систем, «основується на зіставленні і прирівненні принципово нерівних рядків, що виступають як нерозкладні одиниці віршованого ритму». В.Бунчук відкреслює особливу роль неметричних повторів у верлібрі. Приваблює своєю узагальненістю визначення О.Жовтіса: "верлібр — це  вірш, який «будується на новотворі фонетичних сутностей різних рівнів, що неперіодично змінюють одна іншу, причому субодиницями повтору у співвідносних рядках або сегментах рядка можуть бути фонема, склад, група складів (стопа, доля і т. ін.), наголос, клаузула, слово, група слів» [3].

Отже, верлібр — це вірш, який не має наскрізної симетричності будови, що структурно наближає його до прози. Саме тому можна говорити про ознаки нової симетричності у ньому.

У сучасному віршознавстві протиставляються метричності (В.Брюсов, В.Баєвський, С.Кормилов, М.Гаспаров та ін..) і немитричності верлібру (В.Поліщук). Однак, якщо визнати його принципову неоднорідність, то відпаде необхідність зіштовхувати ці концепції: верлібр — метричний і неметричний, розмірний і нерозмірний. На метричному рівні він обіймає головним чином метри і розміри некласичного вірша: включення класичних, силабо-тонічних метрів і розмірів у мірності. На неметричному рівні верлібр організовується ритміко-синтаксичними фігурами (Н.Черемисіна зазначає, що рядок найчастіше «дорівнює ритмічні фігурі, рідше вміщує дві фігури»). Подібну думку ще у 20-ті роки висловлював В.Поліщук, котрий на основі теоретичних положень Вільдрака і Дюамеля розробив поняття загальної міри художнього ритму — «хвиляди», яке по суті збігається з поняттям ритмоінтонаційної одиниці — синтагми. Втім теорія неметричної побудови верлібру і сьогодні залишається недостатньо розробленою і дискусійною.

Питання походження українського верлібру[ред. • ред. код]

До дискусійних належить і проблема походження українського верлібру. Структури, подібні до вільного вірша, є у давній книжній і народній поезії (голосіння, обрядових примовляннях тощо). Б.Бунчук звертає увагу на те, що, скажімо, у голосіннях «ні ізотоніям, ні ізосилабізм рядків самі прикмети – у таких зразках давньої книжної поезії, як азбучний вірш «А.Аз Єсмь всему миру свет», надрукованому у букварі І.Федорова 1574 р.» (щоправда, дослідник розрізняє вільний вірш і власне верлібр, вважаючи перше поняття родовим, а друге видовим) [5].

Проте усі нерівно наголошені і нерівноскладові форми народної і книжної поезії мають таке саме відношення до верлібру, як і до інших  форм некласичного вірша, у яких порушено принцип ізосилабізму й ітонізму, зокрема, до дольника, тактовика і акцентного вірша. Співвідношення цих джерел лише з верлібром неправомірне. Перефразовуючи І. Качуровького, можна сказати, що певною мірою «вільний вірш» народної і давньої книжної поезії – родове поняття по відношенню до всіх нерегулярних форм сучасного східнослов’янського вірша [5].

Теоретики-віршознавці 20-х років, зокрема Д.Загул, посилаючись на Вільдрака і Дюамеля, визначали два типи верлібру, поширених і в західноєвропейській, і в українській поезії, - метричний, різностопний (вільні 2- і 3-складники), який власне не є верлібром, і його протилежність – неметричний вірш ( в обох випадках вірш білий, тобто неримований). Але жива практика вільного вірша не обмежується такою класифікацією; типологія верлібру в поезії 20-х років була різноманітнішою. Розгалужується форми як простого (з відносно стійкою домінантою), так і складного (із змінними домінантами) верлібру. Для першого, як і раніше, найхарактерніша форма 3-складника із змінною анакрузою, що спорадично переходить в дольники. У творчості поетів радянського періоду ця форма вирізняється вкрапленням 2-складових розмірів, що загалом надає йому більшу рухливість [6].

У деяких верлібрах простого типу наявні рими. Як відомо, постійність рими – ознака, що суперечить специфіці даної форми. Теоретик сучасного верлібру О.Жовтіс пише, що «епізодичне застосування рими, як і метру, системі цій не протипоказане, але передбаченість наскрізних для цілого твору кінцевих співзвуч уже робить вірш регулярним (хоч і не робить його метричним)» [3]. До цього міркування вартоприслухатись.  У тих випадках, коли римування набирає регулярного характеру, вільний вірш трансформується в інші некласичні розміри.

У 30-ті роки активність верлібру дещо спадає. Високої майстерності у створенні верлібрів досягає у цей час В. Бобинський, хто розмовну інтонацію підтримує завдяки ритмічним перенесенням (enjambement). Поява enjambement – прикмета усвідомлення важливої структурної ролі рядка у верлібрі, що характерно для високого рівня розвитку цієї форми. Водночас у 30-ті роки простежується тенденція до «проїзації» верлібру; послаблюються його неметричні (інтонаційно-синтаксичні) елементи.  У 40-50-ті роки рух верлібру практично завмирає; дослідники називають лише кілька випадків його використання [4].

Вільний вірш – улюблена форма поетів діаспори США і Канади. Існує думка, що у верлібровому репертуарі цих поетів панують нерегулярні, орієнтовані на зразки сучасного американського вільного вірша форма. Однак це не зовсім так. У багатьох випадках використовується той тип віршової структури, яку описав В.Баєвський, тобто вірш «з нерівними рядками «вольний» і без рим»; відсутність рим – найбільш усталена її ознака. Що ж до внутрірядкового ритму, то тут явно перевалює принцип певної урегульованості.

Отак, за спостереженням С. Руссової, загалом сучасні поети діаспори з західних країн надають пальму першості саме верлібровій формі, як правило, реалізованій у  жанрі афористичної мініатюри, часто зорієнтованій на східні зразки – хоку, танка тощо [6].

Нарешті, слід зазначити, що й молоде покоління українських поетів кінця 80-х років також не байдужі до верлібру і, подібно до поетів-діаспорців, частіш за все обирають форми з вигадливим строфічним членуванням (нетотожні  строфи) або імпресіоністичні мініатюри, певно тому, що, як пише С. Руссова, «сучасні поети надають перевагу не епічності, медитавності, а моторній зміні образів, що нагадує зміну кадрів у кінофільмі, або у відеокліпі».

Теорія верлібризму[ред. • ред. код]

Верлібризм як певну теорію утворили французькі поети-символісти (восьмидесяті роки ХІХ століття: М.Крисінська, Ж.Ляфорг, Ф. Вьсле-Грифін, Е.Верхарн), як протест проти тиранії «силабічного віршування» з його «однаковою кількістю складів» та суворими правилами тонізації на обов’язкових місцях віршу. Та й наша шкільна теорія (німецька, російська, українська) «хореїв», «дактилів», з вказуванням на «помилки» при кожному нетрадиційному чергування наголосів, також вимагала поетичного протесту. Тому принципи верлібризму розповсюдились надзвичайно швидко й дали багаті наслідки.

Кожна думка має свій ритм, і так повинно бути і в віршах. Не тільки кожний вірш, але й піввірш, кожне речення – овинні мати свій  валасний ритм. Поет верлібрист у творчості своїй не зв’язаний ніякою «метрикою», тільки ритмами власної співучої душі.

Верлібризм з усіх теорій може найкраще пристосувати свою форму до змісту, тому що форма в нього не має жодних шляхів схеми. Треба відрізняти дві форми верлібризму – французьку та німецьку [6].

Французький верлібризм характеризується рядками різної довгості, що найчастіше мають певний однаковий ритм – у французів звичайно анапесто-ямбічний, з широким вживанням гіперметрії та ліпометрії (початкова ліпометрія утворює з анапесто-ямбічного дактилічний так хореїчний ритми).

Німецький верлібр (його вживав ще Гете) бере ще більше свободи. Кожний рядок являє собою окрему, самостійну ритмічну одиницю, не подібну до сусідньої. Майже кожний рядок не можна виправдати ніякими метричними схемами. А проте  сучасний читач відчуває в цих віршах якусь таємну, складну, витончену ритмічність, що доходить до його душі та утворює надзвичайну гармонію з змістом поезії [6].

Ковалів верлібр – неримований нерівно наголошений віршорядок (і вірш як жанр), що має версифікаційні джерела у фольклорі (замовляння та ін.) форми неримованої чи спорадично римованої народної поезії). У художній літературі верлібр поширюється в добу середньовіччя (літургійна поезія), у творчості німецьких перед романтиків, французьких символістів та ін. Особливого значення верлібру надавав Волт Вітмен, а надто – авангардисти ХХ ст.  Це одна з провідних форм сучасної поезії, сприйнята як виокремлена система віршування. Верлібр відмінний від вільного, власне, нерівностопного римованого (переважно ямбічного) вірша.

На відміну від довільного віршування на силабо-тонічній основі (поєднання  різнорозмірних метро рядів одного метру), вільне віршування як система не має ні метричних, ні силабічних, ні тонічних обмежень і постало в новітні часи як заперечення всіх попередніх канонів. Ця опозиційність із парадоксальною закономірністю зводиться в новий канон, хоча з погляду діахронного абсолютно новою якістю віршування верлібр назвати не можна.

І.Качуровський стверджує, що верлібристи скасували три речі: риму, ритм і комунікативну функцію мови [7]. Протистояння канонам та стереотипам, по-перше, ніколи не вдається до кінця, а по-друге, відтінює все найкраще з попередньої традиції, здатне відродитися в нових якостях.

У цих віршах немає вже й тіні силабо-тоніки, є лише інтонаційно-синтаксичні повтори та характерна синтагматична паузація. Але, виявляється, і ця ознака не завжди доконечна для верлібру. Деякі автори руйнують  і її, перериваючи фразу незвичною розбивкою на тексторядки, що надає таким несподіваним розривам додаткової семантики. І.Качуровський не без іронії зазначає, що за ритм вільних віршів у крайніх виявах «має правити те, що здається ритмом самому авторові» [8]. Але це сказано з позицій канону.  Простеживши пунктирно еволюцію верлібру від ритмізованого  і римованого до аритмічного, неримованого, для якого необов’язковими стають навіть варіації певних інтонаційно-синтаксичних повторів, переконуємося, що він дедалі більше виправдовує свою назву.

Технічний прогрес.

XX ст. стало добою науково-технічного прогресу, під впливом якого відбулися грандіозні зміни як у довкіллі й у технічному забезпеченні людства, так і у світосприйнятті людей. Індустріальна цивілізація, обриси якої вимальовувалися в попередньому столітті, тепер набувала своїх довершених рис.
  Оскільки століття розпочалося з низки воєнних конфліктів, то не дивно, що досягнення науки та технічні винаходи знайшли широке застосування в розробці нових видів зброї. Особливо це проявилося в роки Першої світової війни: у повітряпіднялися пілоти бойових літаків, на службу війні була поставлена хімія. Так, у Німеччині були винайдені бойові отруйні речовини, застосувавши які німецьке командування в 1915 р. здійснило газову атаку проти англо-французьких військ у Фландрії. Чимало відомих винахідників дали свої імена новим видам стрілецької зброї. Зокрема, американський конструктор Максим Хайрем Стівенс створив відомий кулемет максим, бельгійський інженер Л. Наган - револьвер наган калібру 7,62 мм.
  Та все ж таки поступальний розвиток техніки відбувався насамперед з урахуванням нових запитів людей у сфері зв'язку, транспорту, побуту, моди, розваг тощо. У побуті та на виробництві набули поширення речі з пластмас, зокрема й грамофонні платівки, з винайденого в СРСР і Німеччині штучного каучуку; широкого застосування наприкінці 30-х рр. набув капрон, створений в американських та німецьких лабораторіях. Окрім усього, цей матеріал відразу набув величезної популярності серед жінок.
  Провідні автомобільні заводи «Форд», «Дженерал моторз», «Крайслер» (США), «Рено», «Пежо» (Франція) випускали тисячі відносно недорогих автомобілів, що були за ціною доступними людям середнього статку. Беззаперечним лідером в автомобілебудуванні були Сполучені Штати, проте й країни Західної Європи досягли вражаючих успіхів. Кількість автомобілів відображала рівень достатку суспільства, пристосованості економіки до потреб споживача. Наприклад, у 1935 р. у Франції та Великій Британії один автомобіль припадав на кожні 20 чоловік населення.
  Завдяки створенню електронних ламп стала розвиватися не лише невідома до того часу радіолокація, а й більшість людей отримали змогу регулярно прослуховувати різноманітні за жанрами радіопередачі.
  20-і рр. - час зародження телебачення. Перші успішні розробки пристроїв для передання зображення на відстані, виконані англійськими фізиками, спонукали дослідників до експериментів з кольоровим зображенням. На початку 30-х рр. Володимир Зворикін створив у США першу телевізійну трз7б-ку, у СРСР було здійснено передавання рухливого зображення зі звуковим супроводом. Спочатку в Англії та Німеччині, а потім і у США телевізійні передачі стали транслюватися регулярно.
  Важливим було те, що наукові відкриття швидко змінювали побут простих людей: з'явилися електропраски, електробритви, пральні машини, холодильники та інші пристрої, без яких з часом люди вже не могли уявити своє повсякдення.
  Нові винаходи «стирали» відстані між країнами й континентами. Завдяки швидкості й комфорту швидко завоювали популярність електропоїзди. У середині 20-х рр. було прокладено першу трансатлантичну лінію телефонного зв'язку між Лондоном і Нью-Йорком, а в 1927 р. американський пілот Чарльз Ліндберг здійснив перший трансатлантичний безпосадочний авіапереліт. Через десять років радянські авіатори В. Чкалов, Г. Байдуков і О. Бєляєв здійснили переліт за маршрутом Москва - Північний полюс - Ванкувер. Але найважливіше, що ці далекі перельоти, які стали можливими завдяки масовому виробництву авіаційного бензину та вдосконаленню літальних апаратів, проклали шлях пасажирським авіарейсам та освоєнню віддалених районів планети.
  Однією із сенсаційних авіаційних новинок став сконструйований у 1939 р. американцем українського походження Ігорем Сікорським гелікоптер, що міг злітати вертикально й зависати в повітрі.
4.Література і дійсність.

Кожній епосі в історії людства був притаманний певний стиль у культурі, який ця доба кликала до життя й виносила на гребінь популярності.
  Література другої половини XX ст. розвивалася під знаком реалізму. Письменники-реалісти розкривали проблеми повсякденного життя людини, її взаємини із середовищем, вплив буття на формування свідомості, критикували недоліки соціального устрою суспільства. На другому плані залишалися неповторність кожної людини, її духовні та психологічні переживання.
  Література першої третини ХХ ст. творилась в епоху світової війни, соціально-політичної та науково-технічної революцій. ХХ ст. - це епоха політизації усіх проявів діяльності людини, тому й література, як ніколи раніше, політизувалась. Падіння імперій, революції, Перша світова війна, світова економічна криза, поява тоталітарних режимів - усе це не могло не позначитися на літературі. У результаті, в СРСР взаємини літератури з ідеологією втілилися в соціалістичному реалізмі, а в Німеччині - в «залізній романтиці».
  Різноманітні літературні течії були нерозривно пов'язані з наукою, насамперед філософією. Особливо значний вплив справили погляди Ф. Ніцше, 3. Фрейда, К. Маркса, А. Берґсона, О. Шпенґлера. Письменники досліджували творчі можливості людини, позитивні людські цінності, прогрес й майбутнє людства, однак виявляли зневіру щодо майбутнього людської цивілізації, прогнозували її занепад і крах.

5.Шукання у світовій літературі.

Майстри пера намагалися осмислити не лише згубні наслідки війни, а й природу страждань людини в період економічної кризи, витоки та вплив на долю людства тоталітаризму, пошуки людиною душевної гармонії в умовах технічної цивілізації. У міжвоєнний період головним було відображення стану свідомості та самовизначення людини у світі. Відтак стрижневим шляхом літератури було осмислення суперечностей між окремою особистістю і суспільством, з'ясування стосунків між Людиною і Світом. Більшість письменників намагалися дати відповіді на ці складні питання, але робили це, природно, кожен по-своєму. В жанрі класичного реалізму продовжували успішно творити Андре Жід і Ромен Роллан (Франція), Генріх Манн (Німеччина), Теодор Драйзер (США).
  Саме Т. Драйзеру, дванадцятій дитині в родині німця-католика, емігранта в першому поколінні, вдалося зафіксувати важливий момент у розвитку американської свідомості - спотворення уявлень про «американську мрію». Ця «мрія» від появи на карті світу США базувалася на ідеї про рівні для всіх американців можливості досягти успіху завдяки власним чеснотам: енергійності, працездатності, винахідливості, ощадливості тощо.
  У написаному 1925 р. на основі численних газетних публікацій про судові процеси у США романі «Американська трагедія» письменник наголосив на типовості описаного ним, дзеркальному відображенні американської дійсності. За життя письменника про нього майже не писали, але після його смерті в 1945 р. творчість й особистість Т. Драйзера стали предметом гострих дискусій.
  Майстри ліричної прози, наприклад російські письменники - емігранти Іван Бунін та Олександр Купрін, класик єврейської літератури Шолом-Алейхем, привертали увагу щирістю розповіді про людське життя, загальнолюдські моральні проблеми, віддавали перевагу ліричній прозі, розвивали тему чистого романтичного кохання.
  Особливими рисами вирізнялася творчість представників нового (з'явився у 20-30-х рр.) літературного напряму - літератури «втраченого покоління»: німця Еріха-Марії Ремарка, американця Ернеста Гемінґвея, француза Анрі Барбюса та ін. Головна тема їхніх творів - безглуздя війни, фізичне й моральне каліцтво її учасників, втрата цілого покоління, чия доля була загублена.
  Письменники намагалися осмислити суспільство 30-х рр., вказати сучасникам на його «хвороби» й підказати рецепти «лікування». Німецький письменник Томас Манн змалював конфлікт між бюргерською й декадентською культурами, відтворив тривожну європейську атмосферу 30-х рр., просякнуту фашистськими ідеями.
  З-поміж творів росіянина Михайла Булгакова чи не найбільшу славу йому приніс роман «Майстер і Маргарита». Письменник підняв питання про співвідношення добра й зла, морального вибору, справедливості й відповідальності, взаємин особистості з владою, покликання мистецтва, світ біблійної давнини, сатирично зобразивши зіткнення демонічних сил із московською дійсністю.
  Німецький письменник Бертольт Брехт вважається реформатором драми міжвоєнного періоду, «батьком» «епічного театру». Його драма-пересторога «Матінка Кураж та її діти» сповнена антивоєнним пафосом й алегоричним сенсом, трагічною долею людських чеснот в умовах війни.
  Славу австрійській літературі принесли твори Райнера Марії Рільке,  який прагнув знайти духовну єдність індивідуального «Я» зі світом, намагався поєднати сучасність і античну давнину, встановити взаємозв'язок між життям і смертю, причини трагічних розривів у взаєминах чоловіка та жінки, сутності й покликання мистецтва.
  Творчі пошуки в жанрі соціального роману принесли визнання американському письменнику Джону Стейнбеку, англійцю Д.Г. Лоуренсу. Низку новел про пригоди в Лос-Анджелесі приватного детектива Філіппа Марло написав один із найпопулярніших у 30-х рр. майстрів детективного жанру Раймонд Чандлер.
7.Основні ідеї та напрями розвитку мистецтва у першій половині XX ст.

Найточніше неспокійну атмосферу післявоєнного життя відображали авангардистські течії модернізму. Ще був популярним абстракціонізм, але вже наставала епоха нових стилів: супрематизму, раціоналізму, функціоналізму.
  Модерністську естетику в архітектурі визначала заснована німецьким архітектором Вальтером Ґроппіусом художня школа ремесел, мистецтва й архітектури «Баухаус». У 1925 р. за його проектом було зведено будівлю з однойменною назвою, яка на наступне п'ятнадцятиріччя стала символом довершеності нового стилю - функціоналізму. З приходом до влади в Німеччині А. Гітлера традиції школи «Баухаус» були в цій країні перервані, оскільки чимало архітекторів емігрували до США.
  Іншими відомими представниками функціоналізму були французький архітектор Шарль Ле Корбюзьє - майстер проектування сучасних міст, засновник органічної архітектури американець Ф. Райт.
Медіа-маніпуляція — вид психологічного впливу, що здійснюється через пресу (газети, журнали, книги), радіо, телебачення, інтернет, кінематограф, звукозаписи та відеозаписи, відеотексти, телетексти, рекламні щити та панелі, домашні відеоцентри, що поєднують телевізійні, телефонні, комп'ютерні та інші лінії зв'язку, соціальні мережі, що призводить до пробудження у об'єкта впливу намірів, які змінюють його бажання, настрої, поведінку, погляди тощо.