Всемирная история. Вступ всесв іст. Утвердження демократії в Афінах за Перикла
 Скачать 3.67 Mb.
|
|
Основні дати: 1492 р. – відкриття Христофором Колумбом Америки. 1494 р. – Тордесільяський договір про перший в історії розподіл світу на сфери впливу. 1497–1499 рр. – подорож Васко да Гами. Відкриття шляху до Індії. 1519–1522 рр. – Перша навколосвітня подорож. 1519 р. – завоювання держави ацтеків Ернаном Кортесом. 1532 р. – завоювання держави інків Франсіско Піссарою. 1534 – відкриття Жаком Картьє Канади. 18.Формування станової монархії у Польщі XV−XVI ст. Протягом ХV-ХVІ ст. у Польщі тривав процес становлення станово-представницької монархії, який супроводжувався зміцненням політичних позицій основної маси польських феодалів - шляхти Оформлення польської шляхти як стану завершив Кошицький привілей Людовіка Угорського. від 17 вересня 1374, якою він надавав шляхті права і привілеї, якими раніше користувалися лише вищі світські і духовні феодали. В обмін на це, одна з дочок Людовіка (Катерина, Марія або Ядвіга) повинна була зійти на польський трон після його смерті. Шляхта отримала такі привілеї: Звільнення від данини, за винятком 2 грошів з одного поля і 4 грошів з монастирських володінь; Звільнення від обов'язку будувати чи ремонтувати замки, за винятком воєнного часу; Посади діставалися тільки полякам; За битви під час війни шляхта отримувала платню солдатів; Звільнення від будівництва мостів та міст; Звільнення від забезпечення королівського двору в той час, коли він подорожував по країні. Звільнення дворянства від усіх державних податків призвело згодом, по-перше, до того, що в разі необхідності зібрати додаткові кошти на державні потреби королівська адміністрація і уряд мусили звертатися до феодалів, а отже, державна скарбниця потрапляла під їхній безпосередній контроль, по-друге, беручи участь у вирішенні податкових і фінансових питань, шляхта дістала можливість впливати на державні справи. Саме за Людовіка Угорського було зроблено перший крок у напрямі обмеження в країні привілейованого становища можновладців. На початку свого правління король Владислав II не тільки підтвердив усі колишні дворянські привілеї, а й значно розширив їх у 1386 р. Відразу після коронаційного церемоніалу Владислав II підписав Корчинські привілеї. Передусім у них ішлося про державні податки. Незважаючи на мізерність податку, визначеного привілеєм 1374 р., він викликав невдоволення збіднілого рицарства, яке дуже часто обробляло землі нарівні з селянами (кметями) і на цій підставі причислювалось до податкового стану. Корчинський привілей установлював, що "порадльне" надалі збиратиметься не з селянського лану, а "з голови кметя", отже, дрібна шляхта звільнялася від цього збору. 1388 р. король видав Петрковський привілей, який дуже обмежував компетенцію королівських судів і передавав судову владу земським чиновникам. Наприкінці XIV ст. польські феодали завдяки новим привілеям Владислава II Ягайла зміцнили свої позиції в державі, до того ж і зовнішня політика короля спрямовувалася на забезпечення їхніх інтересів. Так, мало-польські феодали були невдоволені відокремленням Галицької Русі від Польщі і приєднанням її до Угорщини. Після військової експедиції 1387 р. до Галицької Русі (угорські війська опору не чинили), вона знову ввійшла до складу Польського королівства, Львів став центром католицького архієпископства. Населення приєднаних територій дістало права й привілеї, які мали стани в Польщі, проте тільки католики могли посідати вищі державні посади. На завершальному етапі правління Владислава II Ягайла польські феодали домоглися для себе нових привілеїв. Найважливішими з них були Червинський (1422 р.) і Єдлинський (1430 р.). Перший забороняв конфісковувати маєтки у шляхтичів, другий - позбавляти шляхтичів особистої недоторканості, якщо їхня провина не доведена в земському суді. Тепер шляхтича не можна було заарештувати чи покарати без відповідного судового розгляду й судової постанови. Поява Єдлинських привілеїв була викликана тим, що шлюб короля Владислава II Ягайла з Ядвігою не дав наступника престолу й лише в четвертому шлюбі у нього народився син. За правління засновника Ягеллонської династії далеко не всі сучасники вважали його законним монархом. Бралися під сумнів і права його сина на королівську корону. Феодальна верхівка вміло скористалася обставинами й, пообіцявши обрати сина Ягайла королем, домоглася для себе нових привілеїв. Дальше зростання політичної ваги шляхти в суспільстві було пов'язане з виникненням і діяльністю станово-представницьких установ. З останньої чверті XIV ст. в Польщі регулярно скликалися загальнодержавні з'їзди феодальної верхівки, на яких вирішувалися найважливіші питання внутрішнього й зовнішнього життя країни. В роботі цих зібрань брали участь представники різних верств населення: шляхта, королівські й земські чиновники, керівництво міст та ін. Згодом загальнодержавні з'їзди набули характеру станово-представницької установи і стали називатись вальним (загальним) сеймом. Удільні з'їзди провінційної феодальної знаті, т. зв. земські сеймики, виконували функції органів місцевого самоврядування. Оскільки в роботі сеймиків з часом почали брати участь усі місцеві феодали, вони перетворились на станово-представницькі органи на місцях. Якщо магнати віддавали перевагу вальному сеймові, де головну роль відігравали члени королівської ради, то шляхта - земським сеймикам, система виборів до яких забезпечувала ширше представництво середніх і дрібних феодалів Після смерті Владислава II Ягайла протягом чотирьох років, до повноліття його сина - короля Владислава IIІ (1434-1444) - Польщею правила регентська рада, очолювана єпископом Краківським Збігнєвом Олесницьким (1389-1455). Для цього періоду характерна цілковита зверхність світських і церковних можновладців у політичному житті країни. Швидке просування османських завойовників на Балканському півострові підштовхнуло польську й угорську верхівку до відновлення унії обох держав. Це сталося в 1440 р., коли Владислав IIІ посів мадярський престол. Феодальна верхівка, зосереджуючи владу у вальному сеймі, обмежувала права провінційної шляхти на земських сеймиках. Так, лише необхідність зібрати додаткові кошти для організації анти-османського воєнного походу, змусила польських магнатів дати згоду на скликання у 1441 р. земських сеймиків. Саме на них шляхта погодилася підвищити "порадльне" з 2 до 12 грошів з кожної "голови кметя". Але коли в 1443 р. Владислав III знову звернувся з проханням про фінансову підтримку, шляхта на земських сеймиках йому відмовила, посилаючись на численні обмеження її прав. Після загибелі Владислава III у битві з османами під Варною у 1444 р. польсько-угорська унія втратила свою чинність. Наступний польський монарх - великий князь литовський Казимир IV Ягеллончик (1446-1492) - фактично поновив польсько-литовську унію. Новий король, розраховуючи на підтримку шляхти, намагався обмежити владу феодальної аристократії. Однак у 1454 р., напередодні воєнного походу в Пруссію, шляхта зажадала від Казимира IV підтвердження її прав та привілеїв, погрожуючи в разі відмови розійтися по домівках. Саме внаслідок цього демаршу король змушений був прийняти Нешавські статути, які започаткували новий етап у розвитку станово-представницької монархії, їх значення полягало передусім в істотному посиленні впливу земських сеймиків на державні справи й водночас в обмеженні політичного впливу магнатів і керівництва великих міст. Статути передбачали, що відтепер запровадження нових податків, а також скликання "посполитого рушення" відбуватиметься тільки за згоди земських сеймиків. Вони надавали шляхті право обирати суддів, розширили права шляхтичів на володіння селянами тощо. Становлення інституту земських сеймиків сприяло також упорядкуванню в 1496 р. проблеми представництва шляхти у вальному сеймі. Саме за правління короля Яна Ольбрахта (1492-1501) - вальний сейм перетворився на двопалатний і складався з сенату й шляхетської депутатської палати (посольської хати). З цього часу між двома палатами розпочалося непримиренне протиборство за вплив на короля та при вирішенні державних справ. Водночас ішла боротьба між сеймом та королем за верховенство. При королі Олександрі (1501-1506) була здійснена спроба запровадити єдиновладдя сенату. Так, згідно з Мельницькими привілеями (1501 р.) влада в країні переходила до сенату, який складався з членів королівської ради, проте король позбавлявся права призначати сенаторів. Потрапити до сенату могла лише та людина, яка обіймала певні посади, досягши вершин у службовій ієрархії. Однак шляхті не подобалися ці нововведення, а тому вона зробила все можливе, щоб Мельницький привілей так і не набрав чинності. Навіть більше, зусиллями шляхти в 1505 р. на черговому сеймі в Радомі була прийнята конституція, яка починалася словами "Nihil nowi" ("Жодних нововведень). Так був сформований механізм прийняття законів у польському королівстві, який складався з трьох елементів: монарха, сенату й посольської хати. До сенату входили сановники, які обіймали вищі церковні й світські посади (єпископи, воєводи, каштеляни, міністри). До посольської хати - обрані земськими сеймиками представники воєводств. Відтепер до повноважень вального сейму входило прийняття законів, затвердження податків та ухвалення рішень про скликання ополчення. Згодом до його компетенції увійшов також контроль за діяльністю уряду, дотримання ним законів держави. 19.Реформація та контрреформація в Європі Основні причини Реформації Католицька церква наприкінці ХV ст. зосередила у своїх руках чимало землі та накопичила великі багатства. У Європі поширеною була церковна десятина – стягнення десятої частини прибутку від урожаю чи грошових доходів. Церква жила пишно, в той час, коли значна частина віруючих була бідною Це підривало авторитет церкви. Крім того, римські папи широко розгорнули торгівлю індульгенціями – спеціальними грамотами на відпущення гріхів. За певну суму індульгенції звільняли від будь якого гріха. Такий продаж викликав незадоволення у віруючих. Центром Реформації стала Німеччина, яка тоді була роздроблена і нагадувала «клаптикову ковдру». Імператори влади не мали, їх обирали курфюрсти – правителі найбільш сильних німецьких земель, які прагнули обмежити вплив центральної влади. У країні не було єдиних законів, єдиної монети й війська. Усе це робило німецькі землі беззахисними перед папською курією, яка отримувала значні прибутки з роз’єднаної Німеччини. Значної шкоди по авторитеті католицької церкви завдав гуманізм. Його лідером був Еразм Роттердамський. У памфлеті «Похвала глупоті» він різко засуджував вади суспільства та неуцтво священників і ченців. Ще одним діячем німецького гуманізму був Ульріх фон Гуттен, який вважав папський Рим головним противником об’єднання Німеччини. Потрібно додати, що роздратування у віруючих викликало і те, що мовою богослужіння була латинська, яку багато хто не розумів. Першим, хто виступив проти торгівлі індульгенціями був Мартін Лютер (1483–1546). 31 жовтня 1517 р. Лютер прибив до дверей своєї церкви у Віттенберзі «95 тез», у яких різко засудив торгівлю індульгенціями. За короткий час десятки тисяч людей стали прихильниками ідей Лютера. У 1520 р. папа видав буллу про відлучення ченця від церкви. Лютер же привселюдно спалив її, що означало остаточний розрив із Римом. Мартін Лютер не заперечував проти церкви, він хотів, щоб вона стала простішою. Священики могли одружуватись, носити звичайний одяг, підпорядковуватися загальним для всіх законів. Лютеранська церква відмовилася від ікон і скульптурних зображень Христа і Богоматері. Біблія єдине джерело віри християн. Імператор Карл V вирішив втрутитися у справу. В 1521 р. Лютер прибув на рейхстаг у Вормсі. Там йому запропонували зректися своїх поглядів, але Лютер відмовився. Обурений імператор залишив зал засідань. По дорозі додому на Лютера напали, але Саксонський курфюрст Фрідріх Мудрий врятував його й сховав у своєму замку. Відсутність Мартіна Лютера не зупинило Реформацію. Селянська війна у Німеччині У 1522 р. першими хто виступив проти «попів» були загони німецьких рицарів, яких очолював Ульріх фон Гуттен. Проте цей виступ був придушений. Уже в 1524 р. спалахнули нові виступи, які переросли у Селянську війну (1524–1525 рр.), що охопила всю Південно-Західну й Середню Німеччину. Центром повстанського руху стало місто Мюльгаузен. Очолив цю боротьбу Томас Мюнцер (1489–1525). Він обвинувачував Лютера в нерішучості й закликав до активної збройної боротьби, з метою встановлення «царства Божого» на землі. Основною селянською програмою було «12 статей», в якій селяни вимагали повернути загарбані дворянами землі й пасовища, скоротити панщину й оброк, знищити особисту залежність. Вони виступали також проти сплати церковної десятини, наполягали на праві самим обирати священика. Але у вирішальній битві під Франкенгаузеном війська імператора й найманці розбили повсталих селян. Мюнцер потрапив у полон, а згодом був вбитий. У 1529 р. на рейхстазі в м. Шпрейє імператор Карл V зажадав суворого дотримання католицького віросповідання на всій території Священної Римської імперії. Але 5 князівств і 14 міст висловили свій протест. З цього часу прихильників Реформації стали називати протестантами. У 1530 р. соратник Лютера Філіпп Меланхтон вручив імператору документ під назвою «Аугсбурзьке віросповідання». У ньому були викладені основи лютеранства, зокрема, главою церкви замість папи ставав князь, зберігалися тільки два таїнства – хрещення і причастя та ін. Але Карл V відхилив документ і почав війну проти лютеран. Завершилась вона у 1555 р. підписання Аугсбурзького релігійного миру. Імператор визнав рівноправність католиків і лютеран. Був закладений основний принцип: «Чия влада, того й віра», згідно з яким кожен князь міг вводити у своїх землях таку релігію, якої дотримувався сам. Центрами реформаційного руху у Швейцарському союзі стали Цюріх і Женева. У Цюріху ідеї протестантизму поширював гуманіст, священик Ульріх Цвінглі. У 1523 р. міська рада Цюріха підтримала програму церковних реформ Цвінглі. Святе письмо визнавалося головним джерелом божественної істини. Заборонялися ікони та святі мощі, скасовувалась церковна ієрархія і целібат. У 1536 р. магістрат Женеви запросив в місто для проповіді Жана Кальвіна. Основні його ідеї були викладені у творі «Настанова в християнській вірі». Кальвін стверджував, що людина не є вільною у виборі свого життєвого шляху. ЇЇ доля заздалегідь визначена Богом. Кальвіністська церква не мала ієрархії. Усі справи вирішувала община, яка обирала свого керівника – пресвітера. Пресвітери мали право втручатися в сімейне та особисте життя членів общини. Правив службою і читав проповідь пастор. Періодично проводились збори – консисторії – вищий орган керівництва духовними й світськими справами общини. В Женеві влада й авторитет Кальвіна були настільки великим, що його називали «женевським Папою». Контрреформація Папський Рим вів активну боротьбу із протестантами. Система заходів спрямованих на припинення і виколення реформаційних ідей і рухів, отримала назву Контрреформація. Почалось творення нових орденів. Одним із таких був Орден єзуїтів або «Товариство Ісуса», заснований у 1534 р. Ігнатієм Лойолою (1491–1556), а офіційно затверджений Папою Павлом ІІІ у 1540 р. Головним завданням «Товариства Ісуса» було зміцнення католицької церкви в боротьбі з єрессю. В ордені панувала жорстока сувора дисципліна. Очолював орден вибраний генерал («чорний Папа»). Єзуїти не носили чернечого одягу, у них не було монастирів. Щоб здобути більше прихильників і віруючих, орден звертав увагу на освіту. По всій Європі відкривалися єзуїтські школи. У боротьбі з єретиками практикувались також різні не законні методи: шпигунство, залякування, а інколи навіть вбивство, Велике значення в історії церкви мав Тридентський собор (1545–1563) скликаний в 1545 р. папою Павлом ІІІ у місті Тренто. Засідання Собору з перервами тривало 18 років. Собор затвердив верховну необмежену владу папи у Всесвітній церкві та його непогрішність, засудив учення Лютера й Цвінглі. Проте папству довелося скасувати продаж індульгенцій. 20.Англійська революція середини XVII ст.: етапи та історичне значення Основні причини Після того як Америка «відкрита» кораблі з іспанськими вирушили підкорювати Новий Світ. В Європу ж вони везли галеони з золотом і сріблом, забраним у тамтешніх інків, ацтеків та інших майя. А поява такої великої кількості золота і срібла на європейському ринку закономірно викликала інфляцію, дорогоцінні метали стрімко знецінилися, і настала економічна криза в ряді європейських країн, в тому числі вона торкнулася і Англії. Ціни на продовольство збільшилися втричі, це в свою чергу призвело до розорення багатьох селян і хліборобів, але з іншого боку збагатило торговельну і промислову буржуазію, англійські купці і перші промисловці, (кажучи сучасною мовою «підприємці, бізнесмени») стрімко багатіли, в той час, як представники старої англійської аристократії, що жила ще згідно середньовічного феодального укладу, навпаки настільки ж стрімко бідніли. Розвиток англійської промисловості призвів до ще більшого збільшення обсягів англійської ж торгівлі, причому торгували англійці далеко не тільки сировиною, але і вже готовими товарами, які масово вироблялися на перших англійських заводах і мануфактурах. Англійські товари користувалися попитом у всій Європі і за її межами, за рахунок якості і дешевизни, які були досягнуті завдяки поділу праці, і промисловому способу виробництва. |