ІДПЗК - відповіді на екзамен. 1. Предмет и методология истории государства и права зарубежных стран
 Скачать 1.31 Mb.
|
|
Акт про престолонаступництво 1701 р. Основні положення Акта про престолонаступництво: - після смерті Вільгельма королевою мала стати його донька принцеса Анна Донська; — якщо в Анни не буде дітей - корона мала перейти до німецьких князів Ганноверзьких;
У цьому акті простежується намагання Парламенту бачити на престолі невпливову особу, котра не становила б загрози для нього та водночас закріпити своє верховенство в державі. Наприкінці XVII-XVIII століть в Англії сформувалася буржуазна конституційна монархія з розподілом влади (дуалістична) та зверхністю Парламенту
Судовий прецедент у системі джерела права Англії Серед юридичних джерелі англійського права (судовий преце¬дент, статут /закон/, конституційний звичай /конституційна уго¬да/, доктрина, міжнародний договір) найзначущім є судовий пре¬цедент. Право Англії було і залишається прецедентним. Так, су¬довий прецедент обгрунтував невідповідальність монарха («король не може бути неправий»), санкціонував інститут контрасигнату-ри («король не може діяти один»). Визнання судового прецеден¬ту джерелом права означає, що судові органи здійснюють не тіль¬ки юрисдикційну функцію (вирішення конфліктів на основі пра¬ва), а й правотворчу. Обов'язкові прецеденти створюються лише так званими ви¬щими судовими інстанціями: Палатою лордів , Судовим коміте¬том Таємної Ради (у справах держав — членів Співдружності), Апеляційним судом і Високим судом. Нижчі суди прецедентів не створюють. Англійське правило прецеденту носить імперативний характер такого змісту: вирі¬шувати так, як було вирішено раніше (правило «stare decisis»). Відповідно до цього правила, кожна судова інстанція зобов'яза¬на додержуватися прецедентів, вироблених вищим судом, а та¬кож створених нею самою (якщо це вища судова інстанція). За англійськими даними, кількість прецедентів досягла 500 тисяч. У США вони обчислюються мільйонами. Правовий звичай в Англії Одним із давніх джерел англійського права є правовий звичай. У сфері конституційного права сформувався звичай, який ві¬діграє більшу роль, ніж судовий прецедент. Це так звані консти¬туційні угоди, що регулюють важливі питання державного жит¬тя. Вони є своєрідним джерелом конституційного права. Напри¬клад, відповідно до звичаю монарх зобов'язаний підписати акт, ухвалений обома палатами парламенту. В традиційний спосіб від¬бувається формування уряду лідером партії, яка перемогла на парламентських виборах. Конституційні угоди становлять собою письмово не зафіксовані правила конституційної практики. Їх слід відрізняти від звичаїв, які є частиною загального права. Останнім часом використання доктрини як джерела права помітно зросло. Нерідко обгрунтування тієї чи іншої позиції при винесенні судового рішення відбувається з урахуванням науко¬вих посібників, а іноді й наукових статей. Удаються до них не для використання як первинного джерела, а для переконливості рішення.
В английском семейном праве долгое время сохранялась церковная форма брака, гражданский брак стал возможен только с 1836 г. Форма брака выбиралась будущими супругами. Личные отношения супругов были основаны на главенстве мужа: право управления и распоряжения супружеским имуществом принадлежало мужу, жена могла совершать самостоятельно только сделки повседневной жизни. Лишь в 1882 г. законом была установлена самостоятельность замужней женщины в распоряжении своей собственностью. Развод получил признание только в 1857 г. До достижения 21 года сыновья и дочери находились под отцовской властью, мать осуществляла родительскую власть лишь при отсутствии отца. Признание внебрачных детей допускалось в исключительных случаях и только на основании парламентского акта. В 1908 г. была установлена ответственность родителей в случаях дурного обращения с детьми. Английскому наследственному праву известно как наследование по закону, так и наследование по завещанию: наследование по закону регламентируется рядом правил для наследования земельной собственности и для наследования прочего имущества; при наследовании по завещанию характерным отличием является полная свобода завещания - всякое лицо, достигшее 21 года, могло завещать свое имущество кому угодно, и ближайшие родственники при наличии завещания не имели права на получение какой-либо доли имущества. Существуют три основных вида майората наследование старшим в роду (сеньорат, лествичное право); наследование старшим на момент смерти наследодателя сыном (майорат в узком смысле слова); наследование старшим сыном, а в случае его смерти раньше наследодателя — внуком от старшего сына (примогенитура). 98. Фелония по уголовному праву в Англии. Фелония - одна из основных категорий преступлений в уголовном праве Великобритании и США, к которой, как правило,относятся более тяжкие преступные деяния. Деление преступлений на Фелония и мисдиминоры возникло в средние века в Англии сначала в рамках норм общего права, а затем стало проводиться и в статутах (актах парламента). Формальным признаком Фелония служили предусм. отренные за нее наказания в виде смертной казни и конфискации имущества. После отмены в XIX в. см. ертной казни за большинство преступлений, а в 1870 г. - и конфискации имущества, отличительным признаком Фелония стало традиционное отнесение того или иного преступления к этой категории либо признание его таковым согласно вновь изданному закону.Уголовное законодательство большинства государств, которые некогда были английскими колониями или доминионами (Индия, Австралия, Канада, Новая Зеландия и др.) и ныне входят в англосаксонскую правовую систему, не восприняло английского деления преступлений на Фелония и мисдиминоры. Исключение составляет уголовное законодательство США. Как правило, к Фелония относятся преступления, за которые грозит лишение свободы на срок до 1 года или более тяжкое наказание. 99. Буржуазная революция 1789 – 1794 гг. во Франции и е еосновные этапы. Ідеї та практика державного будівництва в роки Великої Французької революції справили значний уплив на розвиток усього людства, стали основою формування сучасної демократичної держави. Причинами революції були:
У 1788—1789 рр. в країні виникла революційна ситуація. Селянські повстання, що охопили багато французьких провінцій, доповнювалися виступами плебейства в містах (Ренне, Греноблі, Безансоні тощо). Монархія, що виявилася нездатною старими методами втримувати свої позиції, змушена була піти на поступки: в 1787 р. були скликані нотаблі (збори призначених представників трьох станів), а потім засідання Генеральних штатів, куди було обрано 600 представників від дворянства та духовенства, а також 600 депутатів від третього стану (переважно великої буржуазії). Дворянство, духовенство та король обстоювали станове голосування (кожний стан - один голос), сподіваючись у такий спосіб підкорити собі всю діяльність Генеральних штатів. Третій стан відхилив цей принцип (пропонував поіменне голосування) та 17 червня 1789 р. проголосив Генеральні штати Національними зборами, а 9 липня -Установчими зборами. Тим часом уряд стягував до столиці війська та готувався до розправи з антифеодальним рухом. Однак на боротьбу з абсолютизмом піднялися народні маси. 13 липня 1789р. спалахнуло збройне повстання в Парижі. 14 липня повстанці штурмом взяли королівську фортецю - в'язницю Кастилію. Ця подія врятувала Установчі збори та ознаменувала початок буржуазної революції. В історії Великої Французької революції виділяють такі основні етапи:
100. Закон Ле-Шапелье ( 1791 ) во Франции. Ле Шапелье закон, антирабочий закон, принятый во Франции в период Великой французской революции Учредительным собранием 14 июня 1791 по предложению депутата (адвоката из Ренна, выразившего интересы крупной буржуазии) И. Р. Ле Шапелье (Le Chapelier). Ле Ш. з. под страхом наказания (лишения политических прав на один год и штрафа в 500 фр.) запрещал объединение рабочих в профсоюзы и др. ассоциации, а также стачки. «...Французская буржуазия, — писал по этому поводу К. Маркс, — в самом начале революционной бури решилась отнять у рабочих только что завоеванное право ассоциаций» (Маркс К. и Энгельс Ф., Соч., 2 изд., т. 23, с. 751—52). В 1794, в период якобинской диктатуры, Ле Шапелье был казнён по обвинению в контрреволюционной деятельности, однако принятый по его инициативе закон продолжал оставаться в силе. Он был отменён (в отношении запрета стачек) только в 1864; свобода деятельности профсоюзов была восстановлена во Франции лишь в 1884. 101. Якобинаская диктатура 1793 во Франции. Якобінці, що прийшли до влади в червні 1793 р., були найреволюцій-нішою силою в історії французької революції. Республіка переживала критичний момент: скорочення виробництва, продовольча криза, голодні бунти, заколоти та змови контрреволюційних сил, натиск інтервентів. Дві третини території Франції (60 департаментів із 83) були захоплені ворогами революції. Урятувати та зміцнити революцію неможливо було без задоволення основних вимог народу. Якобінці спочатку діяли нерішуче. Зміцненню влади якобінців сприяло швидка розробка (протягом двох тижнів) і прийняття 24 червня 1793 р. новоїдеклараціїта нової Конституції. Декларація прав людини та громадянина 1793 р. відрізнялася від попередньої (1789 р.) значно більшим демократизмом і революційністю. Вона, проголошуючи непорушні права людини (рівність, свободу, безпеку, власність та ін.), наголошувала, що уряд повинен забезпечити людині можливість користування ними. Наводився також широкий перелік демократичних свобод: право на зібрання, подачу колективних петицій, свободу совісті тощо. З'являються принципово нові статті: про заборону під страхом смерті монархії, про право народу на повстання проти уряду, якщо останній порушуватиме його права та ін. Декларація 1793 р. стала одним з найдемократичніших документів революції. Та в ній чітко проявлявся і її буржуазний характер. Вона, приміром, закріплювала непорушність приватної власності, розглядала її як природне та невід'ємне право людини. Декларація прав людини та громадянина 1793 р. була покладена в основу якобінської Конституції, в якій Франція проголошувалася республікою, де верховна влада належала народові. Верховним органом законодавчої влади став Законодавчий корпус, який повинен був складатися з однієї палати. Виконавча влада доручалася Виконавчій раді, порядок формування якої був такий: збори виборців кожного департаменту висували по одному кандидату, з цих 83 кандидатів Законодавчий корпус призначав 24 членів Виконавчої ради. Виборчі права надавалися чоловікам, які досягли 21 року, незалежно від їхнього майнового стану. Місцеві органи державного управління (в комунах, дистриктах, департаментах) теж формувалися на основі виборів. Ця Конституція була схвалена народом у більшості департаментів. Однак різке загострення внутрішньої та зовнішньої ситуації змусило якобінців відмовитися від утілення Конституції. Ситуація, що склалася, вимагала твердого централізованого управління, дійового державного механізму. Так виникає диктатура якобінців. Вищим органом влади, як і раніше, залишався Національний конвент, який зосередив у своїх руках усю найвищу владу та став єдиним центром управління. Розподілу влад не існувало. Конвент мав право видавати закони та через систему різних комітетів і комісій управляв країною. Серед них вирізнялися: Комітет громадського порятунку (фактично був урядовим органом), Комітет громадської безпеки (боротьба з внутрішньою контрреволюцією). Представниками Конвенту на місцях були комісари, що наділялися надзвичайними повноваженнями. Органом боротьби з контрреволюцією був і Революційний трибунал. Якобінці здійснили перебудову армії, вона тепер засновувалася на демократичних засадах, мала надзвичайно високу боєздатність, революційний ентузіазм, тверду дисципліну. Було оголошено про масовий набір в армію. Насамперед, призову підлягали неодружені чоловіки віком від 18 до 25 років. Патріотичне піднесення дало змогу створити масову армію-тільки перший набір дав 450 000 чоловік. За неповні 10 місяців свого правління якобінці здійснили низку важливих заходів: остаточно знищили феодальні повинності для селянства, демократизували державний апарат, ліквідували рабство в колоніях. Після розгрому внутрішньої контрреволюції та звільнення Франції від зовнішніх інтервентів потреба в якобінській диктатурі відпала, тому її владу в липні 1794 р. було повалено. Падіння якобінської диктатури завершило третій, найвищий і останній етап Великої Французької буржуазної революції. 102. Якобинская Конституция 1793 г. во Франции. В июне 1793 года с безоглядной решительностью и быстротой якобинский Конвент принял новую конституцию. В ней нашли отражение идеи Ж.Ж. Руссо, которого якобинцы считали своим предтечей. Якобинская конституция 1793 года сделала шаг вперед по сравнению с конституцией 1791 года: это была самая демократическая конституция XVIII и XIX столетий. Новая Конституция учреждала республиканский строй. Высшая законодательная власть принадлежала Законодательному собранию, избираемому всеми гражданами мужского пола, достигшими 21 года. Важнейшие законопроекты подлежали утверждению народом на первичных собраниях избирателей. Высшая исполнительная власть предоставлялась Исполнительному совету из 24 человек; половина членов этого Совета ежегодно подлежала обновлению. Принятая Конвентом новая «Декларация прав человека и гражданина» вошла в Конституцию в качестве преамбулы. Она объявляла демократические принципы: свободу личности, вероисповедания, печати, подачи петиций, законодательной инициативы, а также право на образование, на общественную помощь в случае нетрудоспособности, право на сопротивление угнетению. Целью общества провозглашалось «всеобщее счастье». Однако в условиях ожесточенной политической борьбы якобинцы не решились провести Конституцию в жизнь и продолжали править страной на основе собственной диктатуры. 103. Государственный переворот 1799 года Наполеона Бонапарта. Консульство и империя во Франции. К 1799 году Директория потеряла авторитет в глазах общества. Самый влиятельный деятель умеренно-республиканской партии, директор Сийес, давно уже носился с мыслью о непригодности конституции III года и вырабатывал свой собственный проект государственного устройства, которое должно было, по его собственному мнению, дать устойчивость внутреннему порядку. С этой целью он стал объединять все антидемократические элементы среди тогдашних политических деятелей, не желавших возвращения Бурбонов. Ему удалось расположить в пользу своего плана многих членов обоих советов, которые стали называть себя реформистами. знав о планах Сийеса, Бонапарт вошёл с ним в соглашение, и оба очень быстро подготовили государственный переворот, с целью введения новой конституции. Солдаты боготворили Наполеона, генералы, по разным соображениям, не хотели мешать предприятию. Сийес распустил слух об опасном якобинском заговоре и устроил так, что те депутаты совета старейшин, на которых он не рассчитывал или которых боялся, не попали на заседание, в котором предполагалось принять задуманные заговорщиками решения. 18 брюмера (9 ноября) старейшины были созваны в 7 часов утра. Собравшиеся депутаты единогласно вотировали перенесение законодательного корпуса в Сен-Клу, где оба совета должны были собраться на другой день не ранее полудня. Исполнение этого декрета было возложено на генерала Бонапарта; ему предоставлялось право принять все меры, необходимые для безопасности республики, и подчинялись все местные вооружённые силы; вместе с тем всем гражданам вменялось в обязанность оказывать ему помощь при первом требовании с его стороны. К нации совет старейшин обратился с особым манифестом, в котором декретированные меры оправдывались необходимостью усмирить людей, стремящихся к тираническому господству над национальным представительством, и тем обеспечить внутренний мир. Бонапарт, окружённый генералами и офицерами, немедленно отправился на заседание совета, где произнес короткую речь, с обещанием поддерживать «республику, основанную на истинной гражданской свободе и на национальном представительстве». Дело было уже сделано к тому времени, когда должно было начаться заседание совета пятисот; последнему был только сообщен декрет старейшин, и Луциан Бонапарт, бывший председателем совета, объявил заседание отсроченным до другого дня. Тем временем, по предварительному уговору, двое директоров, Сийес и Роже-Дюко, подали в отставку, а у третьего (Барраса) её вынудили: нужно было уничтожить существовавшую в то время исполнительную власть — а с выходом в отставку трёх членов директория не могла более действовать. Остальные два директора (Гойе и Мулен) были взяты под стражу. На другой день в 12 часов дня оба совета собрались в Сен-Клу, совет старейшин — в одной из зал дворца, совет пятисот — в оранжерее, и оба были в большой тревоге. Смятение старейшин увеличилось, когда им дали знать об отставке трёх директоров. В совете пятисот принято было решение поголовного возобновления присяги на верность конституции III года. Узнав об этом, Бонапарт, находившийся в одной из комнат дворца, решился действовать. Совершенно неожиданно явился он в зале совета старейшин и начал говорить о каких-то опасностях, грозящих республике, о необходимости защитить свободу и равенство. «А конституция?» — перебил его один член. «Конституция! — воскликнул генерал. — Но вы её нарушили 18 фрюктидора, вы её нарушили 22 флореаля, вы её нарушили 30 прериаля! Конституция! На неё ссылаются все партии, и она всеми партиями была нарушена; она более не может нас спасать, потому что её никто более не уважает». Из залы заседания старейшин генерал отправился в оранжерею, в сопровождении четырёх гренадер. Вид вооружённых людей в собрании представителей народа привел некоторых из них в страшное негодование: они бросились на генерала и стали его толкать к выходу. Бонапарт, совершенно растерявшись, с разорванным платьем, был почти вынесен на руках гренадерами, под крики «вне закона», раздававшиеся в оранжерее. Государственный переворот был совершен; оставалось только его оформить. Старейшины поспешили отсрочить заседания обоих советов, назначить временное правительство из трёх консулов — Бонапарта, Роже-Дюко, Сийеса — и выбрать комиссию для выработки новой конституции; те же решения немедленно были приняты несколькими десятками членов совета пятисот, собранными в ночь с 19 на 20 брюмера Люсьеном Бонапартом. Этот государственный переворот известен под названием «18 брюмера» и обыкновенно считается концом французской революции. Переворот 18 брюмера (9 листопада) 1799 р. призвів до встановлення у Франції військової диктатури, що захищала інтереси великої буржуазії. У диктатурі буржуазія шукала захисту одночасно від зрівняльних, демократичних прагнень народних мас і від роялістів, які виступали за реставрацію феодальних порядків. Тверда влада потрібна була також буржуазії для продовження загарбницьких війн. Розгін уряду Директорії та встановлення Консульства були завершенням буржуазної контрреволюції. Наполеон Бонапарт ліквідував демократичні завоювання революції та залишив від неї тільки те, що влаштовувало велику буржуазію. Бонапартистський режим спирався на велику буржуазію, верхівку нової буржуазної армії, заможну частину селянства, котре боялося відновлення феодальних повинностей у разі реставрації Бурбонів, а також сільську бідноту. В інтересах великої буржуазії та заможного селянства Конституція, котру було прийнято наприкінці 1799 р., гарантувала право власності нових володарів на національне майно, придбане в роки революції, й оголошувала безповоротне відчуження маєтків емігрантів. У 1800 р. було засновано Французький банк, який ще більше зміцнив довіру великої буржуазії до Н. Бонапарта. Франція формально залишалася республікою, уряд у складі трьох консулів після закінчення десятирічного строку належало переобирати. Та фактично від республіки залишилася лише зовнішня оболонка. Влада повністю перейшла до першого консула -Н. Бонапарта, а два інші консули мали дорадчі голоси. Перший консул зосередив у своїх руках командування армією, призначення на вищі військові й цивільні посади, керівництво всією внутрішньою та зовнішньою політикою. Конституція була формально схвалена плебісцитом (усенародним голосуванням), але цей плебісцит був тільки комедією - його проводили під наглядом влади, що не давало народові змоги вільно виявити свою волю. |