Всемирная история. Вступ всесв іст. Утвердження демократії в Афінах за Перикла
 Скачать 3.67 Mb.
|
|
Після поразки ЮНА в Словенії, основні бойові дії перемістились в Хорватію, де місцеві серби за підтримкою ЮНА виступили зі зброєю в руках і встановили свій контроль над територією де компактно проживають серби (11% населення, 10% території Хорватії) і проголосили тут Республіку Сербська Країна з столицею містом Кнін. На початку 1992 р. бойові дії в Хорватії поступово припиняються. Для припинення етнічного конфлікту і розмежування воюючих сторін до країни було введено війська ООН – міжнародні миротворчі сили. У конфлікт вирішив втрутитися і Європейський Союз. Його члени у січні 1992 р. вирішили визнати всі нові держави, що забажали б вийти зі складу Югославії. Після міжнародного визнання Хорватії Сербія автоматично ставала агресором, бо її війська знаходились на території суверенної держави. Проти Сербії були введені міжнародні санкції. Зрештою, Сербія вивела свої війська з Хорватії, проте на території останньої продовжувала існувати ніким не визнана Республіка Сербська Країна. У 1995 р. сто тисячна хорватська армія провела успішну операцію "Буря", в результаті якої Республіка Сербська Країна була ліквідована. 15 тис. сербів загинуло, 250 тис. стали біженцями. У 1997 р. Хорватія шляхом переговорів домоглась суверенітету і над Східною Славонією, яка була захоплена ЮНА у 1991 р. 27 квітня 1992 р. Сербія і Чорногорія проголосили утворення нової держави – Союзної Республіки Югославії. Всі інші колишні союзні республіки стали незалежними. Але на цьому трагедія на Балканах не припинилась. У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії і Герцеговині (БіГ). У цій новоутвореній державі проживали три етнічно-релігійні групи: серби (православні), які складали 32,3% населення; хорвати (католики) – 17% та серби і хорвати, які сповідували іслам (43,7%) і отримали назву «босняки». Сербська частина населення на чолі з Радованом Караджичем прагнула приєднання БіГ до СРЮ (Тут вони ще 15 січня 1992 р. проголосили Сербську Республіку БіГ), мусульманська на чолі з Алієм Ізитбеговичем – незалежності і єдність БіГ (1 березня 1992 р.; 10 березня БіГ була визнана США і країнами ЄС); хорватська – приєднання районів компактного проживання хорватів до Хорватії. Спроба розділити республіку вилилась у тривалу війну, яка відзначилась особливою жорстокістю, етнічними чистками, концтаборами. Скориставшись воєнною перевагою, серби оволоділи 70% території БіГ (хорвати контролювали 20%, мусульмани – 10% території БіГ). Основні бої розгорілися в районі міста Сараєво. Всі спроби світового співтовариства врегулювати конфлікт мирними засобами наштовхувались на збройний опір сербів. Навіть введення військ ООН, які повинні були роз’єднати воюючі сторони, забезпечити мирне населення всім необхідним і тим самим створити сприятливі умови для вирішення конфліктної ситуації за столом переговорів, не мали успіху. Тоді за рішенням ООН авіація НАТО і контингент військ ООН завдали серію ударів по позиціях сербів, знищуючи їхню бойову техніку. Як акція помсти сербів стало захоплення ними міста Сребреніца, яке було під охороною військ ООН. Тут серби влаштували різанину мусульманського населення (загинуло 8 тис. чол.). Тоді НАТО перейшло до рішучих дій приводом до яких став вибух на центральному ринку Сараєво, де загинуло 37 чол. Відповідальність за вибух було покладено на Сербів. Під прикриттям авіації НАТО (30 серпня-вересень 1995 р., операція НАТО отримала назву «Звільнена сила) мусульмани і хорвати перейшли у наступ і встановили контроль над 50% території БіГ. Під тиском світової громадськості конфліктуючі сторони сіли за стіл переговорів. У Дейтоні (США) 15 грудня 1995 р. було укладено попередню угоду, яка остаточно була підписана у Парижі. За цією угодою БіГ залишалась єдиною державою, поділеною на сербську (49%) і хорвато-мусульманську (51%) частини, для спільного існування яких була розроблена система взаємовідносин. Для реалізації угоди і проведення виборів у органи влади на територію БіГ вводився контингент багатонаціональних сил (60 тис. чол.), до складу якого входили і українські підрозділи. Здавалось війна на Балканах скінчилась (за 4 роки війни загинуло понад 200 тис. чол., поранено – 500 тис., 3 млн. стали біженцями.), але у лютому 1998 р. загострився конфлікт у Косово – автономному краї Сербії, автономія якого була ліквідована в 1988 р. Албанці, що складали більшість населення розгорнули боротьбу за незалежність. У цьому конфлікті світова громадськість стала на бік албанців. У березні 1999 р. об`єднані сили НАТО розгорнули бойові дії проти СРЮ. Впродовж 74 днів бомбардувань і обстрілів на територію СРЮ було випущено 30 тис. т. вибухових речовин. Зрештою керівництво СРЮ вивело війська з краю, а на їх місце були введені миротворчі сили. Проте на цьому етнічний конфлікт не скінчився, він лише стримується силою. На виборах 2001 р. у Косово відбулись вибори, на яких перемоги прихильники незалежності краю. Новий вибух конфлікту на Балканах спалахнув у Македонії (березень 2001 р.). Македонія була єдиною республікою СРЮ, якій вдалось уникнути збройного конфлікту у період здобуття незалежності. Але проти утворення Македонії виступали Греція і Болгарія, які боялись сепаратистських рухів у себе з боку македонців. Завдяки президентові Б.Трайковському, який взяв орієнтир на Захід, за допомогою США і ЄС, конфлікт було подолано. Як гарантія існування нової держави на її території були розміщені війська ООН. Але ні міжнародний захист, ні поміркована внутрішня політика не забезпечили мир Македонії. Албанські екстремісти (албанці складають третину населення країни), керуючись прикладом і підтримкою косовських албанців, розпочали бойові дії проти македонської армії з метою домогтися визнання за албанцями державоутвоюючу націю, надати автономію районам з переважною більшістю албанського населення. Завдяки зусиллям світової громадськості, ООН, НАТО сторони сіли за стіл переговорів. Права албанців були розширені. Конфлікт вдалося вгамувати. Поразки сербських шовіністичних сил у етнічних конфліктах на Балканах (Словенія, Хорватія, БіГ, Косово) призвели до масових виступів населення проти режиму президента Сербії С.Мілошевича. Влітку – в осені 2000 р. у країні розгорілася політична криза, яка супроводжувалась загостренням відносин між Сербією та Чорногорією. Остання взяла курс на проголошення незалежності. Приводом до загострення політичної боротьби стали вибори Президента Югославії. Головними суперниками на виборах були Слободан Мілошевич і Воіслав Коштуніца. Під тиском опозиції конституційний суд визнав перемогу на виборах Коштуніци. Новий президент відразу опинився перед лицем безлічі проблем: розвал федерації, відбудова країни після війни з НАТО, тиск світового співтовариства з метою видати Мілошевича Міжнародному трибуналу тощо. Стосовно відносин з Чорногорією після тривалих переговорів було укладено домовленість про перетворення федерації Югославії на конфедерацію. З 14 березня 2002 р. Югославія припинила своє існування. Через три роки має бути проведено референдум про подальшу долю конфедерації Сербії і Чорногорії. Завдяки реформаторській діяльності уряду Зорана Джинджича (12 березня 2003 р. був застрілений представниками одного з кримінальних угруповань Белграда) Сербія змогла подолати економічну кризу. С. Мілошевич в обмін на економічну допомогу США та країн ЄС був переданий до Міжнародного трибуналу в Гаазі. Також до трибуналу було передано, або приїхали самостійно, ще цілий ряд воєнних і політичних діячів Сербії та Хорватії.    50. Інтеграційні процеси у повоєнній Європі: створення та розбудова ЄС. Адміністративний устрій – 27 національних держав. Гімн – «Ода радості» з дев’ятої симфонії Бетховена. Прапор – синє полотнище із золотими зірками. (Прапор є символом не тільки ЄС , але символом єдності країн Європи. Коло зірок символізує солідарність і гармонію між народами Європи. Кількість зірок – це не кількість членів ,тому що цифра «12» - символ досконалості, повноти і єдності. Прапор залишається незмінним протягом років, незважаючи на розширення ЄС. Девіз – United in Diversiti !( Єдність у різноманітті ! ) Адміністративний центр ( Брюсель з 02.1992 р.) Грошова одиниця (Євро у 13 з 27 держав членів: Австрії, Бельгії, Греції, Іспанії, Ірландії, Італії, Люксембургу, Нідерландах, Німеччині, Португалії, Словенії, Фінляндії, Франції.) Європейський Союз –це об’єднання держав на принципах свободи, демократії, верховенства закону, поваги до прав людини та головних свобод. Цей Союз утворювався у продовж декількох етапів. Європейській Союз утворився в результаті послідов¬ного розвитку процесу інтеграції країн Західної Євро¬пи, яка пройшла у своєму розвитку декілька етапів. 9 травня 1950 року вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок! вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою «план Шумана»). 18 квітня 1951 року «план Шумана» було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція («єв¬ропейська шістка», яка в подальшому стала «локомо¬тивом» європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року. 27 травня 1952 року країни «європейської шістки» під¬писують Договір про заснування Європейського обо¬ронного співтовариства (ЄОС). 10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Пар¬ламенту) розробити проект Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року збори закінчили роботу над про¬ектом Договору Однак ані ЄОС, ані ЄПС так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зроби¬ло недоречним і підписання Договору про ЄПС. Таким чином, на початку 50-х років країнам «євро¬пейської шістки» не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продов-жувала розвиватись в інших сферах, передусім в еко¬номічній. Наприкінці 1955 року на конференції у Мессіні країни «європейської шістки» домовились про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратому). На початку 1957 року керівники урядів «європейської шістки» вирішили поряд з Євратомом створити також і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). 23 березня 1957 року у м. Рим відбулося підписання Договору про створення Європей¬ського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратом)., Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва ! договори набули чинності 1 січня 1958 року і ввійшли в історію під назвою «Римські договори». 8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура інститутів що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська Комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський Парламент та Суд Європейських Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався новий — Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Співтовариств .У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС. 1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія. 1 січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція. 1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія. 1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема , він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку,запровадив спільну політику в соціальній сфері ,в галузі науковотехнологічного розвитку,охорони навколишнього середовища. 7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано До¬говір про Європейський Союз (саме поняття «Європейський Союз з'явилось ще під час Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року 1січня 1995 року членами Європейського Союзу ста¬ли Фінляндія, Австрія та Швеція. 1 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір, який вніс зміни та доповнення до Маастрихт¬ського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного ) Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей, визначених Маастрихтським договором. Особливу роль у цьому відіграло укладення у 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу. 26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення. 1 травня 2004 року членами Європейського Союзу ста¬ли Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччи¬на, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія. Таким чином, ЄС нараховує на цей період 25 держав-членів. 17-18 червня 2004 року на Саміті ЄС у Брюсселі було схвалено проект тексту Конституції Європейського Союзу. 1 січня 2007 року новими членами ЄС стали Болгарія та Румунія. Країнами-кандидатами на членство є та¬кож Туреччина та Хорватія. Основними органами ЄС: 1.Європейський парламент 2. Рада ЄС(Рада Міністрів) 3.Європейська комісія 4.Європейський Суд 5.Європейська рахункова палата До основних інституцій належать також Європейський центральний банк, Економічний і Соціальний комітет, Комітет регіонів, Європейський інвестиційний банк, Консультативний комітет та ін. Європейський парламент. Європейський парламент розташований у місті Страс¬бурзі. Штаб-квартира Генерального секретаріату зна¬ходиться у Люксембурзі, але більшість робочих засі¬дань проходять у Брюсселі. Європейський парламент складається з депутатів, які обираються прямим голосуванням на п'ять років. Основними напрямами діяльності ЄП є участь у ство¬ренні законів, хоча безпосередньо він їх не приймає, обрання та формування виконавчих органів співробітництва, здійснення контролю за діяльністю виконавчої влади, просвітницько-інформаційна функція для громадян ЄС. Рада ЄС (Рада Міністрів) Рада Міністрів об'єднує Міністрів національних урядів по одному представнику кожної країни-члена. Резиденція Ради знаходиться в Брюсселі, хоч окремі засідання проводилися також і в Люксембурзі. Європейська Комісія (ЄК) створена 1 липня 1967 року. Вона представляє інтереси всього співтовариства, а не окремих її країн. ЄК — наймогутніша наднаціональна структура, основне завдання якої забезпечення функціонування європейського ринку захист інтересів співтовариства, представництво ЄС у сфері міжнародних відносин. До складу Європейської Комісії входять комісари з кожної країни. Європейський Суд Найвищий суд ЄС. Рішення якого не можуть бути оскаржені . До складу Суду входять по одному судді від кожної держави члена, яким допомагають 8 генеральних адвокатів, на 6 років обираються за згодою держав-членів. Завдання: - перевіряє документи які видані європейськими урядами і інституціями. - тлумачить право Спільноти на запит національних судів. Європейська рахункова палата Перевіряє законність і правильність прибутків і видатків Європейського Союзу згідно з бюджетом, а також оцінює управління фінансами. Результати своїх досліджень оприлюднює у вигляді звітів – регулярних річних та спеціальних тематичних. Крім того,за законом, перш ніж ухвалювати фінансові й анти шахрайські законодавчі акти,Рада запитує думку Суду аудиторів. Заснований 1997р., включаючи по одному представнику від кожної держави-члена,яких призначає на 6 років Рада ЄС, порадившись з Європейським Парламентом. Розташований у Люксембурзі |