1. Поняття про старословянську мову й значення її вивчення. Походження старословянської писемності. Діяльність Кирила та Мефодія
 Скачать 77.69 Kb.
|
|
Частка – це службова частина мови, яка надає слову або реченню додаткового відтінку чи служить засобом творення форм слів та похідних слів. За роллю у слові та реченні частки поділяються на фразові (заперечні та модальні), словотворчі, формотворчі. Фразові частки – ЄИ «так» стверджувальна частка, NЄ «ні» заперечна, NИ, ├АРОУ «бодай», ДА, ├ЄША «о якби», ЛИ «чи» питальна частка, ├ЄДА «хіба, невже», ЖЄ, БО, ОУБО, СЄ «ось». Словотворчі частки – ЖЄ, ЖДЄ, ЖДО, БО, ЛИ, NЄ, NИ, NЂ. Підсилювальна частка ЖЄ використовується для творення займенників та прислівників: NИКЪТОЖЄ, NИЧЬТОЖЄ, NИКЪДЄЖЄ, відносних займенників: ИЖЄ, АЖЄ, ├ЄЖЄ. Частка БО + сполучник ИБО = частка ОУОБО. Частка ЛИ є словотворчою для сполучних слів: АЛИ, ИЛИ, NЄЖЄЛИ. Формотворчі частки – С«юз малий» - творення зворотних дієслів, ДА – творення аналітичних форм наказового способу. Вигук – це частина мови, за допомогою якої людина виражає емоції, почуття та волевиявлення. Вигуки використовувалися у розмовному стилі, безпосередньому спілкуванні: О, W «о!», WЛЄ «о!», ОУВЫ «о горе!, о лихо!», ОУ, Ю «о! ой!», ВОЛЄ «ну, ну ж», СЄ «ось, на, глянь, бач», СЂ «ну, ось». 48. Порядок слів у реченні. Особливості вираження підмета і присудка. Порядок слів у реченні був вільний. Але під впливом грецької мови та індоєвропейської, старослов’янська мова набула декількох синтаксичних особливостей. Спільною в усіх слов’янських мовах була класифікація речень: односкладні і двоскладні, прості та складні, розповідні, питальні, спонукальні, окличні (окличні використовувалися ораторами для вираження емоцій та почуттів з вигуками ОУ). Члени речення поділялися також на головні та другорядні. Підмет міг бути простим та складеним, як і присудок. Здебільшого використовувалась така конструкція: підмет + присудок + другорядні члени речення. АЛЕ означення стояло після означуваного слова. Та якщо автор хотів виділити означення, то ставив його перед означуваним словом. У старослов’янській мові поширеними були прикладки, які узгоджувались з іменником: ВИДЂ СИМОNА И АNДРЂА БРАТА ТОГО СИМОNА. Простий підмет міг виражатися іменником у Н.в або будь-якою іншою частиною мови, яка у реченні виконувала функцію субстантива. Займенники, як правило не вживалися у ролі підмета, бо значення особи несло на собі дієслово. Але були випадки, де займенник був необхідний (напр.,ОNЪ міг вжив. як підмет). Складений підмет виражався такими композиціями: іменник чи займенник у Н.в + прийменник + іменник чи займенник в О.в (МЫ СЪ ВАМИ) або числівник + іменник чи займенник у Р.в. або Н.в. (ПОСЛА ДЪВА ОТЬ УЧЄНИКЪ). Якщо підмет виражався збірними іменниками, то у старослов’янському реченні такий підмет узгоджувався з означенням за певними законами. Якщо збірний іменник називав сукупність предметів, то слова, які узгоджувалися з ним у числі, стояли у формі однини. Якщо такий іменник називав сукупність людей, то і присудок і означення, які узгоджувалися з ним стояли у формі множини. Присудок міг бути іменним та дієслівним (простий, складений). Простий присудок виражався особовими формами дієслова, як синтетичними, так і аналітичними. Складений дієслівний присудок складався із двох дієслів: особова форма дієслова з послабленим лексичним значенням + інфінітив (головне слово): И NАЧ«юз малий»ТЪ ЛИШАТИ С«юз малий»ТЬ (перекладається як «ставати бідним»). Аналітична форма – коли семантика допоміжного дієслова втрачається повністю. Складений іменний присудок – БЫТИ + іменна частина мови (іменник або прикметник). Іменна частина складеного присудка узгоджується в категорії відмінка з підметом, але перекладається зазвичай О.в.: БЛАЖЄNЫИ ГРИГОРИИ ЦЄРNАРИЗЄЦЬ Бять (Блаженний Григорій був монахом). У старослов’янській мові також виділяють: первинний присудок (головний) – виражається особовою формою дієслова; вторинний присудок – виражається формами дієприкметників і називає вторинну дію. 49. Конструкції з «подвійними відмінками». Особливості вираження заперечення у старослов’янській мові. Конструкції з «подвійними відмінками» – це синтаксична особливість старослов’янської мови, що не властива сучасним мовам. Два субстантиви узгоджуються у реченні за відмінками, якщо пов’язані між собою семантично. Наприклад, Н.в вживається із такими дієсловами: NАРИЦАТИ, NАЗВАТИ, що вказують на найменування когось. Подвоюватись може Зн.в при дієсловах сприйняття і в значенні «робити когось, кимось»: СОТВОРИТИ, ПОСТАВИТИ. Подвійний Д.в зустрічається дуже рідко у конструкції з інфінітивом БЫТИ. Головним показником заперечення була частка NЄ. Яка ставилась або перед дієсловом (загальне заперечення) або перед будь яким іншим членом речення (часткове заперечення). Заперечення посилювалося часткою NИ (заперечна форма сполучника И) і вживалось перед словом на яке падав логічний наголос. Перекладається NИ – «ні», «навіть». Частки NЄ та NИ приєднувались до самостійних частин мови. Так, з форми БЫТИ+ NЄ= нове слово - NЂСМЪ (1ос.одн, «я не є»). Частка NИ та займенники, що утворюються за допомогою цієї частки (NИКЪТО, NИЧЪТО) могли також вживатись без частки NЄ. |