ІДПЗК - відповіді на екзамен. 1. Предмет и методология истории государства и права зарубежных стран

• Название: 1. Предмет и методология истории государства и права зарубежных стран
• Анкор: ІДПЗК - відповіді на екзамен .doc
• Дата: 15.05.2018
• Размер: 1.31 Mb.
• Имя файла: ІДПЗК - відповіді на екзамен .doc
• Тип: Документы; #19287
• страница: 19 из 21

122. Установление фашистской диктатуры в Италии.

Зневіра як в монархії, так і в демократії спричинила те, що тисячі знедолених і невдоволених результатами війни італійців звернули свої погляди до новонародженої політичної сили - фашизму *.

Беззаперечним лідером фашистів був Б. Муссоліні.

Але спочатку фашистські, як, власне, й більшовицькі групи в Росії та націонал-соціалістичні - у Німеччині, були малочисельними й малопомітними в політичному житті.

Беніто Муссоліні (1883-18945). Італійський фашистський диктатор 1922-1945 рр. Народився в селі Предаппіо (область Романья) в сім'ї коваля і вчительки місцевої школи. По закінченні школи певний час працював помічником учителя. З часом примкнув до заснованої в 1900 р. Соціалістичної партії. У 1912 р. став головним редактором провідної газети Соціалістичної партії "Avanti!" ("Вперед!"), збільшивши її тираж з 20 до 100 тис. На початку війни виступав за її негайне припинення, але згодом став чи не найголовнішим прихильником участі в ній Італії. За це у листопаді 1914 р . його було виключено з партії. У відповідь Б. Муссоліні заснував власну газету. У 1915-1917 рр . служив у війську. Був контуженний під час учбових занять зі збройою. У бойових діях участі не брав. У 1919 р . в Мілані об'єднав навколо себе розрізнені групи націоналістів і соціалістів і заснував "Фашіо ді комбаттіменто" - "Союз боротьби".

* Термін "фашіо" у перекладі з італійської - "зв'язка", "пучок", у переносному значенні - "союз", "єднання". У Давньому Римі зв'язаний у жмут хмиз символізував владу

1919 р. у своїй партійній програмі фашисти запропонували італійцям привабливі й прості для розуміння цілі: встановлення республіки, запровадження Законодавчих зборів, передання землі селянам, боротьба проти "буржуазії", підвищення зарплатні, створення "народної міліції", ліквідація банків і бірж, відродження "Великої Італії" та ін. За умов, коли Комітерн проголосив головним ворогом комуністів, соціалістів і соціалдемократів, ситуація для зростання популярності фашистів була дуже сприятливою.

Проте перший досвід боротьби за владу став для них холодним душем - на виборах 1919 р. вони не здобули жодного місця в парламенті й навіть у рідному селі Б. Муссоліні за них не було подано жодного (!) голосу. Здавалося, що партії разом з її вождем настав кінець - наприкінці року в ній залишилося лише близько 4 тис. членів і вона була за крок від саморозпуску. Та в цей час рятівне коло фашистам кинув сам парламент, який через міжпартійну боротьбу в ньому виявився неспроможним прийняти бодай одне вдале рішення для виводу країни з катастрофічного становища.

На виборах 1921 р. фашисти діяли нахабно та агресивно й здобули відразу 35 депутатських мандатів (близько 7%). Потрапивши до парламенту, депутати-фашисти своїми хуліганськими діями фактично паралізували його роботу, демонструючи народу і королю, що парламентська демократія остаточно вичерпала себе й настав час " сильної влади " - диктатури. Звісно, під цим малася на увазі фашистська диктатура.

Цими гаслами фашисти влучили в " десятку " - суспільство стомилося від безпорадності влади й невизначеності власної долі й було готове прийняти будь-який режим, який забезпечив би йому стабільність і чітку перспективу на майбутьнє.

Готуючись до захоплення влади, фашисти створили бойові групи - сквадри (наприкінці 1921 р. Б. Муссоліні заявив, що у них налічувалося понад 400 тис., але це було безсоромним перебільшенням). Як форму одягу сквадристи запровадили чорні сорочки (звідси їхня назва "чорносорочечники"), вступили в контакт з рядом вищих армійських офіцерів.

Провідні ідеї італійського фашизму

укава

Б. Муссоліні головним ворогом " простих " італійців вважав заможні західні демократії та сусідні країни, які нібито стали на перешкоді Середземного моря у " внутрішнє італійське море ". З іншого боку, фашисти обіцяли негайно знизити податки, підвищити платню й ліквідувати безробіття. Увірувавши у свою зірку, Б. Муссоліні активно готувався до походу своїх прихильників на Рим, щоб взяти владу силою. На одному з мітингів він фактично пред'явив королю і уряду ультиматум: "Або нас добровільно допустять до управління, або ми захопимо владу, здійснивши похід на Рим ". Проте він відверто блефував - " сквадри " були малочисельними й погано озброєними, і достатньо було кількох підрозділів поліції, щоб розігнати їх.

Та весь розрахунок фашистів якраз і полягав у тому, що король Віктор Еммануїл не зважиться на застосування проти них сили. Реальна альтернатива фашистам, 80-річний авторитетний політик, неодноразовий прем'єр-міністр Італії Дж. Джолітті перебував за межами столиці й вплинути на перебіг подій не міг. Серед генералів симпатії розподілилися між монархією та фашистами, тому Б. Муссоліні привселюдно заявляв про корисність монархії. Монарх, який також не поспішав до Рима, спочатку хотів оголосити надзвичайний стан, але в останню мить, боячись, що фашисти проголосять королем герцога д'Аоста, передумав. Привід було знайдено - не допустити пролиття крові, за яким країну охопить полум'я громадянської війни.

У ніч з 27 на 28 жовтня 1922 р. сквадристи захопили ряд важливих державних об'єктів у Мілані (там, на той випадок, якби в результаті поразки довелося втікати до Швецарії, перебував Б. Муссоліні) та інших містах країни.

29 жовтня король призначив 39-річного Б. Муссоліні 27-м прем'єром Італії. " Революція у спальному вагоні "* перемогла. Проте новий голова уряду не хотів, щоб у його співвітчизників склалося враження, що владу йому подарував король. Йому був потрібен міф про " похід на Рим " щонайменше 300 тис. " фашистських мучеників ", а тому вже наступного дня до столиці звідусіль стали прибувати сквадристи.

Віктор Еммануїл чотири години простояв на балконі, спостерігаючи їхній парад. Влаштувавши у Вічному місті погром, якого те не переживало з часів нашестя варварів, під звуки партійного гімну вони маршовими колонами пройшли вулицями і вночі 31 жовтня 50-а спеціальними потягами залишили його. Парламент більшістю голосів передав владу фашистам.

Прийшовши до влади, фашисти певний час змушені були залишити в країні демократичні інститути. До 1928 р. уряд був коаліційним: ряд міністерських портфелів (юстиції, фінансів та ін.) Б. Муссоліні віддав іншим партіям, чимало представників яких обіймали посади заступників міністрів, керівників державних відомств. Але діставши владу в рамках

* Цей термін з'явився після того, як Б. Муссоліні, дізнавшись у Мілані про своє призначення, забрався до спального вагону й погрозливо заявив залізничному службовцю: " Тепер потяги курсуватимуть за розкладом ". Це була чи не єдина обіцянка, яку він виконав...

формальної законності (склад уряду було затверджено 306-а голосами членів палати депутатів. Проти голосували 102-переважно соціалісти й комуністи), Б. Муссоліні відразу дав зрозуміти, що не збирається ні з ким її ділити. Перефразувавши відомий вислів Людовика ХІV, він чітко сформулював суть нового політичного режиму " уряд - це я ".

До Б. Муссоліні новітня історія не знала таких масштабів культу особи правителя, який виник в Італії: повсюдно було вивішено його портрети, усі , навіть дріб'язкові, розпорядження чиновників віддавалися з посиланням на волю прим'єра, масове спорудження прижиттєвих пам'ятників, присвоєння титулів " першого ", " найкращого " тощо. У цей час він став кумиром радикалів усього світу. Б. Муссоліні, поступово обмежуючи повноваження короля, присвоїв собі титул " дуче " (вождь) і правив Італією майже одноосібно.

Використавши як привід чотири невдалі спроби замаху на своє життя, він домігся заборони усіх політичних партій, крім власної. Депутатів - нефашистів було вигнано з парламенту. Сміливців, які наважувалися протестувати проти тоталітарної системи, заарештовували, відправляли на віддалені острови або, як це сталося з популярним парламентарем Джакому Маттеоті, просто знищували. Створений Муссоліні Особливий фашистський трибунал запровадив у країні смертну кару.

Усупереч конституції найважливіші державні рішення фашисти приймали на масових мітингах, після чого парламенту та королю не залишалося ні чого іншого, як схвалювати їх. Підміняючи коституційні органи влади, режим створював свої власні. Зокрема, було скликано Велику фашистську раду, яка, по суті, стала вищим органом політичної влади в країні.
123. Франция во времена Второй мировой войны. Режим Виши.

Режим Виши́ (фр. le régime de Vichy); официальное название Францу́зское госуда́рство (фр. l'État français) — коллаборационистский режим в Южной Франции времён оккупации Северной Франции нацистской Германией после поражения в начале Второй мировой войны и падения Парижа в 1940. Официально придерживался политики нейтралитета.

Название — от курортного города Виши, где в июле 1940 года собралось Национальное собрание, постановившее передать диктаторскую власть маршалу Анри Филиппу Петену; это ознаменовало конец Третьей республики. Правительство Петена и в дальнейшем пребывало в Виши, в то время как северная часть Франции с Парижем была оккупирована немецкими войсками. В ноябре 1942 гитлеровцы оккупировали всю Францию.

Сотрудничество с оккупантами

В октябре 1940 после личной встречи с Гитлером Петен призвал Францию «сотрудничать» (фр. collaborer) с нацистами.

Режим Виши действовал в общем русле германской политики, проводя репрессии против евреев, цыган, коммунистов, масонов; на территории Франции действовали как германские части СС и гестапо, так и собственная репрессивная организация — «Милиция» (с 1943).

Проводились акции против Сопротивления, практиковались расстрелы заложников. В 1944 каратели СС уничтожили южнофранцузский посёлок Орадур (в первоначальной зоне контроля Виши). Была создана совместная франко-германская дивизия СС — Шарлемань (фр. Charlemagne, названа в честь Карла Великого).

В Германию вывозились французские рабочие (в обмен на согласие отпустить взятых в начале войны французских военнопленных). Однако 27 ноября 1942 г. основные силы французского военно-морского флота (3 линкора, 7 крейсеров, 15 эсминцев, 12 подводных лодок и 74 других корабля) с санкции правительства Виши были затоплены[источник не указан 540 дней] в Тулоне, чтобы они не достались ни странам оси, ни антигитлеровской коалиции.

В феврале 2009 года Административный суд Франции признал правительство режима Виши ответственным за депортацию тысяч евреев в немецкие концентрационные лагеря во время Второй мировой войны. Согласно данным суда, во время правления режима Виши с 1942 по 1944 годы в лагеря было депортировано 76 000 евреев. Вынесенное решение стало официальным признанием причастности французского правительства времён Второй мировой войны к Холокосту.[1].

Долгое время эта тема оставалась запретной во Франции. Режим Виши, просуществовавший со сдачи Парижа немецким войскам в 1940 году до освобождения страны союзниками в 1944 году, официально придерживался политики нейтралитета.

Внутренняя политика

Идеологически режим Виши ориентировался на традиционно-консервативные ценности, олицетворением которых в межвоенные годы считался Петен. Считалось, что со свержением Французской республики и установлением союза с Германией произошла «Национальная революция» (Révolution nationale). Девиз Французской республики «Свобода, равенство, братство» был заменён на «Travail, Famille, Patrie» («Труд, Семья, Отечество»). Гербом вишистского режима был средневековый топорик-франциска. Гимном официально оставалась «Марсельеза», однако по требованию немцев она была запрещена, и фактическим гимном стала песня в честь Петена «Маршал, мы здесь!» (фр. Maréchal, nous voilà !).

Экономически положение государства было довольно тяжёлым[источник не указан 540 дней], процветала спекуляция товарами первой необходимости.

Петен по личной инициативе ввёл на подконтрольной ему территории антисемитские законы, евреи были перемещены в лагеря, часть депортирована на территорию, занятую гитлеровцами.
124. Право США после первой мировой войны. 3 цикл поправок к Конституции (18, 19, 20, 21 ).

Восемнадцатая поправка к Конституции США была принята Конгресом 16 января 1919 года.

Этой поправкой был введён Сухой закон. Потребление алкоголя официально запрещено не было, однако было запрещено его производство, продажа и транспортировка. В результате на производстве и импорте алкоголя нажились гангстерские группировки.

Сухой закон был отменен Двадцать первой поправкой 5 декабря 1933 года.

Девятнадцатая поправка к Конституции США была принята Конгрессом 18 августа 1920 года.

Этой поправкой вводилось активное избирательное право для женщин. Таким образом были удовлетворены многолетние требования суфражисток.

Двадцатая поправка к Конституции США, принятая 23 января 1933 года, установила дата истечения сроков конгресса и президента.

В частности, датой инаугурации президента США после выборов вместо 4 марта стало 20 января. Кроме того, поправка предусмотрела, что в случае смерти избранного президента до инаугурации президентом должен стать избранный вице-президент США.

Через 23 дня после принятия поправка чуть было не понадобилась. 15 февраля 1933 г. на избранного президента США Франклина Рузвельта было совершено Джузеппе Дзангарой покушение, во время которого был застрелен мэр Чикаго, но Рузвельт не пострадал. Если бы стрелявший добился своей цели, то 4 марта на президентском посту Герберта Гувера сменил бы избранный вице-президент Джон Гарнер. 4 марта 1933 года состоялась инаугурация Рузвельта и Гарнера — последняя такая процедура в этот день. На следующий срок Рузвельт и Гарнер были приведены к присяге, в соответствии с поправкой, 20 января 1937 г.

Двадцать первая поправка к Конституции США вступила в силу 5 декабря 1933 года.

Отменяла ранее принятую Восемнадцатую поправку («Сухой закон»). При этом допускаются ограничения на оборот алкоголя на уровне штатов.
125. Закон Тафта-Хартли 1947 года в США.

Закон Тафта-Хартли 1947 г. Закон Вагнера (принятый в 1935 г. в кризисной ситуации, преследовавший не в последнюю очередь политические цели Ф. Рузвельта перед очередными выборами) создал определенный дисбаланс политических сил, ограничивая свободу действий, “нечестную трудовую практику” только предпринимателей, что не могло не вызвать бурного протеста с их стороны. Борьба вокруг Закона 1935 г. началась сразу же после его принятия. В нее включились возникшая в это время антирузвельтовская организация “Американская лига свободы”, такие крупные организации американского бизнеса, как “Национальная ассоциация промышленников”, “Торговая палата” и др. До 1937 г. борьба велась за признание закона неконституционным, затем за пересмотр его конгрессом, в котором за последующие 10 лет было рассмотрено 200 соответствующих законопроектов. В 1947 г. такой пересмотр состоялся, был принят Закон Тафта-Хартли, который действует до сих пор.

Закон Тафта-Хартли призван был создать механизм пресечения незаконных забастовок, а также предотвращения политизации профсоюзов. Достижение этих целей правящие круги видели в проведении политики дальнейшей интеграции профсоюзов в регулирующий социальные отношения государственный механизм, а также в наделении президента значительными правами для предотвращения конфликтов в промышленности, особенно тех, которые угрожали общественной безопасности. Закон пресекал ряд направлений “нечестной трудовой практики” профсоюзов: запрещал некоторые виды забастовок, в том числе вторичные бойкоты (то есть бойкоты тех предпринимателей, которые не являлись непосредственными нанимателями бастующих рабочих), стачки солидарности, пикетирование предприятий с тем, чтобы добиться от предпринимателя заключения договора с профсоюзом, который не прошел установленной законом процедуры его официального признания, забастовки государственных служащих, стачки, создающие угрозу национальной безопасности, и др. Допустимые формы забастовок оговаривались рядом условий: введением двухмесячного “охладительного периода”, обязательным извещением предпринимателя о намерении провести забастовку, голосованием рабочих перед объявлением забастовки и пр.

На основе специального положения закона о защите прав рабочих от профсоюзов была значительно усилена правовая регламентация деятельности профсоюзов, в частности закон подробно регулировал порядок заключения коллективных договоров, рассматривал, каким условиям должен отвечать профсоюз, добивающийся права участия в коллективно-договорных отношениях, требовал от руководителей профсоюзов подписки о непричастности к деятельности Коммунистической партии, подачи ежегодных отчетов Министерству труда о своих финансовых делах и пр. Профсоюзам было отказано в праве делать взносы в избирательные фонды лиц, добивающихся избрания на федеральные должности.

Запретив договор “закрытого цеха” и ограничив возможность заключения договора “союзного цеха'”, закон тем самым существенно ограничил право профсоюзов диктовать предпринимателям условия найма рабочей силы.

Вновь созданный орган, Федеральная служба посредничества и примирения, должен был разрешать споры между предпринимателями и рабочими путем коллективных. переговоров их представителей. Но главная роль в деле проведения в жизнь положений закона отводилась
126. Закон Маккарена-Вуда (официальное название «Закон 1950 года о внутренней безопасности» ) в США.

Закон о внутренней безопасности, принят конгрессом США 23 сентября 1950 по предложению сенатора Маккарена (McCarran) и член палаты представителей Вуда (Wood). Вместе с законом Смита 1940 (см. Смита закон) и законом Браунелла — Батлера (см. Браунелла - Батлера закон 1954) явился юридической основой для преследования компартии, демократических и леворадикальных организаций. Первоначально М. — В. з. предусматривал обязательную регистрацию в министерстве юстиции всех организаций компартии и групп так называемого коммунистического фронта в качестве «подрывных» элементов или «агентов иностранного государства» и предоставление данных о всех должностных лицах, численности и финансовой деятельности этих организаций. В результате многолетней борьбы компартия США добилась признания неконституционности положения М. — В. з. о регистрации (соответствующее решение Верховного суда США принято в ноябре 1965); судебное преследование компартии было прекращено в 1967. Позднее Верховный суд США объявил неконституционными и некоторые другие антикоммунистические положения М. — В. з., в том числе запрет принимать членов компартии на работу в оборонную промышленность (декабрь 1967).