Всемирная история. Вступ всесв іст. Утвердження демократії в Афінах за Перикла
 Скачать 3.67 Mb.
|
|
ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ Становлення та розвиток афінської демократії у VІ–ІV ст. до н.е. Утвердження демократії в Афінах за Перикла Більша частина цього періоду припадає на правління Перикла, видатного державного діяча, людини передових поглядів, яка мала чудову освіту. Попри своє знатне походження, Перикл з роду Алкмеонидів став лідером демократів. Саме його діяльність під час правління (444-429 рр. до н. е.) сприяла піднесенню Афін. У середині V ст. до н. е. Афіни перетворилися на квітучу державу. У цей час вони вступили в пору свого найвищого розвитку. Набув остаточного завершення демократичний устрій суспільства. Тому цей період справедливо називають «золотою добою» Афінської держави (479-431 рр. до н. е.). Він тривав від перемоги в битві при Платеях до початку Пелопоннеської війни й занепаду Афін. Перикл став першим стратегом Афінської держави, зосередивши у своїх руках величезну владу. Він здійснив перетворення в інтересах демосу, насамперед бідноти. Перикл запровадив платню громадянам — державним посадовцям. Тепер найбідніші з афінян, фети, могли бути суддями і розпорядниками, отримуючи за це зарплату, без якої вони раніше не прагнули участі в державних справах. Перикл установив оплату відвідувань театру біднотою за державний кошт. Платили також за службу у війську. Було змінено порядок призначення вищих урядовців — тепер майже на всі посади кандидатів обирали жеребкуванням. Так уникали навмисного проведення до влади бажаних аристократам політиків. Тільки на посади, які потребували здібностей, особливих знань чи моральних чеснот, обирали голосуванням, наприклад стратегів і скарбників. Афінах остаточно сформувався демократичний устрій держави. Це була найпередовіша форма влади в умовах рабовласницького ладу. Вищим державним органом в Афінах стали Народні збори — еклесія; у них брали участь усі громадяни віком понад 20 років. Будь-хто мав право внести на зборах пропозицію чи законопроект, скаргу щодо порушення законів, яку відразу ж розглядали. Що десять днів еклесія збиралася неподалік від Акрополя, а згодом — у зручнішому місці — театрі Діоніса. На еклесіях: • оголошували війни та укладали мир; • заслуховували посланців від інших народів; • укладали угоди й союзи; • обирали вищих урядовців і вислуховували їхні звіти; • дарували й скасовували громадянські права. Кожен громадянин міг особисто брати участь у державному управлінні. Таку форму державного ладу називають «прямою демократією». Після Народних зборів найважливішим органом була Рада п'ятисот — буле. Рада діяла постійно, вирішуючи поточні державні справи, керуючи фінансовими справами й торгівлею, контролювала стан флоту й арсеналу, стежила за добробутом міста й роботою посадовців. КОЛЕГІЯ — група урядовців, яка опікувалася окремими галузями державних справ — торговими, фінансовими, морськими. Колегії обирали щороку, вони звітували перед Народними зборами. Жоден урядовець не мав права бути обраним у колегії двічі поспіль. АРСЕНАЛ — склад зброї. МАЙНОВИЙ ЦЕНЗ — показник, який характеризує кількість майна, що належить певній особі. Виконавча влада в державі була зосереджена в колегіях. Найвищою була колегія стратегів. Стратеги відали справами війни і командування армії, військового суду, питаннями зовнішньої політики. Серед десяти стратегів один командував гоплітами, один — спорядженням флоту, один — охороною країни, два — охороною афінського порту Пірея, решта командувала армією в походах по черзі. Стратеги не підлягали щорічному звітові. Їхні дії обговорювали тільки в разі воєнної невдачі, підозри в зраді, звинувачення в крадіжці тощо. Судити стратегів мали Народні збори. Перший стратег фактично мав владу глави держави. У 444-429 рр. до н. е. (крім 430 р. до н. е.) Народні збори обирали на цю посаду Перикла. Шляхом обрання призначали також інші колегії. Найдемократичнішою установою в Афінах був суд — геліея. Суд складався із 6000 громадян і поділявся на десять частин: 500 суддів у кожній і 1000 резервних суддів. У результаті таких перетворень у державі було фактично скасовано майновий ценз між громадянами на політичні права. Громадянські права, згідно із законом Перикла, надавали тільки тим, чиї батьки були народжені в Афінах. За Перикла казну Делоського союзу перевезли до Афін, а тут її використали як власні кошти. За ці гроші місто прикрасили новими громадськими спорудами надзвичайної краси. Зокрема, з ініціативи Перикла збудували архітектурний комплекс Акрополь, який перетворився на меморіал на честь перемоги над персами. Було споруджено зал для музичних і поетичних змагань — Одеон. Права та обов'язки громадянина Повні громадянські права в Афінах мала лише невелика частина населення. Це були чоловіки, які досягли 20-літнього віку. Крім того, для отримання громадянства треба було народитися в Афінах, володіти землею, і щоб обоє батьків походили з цього міста. Ні раби, ні метеки або жінки до афінського громадянства не належали. Згідно з цим законом, діти самого Перикла, народжені в його другому шлюбі з мілетянкою Аспазією, не були громадянами Афін. Таким чином, повними правами та привілеями громадянства користувалися тільки 20 % усього населення держави. Окрім громадян, в Афінах проживали численні особи, які не мали громадянських прав. Їх називали метеками. До цієї групи населення відносили тих, хто переселився до Афін з інших полісів, таких осіб, які не мали громадянами обох батьків, а також рабів, відпущених на волю. Не маючи громадянських прав, метеки не могли відвідувати Народні збори, їх не обирали на державні посади, не мали права володіти земельними ділянками поряд із містом. Для здобуття коштів метеки могли купувати або орендувати ремісничі майстерні, займатися торгівлею, лихварством. Метеки становили більшість населення Афін: дві третини від загальної кількості населення міста. Звісно, трудовий внесок метеків у господарство полісу був найбільшим. Афіняни були зацікавлені в зростанні числа метеків, але не поспішали надавати їм пільги, які мали громадяни. Це примусило б їх поділитися з чужинцями своїми привілеями. Але метеки, навіть відсторонені від політичного та громадського життя полісу, все одно мали на нього значний вплив завдяки великій ролі, яку вони відігравали в ремісничому виробництві й торгівлі афінської держави. Часи найвищого розквіту держави стали для Афін передоднем державної катастрофи, глибокої кризи та занепаду. У 431 р. до н. е. в Елладі розпочалася Пелопоннеська війна між Афінами та Спартою, яка тривала протягом 27 років і мала трагічні наслідки для всього грецького народу. Ця війна спалахнула через: • прагнення Афін до панування над усією Елладою; • намагання Спарти зупинити поширення демократії на держави Пелопоннесу; • протиборство між Афінами та Спартою за панівне становище над державами Еллади й Середземномор'я; • втручання персів у відносини між грецькими полісами, щоб спричинити розбрат. Пелопоннеська війна відбувалась у два етапи: Архідамова війна (431-421 рр. до н. е.); Декелейська війна (415-404 рр. до н. е.). Переважаючи Спарту на морі, Афіни водночас майже удвічі поступалися ворогові в сухопутних військах. У 404 р. до н. е. Афінська держава капітулювала. Пелопоннеська війна завершилася (було підписано «Нікієв мир»). Спартанці встановили в місті олігархічне правління — «тиранію тридцяти», поставивши при владі найзнатніших аристократів. Переможці також були виснажені війною. Від Пелопоннеської війни найбільше виграла перська дипломатія, діями якої вдалося виснажити сили всіх грецьких держав. Стародавня Спарта: держава та суспільство З другої половини VII ст. до н. е. на перше місце серед держав Пелопоннесу висувається Спарта. Назву державі дало місто Спарта, що виникло в XI-X ст. до н. е. Протягом IX - першої половини VIII ст. до н. е. спартанці вели запеклу боротьбу з сусідніми племенами за панування над усією Лаконією - областю на півдні Пелопоннесу, яку зрештою підпорядкували своїй владі. Значна частина місцевого (ахейського) населення була поневолена. Ті общини, які мешкали на малородючих землях і добровільно визнали гегемонію Спарти, увійшли до складу окремої держави на правах так званих періеків. Вони вважалися особисто вільними і користувалися громадянськими правами в своїх общинах і полісах. V самій Спарті вони почувалися людьми "другого сорту". у Спарті було три основні класи: повноправні громадяни - спартіати, поневолені ілоти (населення, навернене у рабство; термін "ілоти" означав - полонені) та вільні, але не повноправні періеки. Тут правили дві царські династії, представники яких користувалися загальною повагою, хоча влада їх була дуже обмеженою. Особливе місце в ранній історії Спарти посідав період так званих Мессенських війн. Причиною їх був "земельний голод". Спарта вирішувала цю проблему за рахунок своїх сусідів. Головним об'єктом спартанської експансії стала заможна і велика область у південно-західній частині Пелопоннесу - Мессенія. Перша Мессенська війна тривала близько двадцяти років і завершилася перемогою спартанців, які поневолили її населення, зібравши велику данину. Проте поневолені мессенці повстали проти панування Спарти. Розпочалася друга війна і, незважаючи на героїзм мессенців, Спарта знову здобула перемогу. Найродючіші землі Лаконії та Мессенії розподілялися і роздавалися спартіатам разом із закріпленими за ними ілотами, які були зобов'язані працювати на володаря землі, сплачувати податок. Спартіати не мали права продати чи вбити ілота, оскільки раби і земля вважалися власністю держави. Праця і лотів давала спартіатам можливість не працювати, вивільняючи час для занять державними справами, вдосконалення військового мистецтва. Разом з тим існувала постійна загроза заколоту ілотів. Утримати їх у покорі можна було з допомогою систематичного терору. Законодавцем Лікургом було проведено серію реформ, завдяки яким у короткий термін Спарта перетворилася на військовий табір, усі мешканці якого повинні були дотримуватися суворої дисципліни. Закони Лікурга регламентували найменші подробиці поведінки, форми одягу, навіть бороди і вусів кожного громадянина. Закони передбачали, що кожний спартіат мав віддавати своїх семирічних дітей у спеціальні табори, де у них розвивалися навички воїна, терплячість, уміння наказувати і підкорятися, переносити різні труднощі. Основою законів був принцип рівності. Запроваджувалася система заходів, спрямованих проти особистого збагачення: вилучено з обігу золоті та срібні монети, заборонено купівлю-продаж землі, всі спартіати мали носити простий і грубий одяг, було накладено заборону на виробництво і користування предметами розкоші тощо. За виконанням законів і правил поведінки стежили спеціальні наглядачі, які вживали адміністративних заходів до порушників. Великодержавні претензії базувалися лише на військовій могутності, а в економічному, політичному і культурному аспектах Спарта відставала від грецьких держав, особливо від Афін. Державний устрій Спарти мав характер рабовласницької олігархії. Найвищим органом державної влади були Народні збори (апелла) за участю всіх спартіатів. Проте порівняно з афінськими зборами вони маля значно менше прав: могли приймати або відхиляти закони, але не обговорювати їх. Не обговорювалися також фінансові питання, не контролювалася діяльність магістратів, не розглядалися судові справи. Олігархія (грец. oligarchia, від oligos - нечисленний і arche - влада) - одна з форм режиму, за якого влада (політична, економічна та ін.) належить обмеженому колу осіб (військових, фінансистів та ін.). Вирішальну роль у державному управлінні відігравала Рада геронтів (герусія) з 30 чоловіків віком старше 60 років. 28 із них обиралися довічно, до складу геронтів входило і два царі. Рада ніким не контролювалася і мала право скасовувати рішення народних зборів. Вона фактично вирішувала усі справи держави. Не менш авторитетним органом була колегія з п'яти наглядачів. Вони наглядали за виконанням законів, контролювали посадових осіб, навіть діяльність царів, щоб не допустити посилення царської влади, мали право притягати царів до суду. У Спарті владарювали два царі, які належали до двох династій. Кожний з них користувався однаковою владою і був підконтрольний апеллі, герусії та колегії наглядачів. Прерогативою царів було верховне військове керівництво і керівництво релігійним культом. Царі були великими землевласниками. Значна роль у державному управлінні належала військовим. Спартанська апелла як верховний орган була практично зборами воїнів-спартіатів. В армії існував численний командний корпус. Загалом спартанський державний устрій був поєднанням громадянської та військової влади, в якому влада вузької спартанської олігархії урівноважувалась авторитетом військових командирів на чолі з царями, з якими змушені були рахуватися спартанські виборні органи. Спарті належала провідна роль у Пелопоннеському союзі, який був однією з найсильніших військово-політичних коаліцій Греції. Вищим його органом були збори всіх союзників, що відбувалися в Спарті. Кожний союзний поліс мав на них один голос. Рішення зборів затверджувалися спартанською Капеллою, а союзне військо очолювали спартанські царі. Використовуючи значний військово-політичний потенціал Пелопоннеського союзу, Спарта стала однією з наймогутніших держав Греції та відігравала вирішальну роль у грецькому світі в V-ІV cт. до н. е., виступаючи оплотом грецької олігархії. Римська республіка: державний та суспільний розвиток Поділ римського населення. Стародавній Рим був рабовласницькою державою. Основним, навіть з погляду римських юристів, поділом людей був поділ на вільних і невільників (рабів). Вільні люди, у свою чергу, поділялись на громадян і негромадян, чужинців. Громадяни — на повноправних і неповноправних. Громадянин Риму мав права політичні: 1) право участі в народних зборах, 2) право бути обраним на посаду в державному і судовому апараті, 3) право служби у війську (і відповідно участі у розподілі військової здобичі); а також цивільні: 1) право на т. зв. законний римський шлюб, діти від якого автоматично отримували громадянство Риму, та 2) право комерції (тільки для осіб "свого права"), тобто укладання угод, захищених державою через можливість подання позову, спрямованого проти недобросовісного контрагента. У період Республіки громадяни Риму платили лише податок на спадщину і на усі операції, пов'язані з рабами (купівля-продаж, звільнення на свободу). Інші групи населення мали значно вужчі права, платили численні прямі податки, могли бути позбавлені земельних володінь, якщо виникала потреба забезпечити землею ветеранів римського війська. Водночас будь-який член суспільства мав змогу набувати або втрачати один, два чи усі три "статуси". Втрата громадянства була пов'язана з продажем у рабство за борги (до 326 р. до н. е.) або за злочин, вона ж наставала внаслідок заслання чи вигнання. Раб-вільновідпущеник ставав громадянином. Вільновідпущениками ставали різними способами – наприклад, згідно із заповітом або за умови викупу, відробітку тощо. В разі порушення цих умов вільновідпущеника можна було знову повернути в рабство (що згодом було заборонено). Вільновідпущеників не брали на військову службу, відтак вони не могли претендувати на будь-які посади у державному апараті. Однак уже діти вільновідпущеників могли робити будь-яку карколомну кар'єру, Іноземці – перегріни могли отримати громадянство Риму за заслуги перед державою. Наприклад, у І ст. н. е. був прийнятий закон, за яким отримував громадянство перегрій, який на власному кораблеві певного тоннажу привозив до Риму продовольче зерно на продаж протягом чотирьох років. Хліб же в Римі був набагато дешевшим, ніж у провінції, отже, доводилося працювати собі на збиток. Тим самим перегрій ніби купував собі громадянство. Латин міг отримати громадянство за багаторічну службу у допоміжних легіонах та іншими способами. На негромадян не поширювалися римські закони, а діяла власна система права – перегрінська. Регулював ці відносини т. зв. Перегрінський претор. Розквіт Риму зумовлювався використанням дешевої рабської праці. Однак ставити наглядача над кожним рабом було економічно невигідно. Рабам зазвичай пропонували узяти пекулій (земельну ділянку, ремісничу майстерню тощо) і протягом багатьох років зібрати суми на викуп з неволі себе самого, дружини, дітей, а також пекулія. В середньому на це йшло до двадцяти років, але раб бачив перспективу стати громадянином Риму і був готовий на усе . Політичну історію Давнього Риму можна поділити на два великих періоди – Республіку і монархію. Республіка проіснувала близько 500 років. Ця Республіка була рабовласницькою за своїм типом і аристократичною за формою правління. Вищі посади займали представники вузького кола знатних фамілій. У руках цих людей зосереджувалися і великі земельні володіння. Провідні ролі у суспільстві аристократи утримували засобами системи патронату-клієнтели. Неімущі, малоосвічені громадяни завжди потребували підтримки – грошима, юридичною порадою тощо. У пошуках такої підтримки вони зверталися до родичів (або добре знаних сусідів) з числа людей багатих і знатних, з доброю юридичною освітою. Прохач ставав клієнтом, його добродійник – патроном, відносини належним чином оформлювалися юридично. Свій моральний чи грошовий борг клієнт відробляв не грошима чи працею – для цього у патрона були чисельні раби, а зовсім іншим способом. Оскільки усі голосування на народних зборах відбувалися відкрито, патрон приходив на Форум разом зі своїми клієнтами (їх могло налічуватися кілька сотень), і вони "голосували" так, як підказував патрон. Саме таким способом приймалися закони і обиралися посадові особи. Домовившись з патронами (іноді – шляхом звичайного підкупу), зацікавлений політик виставляв свою кандидатуру на виборах або пропонував певний законопроект. |