Всемирная история. Вступ всесв іст. Утвердження демократії в Афінах за Перикла
 Скачать 3.67 Mb.
|
|
Виникнення держави у франків. Для римської провінції Галлії п’яте століття явилося часом глибоких соціально-економічних перетворень. Рим уже не міг захищати кордони від вторгнень іноземних племен і, насамперед, германців — східних сусідів Галлії. З цих племен виявилися найбільш сильними салічні (приморські) франки, які входили до союзу германських племен, котрий склався у ІІІ ст. на північно-східному кордоні Галії. Наприкінці V — поч. VI ст. вони захопили велику частину країни. На відміну від інших германських племен, франки стали активно розширювати свої володіння як на захід (на територію Галлії), так і на схід (вглиб Німеччини). Початок завойовницьких походів франків поклав король Хлодвіг І, який розширив межі держави до Піренейських гір і витіснив римлян з Галлії. Прийняття ним християнства (близько 498 р.) забезпечило підтримку духовенства і галло-римського населення у боротьбі проти інших германських племен, які в більшості були язичниками. Поступово влада франків поширилася на центральну Німеччину. У державі встановилася династія Меровінгів. В V ст. значно зросла роль органів управління марки, тому що загальноплемінних народних зборів як таких у франків вже не було. Вони були замінені оглядом війська — спочатку в березні («березневі поля»), потім (за Каролінгів) у травні («травневі поля»). Король виступав, насамперед, як «охоронець миру», як виконавець судових рішень общини. Його слуги (графи, сацебарони) виконували в основному поліцейські та фіскальні функції. Королівські розпорядження стосувалися незначного кола державних справ — призову у військо, виклику до суду. Але згодом влада королів посилювалася. Король прямо втручався у внутришньобщинні справи, у її поземельні відносини, дозволяв чужаку селитися на общинній землі. Влада франкських королів стала передаватися в спадщину. Проте король у цей час — насамперед, військовий ватажок, воєначальник, головною турботою якого був «порядок» у королівстві, боротьба з місцевою знаттю, яка виходила з покори. Державний апарат, характеризувався, відсутністю чітко розмежованих посадових повноважень, співпідпорядкованості, організації діловодства. Державне управління зосереджувалося в руках королівських слуг і наближених. Серед них виділялися палацевий граф, референдарій, камерарій, майордом. Палацевий граф виконував, головним чином, судові функції, керував судовими поєдинками, спостерігав за виконанням вироків. Референдарій (доповідач), хранитель королівської преси, відав королівськими документами, оформляв акти, розпорядження короля й ін. Камерарій стежив за надходженнями в королівську скарбницю, за цілістю майна палацу. Головним управителем королівського палацу, а потім і главою королівської адміністрації був палатний мер, або майордом, влада якого значно посилювалася в умовах походів короля, що не припинялися. У другій половині VII ст. почала складатися нова система політичного панування й управління, Розширення участі знаті в управлінні державою, «сеньйорізація» державних посад призвели до втрати королівською владою тієї відносної самостійності, яку вона мала раніше.. У цей час велику владу зосереджує в своїх руках створена ще раніше Королівська рада, яка складалася з представників служивої знаті і вищого духовенства. Без згоди Ради король фактично не міг прийняти жодного серйозного рішення. Знаті поступово передавалися ключові позиції в управлінні не тільки в центрі, але й на місцях. Разом з ослабленням позицій королів, все більшої незалежності, адміністративних і судових функцій набували графи, герцоги, єпископи, абати, що ставали крупними землевласниками. Вони почали привласнювати податки, мита, судові штрафи тощо. На межі VI—VII ст. почалося відокремлення трьох областей королівства: Нейстрії (північний захід із центром у Парижі), Австразії (північно-західна частина) і Бургундія (південний захід). Наприкінці VII ст. на півдні виділилася Аквітанія. Області помітно різнилися і складом населення, і ступенем феодалізації, й адміністративно-соціальним ладом. Все це викликало ослаблення королівської влади, яка наприкінці VII ст. фактично опинилися в руках майордомів. Останні з Меровінгів самоусунулися від влади, за що їх і прозвали «ледачими королями». У цих умовах потрібні були корінні перебудови, які б зв’язали нову соціальну структуру франкського суспільства з політичними життєздатними інститутами. Це завдання здійснив Карл Мартелла — один із майордомів Австразії. Він реалізував т.зв. бенефіціальну реформу. Суть її полягала в тому, що від імені короля значні за розмірами ділянки землі давалися довічно в «благодення» (beneficium) на умовах виконання бенефіціариєм, як правило, військової служби. В разі невиконання останнім цієї служби, земля відбиралася й передавалася іншому. Найближчими наслідками реформи були: 1) Перебудова військової організації держави шляхом створення чисельного кінного війська — лицарства, що тоді виходило на передній план в умовах постійних війн. Про це, зокрема, свідчить перемога Карла Мартелли та його війська над арабами в битві під Пуатьє(732 р.). 2) Між монархією й основною масою привілейованого та вільного населення встановився реальний феодальний служило-політичний зв’язок, заснований на ієрархії земельної власності. 3) Син і спадкоємець Карла на посаді майордома — Піпін Короткий скинув останнього з Меровінгів і в 751 р. на зборах світської і духовної знаті був проголошений королем франків. Свого найвищого розквіту франкська монархія досягла за часів правління його сина Карла, прозваного Великим (768—814 рр.). В результаті великих завойовницьких походів до її складу увійшли території, що нині складають Західну Німеччину, Північну Італію, Північну Іспанію, а також багато інших земель. Показником зростання міці держави було проголошення в 800 р. Карла імператором, в руках якого зосередилася значна влада. Проте, все це не означало перетворення імператора в абсолютного монарха. Глава держави повинний був фактично поділяти свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалося жодного важливого рішення. Найбільші світські й духовні феодали входили до складу постійної ради, яка діяла при імператорі. Майже щорічно скликалися з’їзди усієї знаті (т. зв. «Велике поле»). Водночас відносне посилення центральної влади потягло за собою формування органів державного управління, особливостями яких було: 1. Здійснення адміністративно-судової влади над населенням територій посадовими особами, що очолювали господарське управління володіннями феодалів. В такій нерозмежованості господарських і державних функцій управління знаходив свій прояв найважливіший принцип феодальної державності — політична влада була «атрибутом земельної власності». 2. Винагорода земельними пожалуваннями за службу; право утримання на свою користь частини зборів з населення. 3. Було відсутнім послідовне розмежування між окремими сферами державного управління. Посадові особи, як правило, отримували функції військові, фінансові, судові тощо. Лише в системі центрального управління намітилося деяке розмежування в компетенції. Але й тут спеціального відомчого апарату ще небуло. Єдність імперії Карла була умовною й виступала здебільшого тільки в загальнополітичному змісті. Реально ж вона розпадалася на різноманітні області, кожна з яких зберігала в більшій або меншій мірі свої адміністративні і політичні традиції. Зміцнілим великим феодальним магнатам вже не потрібна була сильна єдина державність. І тільки церква найбільш послідовно відстоювала зберігання єдності імперії. Проте, після смерті Карла Великого навіть вона не змогла зупинити процес розпаду однієї із наймогутніших європейських імперій. Розпад держави франків. Після декількох років політичних суперечок сини Карла уклали в 843 році Верденський договір. Кожний із братів одержав приблизно по рівній частині колишньої території Франкської держави: Карлові дісталися землі майбутньої Франції; Людовику — частини Німеччини й Австрії, Лотарю, що зберіг за собою титул імператора, — частини Німеччини, Італії й Провансу. Останнім каролінгським королем був Людовик V, зі смертю якого в 987 р. каролінгська династія закінчилася 9. Візантійська імперія: етапи історичного розвитку Візантійська держава, що виросла зі Східноримської імперії, займає особливе місце в історії. Єдина із значних держав античності, вона сформувалася на основі розвинутої й у багатьох відношеннях закінченої державності та правової культури, і зберегла нову організацію аж до розгрому в 1453 р. турками її столиці — Константинополя. Візантія стала особливим політичним і культурним світом, де традиції античності зіткнулися з не менш впливовою спадщиною давньосхідних і елліністичних (балканських) монархій і де з цієї взаємодії розвинулася власна державна і правова традиція. Ця традиція, у свою чергу, зробила визначальний вплив на становлення й розвиток державності у південнослов’янських і причорноморських народів. Охопивши в епоху свого розквіту під єдиною владою середземноморські й близькосхідні народи, Візантія стала історичним посередником у зіткненні нових західних суспільств феодальної епохи з державами й традиціями Азії. Водночас вона послужила ареною прямої історичної конфронтації Заходу та Сходу, що прискорило занепад самої імперії, яка, можливо, врятувала багато європейських народів від турецької експансії. В історії розвитку Візантійської держави дослідники виділяють декілька етапів. Ми зупинимося на двох, більш узагальнених. Перший етап — з кінця VII ст. до кінця XII століття. Як вже було зазначено, на середину VII століття Ромейська імперія прийшла до занепаду. Це був період формування феодальних порядків, які призвели до змін в соціальній організації візантійського суспільства. В результаті основною економічною й військовою силою стали тільки підвладні державні селяни. Докорінно перемінився військовий устрій імперії, а з ним відмерла вся стара римська провінційна адміністративна організація. Втративши велику частину своїх територій, вона стала переважно греко-слов’янською державою. Саме з цього часу, на нашу думку, доцільно говорити про нову державу — Візантію, яка саме у цей період набуває закінчених рис своєрідної форми необмеженої монархії, відмінної від деспотичних монархій Сходу й монархій феодального Заходу. З VIII ст. починається нове зміцнення центральної влади Візантії, яке надовго визначило шлях розвитку її державності. Деяке посилення централізованої влади й ролі держави відбулося під час правління імператорів Исаврійської династії (717—802 рр.), але найбільшої могутності Візантія досягла при імператорах Македонської династії (867—1056 рр.). Були знову завойовані області південнослов’янських протодержав, Південна Італія. Державна організація набула нового вигляду військовобюрократичної імперії з абсолютною владою імператора й розгалуженим адміністративно-бюрократичним апаратом. Базою централізації й широкої завойовницької політики Візантії в IX—Х ст. стала стабілізація економіки на новій феодальній основі. Візантійська держава здійснювала свій контроль над усіма сторонами економічного, політичного й культурного життя країни за допомогою бюрократичного апарату. Жорстко централізований її характер різко відрізняв Візантію від сучасних їй феодальних держав Європи. У VIII ст. політичні організації, що раніше стримували всевладдя візантійського імператора, почали занепадати або цілком ліквідуватися. З IX ст. навіть номінальне проголошення імператора «народом Константинополя» припинилося. Політична роль константинопольського сенату, що занепала ще наприкінці VII ст., остаточно зводиться нанівець наприкінці IX ст., коли сенат було позбавлено права участі в розробці законодавства. Єдиною значною політичною силою у Візантійській державі залишалася греко-православна церква. Її авторитет і вплив зміцнювалися. Зокрема, в суспільно-політичному житті Візантії зросла роль глави церкви — константинопольського патріарха. Патріархи нерідко ставали регентами малолітніх імператорів і безпосередньо втручалися в політичну боротьбу за трон, користуючись тим, що єдиною процедурою, яка узаконювала «возведення на царство», стало з VII ст. вінчання імператора патріархом у храмі Св. Софії. Проте й у цей час візантійській церкві не вдалося домогтися незалежності від імператорської влади. Імператор зберіг право обирати патріарха з трьох кандидатів, рекомендованих церковними ієрархами і скидати неугодного. Зміцнення основ імператорської влади в VIII— IX ст. супроводжувалося зміною її атрибутів. За візантійськими імператорами остаточно затверджувалися грецькі титули василевса (царя) і автократора (самодержця). Культ імператора — василевса досягав небачених раніше величин. Божественний імператор вважався владикою всесвіту (Ойкумени). Його прерогативи були необмеженими. Василевс видавав закони, призначав і усував вищих чиновників, був верховним суддею і командуючим армією та флотом. Але навіть при такому всевладді його положення все ж було не дуже тривким. Приблизно половина усіх візантійських імператорів були позбавлені влади насильно. Система престолонаслідування у візантійців тривалий час була відсутня: син василевса не розглядався звичаєм як обов’язковий законний спадкоємець. Імператором робило не народження, а «божественне обрання». Тому імператори широко практикували інститут співправителів, обираючи собі ще при житті спадкоємця. Принцип законного престолонаслідування почав затверджуватися у Візантії тільки з кінця XI століття. Традиціоналізм, рутина церемоніалів, відпрацьованих до дрібних подробиць й освячених звичаєм, серйозно обмежували особисті можливості імператорів. Їхня реальна влада починала неухильно слабшати. Цьому сприяли нові тенденції, породжені впливом феодальних відносин. З розвитком у Візантії феодалізму між імператорами і значними феодальними землевласниками — динатами — укладалися нові для візантійської державної практики сеньйоріально-васальні відносини. Починаючи з Х ст., візантійський самодержець нерідко змушений був укладати феодальні договори з динатами, беручи на себе обов’язки феодального сеньйора. Однак прагнення до феодальної самостійності знаті викликало в імперії хвилю міжусобиць, а потім і явну військову та політичну кризу. Володіння Візантії в Малій Азії і в Італії скоротилися. Імперія стала відчувати новий потужний тиск із боку нових західних держав, а головне — із боку римських пап. Імператори нової династії Комнинів (1081—1204 рр.), ведучи постійну боротьбу з єретичними й народними рухами у самій імперії, поступово загубили майже всі старі візантійські володіння. На початку XIII ст. (1204 р.) під ударами лицарів-крестоносців Візантія разом із своєю столицею Константинополем занепала й тимчасово припинила своє існування як самостійна держава. Після розгрому 1204 року Візантія вступила у другий етап свого розвитку (XIII — сер. ХV ст.). На її колишній території склалося декілька уособлених держав, найбільш значною з яких стало Никейське царство. Саме цьому царству вдалося в 1261 р. відновити імперію, об’єднавши деякі найбільш важливі центральні області під владою константинопольських імператорів. У відродженій Візантії встановилася влада нової династії Палеологів (1261—1453 рр.). Відроджена імперія мало була схожою на стару могутню державу. Її територія й військові можливості скоротилися в декілька разів. В останній період історії Візантії в ній зміцніли й розширилися відносини державного феодалізму. Одночасно почався загальний спад міського життя, морської торгівлі. Пануючі позиції на Середземному морі захопили італійські міста. Це обумовило швидкий спад економіки Візантії а з цим і можливостей візантійської держави. З кінця XIII ст. найнебезпечнішим суперником для Візантії стала держава турків-османів. Протягом XIV ст. турки завоювали майже всі володіння Візантії в Малій Азії, а до кінця століття така ж доля спіткала й Балкани. Після виграних боїв турки підпорядкували собі південнослов’янські держави (Сербію, Болгарію). Територія Візантії була зведена до Константинополя з декількома островами. Імперія стала васалом османських султанів, яка сплачувала їм велику данину. Нарешті, у 1453 р. османи захопили й розгромили Константинополь. Останній імператор Костянтин XI загинув в бою. На цьому остаточно, по суті, закінчується більш ніж 2000-літня історія Риму. Константинополь було перейменовано у Стамбул, який став столицею нової держави — Османської імперії. /////////////////////////////////////////////////////////////////////////////////////////////////// 1. Народження Візантії Значення історії Візантійської імперії для світової історії є величезним. “Золотим містком” між стародавньою історією та новим часом називають її історики. Візантійці зберегли у “темні століття” раннього середньовіччя досягнення античної культури та, поєднавши їх з ідеалами християнства, передали їх сусіднім народам. На місці давньої грецької колонії Візантія римський імператор Константин І Великий заснував 330 р. Константинополь — нову столицю Римської імперії. За назвою Візантія і дали згодом історики назву Східній Римській імперії. Проте самі візантійці називали себе ромеями (римлянами), а свою державу ромейською — спадкоємицею традицій Римської імперії. Часом появи Східної Римської імперії, або Візантії, вважають 395 р., коли імператор Феодосій Великий переділив імперію між своїми синами. Під час варварських завоювань хитрі константинопольські імператори зуміли врятувати свої володіння і спрямувати варварів на землі Західної Римської імперії. Тоді, коли Західна Європа лежала в руїнах, Візантійська імперія міцніла і розквітала. Візантія була багатонаціональною державою. Її населення становили греки, сирійці, євреї, єгиптяни, вірмени, грузини та інші народи. Візантію називали “країною міст”, що їх у період розквіту імперії нараховувалися сотні. Найбільшими містами були Константинополь, Александрія, Антіохія, де мешкало по 200 – 300 тис. душ. Столиця імперії — Константинополь — була розташована на березі протоки Босфор, де перетиналися найважливіші торговельні шляхи: морський — з Чорного моря до Середземного та суходільний — з Європи до Азії. Візантія вела торгівлю з Китаєм, Іраном, Індією, країнами Західної та Східної Європи. |