Всемирная история. Вступ всесв іст. Утвердження демократії в Афінах за Перикла
 Скачать 3.67 Mb.
|
|
За своїм державним устроєм Візантія була монархією. Вся повнота влади належала василевсу (грецька назва імператора), який був “нижче Бога і наступним після Бога”. Християнська церква підтримувала владу імператора, вважала його захисником церкви і вимагала від підданих віддавати йому богорівні почесті. Для звертання до імператора належало стати на коліна, царським статуям слід було віддавати шану, як іконам. Але важливою особливістю було те, що священною вважалася лише посада імператора, а не його особа. Імператор не успадковував трону, а обирався армією, синклітом (грецька назва сенату) і народом. За роки існування Візантії на її престолі були і солдати, і діти селян, і конюхи. Для того, щоб зробити свого сина наступником престолу, імператори вимушені були хитрувати і проголошувати його за свого життя співправителем. Однак і це не гарантувало того, що син успадкує престол. Будь-який заколотник, якому таланило захопити трон і якого підтримувала армія, вважався законним правителем. Відсутність усталеного порядку наступництва престолу призвела до того, що зі 109 осіб, які займали престол Візантійської імперії з 395 р. по 1453 р., лише 34 померли своєю смертю. Решта втрачала владу або через примусове зречення, або через насильницьку смерть. Водночас влада імператора була абсолютною і необмеженою. Він був понад законом, розпоряджався життям і майном своїх підданих. Імператор правив країною за допомогою великої кількості чиновників, а також синкліту, що був дорадчим органом при імператорі. Він був і главою держави, і вищим законодавцем, і керівником уряду, і вищим суддею, і головнокомандувачем армії. Періодизація історії Візантійської імперії 395 р. – середина VІІ ст. Виникнення Візантійської імперії на основі Східної Римської імперії і перетворення її на велику багатонаціональну державу, що не мала подібних до себе. Наймогутнішим імператором цього періоду був Юстиніан І. У наслідок його завоювань Середземне море знову перетворилось у “Римське озеро”. Друга половина VІІ – перша половина ІХ ст. Погіршення становище імперії через арабські завоювання і початок вторгнення слов’ян. Територія імперії скоротилася майже вдвічі, занепали міста. Відбулася “варваризація” імперії — “варвари-слов’яни” оселялися на землях Візантії та ставали підданими імператора. Значну роль у той тяжкий для імперії час відіграли імператори нової Ісаврійської династії. Засновник династії Лев ІІІ Ісавр зумів зупинити загарбання арабами земель імперії та фактично врятував її від загибелі. Друга половина ІХ –середина ХІ ст. Час правління імператорів Македонської династії. “Золотий час” Візантії. Це була доба відродження імперії. Знову зростали міста, розвивалися торговельні зв’язки із Заходом і Сходом, а Константинополь став найбагатшим містом Європи. Піком розвитку Візантії тієї доби вважають правління імператора Василія ІІ. Майже безперервні війни, що вів імператор, перетворили Візантію в найсильнішу державу Європи, але водночас і виснажили її сили, що стало причиною її наступного занепаду. У 1071 р. турки-сельджуки завдали імперії нищівної поразки і захопили її територію в Малій Азії. 1081 – 1204 рр. Час нового піднесення Візантії. Його можна назвати “епохою Комнінів”: імператори цієї династії на наступні сто років знову відродили славу і силу імперії. Найвидатнішою особистістю того часу став Олексій І Комнін. Саме він зумів, у часи, коли загибель Візантії здавалася неминучою, уникнути її. Століття Комнінів закінчилося смутою, що 1204 р. призвела до захоплення Константинополя хрестоносцями і утворення на місці імперії цілої низки держав. 1261-1453 рр. Визволення Константинополя 1261 р. імператором Михаїлом Палеологом з-під влади хрестоносців. Імперія нагадувала стару і втомлену життям людину. Ослаблена від внутрішніх чвар і турецьких нападів Візантія дедалі більше занепадала. Проте її культура досягла вершини розвитку, і тому цей час називали “палеологівським відродженням”. У 1453 р. Константинополь був захоплений турками-османами. 2. Візантія за правління Юстиніана І Великого За роки правління Юстиніана І (527 – 565 рр.) Візантійська імперія досягла вершини могутності. Цей імператор намагався відновити Римську імперію в колишніх межах. Майбутній імператор народився 482 р. в родині бідного селянина. Його дядько Юстин вислужився із солдата до полководця, захопив престол і наблизив свого небожа до імператорського двору. Не маючи нащадків, імператор зробив Юстиніана співправителем. Юстиніан був колоритною особистістю. Він поєднував у собі, неначе давній бог Янус, два обличчя. Здобув добру освіту, був працелюбним, рішучим, наполегливим і талановитим до керівництва. Дозволяв будь-якій людині висловити власну думку і ніколи не показував свого незадоволення зовні. Водночас Юстиніан, за свідченнями сучасників, був хитрим і підступним, уміло приховував свій гнів. Небезпечний і дволикий, він проливав сльози не зі справжніх своїх почуттів радості чи смутку, а награно у потрібний час. Він постійно обдурював: скріпивши угоду найстрашнішими клятвами, міг швидко забути про них. Його вважали невірним другом і найжорстокішим ворогом. Ніколи він не відчував зніяковілості перед тими, кого планував знищити. Своєю поведінкою, мовою, зовнішнім виглядом Юстиніан нагадував швидше варвара, ніж імператора. Ним володіла єдина жага — відновити під своєю владою давню велич Римської імперії. Відповідала Юстиніану за розумом і підступністю його дружина Феодора — донька наглядача звірів у цирку і сама циркова акторка. Прекрасна і чарівна Феодора мала залізну волю і в разі скрути завжди підтримувала свого чоловіка. У 527 р., по смерті дядька, Юстиніан і Феодора були проголошені імператором та імператрицею Візантійської імперії. За наказом імператора Юстиніана І в 528 – 534 рр. було укладено зібрання законів “Звід громадського права”, де поєдналися давні римські правові норми і духовні цінності християнства. “Звід...” проголошував рівність усіх громадян перед законом. Хоча рабство не скасовувалось, але заборонялося вбивати рабів і вони отримували змогу звільнитися. Закони Юстиніана урівнювали у правах чоловіка і жінку, забороняли розлучення, засуджене християнською церквою. У “Зводі” проголошувалась ідея необмеженої та абсолютної влади імператора: “воля імператора — джерело законів”. Було закріплено право недоторканності приватної власності. “Звід...” став зразком для розроблення законів більшості країн Західної Європи у ХІІ – ХІV ст. Перетворення, розпочаті Юстиніаном, вимагали значних коштів. Зростання податків, зловживання і хабарництво імператорських чиновників викликали повстання 532 р. у Константинополі. Повстання отримало назву “Ніка” через гасло повстанців (Ніка! — “Перемагай!”). Вісім днів панували повстанці у місті. Юстиніан навіть надумав утекти, але за порадою Феодори залишився, оголосивши, що краще загине, ніж утратить владу. Імператор підкупив вождів повстання, і за допомогою загонів варварів-найманців придушив повстання, перебивши близько 35 тис. людей. Придушивши повстання, Юстиніан приступив до реалізації головної мети свого життя — відновлення Римської імперії у колишніх кордонах. Сприяло реалізації його задумів те, що варварські королівства на Заході переживали в той час глибоку кризу. У 534 р. візантійська армія на чолі з видатним полководцем Велизарієм розгромила вандалів і захопила Північну Африку. Далі армія Велизарія, захопивши о. Сицилію, вдерлася до Італії. Значну роль відіграла підтримка візантійців християнською церквою і населенням Італії. У 536 р. армія Велизарія вступила без бою до Рима, а за три роки візантійці захопили столицю варварів — Равенну. Здавалося, що Юстиніан вже майже досяг заповітної мети, але тут на Візантію, скориставшись перебуванням її війська в Італії, почали нападати слов’яни і перси. Імператор відкликав Велизарія і послав його з армією на захист східних кордонів. Полководець впоравсь і з цим завданням. До завоювання земель на Заході Юстиніан повернувся лише 552 р. І хоча відновити межі Римської імперії часів імператора Константина не зумів, проте збільшив територію своєї держави майже вдвічі. За часів Юстиніана І в Константинополі було побудовано храм св. Софії. Його зведення, розпочате 532 р., забезпечували 10 тис. людей протягом 5 років. Ззовні храм виглядав звичайно, але всередині вражав розмірами. Гігантське мозаїчне склепіння діаметром 31 метр неначе висіло в повітрі без будь-якої опори. Це досягалося тим, що велика баня трималася на двох півбанях, кожна з яких, своєю чергою, спиралася на три малі півбані. Чотири стовпи, що тримали склепіння, були приховані, а чітко виднілися лише вітрила-трикутники між арками. Хрест на склепінні символізував божу опіку і захист імперії. Коли 537 р. освячувався храм, імператор Юстиніан І, зачудований його величною красою, вигукнув: “Хвала Господу, який надихнув мене здійснити таку справу! Соломоне, я тебе перевершив!” За правління імператора Юстиніана І Візантійська імперія перетворилася в оазу християнської цивілізації серед варварського світу. 3. Візантія та араби. Правління Лева ІІІ Ісавра. Іконоборство У першій половині VII ст. біля кордонів Візантії з’явився новий ворог - араби. Під прапором “священної війни в ім’я Аллаха” вони розпочали стрімке завоювання візантійських східних провінцій. У 636 – 642 рр. Візантія втратила Сирію, Палестину, Верхню Месопотамію, а ще через півстоліття — і Північну Африку. Порівняно з добою Юстиніана І територія імперії зменшилася втричі. Незабаром араби поклали край і пануванню візантійського флоту на морях. Засновник династії Омейядів халіф Муавія створив могутній арабський флот, за допомогою якого відібрав у візантійців острови Крит, Сицилію, території на узбережжі Балканського півострова. Починаючи з 672 р. Муавія кілька разів намагався захопити Константинополь. Однак візантійці відбивали арабів від мурів міста, а їхній флот знищили “грецьким вогнем”. “Грецький вогонь” — секретну зброю Візантійської імперії — винайшов сирійський архітектор і хімік Каллікон. Це була палаюча суміш, яку під тиском викидали зі спеціальних помп або наливали в раковини і кидали їх із катапульт на ворожі кораблі. Формула цієї суміші настільки ретельно приховувалася, що навіть дотепер усі її складники невідомі. Вірогідно, “грецький вогонь” містив смолу, сірку, селітру, нафту. Наслідки використання “грецького вогню” були жахливими. Палаюча масляна рідина перетворювала все на попіл, її неможливо було загасити і врятуватися від неї вплав: суміш горіла на воді. Вороги мріяли розгадати таємницю “грецького вогню”, але навіть захопивши обладнані ним кораблі візантійців, не могли його використовувати, бо не знали складників суміші. Впродовж століть володіння цією зброєю забезпечувало перемоги візантійцям, особливо на морі. У 717 р. араби втретє розпочали штурм Константинополя величезною суходільною армією і флотом з 1800 кораблів. Та завдяки рішучим діям візантійського війська на чолі з імператором Львом ІІІ Ісавром (717 – 741 рр.) ворога пощастило зупинити і відкинути від міста. З 1800 кораблів у арабів залишилося лише п’ять; з 200 тис. вояків — врятувалося лише 30 тис. Значення перемоги Льва ІІІ Ісавра над арабами величезне. Успішна оборона Константинополя зупинила просування арабів на землі Візантійської імперії та врятувала християнську Європу від мусульманської навали. Боротьба проти арабів спонукала Лева ІІІ Ісавра реорганізувати візантійську армію. Імператор вирішив створити кінне військо. Однак озброєння кіннотника дорого коштувало. Візантійці вирішили запозичити досвід арабів: вони роздавали землі з селянами, що їх обробляли, воїнам, які за прибуток від цих земель могли купувати коней і озброєння. Здійснення цієї ідеї вимагало вільних земель для розподілу. Великими земельними ділянками володіла церква. Можливість отримати їх з’явилася в імператора завдяки рухові іконоборців, приводом до якого стали суперечки між прихильниками і супротивниками вшанування ікон, хрестів і святих мощей. Супротивники вшанування ікон твердили, що поклоніння іконам є ідолопоклонством, бо це поклоніння речам, а не Богові. Прихильники вшанування ікон відповідали на це, що в іконах та інших святих предметах присутня божа сила. Лев ІІІ вирішив скористатися з цих суперечок. У 726 р. він видав указ про заборону поклоніння іконам і розпочав відбирати землі в монастирів. Мирянам пояснювали, що вшановувати треба Бога, а не його зображення. Ділянки відібраних монастирських земель надавалися візантійським воїнам-кіннотникам. Населення Візантії розкололося: військова знать підтримувала імператора, а більшість простого народу і духівництва — засуджувала. Боротьба між прихильниками і супротивниками шанування ікон тривала понад століття. Нарешті 843 р. шанувальники ікон перемогли: культ ікон було відновлено, а іконоборців засуджено церквою. У цій боротьби загинула вилика кількість шедеврів візантійського мистецтва. Рух іконоборців дав можливість Льву ІІІ Ісавру створити візантійську кінноту, що перетворилася у суспільну верству на кшталт західноєвропейських рицарів. 4. Правління Македонської династії Засновником Македонської династії став імператор Василій І (867 – 886 рр.). Він народився в селянській родині, під час одного з болгарських набігів потрапив до полону і тривалий час жив серед своїх поневолювачів. Після повернення до Візантії Василій влаштувався конюхом в імператорських стайнях. Завдяки своїй красі, розумові, силі та іншим здібностям він зробив карколомну кар’єру: з конюха виріс до співправителя імператора Михаїла ІІІ. Імператор швидко став відчувати небезпеку від свого співправителя і наказав його вбити. Проте Василій виявився спритнішим: вбив Михаїла ІІІ і сам став імператором. Щоби не втратити владу, він установив порядок, за яким престол могли успадкувати лише члени правлячої династії. Завдяки цьому представники Македонської династії правили Візантією до 1081 р. Доба правління імператорів Македонської династії стала часом розквіту Візантії. Константинополь перетворився у найбільший на той час торговельний центр, а візантійські купці підпорядкували собі всю торгівлю між Заходом і Сходом. Саме завдяки розвиткові торгівлі до скарбниці імператора надходили такі прибутки, яких не мав жоден із королів Західної Європи. Наприкінці ІХ ст. Візантія розгорнула активну діяльність із християнізації сусідніх варварських народів. Посланці константинопольського патріарха відправлялися нести світло християнської віри до сербів, болгар і у Великоморавську державу. Проповідники Кирило і Мефодій створили слов’янську абетку і переклали Біблію слов’янською мовою, що створило умови для поширення християнства серед слов’ян. Саме тоді прийняв християнство київський князь Аскольд. З другої половини ІХ ст. Візантія перейшла в наступ і розпочала тривалі війни за повернення втрачених територій. Найбільших успіхів досяг імператор Василій ІІ Болгаробійця (976 – 1025 рр.). Правління Василія ІІ розпочалося за тяжких часів. На землі імперії почалися набіги болгар. Цар Болгарії Самуїл, скориставшись із тривалих візантійських бунтів і заколотів знаті проти імператора, захопив Східну Болгарію і частину Сербії. Коли заколотники 987 р. почали наступ на Константинополь, імператор звернувся по допомогу до князя Київської Русі Володимира. Руська дружина допомогла імператору придушити заколот. Для закріплення союзу з могутнім князем візантійський імператор погодився видати за нього свою доньку Анну за умови, що Володимир прийме християнську віру. Придушивши повстання, Василій ІІ розпочав тривалу війну проти Болгарії. Лише 1014 р. він домігся вирішальної перемоги над болгарами й розгромив військо царя Самуїла. Одначе цього імператорові було замало. Василій ІІ здійснив акт небаченої жорстокості, за що дістав прізвисько Болгаробійці. Він наказав виколоти очі 15 тис. полонених, залишивши на кожну сотню поводиря з одним оком. Коли цар Самуїл побачив армію сліпих, що прийшла до Болгарії, він не витримав цього видовища і помер від жаху. Василій ІІ приєднав ослаблене Болгарське царство до імперії. Одночасно імператор вів успішні війни в Азії та Закавказзі, планував звільнити від арабів Сицилію, але під час підготовки до походу помер. Облога Константинополя болгарами Василій ІІ Болгаробійця зробив Візантійську імперію наймогутнішою державою Європи, але і спричинив її занепад, витрачаючи всі сили імперії на завоювання нових земель. Ослаблення Візантії стало однією з причин її поразки у боротьбі з новими ворогами турками-сельджуками. 5. Візантія і турки-сельджуки. Століття Комнінів Безперервні війни, що вела Візантія на початку XI ст., виснажили її. Імперія ще залишалася сильною і могутньою, але, як втомлена людина, потребувала відпочинку. Під час війн у Візантії з’явилася могутня знать, яку п’янили здобуті перемоги і яка була переконана, що може управляти державою краще за імператора. Візантійські полководці розгорнули боротьбу за трон. Протягом 30 – початку 80-х рр. XI ст. на візантійському престолі побували 10 імператорів, 6 із яких було зміщено силою. Поки воєначальники вели боротьбу за владу, армія слабшала, а імперія зненацька опинилася в оточенні ворогів. На Балкани з Причорноморських степів вторглися орди печенігів і болгари. Нормандці захопили останні володіння візантійців в Італії. Найнебезпечнішим був, одначе, ворог, який наступав на східні кордони імперії — турки-сельджуки. Турки-сельджуки належали до тюркських народів, давня Батьківщина яких була в низовині річки Сирдар’ї, поблизу Аральського моря. Звідси одне з тюркських племен на чолі з вождем Сельджуком перекочувало на захід. Поступово турки-сельджуки підкорили інші тюркські й турецькі племена і розпочали завоювання сусідніх народів. Лише за півстоліття вони захопили більшу частину Передньої Азії, Ірак, Іран, Середню Азію. Навіть правитель Арабського халіфату, багдадський халіф, вимушений був підкоритися туркам і визнати їх вождя Торгул-бека султаном і “царем Сходу і Заходу”, залишивши за собою лише титул духовного голови мусульман. Від підкорених іранців турки прийняли іслам і утворили нову велику мусульманську державу Сельджуцький султанат. Візантійський імператор Роман IV вимушений був розпочати в 1068 р. справжню війну проти турків, які спустошували землі імперії. Три роки тієї війни не дали ніяких наслідків: візантійці не зазнали поразок, але й не здобули жодної перемоги. У новому поході, навесні 1071 р., імператор вирішив будь-якою ціною домогтися перемоги. Але його зіткнення з турками біля вірменського міста Манцикерта призвело до загибелі візантійської армії. Імператор і всі воєначальники потрапили в полон. Султан Альп-Арслан (“Хоробрий Лев”) відпустив імператора лише після його згоди виплачувати сельджукам величезну данину. |