Всемирная история. Вступ всесв іст. Утвердження демократії в Афінах за Перикла
 Скачать 3.67 Mb.
|
|
Східна частина називалася Візантією. До її складу входили Балканський півострів, Єгипет і римські володіння в Азії. Столицею Візантії був Константинополь. Під владою Західної імперії залишились Італія та західні провінції в Європі й Африці. Розвиток на Заході та Сході пішов різними шляхами. У Східній Римській імперії центральна влада імператора зберегла своє значення. На цій території жили народи з високою культурою та розвинутим господарством. Ці провінції завжди славилися своїм багатством. Великого поширення тут набули грецька мова та традиції еллінізму По-іншому розвивалася Західна Римська імперія. Тут влада імператора була слабшою, на її території почали виникати нові держави. На місцях владу імператора підміняли великі землевласники. Чимало землі належало християнській церкві, яка фактично стала незалежною від центральної влади. Поділ Римської імперії ще більше послабив сили обох держав. Особливо тяжке становище було в Західній імперії: міста занепадали, селяни розорювались, на дорогах розбійницькі ватаги грабували купців та населення, часто вибухали повстання. Між правителями Західної та Східної Римської імперій не було згоди. Не було згоди і в християнській Церкві. Кожна з імперій воліла мати свою Церкву. У V ст. у Західній Римській імперії влада в Церкві закріпилася за єпископом Рима - папою римським. Главою Церкви на Сході став єпископ Константинополя - константинопольський патріарх. З часом в обох Церквах стали накопичуватися відмінності у віровченні та обрядах Коли і як відбулося перше падіння Рима Чварами між імператорами та ослабленням імперії скористалися вестготи. Вони знову повстали. Очолив повсталих один з готських племінних вождів Аларіх. Майже не зустрічаючи опору, вони захопили Грецію та Македонію. Правитель Східної імперії змушений був укласти з вестготами мир, віддавши їм східні дунайські провінції Після цього військо Аларіха вирушило в Італію. Імператор Західної імперії викликав для захисту Італії легіони з Галлії та Іспанії. Проте обороняти Апеннінський півострів від варварів вдалося лише декілька років. Двічі Аларіх зі своїм військом підступав до стін Рима, вимагаючи великого викупу. Імператор Західної Римської імперії відсиджувався в цей час на півночі Італії, у неприступній фортеці Равенні. У 410 р. Аларіх утрете обложив Рим. «Вічне місто» вважалося неприступним і було надійно захищене міцними фортечними мурами. Але раби вночі відкрили міські ворота, і вестготи вдерлися в Рим. Упродовж трьох днів військо Аларіха грабувало та спустошувало Рим, а раби й колони розправлялися зі своїми господарями. Жителі Рима могли знайти прихисток лише в християнських церквах, які Аларіх щадив. Про події тих часів церковний діяч писав: «Погаснув світоч миру». Таким було перше падіння міста Рима - символу вічності Римської імперії Розграбувавши Рим, вестготи рушили на південь Італії. Проте несподівано Аларіх помер. Після цього вестготи відійшли в Галлію. Проте знесилена імперія не могла вже стримувати натиск варварів Найстрашнішими ворогами Риму тепер були гуни, які об’єднали навколо себе багато племен. Вони створили свою державу, яка простягалася від Волги до Дунаю. Римські імператори змушені були платити гунам данину в обмін на перемир’я. У 435 р. державу гунів очолив вождь Аттіла, який значно збільшив суму данини. Він здійснював набіги на Східну Римську імперію, проте її імператору вдалося їх відбити.). У 451 р. величезна армія гунів рушила через Рейн у Галлію. Римляни разом із варварськими племенами, які жили в Галлії, також зібрали велике військо. Ворожі армії зустрілися на Каталаунських полях. У битві, яка одержала назву битви народів, військо гунів зазнало поразки і відступило. Після цього Аттіла напав на Північну Італію, міста якої гуни немилосердно спустошували та руйнували. Він підійшов до Рима. Римляни змушені були заплатити величезний викуп. Після цього Аттіла повернувся до своєї столиці. У 453 р. Аттіла раптово помер, а його різноплемінна держава розпалася . Коли і як відбулося падіння Західної Римської імперії? Перемога над гунами не змогла врятувати Західну Римську імперію. На її території виникали варварські королівства, які не підпорядковувались імператорові. Ще на початку V ст. германські племена вандалів, перейшовши річку Рейн, завоювали Галлію та проникли в Іспанію. Звідти на кораблях через Гібралтарську протоку вони переправились у Північну Африку, де утворили своє королівство. У 455 р. племена вандалів дісталися Італії та легко оволоділи Римом. Два тижні вони грабували палаци та храми, майстерні ремісників та домівки простих жителів. Вандали прагнули захопити все, що можна було вивезти. А те, що не могли забрати з собою, нещадно винищували. Величезну кількість пам’яток мистецтва та прекрасних архітектурних споруд було знищено.. Мешканців міста вбивали або захоплювали в полон, а потім продавали в рабство. Після цієї навали в Римі уціліло лише сім тисяч жителів. Відтак місто Рим прийшло в занепад. Імператорською владою в той час стали розпоряджатися командири варварських армій, які за своїм бажанням ставили на трон імператорів і скидали їх. У 476 р. один із варварських вождів скинув останнього римського імператора - юного Ромула Августула. Знаки імператорської влади - пурпуровий плащ та діадему (корону) він вивіз до Константинополя. Позбавлення влади Ромула Августула вважають кінцем Західної Римської імперії. Східна Римська імперія - Візантія - виявилася більш стійкою і спромоглася протистояти навалі варварів. Вона існувала до 1453 р. Падіння Західної Римської імперії в 476 р, - це кінець історії стародавнього світу. 7. Завоювання Александра Македонського. Епоха еллінізму. Алекса́ндр III Македо́нський або Александр Великий( 356Р. до н. е., Пелла — 10 червня 323Р. до н. е., Вавилон) — дев'ятнадцятий цар Македонії, син царя Філіпа ІІ Македонського та Олімпіади, царівни Епіру. Був вихованцем Аристотеля. Геніальний полководець, видатний адміністратор і політик. Похід у Персію Перша велика битва між супротивниками відбулася на річці Ґранік у 334 р. до н.е. Александр зіткнувся з найбільш боєздатною частиною перського війська – грецькими найманцями. Він вишикував свої війська так, що в центрі була фаланга важкоозброєної піхоти, а з флангів – кавалерія та легка піхота. У такому порядку солдати македонського царя форсували річку та знищили перських лучників. Потім ударила кіннота, яка розбила ворожу кавалерію й грецьких найманців. Перемогу було здобуто. Військо Дарія відступило. Не зустрічаючи спротиву, македоняни захопили більшість підкорених персами грецьких колоній у Малій Азії. Лише Мілет і Галікарнас довелося брати штурмом. Александр продовжив війну з Персією. У 333 р. до н.е. на території Сирії, біля затоки Ісса, на узбережжі Середземного моря, між ним і свіжими силами Дарія відбулася нова битва. Дарій відразу кинув у бій особисту гвардію. Александр очолив атаку важкої кавалерії. Після тривалого та кровопролитного бою Дарій в оточенні охоронців залишив поле бою .Перські війська занепали духом. Грецькі найманці вважали за краще повернутися на батьківщину. Як трофей Александр захопив казну, царських придворних та особисту колісницю перського царя. Завоювання Ханаанських земель Після перемоги біля Ісси македонська армія пішла до Фінікії. Більшість фінікійських міст Александру вдалося захопити без особливих зусиль. Тільки Tip здався після семи місяців важкої облоги. Македонянам довелося побудувати дамбу, що сполучила материк з островом, на якому було місто. І тільки тоді війська змогли підійти до мурів Тіра. Під час облоги Александр застосував бойові метальні машини, встановлені на кораблях. Македонський цар жорстоко помстився оборонцям після перемоги: 8 000 жителів міста було вбито, близько 30 000 продано у рабство. Завоювання Єгипту Далі перед Александром лежали землі Єгипту, що були підкорені персами. Єгипет здався Александру без бою. Жерці цієї країни оголосили Александра богом. Перський цар Дарій III відчув, що втрачає свою імперію, тому запропонував Александру укласти мирну угоду. Він був готовий віддати узбережжя Малої Азії та сплатити величезний викуп за полонених. Але Александр вимагав, щоб Дарій III визнав його єдиним володарем Малої Азії. Тоді перський цар пішов на відчайдушний крок. Він зібрав війська, які у нього залишилися, і навесні 331 р. до н.е. зустрівся в останньому двобої з Александром. Це сталося біля селища Гавгамели, на північ від Вавилона. Уперше перси застосували проти македонян бойових слонів і колісниці, до яких були прикріплені величезні серпасті ножі. Лучники Александра перебили більшість візничих та погоничів слонів. Некеровані, поранені та налякані тварини кинулися назад і почали топтати перську піхоту. Залишки перської кінноти прорвали ряди македонян, але загинули, наткнувшись на опір македонської піхоти – воїнів із списами. Сам Александр на чолі кінноти атакував особисту гвардію перського царя. У черговий раз Дарій змушений був відступати. Він утік у глиб імперії, де в 330 р. до н.е. був зрадницьки вбитий сатрапом, що претендував на царський престол. Військо Александра пограбувало та спалило столицю Персії Персеполь. Похід в Індію Завоювання Індії. У 327 р. до н.е. військо македонян увійшло до Індії і рушило в долину Інду. Йому протистояли загони царя (раджі) Таксили. В результаті переговорів Александру вдалося укласти союз із цим індійським царем і разом з ним виступити проти іншого раджі – Пора. У 326 р. до н.е. на річці Гідасп відбулася вирішальна битва. Непереможна македонська кавалерія, очолювана, як завжди, самим Александром, легко перемогла вершників супротивника. Але, коли вона наблизилася до слонів, нажахані коні зупинилися. Індійські лучники, сидячи на слонах, легко нищили македонську кінноту. Александр застосував уже випробувану в битвах з персами тактику і здобув чергову блискучу перемогу. Македоняни захопили більшість слонів, 9 000 вояків ворожої армії й самого царя Пора. Західну частину Індії було завойовано. Далі Александр планував піти до Ґанґу, але стомлені вояки та командири умовили полководця припинити похід і повернути назад. Східний похід завершився. Монархія Александра Македонського Результатом військових походів та численних перемог Александра Македонського було створення величезної імперії. До її складу увійшли Греція, Сирія, Фінікія, Персія, Єгипет, Західна Індія. Це була одна з найбільших імперій стародавнього світу. Столицею стало місто Вавилон. На всій території імперії засновувалися нові поліси, багато з яких називали на честь царя – Александріями. Прагнучи підкорити увесь світ, Александр почав готуватися до підкорення Риму й Карфагена. Але похід на захід так і не відбувся. У 323 р. до н.е. Александр несподівано захворів і помер. Йому було 33 роки. Після смерті Александра його імперія проіснувала недовго. Боротьба за владу спричинила численні війни між македонськими полководцями (діадохами). Після смерті Александра Македонського створена ним імперія невдовзі розпалася на окремі держави, які мали своїх царів і свої династії. Їх засновували колишні соратники та командири македонського царя — діадохи або їхні нащадки — епігони. Вони поділили імперію та почали воювати між собою. У 311 р. до н. е. діадохи уклали угоду про мир. Але вона була порушена, і війни тривали ще майже 50 років. У цій кривавій боротьбі, як у калейдоскопі, змінювались і гинули правителі, зокрема син Александра Македонського — Александр IV, полководець Лісімах та ін. Врешті-решт виникло кілька держав. Серед них наймогутнішими були Македонія, Єгипет династії Птолемеїв та Сирійське царство Селевкідів. Держави, що утворилися на уламках великої імперії Александра Македонського, називають елліністичними. Їх політичний устрій поєднував елементи управління східних держав, які керувалися одноособово царями, й особливості демократичного управління давньогрецьким полісом. Основою їхнього життя була грецька (еллінська) культура, що доповнювалася здобутками завойованих Александром Македонським народів. Культуру, що виникла внаслідок взаємодоповнення грецької й східних культур, прийнято називати елліністичною. Виникли міста, що за будовою, архітектурою та управлінням нагадували грецькі поліси. Зі Сходу прийшло поклоніння царям. У військовій сфері греки запозичили використання бойових слонів. В еллінів стали популярними Шива, Кібела, яких шанували на Сході. У свою чергу, греки на Схід принесли своїх богів Зевса, Афіну, Діоніса, Ніку. Під впливом греків східні митці наслідували еллінські зразки в архітектурі, скульптурі та живописі. Тепер коринфські й іонічні колони будували від Греції до Індії. Спільною для народів елліністичного світу була також мова, яка виникла на основі афінського діалекту. Початком періоду еллінізму вчені домовилися вважати смерть Александра Македонського — 323 р. до н. е., а завершенням цієї доби — завоювання Римом елліністичних держав у 30-ті рр. до н. е. Еллінізм став примусовим, тобто досягнутим в результаті запеклих війн, об’єднанням стародавнього грецького і східного світів, що раніше розвивалися окремо, в єдину систему держав, що мали багато спільного в соціально-економічній структурі, політичному устрої, культурі. В результаті об’єднання стародавнього грецького і східного світів в рамках однієї системи з’явились особливе суспільство і культура, котрі відрізнялись власне від грецького і східного суспільного устрою і культури і були синтезом елементів стародавньої грецької і східної цивілізацій, котрий дав якісно нову суспільно-економічну структуру, політичну надбудову і культуру. До елліністичного світу належали малі та великі державотворення від Сицилії і південної Італії на заході до Аральского моря і витоків Нілу на півдні. Отже до елліністичного світу увійшла територія класичної Греції (включаючи Велику Грецію і Причорномор’я) і так званий класичний Схід, тобто Єгипет, передня та центральна Азія (без Індії та Китаю). В цій великій географічній зоні можна виділити чотири регіони: Єгипет і близький схід (Східне Середземномор’я, Сірія, Вірменія, Вавілонія, більша частина Малої Азії). Середній Схід (Іран, Середня Азія, північно-західна частина Індії). Балканська Греція, Македонія, і західна частина Малої Азії. Велика Греція та Причорномор’я. Можна виділити три періоди в розвитку еллінізму: 334 - 281 рр. до н. е. утворення імперії Олександра Македонського та її розпад в результаті війн діадохів. 280 р. до н. е. - середина ІІ ст. до н. е. період зрілості еллінізму, створення соціально-економічної структури, державності і культури еллінізму. Середина ІІ ст. до н. е. - 30 р. до н. е. - пізній еллінізм, розпад елліністичних держав і їх завоювання Римом на заході і Парфією на сході. Не всі елліністичні країни пройшли через всі три етапи розвитку, але вони характерні для еллінізму як цілісної соціально-економічної, політичної і культурної системи. Еллінізм позитивно вплинув перш за все на господарську діяльність. Елліністичні царі відмовилися від традиційних полісної і давньосхідних ізоляцій і вдавалися до рішучих дій щодо заохочення торгових операцій. Однією з форм заохочення стало масове карбування монет з тих запасів дорогоцінних металів, що до того часу лежали у вигляді злитків в підвалах перських царів. Показником нового етапу розвитку елліністичної економіки є інтенсивне градобудівництво, заснування нових міст. По приблизним розрахункам в епоху еллінізму було засновано більш ніж 170 великих і малих міст грецького типу. Багато нового приніс еллінізм і в державне створення. Замість традиційних типів суверенного грецького полісу і давньосхідної деспотії з’явилася форма елліністичної монархії. Плідною виявилася і взаємодія грецького і східного початків в області культури і релігії. В епоху еллінізму вона виявилася в бурхливому розвитку точних наук: астрономії, математики, фізики, біології, географії, створенні складних філософських систем (стоїцизму, епікурейства, кінізму), в створенні масової скульптури, розквіті градобудівництва, архітектури, літератури, поезії. Столиці елліністичних держав Александрія Єгипетська, Антиохія на Оронті, Пергам, Родос, Сиракузи, Афіни стали великими культурними і науковими центрами з величезними для того часу бібліотеками, науковими школами, котрі були потужними генераторами наукових ідей і нових напрямів культурного життя. В області релігії взаємодія грецької олімпійської релігії зі складними релігійними системами Єгипту, Вавілонії, Малої Азії, Сірії, Палестини, Ірану і Середньої Азії породила синкретичні релігіозні системи, велику кількість нових божеств, нових релігійних ідей, котрі стали поживним середовищем для виникнення християнства. Змінилася і роль держави в розвитку культури. Елліністичні монархи, маючи величезні матеріальні ресурси намагалися направити процес культурної творчості в потрібне їм русло, виділяючи значні кошти на це. Особливо вони намагалися перетворити столиці і свої резиденції на важливі культурні центри. Вони запрошують до себе видатних митців і вчених. Елліністична культура стала синтезом грецької полісної та давньосхідної культур, в котрому переважала грецька культура. Визнаною мовою була грецька мова у формі загальногрецької мови койне, на якій спілкувались всі освчені прошарки елліністичного суспільства і на якій була написана більшість книг. Взагалі елліністична культура була закономірним продовженням і розвитком тих напрямів, жанрів та ідей, що виникли у Греції в V-IV ст. до н.е. 8. Франкська держава: основні етапи та особливості розвитку В перших століттях нашої ери Римська держава досягла небачених розмірів, охоплюючи території Європи, Близького Сходу, Малої Азії, Північної Африки, а Середземне море стало внутрішнім морем держави. На цих землях проживала величезна кількість племен, народів, яких римляни презирливо називали варварами. Зокрема, у Західній Європі жили готи, франки, бургунди, але мани, англосакси тощо. Визнавши зверхність влади римських правителів, місцеві вожді очолювали союзні Риму армії, отримували звання римських магістратів. Занепад центральної влади в Римській імперії спонукав до сепаратистських рухів серед варварських племен, розширення повноважень місцевих правителів. З початку V ст. між ними розгортаються кровопролитні міжусобні війни, які призвели до утворення "племінних держав" варварів. Але особлива місія у Західній Європі випала на долю салічних (приморських) франків, котрі входили в союз германських племен на північному сході Галлії - провінції Римської імперії. Франкська держава була заснована у Галлії племенами франків1 наприкінці V ст. Суспільний лад. Загалом, франкське суспільство VI— VII ст. було складним комплексом груп, верств та прошарків населення, становище яких було нестійким та мінливим. Основне історико-правове джерело цього періоду «Салічна правда» — виділяє наступні групи не стільки за соціально-економічними ознаками, скільки за правовим критерієм: а) вільні франки, вергельд за вбивство яких становив 200 солі дів; б) знатні особи держави, чия знатність визначалася лише за однією ознакою - близькістю до короля (600 солідів); в) вільні воїни, за вбивство яких під час військового походу призначався вергельд, що вимірювався тотожною сумою; г) антрустіони (знатні воїни, близькі до короля), за вбивство яких встановлювався максимальний вергельд — 1800 солідів. Е)літи- вели своє господарство, але їх не можна було відпускати на волю. Є)вільновідпущеники- відпущений раб чи літ на свободу через динарій(спец. Ритуал відпущення) -Державний лад. Верденський договір 843 р. Процес становлення державності у франків тривав близько двох століть. Військовий вождь одночасно був королем.При королі створювалась королівська курія (рада знаті).За Меровінгів існувала двірцево-вотчинна система управління. У 751 р. на престолі утверджується нова династія.Піпін Короткий, син Карла Мартелла, був проголошений королем. Найбільшого розвитку монархія досягає за правління його сина Карла Великого (768 - 814рр.)Показником зросту могутності держави стає проголошення у 800 р. Карла імператором. Світські та духовні феодали входили до складу постійно діючої ради при імператорі. Майже щороку скликався з`їзд всієї знаті (так зване “Велике поле”). Центральні органи державного управління Із перетворенням у великих земельних власників дружинна знать перестала постійно проживати при королівському дворі, підвищилось значення посадових осіб – міністеріалів.Міністеріали фактично очолили державне управління і суд. До найбільш важливих міністеріалів відносились: – майордом (сенешал)– керував королівським двором. Посада була ліквідована після того як особи, що успадковували її самі, зайняли королівський трон; – пфальцграф – спочатку керував королівськими слугами, а потім очолив двірцевий суд; – маршал – спочатку був “старшим у королівській конюшні”, а потім начальником кінного війська; - березневі поля- своєрідні народні збори озброєнного населення у вигляді щорічних військових оглядів( проводилися у березні) +- Збооори магнатів- їх значення було більшим за бер.поля. Місцеві органи державного управління Традиційне самоуправління вільних франків там, де во-ни проживали, було поступово замінене системою призначуваних із центра посадових осіб – уповноважених короля.Вся територія держави була поділена на округи – паги. Управління округом надавалось графуОкруга ділились на сотні. Спочатку вони очолювались виборною особою. Але вже Меровінгам вдалось замінити його призначуваною особою – центенарієм на “півночі” і вікарієм на “півдні”. **************------------------------*****************---------------------************- |