Відповіді з літературознавства. 1. Літературознавство як сучасна наукова дисципліна та його складові частини
 Скачать 341.38 Kb.
|
Походження термінаНаратив (лат. narrare — мовний акт, тобто вербальний виклад — на відміну від уявлення) поняття філософії постмодернізму (постмодерну), що фіксує процесуальність самоздійснення як спосіб буття розповідного (або, як писав Ролан Барт, «який повідомляє») тексту. Термін запозичений з історіографії, де виникає в рамках концепції «наративної історії», що трактує зміст історичної події не як обґрунтований об'єктивною закономірністю історичного процесу, але як виникаючий у контексті розповіді про подію і нерозривно зв'язаний з інтерпретацією (наприклад, робота Тойнбі«Людство і колиска-земля. Наративна історія світу», 1976). Характеристики та інтерпретаціїІдея привнесеності змісту в якості основної лягає у фундамент постмодерністської концепції значення: як подія в наративній історії не зводиться істориком у пошуках його значення до якоїсь загальної, споконвічної закономірності, що іманентно виявляється в події, так і текст у постмодернізмі не розглядається з погляду презентації в ньому вихідного об'єктивного наявного змісту (руйнування «онто-тео-телео-фалло-фоно-лого-центризму» тексту у Дерріди; зняття «заборони на асоціативність», викликану «логоцентризмом індоєвропейського речення» у Кристевої). Унаслідок цього текст не припускає і свого розуміння в герменевтичному смислі цього слова: текст, зрозумілий як «луна-камера» (Барт), лише повертає суб'єктові привнесений ним смисл, — наратив конституюється лише в процесуальності нарації як «виявляння» (Гадамер). За формулюванням Ф. Джеймісона, наративна процедура «діє реальність», одночасно стверджуючи її відносність і свою «незалежність» від створеного смислу. «Оповідальна стратегія» постмодернізму є радикальним відмовленням від реалізму у всіх можливих його інтерпретаціях, включаючи: літературно-художній критичний реалізм, тому що критикувати — значить рахуватися з чимось як з об'єктивним (а постмодерн навіть символізм відкидає за те, що знаки все-таки трактуються як сліди і мітки якоїсь об'єктивної наявності); середньовічний реалізм, тому що постмодерн ставиться до тексту принципово номіналістично; навіть сюрреалізм, тому що постмодерн не шукає «зон волі» в індивідуально-суб'єктивній емоційно-афективній сфері, і тому знаходить волю не у феноменах дитинства, сновидіння або інтуїції, як сюр, але в процедурах «деконструкції» (Дерріда) і «означування» (Кристева) тексту, що припускають довільність його центрації і семантизації. Справжня воля і реалізує себе в постмодернізмі за допомогою наративних практик: «усе, що є людським, ми повинні дозволити собі висловити» (Гадамер). Умовою можливості такої волі є принципова відкритість як будь-якої нарації («усяка розмова має внутрішню нескінченність» — Гадамер), так і тексту: «усе сказане завжди має істину не просто в собі самому, але вказує на вже і ще не сказане». І тільки коли «несказанне сполучається зі сказаним, усе висловлення стає зрозумілим» (Гадамер). У даному контексті загальна для постмодерну установка, що може бути позначена як «смерть суб'єкта» (і, зокрема, «смерть автора»), з'являється однією зі своїх можливих сторін: наратив Автора в процесі читання знімається наративу Читача, який по-новому центрує й означуваю текст. Джерелом смислу тексту, таким чином, стає не Автор, але Читач: по оцінці Дж. Х. Міллера, «читач опановує твором… і накладає на нього певну схему смислу… Читання ніколи не буває об'єктивним процесом виявлення смислу, але вкладанням смислу в текст, що сам по собі не має ніякого смислу». (Див.Мова мистецтва). У фундаментальній для обґрунтування культурної програми постмодернізму роботі «Постмодерністська доля», Ліотар визначає модернізм як культуру «великих нарацій» («метанаративів»), як певних соціокультурних домінант, свого роду владних установок, що об'єктивуються не тільки в соціальних інститутах і структурах, але задають леґітимізацію того чи того (але обов'язково одного) типу раціональності і мови. Такі «домінантні оповідання», за формулюванням Джеймісона, є не стільки вербальне оповідання, скільки «епістемологічна категорія». Модель «пояснювального оповідання», заснована на презумпції принципово оповідальної природи знання, лежить в основі наративістських концепцій пояснення (А. Данто, У. Гелли, М. Вайт, Т. М. Ґуд та ін.). Як детермінанти, що організують культуру модернізму, виступають такі «великі історії» («метаоповідання»), як ідея прогресу, ідеали Освіти, гуманізм свободи особистості, геґелівська діалектика духу тощо. — На відміну від цього, постмодерн постулює принциповий плюралізм можливих наративів, варіабельність раціональностей, феєрверк релятивних смислів, що обґрунтовує мовні ігри як альтернативу мові. Тим самим постмодерн здійснює радикальну відмову від самої ідеї традиції: жодна з можливих форм раціональності, жодна мовна гра, жоден наратив не є претензією на основоположення пріоритетної (у перспективі — нормативної і, нарешті, єдино леґітимної «метанарації». Це знаходить своє відображенння у фігурі «мертвої руки» (К. Брук-Роуз), запозиченої постмодерном з юридичної практики, де вона означає володіння без права передачі в спадщину. В умовах «занепаду великих нарацій» девальвованою виявляється не тільки онтологічна, але навіть конвенціональна універсальність як різновид ідентичності: «консенсус став застарілою і підозрілою цінністю» (Ліотар). В умовах тотального культурного плюралізму така установка оцінюється постмодерном як природна: «загубившись в ночі серед базік…, не можна не ненавидіти видимості світла, що йде від балаканини» (Батай). Постмодерн, таким чином, відкидає «усі метаповіствування, усі системи пояснення світу», заміняючи їх плюралізмом «фрагментарного досвіду» (И. Хассан). — На відміну від «епохи великих нарацій» постмодерн — це «епоха коментарів, який ми належимо» (Фуко). Ідеалом культурної творчості, стилю мислення і стилю життя стає в постмодерні колаж як умова можливості плюрального означування буття. «Еклектизм є нульовим ступенем загальної культури: по радіо слухають реггей, у кіно дивляться вестерн, на ленч йдуть у закусочну «Мак-Дональда», на обід — у ресторан з місцевою кухнею, уживають паризькі парфуми в Токіо і носять одяг у стилі ретро в Гонконгу» (Ліотар). Саме поняття «метанарації» втрачає ореол сакральної одиничності і вибраності леґітимізованого канону, знаходячи в постмодерністському контексті інше значення: «метаоповідання» розуміється як текст, побудований за принципом подвійного кодування (Ф. Джеймісон), що аналогічно уживанню відповідного терміна в Еко: іронія як «метамовна гра, переказ у квадраті». І якщо, за Т. Д'ану, «модернізм у значній мірі обґрунтовувався авторитетом метаоповідань», наміряючись з їхньою допомогою знайти розраду перед лицем розверзнутого «хаосу нігілізму», то постмодерн у своїй стратегічній колажності, програмній нестабільності і фундаментальній іронії заснований на відмовленні від самообману, від помилкового постулювання можливості виразити в скінченності індивідуальності зусилля семантичну нескінченність сутності буття, тому що «не хоче утішатися консенсусом», але відкрито і чесно «шукає нові способи зображення.., щоб із ще більшою гостротою передати відчуття того, чого не можна представити» (Ліотар), але різні відтінки чого можна висловити й означити в наративах, що множаться. В українській культурі концепцію «повернення великих наративів» («повернення деміургів» розробляють філософи та письменники Гуцуляк та Єшкілєв. Зокрема, вони видали в 1998 р. «Повернення деміургів: Малу українську енциклопедію актуальної літератури» (МУЕАЛ). З 2004 р. функціонує Інститут стратегічного аналізу наративних систем (ІСАНС), директором якого є О. Гуцуляк. [1] Оле́г Бори́сович Гуцуля́к (*11 липня 1969, Івано-Франківськ) — український письменник, культуролог, філософ. Живе й працює в Івано-Франківську. Член АУП (1996). Кандидат філософських наук. Автор геокультурної концепції «Мезогея (МезоЄвразія)». Представник т.зв. «івано-франківського феномену». Один з перших і постійних авторів журналу «Четвер». 18.Літературний процес та континуум жанрової системи Літературний процес — це різноманітне історико-мистецьке явище, яке характеризується змінами у стилях і напрямах художньої творчості, у виражально-зображувальній системі художніх засобів, у тематичній та жанровій своєрідності творів тощо. Обумовлюється літературний процес багатьма факторами мистецького і суспільного порядку, зокрема інтенсивністю літературного життя в тому чи іншому регіоні чи в певному культурному центрі країни. Концепції розвитку української літератури Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Дмитра Чижевського, сучасних дослідників є близькими між собою. Їх можна звести до таких основних відтинків чи блоків:
Відображаючи загальний поступ українського письменства, ці етапи розвитку літератури не є географічно стабільними. Так склалося в нашій історії, що "п'ємонтами" української духовності були не тільки відомі адміністративно-культурні центри країни (наприклад, Острог, Київ, Львів, Харків та ін.), часто ними ставали місця, які знаходились за межами традиційних осередків українства. Так, у XX ст. українська ідея й українська демократична література розвивались не в Україні, а переважно в західній діаспорі. Розвиток літературного процесу є явищем різноманітним і не однозначним у багатьох відношеннях. Разом з тим він має чіткі параметри функціонування, ряд особливостей, які змінюються від століття до століття, характеризуючи культурно-мистецьку єдність української літератури. У зв'язку з цим, на нашу думку, є плідним розгляд внеску в українське художнє слово не тільки відомих літературних центрів, але й окремих регіонів. Варто лиш зауважити, що такі студії повинні опиратись на ідею художньої цілісності української літератури, на її унікальний характер у світовому культурному процесі. Літерату́рний жанр (фр. genre — рід, вид) — тип літературного твору, один із головних елементів систематизації літературного матеріалу, класифікує літературні твори за типами їх поетичної структури.
Наука, що вивчає літературні жанри називається генологією. Першим підкреслив культурно-історичний характер Літературного жанру французький учений Ф.Брюнетьєр (1849—1906) у книзі «Еволюція жанрів в історії літератури» (1890). Визначається літературний жанр по різних ознаках: з погляду способів наслідування дійсності (Аристотель), типів змісту (Ф. Шиллер, Ф. Шеллінґ), категорій гносеології (об'єктивне — суб'єктивне в Г. Гегеля), формальних ознак (А. Н. Веселовський), психології (Е. Штайгер). Ряд літературознавців ототожнює поняття літературний вид і жанр, вживаючи ці слова як синоніми. З часів Арістотеля, що дав в своїй «Поетиці» першу систематизацію літературних жанрів, зміцнилося уявлення про те, що літературні жанри є закономірною, раз назавжди закріпленою системою, і завданням автора є лише добитися якнайповнішої відповідності свого твору сутнісним властивостям вибраного жанру. Таке розуміння жанру — як передлежачою авторові готової структури — привело до появи цілого ряду нормативних поетік, що містять вказівки для авторів щодо того, як саме повинні бути написані ода або трагедія; вершиною такого типу творів є трактат Буало «Поетичне мистецтво» (1674). В той же час зміни (і дуже істотні) тривалий час або не помічалися теоретиками, або розглядалися ними як псування, відхилення від необхідних зразків. І лише під кінець XVIII століття розкладання традиційної жанрової системи, зв'язане, відповідно до загальних принципів літературної еволюції, як з внутрішньолітературними процесами, так і з дією абсолютно нових соціальних і культурних обставин, зайшло настільки далеко, що нормативні поетики вже ніяк не могли описати і приборкати літературну реальність. З погляду на тип поетичної структури літературного твору (спосіб творення уявного світу, позиція літературного суб'єкта, наявність чи відсутність сюжету, рецепція) найчастіше виділяють такі жанрові види
У процесі історичного розвитку майже кожен жанровий вид варіював у різновиди, або жанри. Так, жанровими різновидами роману сьогодні є роман:
Класифікацію підвидів проводять то за змістовою ознакою (історичний роман, духовний роман, роман жахів), то за композиційною чи версифікаційною особливістю твору (сонет, рондо), то за сукупністю ознак і особливостей (мадригал, хоку). Типологія жанрів була чітко визначена в класицизмі. Романтизм порушив класицистичну «чистоту» жанрів. У XIX ст. стало поширеним поєднання літературних родів у жанрі. Коли ж у жанровім виді виступають елементи двох чи трьох родів, говоримо про змішаний жанр (поема, балада — змішані ліро-епічні жанри). Іноді виділяють пограничні Літературні жанри, котрі містять у собі літературні елементи з науковим стилем викладу (літературу й публіцистику поєднують художній нарис, есе, фейлетон, репортаж). Літературні жанри і жанрові системи — категорії історично змінні. У цих умовах одні традиційні жанри стали стрімко відмирати або маргиналізоваться, інші, навпаки, переміщатися з літературної периферії в самий центр літературного процесу. Зліт балади на рубежі XVIII—XIX вв., зв'язаний в Росії з ім'ям Жуковського, виявився досить короткочасним, то гегемонія романа — жанру, який нормативні поетики століттями не бажали помічати як щось низьке і неістотне, — затягнулася в європейських літературах щонайменше на сторіччя. Популярна в епоху класицизму, ода в літературі XIX-ХХ ст. майже зовсім зникає. Просвітництво висунуло на перше місце міщанську драму, сатиричний жанр, які пізніше були витіснені романтичними жанрами — елегією, баладою, ліро-епічною поемою та ін. Особливо активно стали розвиватися твори гібридної або невизначеної жанрової природи: п'єси, про які складно сказати, комедія це або трагедія, вірши, яким неможливо дати ніякого жанрового визначення, крім того, що це ліричний вірш. Падіння чітких жанрових ідентифікацій виявилося і в умисних авторських жестах, націлених на руйнування жанрових очікувань: від романа Лоренса Стерна, що обривається на півслові, «Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена» до «Мертвих душ» Н. В. Гоголя, де парадоксальний для прозаїчного тексту підзаголовок «поема» навряд чи може цілком підготувати читача до того, що з достатньо звичної колії крутійського романа його раз у раз вибиватимуть ліричними (а деколи — і епічними) відступами. У XX столітті на літературні жанри зробило особливо сильний вплив відособлення масової літератури від літератури, орієнтованої на художній пошук.Масова література наново відчула гостру потребу в чітких жанрових приписаннях, що значно підвищують для читача передбаченість тексту, дозволяють легко в ньому зорієнтуватися. Зрозуміло, колишні жанри для масової літератури не годилися, і вона досить швидко сформувала нову систему, в основу якої ліг вельми пластичний і такий, що накопичив немало різноманітного досвіду жанр роману. В кінці XIX, першій третині XX-го остаточно оформляютьсядетектив і поліцейський роман, фантастика і дамський («рожевий») роман. Не дивно, що актуальна література, націлена на художній пошук, прагнула якнайдалі відхилитися від масової і тому йшла від жанрової визначеності якнайдалі. Але оскільки крайнощі сходяться, остільки прагнення бути далі від жанрової визначеності часом приводило до нового жанротворення: так, французький антироман настільки не хотів бути романом, що у основних творів цієї літературної течії, представленої такими самобутніми авторами, якМішель Бютор і Наталі Саррот, виразно спостерігаються ознаки нового жанру. Таким чином, сучасні літературні жанри (і таке припущення ми зустрічаємо вже в роздумах М. М. Бахтіна) не є елементами якої-небудь визначеної системи: навпаки, вони виникають як точки концентрації напруженості в тому або іншому місці літературного простору, відповідно до художніх завдань, які висуваються певним колом авторів. |