Всемирная история. Вступ всесв іст. Утвердження демократії в Афінах за Перикла
 Скачать 3.67 Mb.
|
|
Головним органом влади був Сенат, до якого первісно входили представники 300 патриціанських родів. З вимиранням цих родів, за законом 318 р. до н.е., вакантні місця заповнювалися особами, що обиралися народними зборами. Як правило, це були ті, хто уже займав вищі посади в магістратурі або надав державі великі послуги. За законом Овінія доступ у Сенат став можливим і для плебеїв. Список сенаторів переглядався кожних 5 років. У віданні Сенату було: 1) попереднє обговорення усіх питань, що виносилися на розгляд центурій; 2) право накладання вето на рішення народних зборів (крім судових); 3) розпорядження скарбницею і державним майном та бюджет взагалі; 4) зовнішні зносини; 5) військова справа, включаючи призначення командуючих. Перший у списку сенаторів називався принцепсом. Він вів засідання зборів. Голосування відбувалося шляхом розходження сенаторів у різні боки. За диктатури Сулли (І ст. до н. е.) число сенаторів було подвоєно (до 600). Сенат став установою консервативною, до його складу входили лише найбагатші і найродовитіші з рабовласників. Одночасно в Римі збереглося багато важливих інститутів народо-владця: народні збори, трибунат, термінування повноважень службових осіб та їх підзвітність народним зборам, безоплатність посад, колегіальність управлінських органів. Законодавчими органами вважалися народні збори (коміції). До реформи Сервія Туллія основну роль відігравали куріатні (курія – десять патриціанських родів) коміції, після неї – центуріатні та трибутні. Скликалися вони за наказом консула, претора чи народного трибуна. За несприятливих умов (буря, плямки на внутрішніх органах жертовних тварин, епілептичний напад у когось із учасників) припиняли свою роботу. Розпустити коміцію міг і голова зборів. Центуріатні (у сотнях-центуріях) коміції вирішували питання війни і миру, обирали вищих магістратів, приймали чи відхиляли закони, дарували громадянство, були вищою апеляційною інстанцією у справах щодо смертних вироків. У трибутних коміціях (за місцем проживання) відчувалася перевага плебеїв, оскільки тут витримувався принцип "одна людина – один голос". Спершу вони мали другорядний характер, але в період між 449-287 р. до н. е. отримали ті ж повноваження, що й центуріатні коміції, за винятком питань війни і миру Значення народних зборів було набагато меншим, ніж у Афінах. Збори не мали права законодавчої ініціативи, запропонований сенатом законопроект можна було прийняти або відкинути в цілому, без внесення поправок. Голосування тривалий час було відкритим. Враховуючи, що більшість неімущих громадян (клієнтів) перебувала у залежності від свого багатого покровителя (патрона), рішення таких зборів були легко прогнозовані. Оскільки участь у зборах на відміну від Афін не оплачувалася, селяни і міська біднота не завжди були на них присутніми. Поточна виконавча влада перебувала в руках т. зв. магістратів. Члени колегій обиралися народними зборами на один рік і формально були підзвітними цим зборам (аж до віддання під суд). Для того, щоб виставити свою кандидатуру навіть на найнижчу магістратуру, потрібно було відбути 10 військових кампаній на коні, або 20 – у пішому строю. Відтак багаті і знатні вершники починали свою політичну кар'єру набагато раніше від бідняків. Вибори обходилися кандидатові у значні суми, виконання посадових обов'язків було неоплачуваним, бо вважалося, що це – велика честь для громадянина, а не його професійна діяльність. Фактично бідняки самоусувалися від політики, бо не мали на це необхідних коштів. Колегія консулів спочатку складалася з двох осіб. На цю посаду обирали не молодших за 43 роки. Всі інші посадові особи, за винятком народних трибунів, перебували у їхньому підпорядкуванні, консули мали право скасування розпоряджень нижчих начальників. Вони були командуючими військами в провінції та Римі і мали необмежені повноваження в усьому, що стосувалося війни і військової справи. Консули скликали сенат і головували в народних зборах (маючи право розпуску останніх). Вони видавали обов'язкові постанови і накладали адміністративні стягнення. За межею міста, у військовому таборі, могли виносити смертні вироки. Колегія преторів первісно складалася з 2-х, далі – з 8-ми чоловік. З 367 р. до н. е. претори розглядали попередньо усі карні і цивільні справи до направлення їх у суд. Фактично вказівка претора (т. зв. формула) майже завжди визначала наступне рішення суду. За відсутності консула претор мав право заміщувати його у командуванні військом. У підпорядкуванні претора перебували карні або нічні тріумвіри, що здійснювали арешти, вироки, спостерігали за в'язницями. До магістратів належали і Цензори, які обиралися один раз на 5 років. Вели облік громадян, аби не допустити появи самозванців. Вони ж розподіляли громадян між центуріями і трибами. Починаючи з 312 р. до н. е. цензори складали списки сенаторів, отримавши тим самим право відводу небажаних осіб. Цензор від імені держави давав підряди на суспільні роботи і стежив за якістю їх виконання, вів спостереження за збором податків з провінцій та мита у митницях. Цензори не підлягали судовій відповідальності. Не підлягали судовій відповідальності також диктатори і народні трибуни. Магістратура диктатора була винятковою . Диктатор призначався консулом одноосібно або під тиском сенату у разі війни чи внутрішньої смути. Влада диктатора була необмеженою і підкріплювалася кінним військом. Він мав імунітет і від вето трибуна. Однак його повноваження обмежувалися у часі – не довше 6 місяців. До магістратури нижчого рангу належали курульні едили і квестори. Едили спостерігали за порядком на ринках Риму і влаштовували видовища, видавали розпорядження про продаж рабів і тварин. Квестори вели розслідування карних справ, вели архівні справи, порядкували в скарбниці. Поліція підпорядковувалася едилам. Провінції управлялися призначеними Римом губернаторами з числа колишніх консулів та преторів. На середину II століття до н. е. таких провінцій налічувалося 9: Сицилія, Сардинія, Корсика, Цізальпинська Галлія, Іспанія, Африка, Македонія, Іллірія, Азія. Влада губернаторів у провінціях була практично необмеженою. Специфічною суспільною установою Риму була армія. До служби допускалися громадяни з 16-17 років.. В кінці III століття до н. е. майновий ценз для служби в армії понизився з 11 тисяч асів до 4 тисяч, а у І столітті до н. е. до служби почали допускати неімущих. Солдат отримував плату і міг розраховувати на частку у воєнній здобичі (щоправда, з цих сум він не лише утримував себе, але й давав хабарі нижчим командирам за звільнення від робіт). За законом консула Марія (кінець II століття до н. е.), після 16 років служби солдат-ветеран наділявся земельною ділянкою з суспільних фондів. Пізніше, починаючи з Сулли, ветерани стають опорою диктаторів та імператорів, отримуючи від них щедрі подарунки за попередню службу під прапором цих полководців. Дисципліна в армії забезпечувалася правом командуючого на смертний вирок. У виняткових випадках (бунт, втеча з поля бою) застосовувалася так звана децимація, тобто страта за жеребом кожного десятого з числа бійців підрозділу, що провинився. 4. Римська імперія: періодизація та особливості розвитку три війни (Перша Пунічна війна 264—241 рр. до н. е., Друга Пунічна війна 218—201 рр. до н. е., Третя Пунічна війна 149—146 рр. до н. е.) між Римом і Карфагеном за панування над Західним Середземномор'ям. Закінчилися повною перемогою Риму і знищенням Карфагенської держави. Тривали 118 років, з примиренням. У період імперії виділяють два етапи: принципат (27 р. до Р. X. - 284 р.) і домінат (284-476 рр.). На етапі існування держави у формі принципату (від лат. "принцепс", тобто "перший") одночасно діяли дві системи управління—республіканська (слугувала прикриттям імператорської влади) та монархічна. Роль Сенату й інших республіканських інститутів зменшується, а влада принцепса та створеного ним нового державного апарату зміцнюється. Влада принцепса спочатку не була спадковою. Формально він її набував за рішенням Сенату, але згодом він отримує право призначати свого спадкоємця. Поступово й сам Сенат стає підконтрольним принцепсу, позаяк саме він його формує. Принцепс отримав вищу військову владу, був одночасно консулом, народним трибуном, великим понтифіком, володів правом проголошувати війну та підписувати мир і міжнародні угоди, правом кримінального й цивільного суду. Постанови, видані ним, набувають найвищої юридичної сили. Складовою системи управління принцепса стає "рада друзів", що згодом перетворюється на постійний орган-консиліум, в якому важливу роль починають відігравати юристи. На противагу старій скарбниці (ерарій), з'являється імператорська - фіск. До того ж, якщо сенатська скарбниця мала право карбувати мідну монету, то фіск — срібну та золоту. Створюється канцелярія принцепса, що складається з відділів (фінансового, розслідування справ та ін.), очолюваних призначеними імператором, прокуратурами чи магістрами. Провінції поділяються на дві категорії: імператорські (управляли призначені принцепсом намісники) та сенатські (на чолі з призначеними Сенатом проконсулами чи пропреторами). Опорою, джерелом могутності й авторитету принцепса стає військо і, зокрема, привілейована преторіанська гвардія, що охороняла імператора та підтримувала внутрішній порядок у державі. Глава преторіанців - префект преторів - стає найближчим помічником, заступником, довіреною особою принцепса-імператора. Зі зростанням і посиленням апарату принцепса стає зрозумілим, що республіканське прикриття для нього більше непотрібне та є всі умови для встановлення міцної централізованої влади. Саме така влада й була встановлена в 284 р., коли римським імператором стає Щоклетіан (284—305). Розпочинається новий період в історії римської держави - епоха пізньої імперії - домінант: імператор - це вже не перша особа в державі, як було раніше, а домініус (господар), абсолютний монарх, який стоїть над законом, божественна особа. З'являються установи (Державна рада — консисторіум, фінансове відомство, військове відомство та ін.), які отримують найширші повноваження й очолюються призначеними імператором і підпорядкованими тільки йому чиновниками (квестор священного палацу (глава консисторіуму), начальник імператорської опочивальні, магістр посад, управитель імператорської скарбниці, начальник особистої канцелярії тощо). Діоклетіаном була розпочата й завершена імператором Костянтином (285-337) адміністративна реформа, метою якої було централізувати владу, збільшити кількість чиновників, відокремити цивільне управління від військового. Отож уся імперія була поділена на 12 діоцезів (на чолі з вікаріями), що поділялися на провінції (на чолі з ректорами), провінції— на округи (очолювані пагами). Окрім звичайної поліції, утворюється таємна (нічна) поліція для боротьби з пожежами. Діють спеціальні агенти для виконання таємних доручень, запроваджується посада фрументарія (основне його завдання - доносити владі про все). У 324-330 рр. імператор Костянтин на місці грецького м. Візантія побудував нову столицю Риму - Константинополь, куди було переведено деякі центральні державні установи. У 395 р. імперія розділилася на дві частини - Західну Римську імперію та Східну Римську імперію. Кожна з них очолювалась окремими імператорами. 5. Пунічні війни: причини, етапи, наслідки  Причини: боротьба між Римом і Карфагеном за панування у Середземному морі. Перша Пунічна війна (264-241 до н. е.) спалахнула через Сіцілію Боротьба за Сицилію була її основною причиною. Приводом послужило втручання карфагенян в боротьбу мамертинців в Мессані проти сиракузького тирана Гієрона II. Римляни, що побоювалися, що заняття карфагенянами Мессани спричинить захоплення Сиракуз, почали військові дії їм удалося захопити деякі карфагенські міста. Але остаточну перемогу здобути було важко. Могутній карфагенський флот прикривав з моря свої міста і нищив італійські поселення на узбережжі. Проте морську перевагу Карфагену Рим швидко здолав. Римляни не лише збудували власний військовий флот, а й винайшли нову тактику морського бою. Свої кораблі вони спорядили містками з гаками. Підійшовши впритул до ворожого корабля, вони брали його на абордаж. Для пунів це було цілковитою несподіванкою Карфаген здався, було укладено мир. Карфаген віддав Римові Сіцілію та деякі інші острови, і повернув полонених та сплатив контрибуцію. Так Рим здобув перші заморські володіння. Однак Карфаген не мав наміру здаватися. Розпочалася Друга Пунічна війна (218-201 до н. е.). Військо Карфагена очолив знаменитий полководець Ганнібал. Він люто ненавидів римлян. Зібравши військо в Іспанії, Ганнібал зі 100-тисячною армією та бойовими слонами рушив до Італії суходолом. Це була важка експедиція, і Шлях перетинали високі засніжені Альпи. Ганнібал не знав місцевості. Значна частина його війська та всі бойові слони загинули від холоду, під обвалами снігу та льоду. Проте армія Ганнібала була настільки сильною, що одразу здобула кілька блискучих перемог. 15 років провів Ганнібал в Італії. Захопивши Північну Італію, він обминув Рим і пішов на південь Апеннінського півострова. Тут він завдав нищівного удару римлянам у битві під Каннами, де полягло 50 тис. римських воїнів. На бік Ганнібала перейшли південно-італійське населення та грецькі міста. Римляни зуміли організувати всі сили на боротьбу проти карфагенської армії. Вони почали активно діяти на різних фронтах. Одна армія римлян стояла проти Ганнібала, друга - у Піренеях, третя - на Сіцілії. Таким чином, Ганнібалові було відрізано всі шляхи для повернення назад. Спочатку римляни відвоювали Сіракузи.. Потім римські легіони розпочали бойові дії в Південній Італії. Ганнібал одержав ще кілька перемог, але його сили танули. Він навіть здійснив похід на Рим та став біля його воріт. Поява війська викликала паніку в місті. Та Ганнібал і не робив спроби взяти Рим штурмом. Це йому було вже несила. На допомогу Ганнібалові тією самою дорогою, через Альпи, рушило підкріплення, але римляни розбили його. Крім того, вони висадилися неподалік Карфагена. Карфагенський уряд наказав Ганнібалові негайно повертатися, щоб боронити рідне місто. Та 202 р. до н. е. у битві біля Зама Сципіон завдав йому страшної поразки. Ганнібал утік до Сирії, а згодом отруївся. Перемога римлян у цій війні означала остаточну поразку Карфагена. Згідно з мирним договором Карфаген втратив свої володіння поза межами Африки, передав Риму всі військові кораблі та бойових слонів, мав сплатити величезну контрибуцію. Після розгрому головного суперника на Середземному морі погляди римлян звернулися на схід: до Македонії та царства Селевкідів у Передній Азії. У безперервних війнах Рим підкорив Македонію і Грецію та потіснив селевкідських правителів з Європи і частково Малої Азії. Третя Пунічна війна (149-146 рр. до н. е.). Незважаючи на поразку Карфагена, Рим побоювався: його. Катон, один із римських сенаторів, кожну свою промову закінчував словами: "Карфаген має бути зруйнований!" Зруйнувати Карфаген було вже не так важко. Щоб не розпочинати війну, Карфаген намагався виконати всі умови Риму. Зрештою римляни зажадали, щоб пуни зруйнували власне місто та переселилися кудись подалі. Та карфагеняни вирішили захищатися. Після тривалої облоги римляни захопили Карфаген. Більшість його населення було знищено, а тих, хто лишився в живих, продали в рабство. Місто було зруйновано вщент. Таким чином, у III-II ст. до н. е. Рим поширив свою владу за межі Італії. Він знищив могутнього суперника у Середземноморському світі - Карфаген. Це відкрило римлянам шлях до подальших завоювань. Загарбані римлянами землі поза межами Апеннінського півострова називалися провінціями. Вони існували в Іспанії, Африці, Греції, на Сіцілії тощо. Для управління ними Сенат призначав намісників. Туди ж відправляли легіони. Місцеве населення сплачувало Римові податки. 6. Падіння Римської імперії: причини та наслідки У III—IV ст. натиск варварів на кордони Римської імперії посилюється. Варварські племена об’єднувались у союзи та обирали собі вождів. У Північному Причорномор’ї створили свою державу готи. У 70-х роках IV ст. на північних берегах Чорного моря з’явилися кочові племена гунів, які прийшли у Європу з Центральної Азії. Рухалися вони на захід величезною ордою верхи на конях та возах. По дорозі підпорювали інші племена, утворюючи потужне об’єднання кочових племен. Під їхнім натиском деякі європейські племена мусили переселятися на інші території. Історики називають цей рух племен Великим переселенням народів. Гуни розгромили державу східних готів (остготів) та Боспорське царство. Західні готи (вестготи), що жили в районі нижнього Дунаю, не бажали підкорятися гунам. У 375 р. вони звернулися до імператора Валента з проханням дозволити їм перейти Дунай і оселитися на території імперії. Валент дав згоду, і племена вестготів перейшли Дунай. Римський імператор пообіцяв їм допомогу продовольством. Проте римські командири та чиновники розікрали його і вестготи зазнали страшного голоду. Доведені до відчаю, вони повстали. У 378 р. поблизу Адріанополя вестготи вщент розгромили римське військо, загинув у цьому бою і римський імператор. Утім, оволодіти укріпленою столицею імперії - Константинополем - повсталим так і не вдалося. 2. Коли і як відбувся поділ Римської імперії на Східну та Західну? Новим імператором став Феодосій. Він відтіснив вестготів від Константинополя і пішов на деякі поступки: надав їм землю та звільнив від податків. У 395 р. перед своєю смертю він розділив Імперію між двома синами. Утворилися Східна та Західна імперії. |