Всемирная история. Вступ всесв іст. Утвердження демократії в Афінах за Перикла
 Скачать 3.67 Mb.
|
|
Звістка про поразку під Манцикертом приголомшила візантійців — переможений імператор утратив престол, а договір із сельджуками було розірвано. Турки, не отримавши обіцяного, рушили завойовувати візантійські володіння в Малій Азії. На захоплених землях вони утворили державу Румський султанат, або Рум (Рим) — так завойовники називали Візантію. Тепер зі своїх володінь вони могли дивилися на палаци Константинополя, що розкинувся з протилежного боку затоки Загроза неминучої загибелі Візантії викликала нову хвилю боротьби за імператорський престол. Нарешті, в 1081 р. до влади прийшов досвідчений воєначальник Олексій Комнін, який заснував нову династію Комнінів (1081 – 1204 рр.). Ця династія на ціле століття повернули Візантії колишню славу і могутність. Вирішальну роль у відродженні Візантії відіграла діяльність Олексія І Комніна (1081 – 1118 рр.). Коли Олексій І Комнін доступився до влади, то у столиці було лише 300 воїнів. Спираючись на своїх прибічників, він придушив бунтівну константинопольську знать, конфіскував її майно і набрав найману армію. Довелося імператорові навіть, вперше у візантійській історії, звернутися по допомогу до західноєвропейських королівств. (Ви вже знаєте про те, що прохання Візантії про допомогу спонукало римського папу до організації хрестових походів). Спираючись на новостворену армію, Олексій розпочав війну проти ворогів імперії. Спершу він прогнав від східних кордонів турків, а потім рушив проти норманів. Після чотирирічної війни в 1085 р. Олексій переміг норманів і примусив їх залишити Балканський півострів. За допомогою дипломатії він справився з загрозою з боку печенігів. Завдяки щедрим дарам імператор зробив своїми союзниками інших кочовиків — половців, силами яких і розбив печенігів. Після цих перемог у Візантійській імперії настав спокій. Коли 1096 р. до Константинополя прибули перші загони хрестоносців, то їхньої допомоги Олексій І Комнін уже не потребував. За сина Олексія Іоанна І Комніна (1118 – 1143 рр.) Візантія розпочала боротьбу зі своїм торгівельним конкурентом Венецією. За наказом імператора всіх венеціанських купців було кинуто до в’язниць і відібрано в них торгові привілеї. Мабуть, ніхто серед візантійців тоді не міг уявити, до яких наслідків призведе ця подія у майбутньому. Поки імперія вела наполегливу боротьбу, поряд з її східними кордонами знову посилився Румський султанат. У 1076 р. імператор Мануїл І розпочав грандіозний похід проти турків, однак у битві біля міста Міріонкефала був ущент ними розгромлений. Візантія втратили свої володіння у Малій Азії. Останнє століття слави Візантії минуло: імперія на всіх своїх кордонах перейшла до оборони. 6. Катастрофа 1204 р. По смерті Мануїла І Візантія остаточно занепала. Розпочалася жорстока і кривава боротьба за владу, в якій угруповання візантійської знаті намагалися вбивствами і підступом прокласти шлях до престолу своїм ставленикам. Останній імператор із династії Комнінів Андронік І (1183 – 1185 рр.) закривавив свої руки вбивством попередника, чотирнадцятирічного Олексія ІІ (1180 – 1183 рр.), встановив у країні справжній терор та був убитий розлюченим натовпом під час повстання в Константинополі. Новим імператором став Ісак Ангел (1185-1195 рр.). Але династія „земних ангелів” виявилась нікчемною. Імперія розпадалася на очах. Угорці оволоділи Далмацією, нормани знову вторглися на Балкани. Звільнилися від влади візантійців болгари і відродили свою державність, здобули незалежність і серби. Але Ісак Ангел замість того, щоб піклуватися про державу, витрачав величезні кошти на будівництво величних споруд, на придбання східних пахощів і одягу: він ніколи не одягав двічі той самий одяг. Скориставшись невдоволенням народу, брат осліпив імператора і захопив трон, ставши Олексієм ІІІ (1195-1204 рр). Але син Ісака зумів утекти до Італії, де звернувся до рицарів, що готувалися до ІV хрестового походу, з проханням допомогти йому повернути трон батька, обіцяючи за це підкорити візантійську церкву папі й заплатити величезну суму грошей. Що сталося після того, ви вже знаєте. Вперше за весь час існування “місто Константина” було захоплене ворогом. 20 тис. хрестоносців оволоділи містом із півмільйонним населенням і пограбували його скарби. Землі Візантії, захоплені хрестоносцями, назвали Латинською Романією (Романією називали в Західній Європі Візантію) і поділили на: Латинську імперію (або власне Романію) зі столицею в Константинополі та залежні від неї держави хрестоносців на Балканах, володіння Венеції, Генуї та ордену іоаннітів. 16 травня 1204 р. у соборі св. Софії коронувався перший імператор Романії, один із вождів хрестоносців, фландрський граф Болдуїн. На завойованих землях латиняни встановили західноєвропейські порядки за французьким зразком. Імператор був лише першим серед інших сеньйорів. По всій Романії з’явилися рицарські замки, селяни втратили особисту свободу. Новим константинопольським патріархом став католик. Повної заміни всього духівництва та зміни церковних обрядів за римським зразком латиняни не проводили, розуміючи, що це викличе опір візантійців. 7. Відродження і загибели Візантії Латиняни не змогли підкорити всі візантійські провінції— візантійці чинили відчайдушний опір. У непідкорених землях виникли три грецькі держави, що вважалися наступницями імперії — Нікейська імперія, Епірське царство і Трапезундська імперія. Ці держави розгорнули боротьбу за відновлення Візантії, але об’єднати свої сили не зуміли, сперечаючись, хто буде новим імператором. Поступово провідна роль у боротьбі проти латинян перейшла до Нікейської імперії. Новим імператором було обрано представника знатного роду Феодора Ласкаріса, який почав боротьбу за відродження Візантії. Феодор створив міцну армію, з якою розбив турків-сельджуків, і морський флот, за допомогою якого почав повертати втрачені морські володіння імперії. Вирішальних успіхів у боротьбі за відновлення Візантії досяг нікейський імператор Іоанн ІІІ Ласкаріс (1222 – 1254 рр.). По двох роках після початку свого правління Іоанн ІІІ розбив війська хрестоносців. Потім Іоанн поступово об’єднував під своєю владою більшість колишніх візантійських земель. За часів його правління імперія досягла розквіту, який нагадував її мешканцям давні часи. Розвивалися сільське господарство, ремесла. Для сприяння розвиткові ремесел Іоанн заборонив своїм підданим носити одяг з іноземних тканин і наказав користуватися лише тим, що зроблено візантійськими майстрами. Візантійську імперію було відновлено за нікейського імператора Михайла VIII Палеолога (1259 – 1282 рр.), засновника останньої династії візантійських імператорів. Латиняни на той час зазнали від візантійців багатьох відчутних ударів, але ще утримували Константинополь. Щоб оволодіти ним, імператор і зосередив свої зусилля. Впродовж тривалого часу він тримав Константинополь в облозі, але не зміг його взяти, і наказав тоді поставити у фортецях поряд із містом гарнізони, які постійно здійснювали вилазки проти латинян. Наступного року загін нікейського імператора, що рухався повз Константинополь, вирішив у черговий раз налякати латинян. Сталося так, що всі сили хрестоносців брали участь у морському поході проти нікейців, і в місті залишався лише імператор із невеликим загоном. Нікейці легко оволоділи стінами, відкрили ворота міста і впустили інших. Так несподівано візантійці захопили Константинополь. Коли хрестоносці повернулися, то спробували дістатися до міста, але зазнали поразки і змушені були на кораблях повертатися до Західної Європи. Латинська Романія припинила існування. 15 серпня 1261 р. Михайло VIII Палеолог став першим імператором відновленої Візантійської імперії. Проте влада візантійських імператорів поширювалася лише на частину Балканського півострова, невелику територію Малої Азії та кілька островів в Егейському морі. Відроджена імперія відразу опинилася перед лицем нової загрози – турків-османів, з якою вона не змогла впоратися. 29 травня 1453 р. тисячолітня імперія впала. Цю дату деякі історики вважають кінцем середньовіччя. 10.Хрестові походи: причини, перебіг, наслідки Хрестові походи тривали з 1096 по 1272 рік. За цей час християни Західної Європи здійснили 8 військових вторгнень на Святу Землю, прагнучи звільнити Єрусалим, захоплений мусульманами з Близького Сходу. Передумови і причини хрестових походів З середини VII століття Палестина стала місцем паломництва і для християн, які приходили поклонитися Гробу Господньому, і для мусульман. Обидві релігії мирно співіснували одна з одною, але в 1071 році турки-сельджуки захопили Візантію разом з Палестиною і перекрили всі паломницькі шляхи. Наприкінці XI століття візантійський імператор звернувся за допомогою до північного заходу, сподіваючись повернути землі. Але цілями організації військових походів стало не тільки бажання допомогти: • Католицька церква прагнула розширити свій вплив на Сході. • Західноєвропейські монархи, дворяни і лицарі хотіли роздобути нові землі. • Купці були не проти отримати нові ринки і доступ до екзотичних товарів. • Селянами та іншими представниками середнього класу здебільшого рухало релігійне почуття та піднесення, адже Папа Римський обіцяв усім учасникам прощення від гріхів. До речі, це може пояснити, чому стільки людей зважилися вступити в армію. У 1095 Папа Римський Урбан II на Клермонському соборі закликав звільнити Палестину і придушити агресію мусульман. На заклик відразу відгукнулися багато лицарів, що поширили клич і серед нижчих станів. У підсумку в експедиціях взяли участь практично всі представники суспільства того часу: великі і дрібні феодали; лицарі; купці; ремісники; селяни. Військові походи За весь час Європа здійснила 8 експедицій (плюс-мінус кілька занадто дрібних), загальні дати їх проведення — 1096-1272 роки. Перед походами відбувся ще один виступ: в 1096 біднота під проводом проповідника Петра Ам’єнського висадилася в Константинополі і відразу рушила в Малу Азію. Турки без особливих труднощів розбили ненавчених і неозброєних селян. 1 1096—1099 2 1147—1149 3 1189—1192 4 1202—1204 5 1217—1221 6 1228—1229 7 1248—1254 8 1270 9 (інколи об’єднують з 8) 1271—1272 Початок війни Організатором першого хрестового походу став сам Папа, також в ньому брали участь: граф Тулузький. брат французького короля. графи Шартра, Фландрії, Булонії. герцог Нижньої Лотарингії. герцог Нормандії. Лицарі зібралися з Франції, Італії та Німеччини, їх налічувалося кілька десятків тисяч. Основні події першої експедиції: 1096 рік — хрестоносці виступили в похід. Квітень 1097 р. – армія перейшла Босфор і висадилася в Малій Азії. Незабаром війська захопили Нікею, Едессу і ряд міст, які стали крайнім східним форпостом. При цьому захоплення кожного міста викликало незліченні суперечки серед вождів: кожен прагнув роздобути якомога більше земель. 15 Липня 1099 – взяття Єрусалиму, яке супроводжувалося жахливою різаниною серед мусульман. Єрусалим відійшов Готфріду Бульонському, герцогу Нижньої Лотарингії. Після успішного закінчення вторгнення були утворені кілька держав хрестоносців: Едеське графство (проіснувало до 1145 року). Князівство Антіохія (до 1268). Графство Тріполі (з’явилося в 1105, існувало до 1289). Єрусалимське королівство (до 1291). Далі хрестоносців чекала смуга невдач: вони вимушено вели постійну боротьбу з сусідами-мусульманами, з греками за володіння приморськими містами і навіть між собою. Друге вторгнення У 1127 році влада в місті Мосул перейшла до Імад-ад-Діну Занги, який об’єднав мусульманські землі, розташовані поблизу володінь хрестоносців. Держава охоплювала значні частини Месопотамії і Сирії. У 1144 році Занги захопив Едессу, що стало початком другого виступу: проповідник Бернард Клервоський закликав повернути захоплені території. На заклик відгукнулися монархи Франції (Людовик VII) і Німеччини (Конрад III). Другий хрестовий похід включав в себе наступні важливі події: У вересні 1147 р. Конрад III прибув через Константинополь до Азії, але після невдалого зіткнення був змушений повернутися до моря. Французька армія пройшла вздовж західного берега, потім відпливла до Сирії, де висадилася навесні наступного року. Лицарі, які намагалися пробитися туди ж сухопутним шляхом, були знищені. У квітні об’єднані сили Франції, Німеччини та Єрусалиму взяли в облогу Дамаск, але зазнали поразки. Конрад III повернувся до Європи, восени наступного року поїхав і Людовик VII. У 1169 влада в Єгипті перейшла до султана Саладіна, який через 5 років підпорядкував собі Дамаск. Держави хрестоносців опинилися в оточенні ворогів. Третя спроба У 1174-1185 в Єрусалимі правив король Балдуїн IV, якому вдалося зберегти мирну рівновагу між Єрусалимом і Дамаском. Після його смерті барони, які прийшли до влади, почали провокувати Саладіна на генеральний бій. У липні 1187 року той захопив Тіверіаду (Тверію), в результаті Єрусалимський правитель з наближеними потрапили в полон. Саладін захопив ряд інших міст, а в жовтні вступив до Єрусалиму. Побоюючись посилення Саладіна, були зібрані війська для Третього хрестового походу. Його очолювали Філіп II Август (Франція), Фрідріх I Барбаросса (Німеччина) і Річард I Левове Серце (Англія). Похід виявився невдалим з самого початку: У березні 1190 германці насилу змогли пройти через всю Малу Азію, але при переході через Таврські гори імператор потонув. Велика частина військ загинула або розійшлася, залишок герцог Фрідріх VI привів до Акри, де незабаром помер від малярії. До Акру підтягнулися французи і англійці, які заповнили армію. Почалася облога міста, яка виявила слабкість нападників: вони постійно сварилися між собою. Суперечки велися між Францією і Англією, а також між претендентами на Єрусалимську корону. 12 липня 1191 Акра здалася. Філіп II з частиною лицарів повернувся на батьківщину, Річард Левове Серце залишився. Багато французьких хрестоносців після перемоги залишилися в Сирії і змогли спільними зусиллями завдати поразки Саладіну. Однак взяти Єрусалим їм не вдалося: англійський король двічі підходив до стін міста, але так і не зважився на штурм. У вересні 1192 р почалося укладатися перемир’я: Єрусалим залишався за мусульманами, але християнам було дозволено відвідувати його. Втім, вже в 1193 році Саладін помер, і серед мусульман почалися міжусобиці, пов’язані з розділом земель. Четверта та інші кампанії Четвертий хрестовий похід був викликаний бажанням Папи Римського Інокентія III. Крім того, в 1201 році під час підготовки до Італії прибув царевич Олексій IV, син візантійського імператора Ісаака Ангела. Він просив захисту від дядька Олексія III, який узурпував трон У поході взяли участь Франція, Італія та Німеччина. У листопаді 1202 р. було взято місто Задар, влітку хрестоносці висадилися на березі Босфору, і почався штурм Константинополя. Олексій III втік, і трон повернувся Ісааку Ангелу і його синові. Однак незабаром з’ясувалося, що царевич Олексій IV не може виконати обіцянок, що призвело до розбіжностей з хрестоносцями і військових дій. У січні 1204 року відбулася революція в Константинополі, після чого на престол зійшов Олексій V. 12 квітня 1204 хрестоносці взяли Константинополь, в ході битви загинули багато пам’яток мистецтва. Лицарі створили латинську (Константинопольську) імперію. З мусульманами в цей час підтримувався мир. У 1212 році пройшов хрестовий похід дітей, який не входить в основні 8. Юний провидець Стефан зібрав французьких і німецьких підлітків і повів до Єрусалиму. Він вважав, що тільки діти, найвірніші слуги Господа, зможуть звільнити країну і проявити себе героями. Зрозуміло, велика частина “воїнів” не дійшла навіть до Середземного моря. Далі було ще кілька походів: П’ятий: ватажками стали австрійський і угорський правителі. Вони організували похід до Єгипту, який на той час був центром мусульманського світу. У 1218 році султан пропонував наступаючим вигідний мир, навіть хотів повернути Єрусалим, але пропозицію відкинули. Наприкінці наступного року після річної облоги було захоплено місто Дамієтта, після чого похід продовжився на Мансуру, але лицарі зазнали невдачі. В результаті в 1221 році був підписаний мирний договір, за яким хрестоносці зобов’язалися звільнити Дамієтту і Єгипет. Шостий: імператор Священної Римської імперії Фрідріх II почав новий виступ. Цей похід він обіцяв Папі Римському Григорію IX ще в 1221 році. Через зволікання Папа відлучив імператора від церкви. У 1229 році був підписаний договір з султаном, за яким Фрідріх II отримував Єрусалим, Назарет, Віфлеєм та інші міста в обмін на військову допомогу. Однак в 1244 році Єрусалим знову повернувся в руки мусульман. Сьомий: був організований французьким королем Людовіком IX, який висадився в Єгипті влітку 1249 року. Була взята Дамієтта, до кінця року війська досягли Мансури, взяти яку вже не вдалося. Незабаром французи випробували величезні позбавлення: в їх рядах почалися голод і морова виразка. У квітні 1250 мусульмани завдали європейцям поразки, король потрапив у полон і був змушений у вигляді викупу повернути Дамієтту і виплатити значну суму. Людовик IX пробув в Єгипті ще 4 роки, але ніяких успіхів не досяг. Восьмий: у 1270 році Людовик IX знову прийняв хрест і почав збирати армію в похід на Туніс. Однак на місці серед прибулих почався мор, від якого в кінці серпня 1270 помер сам Людовик. Після прибуття Карла Анжуйського був укладений вигідний для нього мир з мусульманами, хрестоносці пішли з Африки, частина з них вирушила до Сирії, куди в 1271 році прибули англійці. Після прибуття султан зняв облогу з останнього великого міста хрестоносців Тріполі. Близько року тривали дрібні сутички, які закінчилися укладенням миру на 10 років. Варто відзначити, що події 1271-1272 рр. деякі дослідники історії виділяють в дев’ятий похід, інші ж об’єднують ці дії з восьмим, оскільки вони відбулися практично відразу ж. Підсумки і наслідки хрестових походів Підсумки майже двох століть кровопролитних воєн зі сходом невтішні: перемоги перших років обернулися тривалими поразками. В результаті хрестоносці нічого не придбали, всі міста повернулися мусульманам. До інших підсумків відносяться: • Занепад феодального суспільства. • Економічний стан сильно погіршився, проте були відкриті нові торгові шляхи. На Середземному морі головним центром торгівлі стала Італія, що сприяло її процвітанню. • Прискорилося падіння Візантії, яка не могла оговтатися від нескінченних розорень. • Відбулося послаблення впливу католицької церкви. З’явилися передумови для реформаторських рухів – протестантизму і гуманізму. • Арабська культура набула поширення в Європі, збагативши європейську. Однак ворожість до мусульманських народів зберігалася серед християн ще довго. Головним результатом стали величезні людські втрати з обох сторін. При цьому нерідко люди вмирали не від воєн, а від хвороб, наприклад, від чуми. Хрестові походи проти ісламських завойовників Єрусалиму розтягнулися більш ніж на півтора століття. Вони були проголошені як визвольні рухи проти “невірних”, хоча по суті були спробами захоплення територій. При цьому ніяких результатів вони не принесли: Європа не отримала нових земель, а створені держави хрестоносців були знищені. 11.Священна Римська імперія у Середні віки. Боротьба за інвеституру. Протягом 962-1806 рр. у Європі існувало велике політичне утворення з промовистою назвою — Священна Римська імперія германської нації. Осередком імперії була Німеччина. Однак, попри великі розміри територій, Священна Римська імперія не була міцною державою. У той час як Франція і Англія протягом Середньовіччя стали на шлях створення централізованої держави, Німеччина до ХІХ ст. перебувала у стані роздробленості. У результаті Верденського договору (843 р.) землі, розташовані на схід від Рейну (територія Німеччини), відійшли одному з онуків Карла Великого — Людовіка Німецького. Так виникло Східно-Франкське королівство — майбутня Німеччина. Протягом деякого часу ним правили нащадки Карла Великого. До початку Х ст. в Німеччині збереглися сильні племінні герцогства: Саксонія і Тюрингія, Франконія, Швабія і Баварія. Політичному об'єднанню Німеччини сприяла потреба протистояти зовнішнім загрозам. З кінця ІХ ст. Німеччина зазнавала нападів норманів, а з початку Х ст. — угорців, що поселилися в сусідній Паннонії. Щоб об'єднати зусилля в боротьбі з ворогами, у 911 р. королем було обрано герцога Франконії. Його онук, саксонський герцог Генріх І Птахолов (919-936 рр.), започаткував Саксонську династію на німецькому престолі. Відтоді за традицією короля Німеччини обирали представники вищої знаті.. Справу зміцнення королівської влади в Німеччині продовжив Оттон І (936-973 рр.). Оттон І мріяв, як Карл Великий, здобути імператорський титул і водночас розширити свої володіння завдяки італійським землям. У результаті успішних походів Оттону І вдалося підкорити Північну і частково Середню Італію. У 962 р. Оттон І був коронований у Римі як імператор. Так народилася Німецька імперія. Вводилась також обов'язкова присяга Папи Римського імператору як вияв підкорення папства імперії. Пізніше, у 1157 р., нова імперія була названа Священною Римською імперією, яку німецькі правителі представляли як спадкоємицю Римської імперії. Попри намагання Оттона І і його наступників, створити міцну централізовану державу в Німеччині не вдалося. Через те, що трон у спадок не передавався, імператор за життя мав отримати згоду князів на коронацію свого сина. Щоб домогтися прихильності високопоставлених виборців, претендент на корону мусив іти їм на поступки, надавати привілеї. Від німецьких монархів феодали отримали право чеканити свої монети, чинити суд над населенням, збирати податки і мито, засновувати нові міста. Це призвело до феодальної роздробленості і слабкості господарських зв'язків усередині країни. У XI ст. розпочалося піднесення господарства німецьких земель. Завдяки вигідному розташуванню німецькі міста були активними учасниками європейської торгівлі. Наприклад, розміщені на «Великій рейнській дорозі» Кельн, Майнц, Страсбург, Ульм, Шпеєр, Вормс були центрами не тільки посередницької торгівлі, а й виробництва вовняних і лляних тканин, обробки металів. Проте жодне місто не стало єдиним національним економічним центром. Великі міста більше торгували з іншими країнами, ніж між собою. Впливові городяни не були зацікавлені в об'єднанні країни. Натомість міста обирали за краще утворювати самостійні об'єднання для захисту власних інтересів. Значною мірою увагу німецьких імператорів від урядування в самій Німеччині відволікала боротьба з Папою Римським за інвеституру (право призначати єпископів), яка супроводжувалась війнами й інтригами. Апогей імперської влади, досягнутий за часів Генріха III, виявився нетривалим: уже в період неповноліття Генріха IV (1056–1106) почалося падіння впливу імператора. Це відбувалося на фоні зростання клюнійського руху в церкві і розвинутих з нього ідей григоріанської реформи, що стверджували верховенство папи римського і повну незалежність церковної влади від світської. Папа Григорій VII намагався усунути можливість впливу імператора на процес заміщення церковних посад і осудив практику світської інвеститури. Однак Генріх IV рішуче встав на захист прерогатив імператора, що спричинило тривалу боротьбу за інвеституру між імператором і папою римським. У 1075 році призначення Генріхом IV єпископа в Мілан стало приводом для відлучення імператора Григорієм VII від церкви і звільнення підданих від присяги вірності. Під тиском німецьких князів імператор був вимушений 1077 року виконати покаянний «похід в Каносу» і молити папу про прощення. Боротьба за інвеституру завершилася лише 1122 року підписанням Вормського конкордата, який закріпив компроміс між світською і духовною владою: вибори єпископів повинні були проходити вільно і без симонії, проте світська інвеститура на земельні володіння, а тим самим і можливість імператорського впливу на призначення єпископів і абатів, зберігалася. Загалом, боротьба за інвеституру суттєво послабила контроль імператора над церквою, вивела папство з імперської залежності і сприяла зростанню впливу територіальних світських і духовних князів Відволікала імператорів від управління Німеччиною також італійська політика. Від часів Оттона І протягом 962-1508 рр. німецькі королі отримували титул тільки після коронації в Римі. Нерідко походи в Італію по королівський титул перетворювалися на затяжні війни. Найагресивнішим в італійських походах був імператор з династії Штауфенів (Гогенштауфенів) Фрідріх І Барбаросса (Рудобородий, 1152-1190 рр.). З 1154 до 1177 рр. Фрідріх здійснив п'ять італійських походів. Усі вони відзначалися жорстокістю і прагненням позбавити італійські міста прав на самоуправління. Цьому героїчно протистояли мешканці Італії. Створенню сильної централізованої Священної Римської імперії перешкоджала також постійна боротьба за владу між представниками різних правлячих династій. Остаточно роздробленість Священної Римської імперії була в 1356 р. закріплена «Золотою буллою» імператора Карла IV Люксембурга: булла узаконювала обрання імператора колегією семи імперських курфюрстів (князів); булла забороняла поділ територій курфюрств, що ускладнювало процес «збирання» тому, хто забажав би об'єднати всі німецькі землі в єдиній державі. З 1438 р. імперію очолила династія Габсбургів. Однак подолати роздробленість держави їм не вдалося. 12.Велика Хартія вольностей та формування парламенту в Англії Король Іоанн (1199-1216) у результаті невдалої для Англії війни з Філіппом II Августом утратив у Франції більшу частину родових маєтностей Плантагенетів. За це сучасники нарекли Іоанна зневажливим прізвиськом Безземельний. Військові поразки, постійне вимагання “щитових грошей” викликало в підданих справжню ненависть до короля. Ситуацію загострив і конфлікт із Папою Римським Інокептієм III. Іоанн Безземельний відмовився підтримати кандидата папи на посаду Кентерберійського (главу католицької церкви в Англії), документ, Інокентій III відлучив Іоанна Безземельного від церкви, тому над королем нависла небезпека втрати трону. Папу підтримало майже все населення Англії. Наляканий король визнав себе васалом папи і зобов’язався щорічно виплачувати йому велику суму грошей. Усе це викликало обурення народу, який підтримав у 1215 р. заколот баронів. Навіть у Лондон барони увійшли без бою. Іоаннові нічого не залишалося як капітулювати. Підкоряючись силі, 15 червня 1215 р. він підписав підготовлений баронами документ під назвою “Велика хартія вольностей”. Статті хартії гарантували недоторканність володінь баронів і церкви. Король зобов’язувався не стягувати зі своїх васалів поборів більше, ніж встановлено звичаєм, не накладати непомірних штрафів, опікуватися торгівлею, обіцяв захист від свавілля королівських чиновників, підтверджував недоторканність міських привілеїв тощо. Більшість статей Хартії регулювали васально-ленні відносини. У них підтверджувалися права баронів. Встановлювалися суми рельєфу (виплата васалів на користь короля), порядок його одержання. Виплати королівських васалів обмежувалися феодальними звичаями (викуп короля з полону, грошова допомога під час посвячення його старшого сина в лицарі і на весілля старшої доньки). Закріплялося право передавання землеволодіння у спадок. Регламентувався порядок денного опікунства: опікун повинен був зберігати володіння і міг одержувати з нього прибуток. Визначалася підсудність баронів тільки суду рівних, тобто вони виводилися з-під юрисдикції королівських судів. Суперечки щодо землеволодіння підлягали розгляду сеньйоральних судових курій. Васальні стосунки між баронами і лицарями регулювалися відповідно до аналогії із зобов'язаннями баронів стосовно короля. Заборонялося силувати лицарів до несення більшої служби, ніж передбачалося відповідно до звичаю. Статті Хартії щодо прав городян і купців закріплювали стародавні вольності і звичаї городян. Купці одержували право вільного пересування і торгівлі. Встановлювалася єдина міра довжини і ваги. У Хартії виділяються політичні статті. Передбачалося створення ради з 25 баронів для контролю за королівською владою, а також Великої ради королівства з королівських васалів. Рада королівства наділялася фінансовими повноваженнями: "щитові гроші" на утримання армії та інші додаткові збори могли збиратися тільки за згодою ради. Надзвичайного значення для англійської правової системи мали статті, присвячені королівському судочинству. Вони обмежували свавілля чиновників. Заборонялося залучати до судової відповідальності лише на підставі усної заяви і без свідків. Арешт, тюремне ув'язнення, проголошення поза законом, вигнання або позбавлення володарювання допускалися тільки на підставі вироку, постановленого судом рівних відповідно до законів держави. На посади суддів, констеблів, шерифів та бейліфів могли призначатися виключно особи, які знали і виконували закони. Заборонялися довільні і завищені судові збори. Велика хартія вольностей увійшла в історію як перший конституційний акт, який має значення для сучасного англійського конституціоналізму. Статті Хартії щодо контрольних і дорадчих функцій Ради королівства підготували правову базу для англійського парламенту. Але найбільше відомі статті, які гарантували вільному населенню Англії недоторканність особи і справедливість правосуддя. При вивченні Великої хартії вольностей 1215 року перш за все слід звернути увагу на її статті 12 і 14, які стали правовою основою майбутнього англійського парламенту. Проте Іоанн Безземельний не збирався виконувати нав’язану йому Велику хартію вольностей і відновив війну з баронами. У розпал бойових дій Іоанн Безземельний помер. Королем було проголошено його малолітнього сина Генріха III (1216-1272) і вся влада опинилася в руках баронів. Коли ж Генріх III досяг повноліття й почав правити самостійно, він став на шлях продовження політики свого батька. Це викликало озлоблення серед англійських Баронів і 1258 р. вони підняли заколот, внаслідок якого Генріха III було усунуто від влади. Протистояння між баронами й королем вилилося в громадянську війну. Серед баронів як лідер виділився граф Симон де Монфор. Очолюване ним військо розгромило королівські загони. Генріх III та спадкоємець трону принц Едвард потрапили в полон. Правителем Англії став Симон де Монфор. У січні 1265 р. він скликав збори королівства. Сюди, крім баронів і єпископів, було запрошено також представників від рицарства та городян. Так з’явився англійський парламент (від французького рагіег – говорити). Невдовзі принц Едвард зумів утекти з полону, очолив королівську армію і розгромив військо Симона де Монфора. Самого Монфора було вбито. Повернувши собі владу, Генріх III, а відтак і його спадкоємець Едвард І не знищили парламент і він продовжував діяти. Спочатку основна функція парламенту полягала в затвердженні податків. Згодом він отримав ще й право видавати закони. У середині XIV ст. англійський парламент розділився на дві палати – палату лордів і палату громад. У палаті лордів засідало вище духовенство та світська знать. А в палаті громад – рицарі графств і представники міст. Тут відразу намітився союз рицарства і міської верхівки. В англійському парламенті, на відміну від Генеральних штатів Франції, представники цих двох станів діяли спільно. Тому палата громад мала неабиякий вплив на політичне життя Англії. Із виникненням парламенту в Англії зародилася нова форма феодальної держави – станова монархія. 13.Столітня війна: передумови, основні етапи, наслідки Причини Столітньої війни У 1328 році помер французький король Карл IV не залишивши після себе законних спадкоємців. Раніше ж дочка іншого французького короля Філіпа IV красивого, принцеса Ізабелла була віддана в дружини англійському королю Едуарду II. Її син, новий король Англії Едуард III по суті був онуком французького короля. Будучи амбітним правителем, після смерті короля Франції він почав претендувати і на французький престол. Але французькі лорди аж ніяк не хотіли бачити своїм правителем англійського короля, і відкинули домагання Едуарда, замість нього новим королем Франції став Філіп VI з династії Валуа. Зрозуміло, це була не єдина причина початку столітньої війни. Крім цього були й інші причини: Територіальні суперечки між Англією і Францією за Гасконь – один з головних економічних центрів Франції, який раніше належав Англії, але з часом був втрачений. Підтримка французами шотландців, які в той час зі змінним успіхом воювали проти англійців. Едуард III розбив шотландські війська, після чого король Шотландії Давид II втік до Франції. Після цього обидві країни почали посилено готуватися до майбутньої війни. Столітня війна Етапи Історики умовно ділять столітню війну на 4 періоди: Перший початковий період тривав з 1337 по 1360 рік, його прийнято називати Едвардіанською війною. Другий період тривав з 1369 по 1396, він називається Каролінзьким. Третій період тривав з 1415 по 1428 рік, він називається Ланкастерською війною. Четвертий, завершальний період почався в 1428 і закінчився в 1453 році. ////////////////************///////////// Війна почалася через суперечки про успадкування престолу королівства Франції. Англійський король Едуард заявив свої права на трон Франції в зв’язку з салічним законом. Крім того, англійський король хотів повернути землі, втрачені його батьком. Новий французький король Філіп VI же вимагав від англійського монарха визнати його суверенним правителем Франції. Також у ворогуючих сторін був постійний конфлікт за володіння Гасконією, англійці зберегли право на її володіння в обмін на визнання Філіпа суверенним королем. Але коли Едуард пішов війною на союзника Франції Шотландію, французький король почав готувати план з захоплення Гасконії і висадки своїх військ на територію Британських островів. Столітня війна почалася з висадки англійської армії на території Франції, і їх подальшого наступу на Пікардію (територія на північному сході Франції). Хід Столітньої війни Як вже говорилося, перший хід зробив англійський король Едуард, вторгшись на територію Пікардії в 1337 році. У цей період французький флот повністю панував в Ла-Манші, що не давало англійцям діяти більш впевнено. У них постійно була загроза, що французька армія висадитися на території Англії і до того ж, в такій ситуації було неможливо робити масові перекидання військ на територію Франції. Ситуація змінилася в 1340 році, коли англійський флот переміг французів в морській битві при Кресі. Тепер вже англійці повністю контролювали Ла-Манш. У 1346 році Едуард очолив велику армію і висадився біля міста Кан, а потім протягом дня захопив і саме місто, що шокувало французьке командування, ніхто не очікував, що місто впаде всього за один день. Філіп рушив назустріч Едуарду і дві армії зіткнулися в битві при Кресі. 26 серпня 1346 року відбулася знаменита битва, яку прийнято вважати початком кінця епохи лицарства. Французька армія, не дивлячись на чисельну перевагу, була розбита вщент, французькі лицарі нічого не могли вдіяти проти англійських лучників, що обсипали їх справжнім градом стріл, як фронту, так і з флангу. У зв’язку з епідемією чуми, країни припинили бойові дії, оскільки хвороба забрала в сотні разів більше життів, ніж війна. Але після того, як епідемія перестала вирувати, у 1356 році син короля Едуард Чорний Принц з новим, ще більшим військом вторгся на територію Гасконії. У відповідь на ці дії французи вивели свою армію назустріч англійцям. 19 вересня обидві армії зійшлися в знаменитій битві при Пуатьє. Французи знову-таки перевершували англійців числом. Однак, не дивлячись на цю перевагу, англійці завдяки вдалим маневрам змогли армію французів і навіть взяти в полон короля Франції Іоанна Доброго, сина Філіпа VI. Щоб викупити назад свого короля, Франція віддала викуп розміром з двохрічний дохід країни. Це було нищівною поразкою французької військової думки, нарешті, їм вдалося зрозуміти, що не чисельну перевагу вирішує результат бою, а вдале командування і маневри на полі бою. Перший етап війни закінчився підписанням Бретонського миру в 1360 році. Едуард в результаті свого походу отримав: половину території Бретані; всю Аквитанію; Пуатьє; Кале. Франція ж втратила третину всієї своєї території. Мир тривав дев’ять років, поки новий король Франції Карл V не оголосив війну Англії, бажаючи повернути втрачені раніше території. Під час перемир’я, французам вдалося реорганізувати армію і знову наростити свою військову міць. Англійська армія була захоплена війною на Іберійському півострові, через що французи домоглися ряду важливих перемог в сімдесятих роках XIV століття, тим самим повернувши собі ряд захоплених раніше територій. Після смерті короля Едуарда і його сина Чорного Принца на трон встав молодий король Річард II. Недосвідченістю короля скористалася Шотландія, почавши тим самим війну. Цю війну англійці програли, зазнавши тяжкої поразки в битві при Оттерберні. Англія була змушена укласти невигідний для неї мир. Після Річарда на трон Англії зійшов Генріх IV, що планував взяти реванш у французів. Але наступ доводилося налагоджувати через важку ситуацію в країні, це була в основному війна з Шотландією, Уельсом. Але коли ситуація в країні нормалізувалася, почався новий наступ в 1415 році. Сам Генріх не зміг здійснити своє вторгнення до Франції, але це вдалося зробити його сину Генріху V. Англійський король висадився у Франції і вирішив рушити на Париж, але йому не вистачало продовольства і йому на зустріч французи висунули велику армію, що перевершувала англійців за чисельністю. Генріх був змушений приготуватися до оборони при невеликому поселенні Азенкур. Там і почалася знаменита битва при Азенкурі, в результаті якої, англійські лучники розбили важких французьких вершників і завдали Франції нищівної поразки. В результаті цієї перемоги, королю Англії вдалося захопити територію Нормандії і ключові міста: Кан; Руан. За подальші п’ять років, Генріху вдалося захопити практично половину всіх французьких земель. Щоб зупинити захоплення Франції, король Карл VI уклав з Генріхом перемир’я, головною умовою було успадкування престолу Франції. З цього моменту всі королі Англії мали титул короля Франції. Перемоги Генріха закінчилися в 1421 році, коли в бій вступили шотландські війська, розгромивши англійську армію в битві при Боже. У цьому бою англійці втратили своє командування, через що і програли битву. Незабаром після цього помирає Генріх V, а на престол встає його малолітній син. Попри поразку, англійці швидко відновилися і вже в 1423 році відповіли французам реваншем, перемігши їх у битві при Кравані, знову знищивши армію, що перевершує за чисельністю. За нею було ще кілька важливих перемог для англійської армії, а Франція виявилася в серйозному, скрутному становищі. У 1428 році відбувся переломний бій при Орлеані. Саме в день цієї битви з’явилася яскрава фігура – Жанна Д’Арк, прорвавши оборону англійців і тим самим, принесла важливу перемогу для Франції. У наступному році, французька армія під командуванням Жани Д’Арк знову розбила англійців в битві при Пате. Цього разу чисельна перевага англійців зіграла з ними злий жарт, цей бій можна назвати дзеркалом битви при Азенкурі. 1431 року Жанна була схоплена англійцями і страчена, але це вже не могло вплинути на результат війни, французи згуртувалися і продовжували рішуче атакувати. З цього моменту французька армія почала звільняти одне місто за іншим, витісняючи при цьому англійців зі своєї країни. Останній удар по мощі Англії було завдано в 1453 році в битві при Кастільоні. Ця битва стала знаменитою завдяки першому вдалому застосуванню артилерії, яка зіграла в бою ключову роль. Англійці були вщент розбиті і всі їхні спроби переламати хід війни, були повністю закінчені. Це був останній бій столітньої війни, слідом за ним капітулював гарнізон Бордо – останній ключовий осередок оборони англійців в Гасконі. Наслідки Столітньої війни Офіційного мирного договору не було підписано протягом десятиліття, проте війна припинилася і англійці відмовилися від своїх претензій на трон. Англійці не змогли домогтися своїх цілей, попри початковий успіх кампаній, в їх володінні залишився тільки одне велике місто Кале і прилеглі території. Через ураження в Англії почалася Війна Білої і Червоної троянди. Роль піхоти на полі бою була збільшена, а лицарство поступово пішло в занепад. Вперше з’явилися постійні регулярні армії, натомість ополчення. Англійський лук продемонстрував свою перевагу перед арбалетом, але найголовніше – було покладено початок розвитку вогнепальної зброї в Західній Європі і вперше було успішно застосовано артилерійську вогнепальну зброю. 14.Арабське завоювання Піренейського півострова. Реконкіста. У квітні 711р. перша група мусульман висадилася в Південній Іспанії, а саме на землях Піренейського півострова. І араби назвали їх Андалусією (аль-Андалус), переінакшивши на свій манер слово Вандалус - реліктову назву Іспанії від часів вандальського панування на Піренеях. Знищивши державу візиготів, мусульмани не змогли перебороти опір франків, але Іспанія на 800 років потрапила в орбіту ісламської цивілізації. Таким чином, користавшись відсутністю короля Родеріка, мусульмани заснували базу на місці виниклого пізніше міста Альхесирас. Родерік, одержавши звістку про напад мусульман, поспішив на південь і атакував їх в долині річки Ріо-Барбате. Війська Родеріка покинули свого короля на полі битви. Родерік пропав безвісти. Загони Таріка ібн Зіяда без особливих зусиль зайняли столицю Вестготського королівства Толедо. У горах Астурії, на крайній півночі Іспанії, виникло невелике вестготсько-іспанське християнське королівство (718 р.). Араби захопили землі вестготської і іспано-римської знаті і церкви. Багато вестготських феодалів втекли на північ, в гірські райони Астурії і Піренеїв. Селянство ж в більшості випадків залишилося на колишніх місцях і навіть відчуло спочатку деяке полегшення. Але селяни залишилися в особистій і поземельній залежності і платили феодальну ренту. В 743 р. берберські племена в Іспанії повстали проти халіфа. Цим скористалося королівство Астурія і просунуло свій кордон до річки Дуеро. Після падіння влади династії Омейядів (750 р.) і приходу до влади Аббасидів один з уцілілих Омейядів Абд-ар-Рахман втік до Іспанії і заснував незалежний емірат. Омейяди правили в Іспанії з 756 по 1031 р. І. Перша хвиля завоювання Іберійського півострова (арабами і берберами). 710 - 724 рр. - 710: Агіла просить допомоги в арабського губернатора Іфрікії. Висадка 400 берберів на європейському березі Гібралтарської протоки. - 711, Квітень: Тарік бен Зіяд, а на чолі армії в 7000 чоловік, до яких незабаром приєднується інший загін чисельністю 5000. Для висадки на півострів Тарік висаджується в Гібралтарі, де розбиває табір і засновує невелику фортецю, яку планує зробити опорним пунктом і починають рух до Толедо. - 711, Липень: Гвадалетта. Війська Родеріха зіштовхуються з армією Таріка. Через тиждень безперервних сутичок, вестготська армія рятується безладною втечею. Король Родеріх зникає. Кілька десятиліть Андалусія залишалася далекою окраїною омейядського халіфату, проте араби-кайсити (ізмаїліти) билися тут з арабами-єменітами не менше, ніж у столичному Дамаску. До цього треба додати ворожнечу арабів з берберами, мусульман із християнами, ускладнену непрогнозованою часом поведінкою мувалладів (ісламізованих християн-ренегатів), війнами з християнськими сусідами й жахливими язичниками норманами (вікінгами). Життя в Андалусії було далеким від райського, але в Омейядів, яких після краху Дамаського халіфату нещадно знищували Аббасиди й Аліди, альтернативи не було, й онук покійного дамаського халіфа Хішама Омейяд Абд ар-Рахман ібн Муавія після тривалих небезпечних подорожей прибув у 755 р. до Іспанії. Аббасиди лише раз спробували повалити владу Абда ар-Рахмана І ад-Дахіля ("Пришельця", 756 - 788), але в битві при Кармоні (763 р.) військо "чорних" було знищене, а набальзамовану голову вбитого аббасидського генерала Ала ібн Мугиса звитяжний Омейяд наказав зашити разом із трофейним чорним прапором у мішок і вислати багдадському халіфу Мансуру (754 - 775). Так само безславно завершилась агресія на Піренеї франкського імператора Карла Великого: в 778 р. християн зупинили біля Сарагоси й відкинули на північ, причому в горах ар'єргард франкського війська на чолі з Руотландом Бретонським (билинним Роландом) вирізали незалежні горяни-баски. Відстоявши свій суверенітет, еміри Андалусії придушили смуту, налагодили державне управління (створили розгалужений бюрократичний апарат на чолі з "прем'єр-міністром" хаджибом - "воротарем"). Безпечними стали в країні дороги, розцвіли торгівля й ремесла - виробництво славетної толедської сталі, кераміки та андалуських шкір. Успішні війни з "невірними" давали багату ганіму, а впровадження не знаної християнами іригації дало змогу фантастично збільшити виробництво в Іспанії сільськогосподарської продукції (зерно, виноград, цукрова тростина, рис, бавовник тощо), і хоча податки на селян-християн становили 2/3 врожаю, це не породжувало масового голоду. Започаткували мусульмани в Іспанії й продуктивне тваринництво - відгінне вівчарство. Зростали андалуські міста, серед яких виділялася столична Кордова (200 тис. мешканців), а символом культурного процвітання стала центральна мечеть Кордови - справжнє диво мавританської (арабо-іспанської) архітектури. Апогею могутності мусульманська Іспанія досягла в Х ст., коли на престолі сиділи Абд ар-Рахман ІІІ (912 - 961) та його син аль-Хакам ІІ (961 - 976). Перший дістав у 929 р. титул халіфа, заснувавши Кордовський халіфат (929 - 1031), установив рівноправні дипломатичні зв'язки з Візантією, Францією й Німеччиною, а залякані християнські правителі Кастилії, Галісії, Наварри та Леону принижено слали могутньому халіфові щорічні "подарунки". Тоді ж була збудована розкішна аз-Захра (літня резиденція кордовських халіфів). Правління Абда ар-Рахмана ІІІ й аль-Хакама ІІ - це "золотий вік" мавританської культури, гордістю якої стали поети ібн Хані аль-Андалусі (? - 973) та ібн Абд Раббіхі (860 - 940), музикант Зір'яб (учень Ісхака Мосульського). Проте наступні кордовські халіфи значно поступалися державними талантами своїм великим попередникам, і в 981 р. реальним диктатором Андалусії став "великий хаджиб" Абу Амір аль-Мансур (європ. Альманзор), який ув'язнив халіфа Хішама ІІ (976 - 1008) під домашнім арештом, а в країні встановив криваву одноособову диктатуру мусульмано-теократичного характеру. Диктатуру Аміридів (Альманзора та його нащадків, 981 - 1031) християни назвали похмурими десятиліттями агресивного мусульманства. В Андалусії творили десятки видатних арабських філософів і літераторів, кордовська бібліотека налічувала 400 тис. книг, кордовська мечеть після грандіозної реконструкції мала тепер 1400 мармурових колон (!), але все це фінансувала війна, яка давала Альманзору колосальну здобич (лише на християн аль-Мансур здійснив 50 (!) вдалих походів). Та для перемог потрібні вояки-професіонали, і в Кордові з'явилася своя рабська гвардія (з галісійців, кастильців, балканців, басків тощо), вояків якої прозвали сакаліба ("слов'яни"). Іспанські мусульмани не могли протистояти закованим у залізо християнським арміям рицарів і звернулися по допомогу до войовничих Альморавідів з Північної Африки. Після перемоги мусульман біля Залакки (1086 р.) Реконкісту зупинили, й андалусці знову зосередилися на культурі. Поети ібн Абдун та ібн Кузман (1087 - 1160), астроном Абрахам ібн Хійя (? - 1136), філософи Абрахам ібн Езра (? - 1167) та Ієгуда хал-Леві (? - 1140) прославили Андалусію на весь ісламський світ, але жорстокі, войовничі й неосвічені Альморавіди не оцінили культурні здобутки своїх нових підданих, а без підтримки населення Альморавіди не змогли відстояти іслам на Піренеях: у 1118 р. арагонці оволоділи Сарагосою, а в 1147 р. впав Лісабон. Андалуські еміри Альгарви, Кордови, Мурсії знову оголосили кожен свою незалежність. Альморавідська гегемонія в Іспанії залишилася на початку ХІІ ст. лише в спогадах. Проте Реконкіста тривала, і в 1150 р. андалусці запросили собі на допомогу Альмохадів, яким до 1172 р. підкорилися всі мусульманські еміри півострова. Берберські фанатики-монотеїсти знову розбили християн при Аларкосі (1195 р.), але історія повторилася. Альмохадська Іспанія (1150 - 1212) зовнішньо теж виглядала центром культури й науки. Тут творили видатні поети й прозаїки ібн Арабі (1164 - 1240) та ібн аль-Аббар (1198 - 1259), філософ і лікар ібн Туфейль (європ. Абубацер, ? - 1185), письменник Хайя ібн Якзан, мислитель Маймонід (1135 - 1204) та найвидатніший мавританський філософ-арістотеліст і природознавець ібн Рушд (європ. Аверроес, 1126 - 1198), проте Альмохади виявилися ще дикішими й неосвіченішими, ніж їхні попередники Альморавіди. Релігійний фанатизм і культурна обмеженість "диких берберів" ніяк не уживалися з рафінованою мавританською культурою, а єдиновірці-визволителі швидко перетворилися на безкультурних і жорстоких карателів-мракобісів. Почалися репресії проти незгодних і вільнодумців: у 1190 р. стратили видатного філософа ас-Сухраварді, пізніше (вже в Африці) Альмохади спалили всі твори ібн аль-Аббара, а його самого вбили, "закидавши списами". Славетного філософа ібн Бадджи (європ. Авемпас, ? - 1138) отруїли, а твори Аверроеса публічно спалили в 1195 р. Твердолобий берберський фанатизм розчарував андалусців, і Альмохади залишилися сам на сам з Реконкістою. Результатом стала катастрофа при Лас-Навас-де-Толосі (1212 р.), де андалусці покинули в розпал битви берберів і втекли, а Альмохади, втративши кілька десятків тисяч вояків, мусили залишити Іспанію. За наступні півстоліття християни відвоювали Хаен, Кордову, Севілью, Кадіс, Аліканте, Мурсію. В руках мусульман зоставалася лише Гранада, де правила емірська династія Насридів (1231 - 1492). Гранадський емірат виявився останнім спалахом великої іспано-арабської культури. Її гордість становлять: унікальне диво мавританської архітектури палац Альгамра (аль-Хамра - "Червоний палац"), а також доробок поета й прозаїка ібн аль-Хатіба (1313 - 1347). Саме в мусульманській Гранаді зародилася на початку ХІV ст. корида, без якої немислима Іспанія. Але після розгрому мусульман при Саладо (1340 р.) останні бербери покинули Іспанію, і лише арагоно-кастильські чвари дали змогу Гранаді зберегтися ще протягом 150 років як емірат розпещених, освічених і багатих мусульман та іудеїв, що добре працювали, вигідно торгували, творили шедеври культури, але розучилися воювати. В 1492 р. спільне арагоно-кастильське військо (в 1479 р. Арагон і Кастилія стали єдиним королівством Іспанія шляхом династичного шлюбу) після виснажливої облоги захопило Гранаду. Останній Насрид Абу Абдаллах Мухаммед ХІІ (європ. Боабділ) покинув Іспанію, а всі "маври" (араби та євреї) були невдовзі вигнані в Африку. Аль-Андалус упав. Реконкіста (ісп. Ресопдиізіа, від гесог^иівіаг - відвойовувати), відвоювання народами Піренейського півострова в 8-15 ст. територій, захоплених арабами (точніше арабами і берберами, згодом що отримали загальну назву - маври). Реконкіста почалася битвою 718 при Ковадонгі. На відвойованих землях створювалися самостійні держави (інтереси Реконкісти інтенсифікували процеси їх централізації і об'єднання). Реконкіста значною мірою визначила своєрідність економічного і політичного розвитку держав Піренейського півострова. Реконкіста була не тільки ланцюгом військових походів, вона була широким процесом колонізації - заселенням і економічним освоєнням спустошених війною земель. Головною рушійною силою Реконкісти були селяни. В початковий період Реконкісти селяни, що осідали на звільнених землях, в своїй більшості добивалися особистої свободи. Активну участь в Реконкісті брали міста. Постійна загроза набігів арабів стимулювала утворення селянських (бегетрій) і міських общин. Успішний хід Реконкісти сприяв зміцненню в державах королівської влади, яка поступово узяла в свої руки розподіл відвойованих земель, що утворилися. Зацікавлені в економічному освоєнні цих земель, у воїнах для подальшої боротьби з арабами, королі були вимушені надавати знов виникаючим населеним пунктам, міським і сільським общинам ряд пільг і привілеїв. З відтисненням маврів на південь півострова посилився натиск феодалів на селян, і у ряді держав півострова вже в 13 ст. селяни втратили особисту свободу. З Реконкісти, яка велася під гаслом релігійної боротьби з «невірними», зв'язано зростання ідеологічного впливу і економічної могутності католицької церкви в Іспанії і Португалії; духовно-рицарські ордени перетворилися на найбільших земельних власників-латифундистів. Реконкіста визначила і ін. особливості феодалізму на Піренейському півострові: численність шару дрібного рицарства; порівняно раннє посилення королівської влади, що диктувалося необхідністю об'єднання сил в боротьбі із зовнішнім ворогом. З Реконкістою пов'язаний процес формування народностей - іспанської, каталонської, баскської, галисійскої і португальської, складання їх національної культури, національного характеру. Реконкіста знайшла яскраве віддзеркалення в іспанській літературі. Особлива роль Кастилії в Реконкісти позначилася на формуванні національної іспанської мови, в основу якої ліг що розповсюджувався на звільнених територіях кастильський діалект. 15.Гуситський рух: ідеологія та представники Ян Гус дуже швидко став популярним проповідником серед своїх співгромадян. Це було пов'язано з тим, що він спілкувався з людьми на чеською мовою, в той час як вся Римсько-католицька церква використовувала латинь, якої не знали прості народні маси. Гуситское рух сформувалося навколо тих тез, які висунув Ян Гус, сперечаючись з папським престолом про те, що личить християнському священику. У своїх проповідях Ян Гус критикував тодішні звичаї Католицької церкви, й закликав повернутися до джерел християнської віри. Основні засади, які викликали невдоволення з боку церковних ієрархів, були такі: Не можна стягувати платню за таїнства й продавати церковні посади. Священикові досить брати невелику платню з багатіїв, щоб задовольнити свої найпростіші життєві потреби. Не можна сліпо підкорятися церкві, але потрібно думати самим, відповідно до слів зі Святого Письма: «Якщо сліпий поведе сліпого, обидва впадуть у яму». Влада, що порушує Божі заповіді, не може бути визнана від Нього. Власність повинна належати справедливим. Несправедливий багатій є злодієм. Кожен християнин має шукати правду, навіть ризикуючи добробутом, спокоєм і життям. На ті часи це були дуже сміливі слова, тому що жоден християнин не міг сперечатися з татом і священиками. Такі люди автоматично визнавалися єретиками. Проте Гус деякий час уникав розправи завдяки своїй популярності в народі. Церковний реформатор був ще і просвітителем. Він запропонував внести зміни в чеську абетку для того, щоб полегшити процес навчання людей грамоті. 1 листопада 1414 року в німецькому місті Констанц зібрався собор, що мав покінчити з розколом у католицькій церкві (на той момент у Європі було троє пап — Григорій XII, Іван XXIII і Бенедикт XIII) й з єретичними вченнями. На собор викликали і Яна Гуса. Римський король Сигізмунд I Люксембург видав йому охоронну грамоту, яка, як пізніше з'ясувалося, не гарантувала йому недоторканність під час собору, а лише безпечний проїзд до Констанца. Гус вірив у те, що на соборі зможе вільно дискутувати про науку та віру й не усвідомлював, що насправді їде на церковний суд, де його буде звинувачено в єресі. Від Гуса зажадали, щоб він відмовився від своїх поглядів. Той відмовився. Поки його тримали під вартою, чеська знати відправляла до Німеччини депеші і вимоги відпустити свого національного героя. Ці вмовляння не мали ніякого ефекту. 6 липня 1415 Ян Гус був спалений як єретик. Ідейними й політичними передумовами протестного руху стали реформаторські погляди і проповідницька діяльність Яна Гуса та його сподвижників, публічна критика ними церковної й світської влади. Спалення Я. Гуса (1415) та його праць за вироком Констанцького собору, а також страта інших відомих ідеологів церковних реформ (зокрема Єроніма Празького), спричинили вибух обурення серед різних верств населення Чехії та каталізували гуситський рух. Центрами руху стали чеські міста Прага, Пльзень, укріплення Табор. Поширення протестних настроїв і масових виступів, спрямованих проти Католицької церкви і німецької імперської влади й на захист тих, хто був переслідуваний за релігійне вільнодумство, а також гострі конфлікти в лавах гуситів, призвели до серії гуситських воєн 1419–1434. Соціальний склад Від початку склад гуситського руху був соціально неоднорідним, охоплював представників різних соціальних верств та ідейно-політичних орієнтацій. Наслідком став доволі швидкий (з 1416) розкол руху на два табори — поміркований і радикальний. В ході диспутів 1917–1920 на теологічному факультеті Празького університету була складена гуситська релігійно-політична програма, відома як «Чотири празькі статті», спільна для поміркованої й радикальної фракцій. Помірковане крило руху утворили бюргерсько-лицарські верстви (переважно середнє і дрібне дворянство, багаті ремісники, містяни). Серед їхніх вимог: реформи церкви (зокрема, спрощення літургії, впровадження богослужіння чеською мовою, причастя мирян не тільки хлібом, а й вином із чаші, звідси назва — «чашники»), розширення світського землеволодіння за рахунок секуляризації церковних земель, вигнання німецьких феодалів. Носіями радикальних поглядів стали переважно селянсько-плебейські верстви, нижче духовенство, міська біднота, інспіровані народними проповідниками (місцем їхньої діяльності стала Таборська гора у Південній Чехії, тепер м. Табор, звідси назва — «таборити»). Провідну роль у гуртуванні таборитів та їх військовому проводі відіграли Ян Жижка, Ян Желівський (пом. 1422), Прокоп Великий (бл. 1380–1434), Ян Рогач (пом. 1437). Прихильники цього крила гуситів обстоювали радикальнішу антифеодальну програму, заперечували авторитет церкви перед вищістю Святого Письма, вимагали викорінення всього «латинського» й «німецького», повернення до принципів «євангельської бідності», моральної дисципліни і суворого покарання смертних гріхів. З таборитами пов’язують поширення ідей пуританізму та чеського націоналізму. Від 1419 рух набув революційних форм. П’ять хрестових походів, зініційованих папою та німецьким імператором проти гуситів, зазнали поразки. Початкова спільність гуситів у засадничих вимогах змінилася гострим конфліктом між чашниками і таборитами. 1433 на Базельському соборі (1431–1449) було досягнуто компромісу між чашниками і католиками, після чого чашники об’єдналися з імперськими військами і виступили проти таборитів. 1434 у битві при Липанах таборити зазнали нищівної поразки. Окремі загони радикальних гуситів діяли до 1437, доки не впала остання фортеця Сіон. На Празькому сеймі 1444 вчення таборитів було оголошено хибним. Частина його прихильників перейшли до лав чашників. Незгодні утворили громади «чеських братів», що справили помітний вплив на подальший розвиток протестантських рухів у Східній Європі. Подальший розвиток ситуації призвів до встановлення в Чехії мирного співіснування двох конфесій — католиків і чашників, яке було остаточно закріплене договором у Кутній-Гурі (1485). Радикальнішою групою гуситів були так звані «чеські (богемські) брати», що почали формуватися в 1457 році і відкололися від чашників в 1476. «Богемські брати» не визнавали таїнств, відкидали переісточення. Проблема співіснування католиків і гуситів у Чехії загострилася у XVII столітті у зв'язку з поширенням у Чехії ідей Реформації. В цей час багато чашників зблизилися з лютеранами, а «богемські брати» — з кальвіністами. Імператори з династії Габсбургів у першій половині XVII століття прагнули до скасування прав гуситів, що призвело до Тридцятирічної війни (1618—1648). Після поразки Чехії у війні церковні організації гуситів на довгий час припинили своє існування. Вплив на Україну Гуситський рух інспірував в Україні інтерес до біблійних текстів, вплинув на українську суспільно-політичну думку, сприяв упровадженню у церковне життя розмовної української мови. Осередки раннього протестантизму «чеських братів» діяли і на українських землях, передовсім у західних регіонах — Галичині, Закарпатті, Волині, впливали на українську культуру, релігійне і політичне життя. 16.Епоха Відродження: світогляд та мистецтво |