1. Поява людини й первісних форм життя в Україні. Трипільська культура

• Название: 1. Поява людини й первісних форм життя в Україні. Трипільська культура
• Анкор: Ist_Ukr_Kazmirghuk.doc
• Дата: 11.06.2018
• Размер: 1.05 Mb.
• Имя файла: Ist_Ukr_Kazmirghuk.doc
• Тип: Документы; #20223
• страница: 23 из 41

47. Реформи в Російській імперії в 60 - 70-х рр. 19 ст. та впровадження на Україні.

У середині XIX ст. розпад кріпосницько-феодальної системи господар­ства прискорився. Малопродуктивна кріпосна праця зумовлювала невисоку її продуктивність, стримувала впровадження у виробництво досягнень нау­ки і техніки, породила нестачу продовольства. Повсюдно множилися соці­альні конфлікти.

Кримська війна 1853-1856 рр. продемонструвала економічну відста­лість, воєнну нездатність Російської імперії, виснажувала українські землі, що були основним джерелом постачання царської армії всім необхідним і поповнення її солдатами. Росія зазнала ганебної поразки, яка прискорила назрівання революційної ситуації.

Новий російський цар Олександр II ЗО березня 1856 р. проголосив курс на проведення реформ. У кожній губернії було створено комітети з розробки проектів реформ, які мала потім узагальнити Головна комісія в Петербурзі. До складу останньої увійшло чимало українських дворян, у то­му числі Г.Ґалаган, В.Тарновський та інші.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Маніфест» про скасування кріпосництва і «Положення про селян, звільнених від кріпосної залеж­ності». Селяни-кріпаки, що доти були власністю поміщиків, отримували особисту свободу. За садиби й польові наділи вони мали вносити викуп. Селянам дозволялося без сплати мита торгувати, відкривати фабрики та різні промисли, підприємства, займатися ремеслом за місцем проживання, вступати до гільдій і торговельних організацій.

Норми наділу встановлювалися різні, залежно від місцевості та якості землі. Вона надавалася общині або селянському двору (подвірне госпо­дарство) - за числом «ревізьких душ», які мали право на наділи. Однак поміщики відрізали в селян землі й приточували до своїх володінь. З ме­тою збереження за собою кращих земель вони міняли попередні селянські наділи на гірші. Щоправда, царський уряд пом'якшив умови селянської ре­форми на Правобережжі, де було збільшено селянські земельні наділи на 20% і зменшено розмір викупу.

Внаслідок половинчастості й обмеженості реформи та її непослідовно­го запровадження майже 94% селянських сімей мали наділи до 5 десятин, що було значно менше норми середнього прожиткового мінімуму. До 1907 р. селяни в результаті викупної операції виплатили понад 1,5 млрд. крб,, що в декілька разів перевищувало ринкову вартість землі. У листопаді 1866 р. всі землі й угіддя державних селян, які становили в Україні 50% се­лянства, закріплювалися за ними в безстрокове общинне чи подвірне ко­ристування. За ці наділи вони щороку вносили до державної скарбниці об­рочний податок, Реформа 1861 р. зумовила процес витіснення дворянського землево­лодіння буржуазним. Дворянська земля переходила до рук купців, замож­них селян і представників інших станів. Тоді ж спостерігався посилений процес товаризації поміщицьких і заможних селянських господарств, чіткі­шою стада спеціалізація окремих районів України. Чимраз інтенсивніше використовували найману працю та машини. Наприкінці XIX ст. у капіталі­зованих поміщицьких і курдських господарствах застосовувалася праця 425 тис. постійних сільськогосподарських робітників. Все це разом із роз­ширенням посівних площ зумовило підвищення врожайності.

Наслідком реформи 1861 р. стало й подальше розшарування селянст­ва. До сільської буржуазії належало 448 тис. дворів (5 млн. осіб), що зосе­реджували майже 40% всіх надільних і приватних земель. Решту - 550 тис. дворів (5-6 млн. осіб) становили середняки, які були власниками четвертої частини надільних земель. Частина селян, які розорилися, йшла до госпо­дарств поміщиків, заможних селян і в промисловість.

Хоча земельні реформи 60-х років були запроваджені кріпосниками, вони мали буржуазний характер і сприяли налагодженню ринкових відно­син, матеріально-технічному забезпеченню сільськогосподарського вироб­ництва та піднесенню рівня агротехніки, а отже, й зростанню врожайності.

48. Український соціально-політичний рух у другій половині 19 ст.

У другій половині XIX ст. національно-визвольній рух в Україні активно розвивається, підноситься на якісно вищий рівень.

Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та ін­ших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В.БІлозерський, М.Костомаров, Т.Шевченко -згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студент­ську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка «хлопоманів», учасни­ки якого - В.Антонович, Б. Познанський, Ф.Панченко, Т.Рильський, А.Свид-ницький - «ходили в народ», поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення.

Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 рр. гурток «хлопоманів» пе­рестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М.Драгома-новим, І.Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - «Українську громаду», що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т.Шевченка, [.Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Коштом заможних українців В.Тарнавського і Г.Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити пер­ший у царській Росії український часопис - «Основа», що опублікував тво­ри українських письменників.

Після скасування кріпосного права активізувалося створення неділь­них шкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шев­ченка, «Граматика» II. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, симво­лізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це роман­тичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьо­му українському отримало назву українофільства.

На початку 1870 р. В.Антонович, М.Драгоманов, М.Русов, М.Зібер і С.Подолинськгій заснували таємну «Стару громаду», яка головну увагу приділяла розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. М.Драгоманов закликав однодумців виходити за межі виключно культурни­цької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасів-ців», головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася програма братства - «Декла­рація молодих українців». Автори програми проголосили про свій намір бу­ти істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти ви­ключно українською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було ви­знання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В.Антоновича і О.Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських ді­ячів під своєю орудою. Вона започаткувала видавництво «Вік», влаштову­вала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним. Діяльність українофілів ви­кликала жорстокий спротив царського режиму.

Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспіль­но-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу, Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рі­вня народу відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта».

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за не­залежність, за українську державність.

Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які прояви українського національного духу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П.Ва-луев видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, ре­лігійних і особливо педагогічних публікацій. Малоросійською «говіркою» до­зволялося друкувати лише художні твори. Громади були розлущені. При­пинив своє існування часопис «Основа».

Валусвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові україн­ського національного руху. Лише на початку 70-х років унаслідок деякого послаблення цензури В.Антонович зі своїми однодумцями відновлює робо­ту громад, створивши «Стару громаду». Придбавши російськомовну газету «Киевский телеграф», члени громади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх симпатиків у Галичині громадівці почали використовува­ти й україномовну пресу, зокрема часопис «Правда». З їхньої ініціативи у Львові було створено Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка. Важливою подією стало заснування 1873 р. у Києві відділу Російського географічного товариства.

Невдовзі, однак, переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив публікацію українських кни­жок, використання української мови, викладання її у початковій школі, за­боронив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи були зведені у спеці­альному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина).

Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культу­рницької діяльності в умовах самодержавства. Особливо негативно це вплинуло на М.Костомарова. В.Антоноьич і П,Митецький продовжували шукати компромісні варіанти підтримання українського руху. Б.Грінченко і О.Кониський стояли на позиціях радикальних реформ та боротьби з цара­том, проте в них не було конкретної програми дій.

Перейшовши на нелегальне становище, громадівці намагалися вико­ристати будь-які можливості для розвитку національного руху, в тому числі шляхом відкриття своїх представництв за кордоном. Саме з цією метою до Швейцарії відбув М.Драгоманов. У Женеві він створив гурток у складі С.По-долинського, М.Зібера, Д.Вовка, до яких згодом приєдналися Я.Шульгин та М.Павлик. На кошти київської організації він починає видавати часопис «Громада». Але оскільки це видання дедалі більше схилялося до соціаль­ного радикалізму, київська громада, яка неухильно дотримувалася культу­рно-освітньої орієнтації, з 1886 р. відмовилася фінансувати його.

Таким чином, національна політика царського уряду в другій полови­ні XIX ст. продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиук­раїнською за своєю спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищи­ти в українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соці­ального та національного розвитку. Попри політичну реакцію, пересліду­вання, заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі передової інтелігенції, яка мріяла про визволен­ня української нації.
49. Українська культура другої половини ХІХ ст.

Поступ української культури в цей період, як і життєдіяльність тогочасного суспільства загалом, мав складний, суперечливий характер. Царський уряд усіляко перешкоджав розвиткові української культури, зокрема не допускаючи її у навчальні заклади, театри, державні установи.

Школа в Наддніпрянській Україні — від початкової до вищої — слугувала знаряддям русифікації. Цьому сприяла і загальна військова повинність, введена з 1872 р., бо українців засилали на службу переважно за межами України.

Придушена у рідному краї, українська література була змушена шукати притулку в іншому місці, головним чином у Галичині, де на початку 60-х років пожвавився національний рух. Українці гуртувалися в товариства, влаштовували збори й віча, пропагували українську мову та культуру. Чималий внесок до справи національного відродження зробив, зокрема, професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький, який став фундатором кафедри української мови в цьому німецькомовному навчальному закладі.

Зв'язки діячів культури Галичини й Наддніпрянщини були плідними. Як відомо, наддніпрянці, що не мали можливості вільно друкуватися в Росії, широко користувалися допомогою галицьких письменників і суспільних діячів, насамперед І. Франка. Речником літературного життя довгий час у Галичині був часопис «Зоря», в якому активну участь брали представники Наддніпрянської України. З 1898 р. він був реорганізований у «Літературно-науковий вісник». Упродовж 80—90-х років українською мовою було перекладено чимало творів світової літературної класики.

Отож попри утиски й переслідування процес консолідації української нації ставав дедалі відчутнішим. Об'єктивні соціально-економічні зрушення, пов'язані з перебудовою суспільства на ринкових засадах, ставили на порядок денний реформування й інших сфер тогочасного суспільства. Це були вимушені кроки з боку офіційної влади, що мали обмежений характер, але вони певною мірою сприяли розвиткові культури українського народу.

У 1864 р. була здійснена реформа освіти. Усі типи початкових шкіл дістали назву початкових народних училищ. На терені освіти чимало корисного робили земства. Наприкінці XIX ст. в Україні працювало вже 127 гімназій та 19 училищ. Було засновано кілька вищих навчальних закладів — Новоросійський університет (1865 р., м. Одеса), Чернівецький університет (1875 р.), Харківський, Київський та Львівський політехнічні інститути тощо.

В Україні того часу працювали такі видатні вчені, як хімік М. Бекетов, математик Ф. Бредихін, фізіолог І. Сеченов, медики М. Гамалія, М. Скліфосовський, біолог І. Мечников та ін. Вагомий внесок у розвиток української освіти та науки зробило Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові. Відомі вчені М. Костомаров, О. Лазаревський та інші багато зробили для формування концепції української історії. Плідно працювали в цьому напрямі й представники молодої генерації істориків — О. Єфименко, Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Грушевський. Попри переслідування української мови після появи Валуєвського циркуляра 1863 р. та Емського указу 1876 р. українське мовознавство продовжувало розвиватися. Чимала заслуга в цьому належала П. Житецькому, О. Потебні, П. Чубинському, Б. Грінченку. Значний вплив на розвиток української літератури справляли І. Франка, В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Вовчок, Панас Мирний, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Куліш, О. Пчілка, О. Кониський. Вийшли в світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицького, В. Винниченка.

Розвиток української культури цього періоду важко уявити без драматургії. М. Старицький написав «Тараса Бульбу», «За двома зайцями», М. Кропивницький — «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», І. Карпенко-Карий — «Бурлаку», «Сто тисяч», «Хазяїна» та ін. Розвивалося театральне мистецтво. У 1864 р. у Львові почала свою діяльність перша в Галичині українська професійна трупа «Руська бесіда» на чолі з О. Бачинським. У 1882 р. М. Кропивницький створив у Єлисаветграді першу на Лівобережній Україні національну професійну трупу за участю М. Заньковецької, М. Садовського, А. Максимовича та ін. Наприкінці століття виникли трупи М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого. Діяло кілька десятків українсько-російських труп. У 1891 р. в Києві був організований перший постійний російський театр М. Соловцова.

Свої досягнення мала й українська музична культура. С. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М. Лисенка, який обробив понад 600 зразків українського музичного фольклору. Він був автором музики до п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», творцем народних музичних драм «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена» та ін.

Важливою складовою української культури другої половини — кінця XIX ст. було образотворче мистецтво, зокрема твори С. Васильківського («Степ на Україні», «Ранок» та ін.), академіка М. Пимоненка («Проводи рекрутів», «Сінокіс», «Ярмарок»). Домінуючим напрямом в архітектурі був еклектизм — поєднання елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. в Києві споруджено будинки Міської думи (О. Шімме), політехнічного інституту і 1-ої гімназії (О. Беретті), Володимирський собор (Г. Штром, П. Спарро, О. Беретті), в Одесі — новий оперний театр.

Отже, незважаючи на спротив влади, в українському народі визрівали й діяли патріотично налаштовані сили, в усіх сферах суспільства поступово, але невпинно розвивався процес національного самоствердження.