Всемирная история. Вступ всесв іст. Утвердження демократії в Афінах за Перикла

• Название: Утвердження демократії в Афінах за Перикла
• Анкор: Всемирная история
• Дата: 01.11.2022
• Размер: 3.67 Mb.
• Имя файла: Вступ всесв іст.docx
• Тип: Документы; #765574
• страница: 21 из 22

Підсумком берлінської кризи стало об'єднання в травні 1949 року земель, що перебували в західній зоні окупації, у Федеративну Республіку Німеччини (ФРН), при цьому Західний Берлін став автономним самоврядним містом, пов'язаним наземним транспортним коридором з ФРН; у відповідь на це в жовтні 1949 році в радянській зоні окупації була створена Німецька Демократична Республіка (НДР).

В 1957 році уряд Західної Німеччини на чолі з Конрадом Аденауером ввів у дію т. зв. «доктрину Хальштейна», яка передбачала автоматичний розрив дипломатичних відносин з будь-якою країною, що визнала НДР. Він категорично відкинув пропозиції східнонімецької боку про створення конфедерації німецьких держав, наполягаючи замість цього на проведенні загальнімецьких виборів. У свою чергу, влада НДР заявили в 1958 році про свої домагання на суверенітет над Західним Берліном на тій підставі, що він перебуває «на території НДР».

Лише в кінці 1960-х, після смерті ідеологів комуністичної НДР Вільгельма Піка та Отто Гроттеволя почалась нормалізація стосунків з ФРН, яка в 1973 році визнала НДР і встановила з нею дипломатичні стосунки; цього ж року НДР стала членом ООН та інших міжнародних організацій. Проте, з посиленням влади Еріка Хонеккера, який в 1971 році під тиском Леоніда Брежнєва очолив Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН), в НДР почалась нова хвиля придушення демократії і свобод під гаслом формування "нової німецької соціалістичної нації". Станом на 1985 рік лише за спробу перетину Берлінської стіни в тюрмах НДР перебувало близько 50 тисяч чоловік.

У жовтні 1989 року в надрах СЄПН виникла опозиція, яка не без підтримки Михайла Горбачова домоглася зняття Хонеккера з усіх партійних і державних постів, в листопаді громадяни НДР отримали право на вільний виїзд з країни, що привело до падіння Берлінської стіни. На перших демократичних виборах в НДР, які відбулись в 1990 році, перемогу отримала Християнсько-демократична партія — надії на підтримку існування НДР в якості соціалістичної альтернативи капіталістичній ФРН зазнала повного краху і нове керівництво країни почало інтенсивні переговори з ФРН про об'єднання.

На адресу уряду ФРН надійшли так звані «сім запитань Шеварднадзе», в яких СРСР цікавився майбутнім територіальним та безпековим устроєм Європи і військовою доктриною об'єднаної Німеччини. У травні і серпні 1990 року були підписані два договори про умови приєднання НДР до ФРН — територія НДР була включена до складу ФРН, і дію конституції ФРН було поширено на нову територію, а німецька марка ФРН була оголошена офіційною валютою НДР.

12 вересня 1990 року в Москві ФРН, НДР, СРСР, США, Велика Британія, Франція підписали Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини, який містив рішення з усього комплексу питань об'єднання Німеччини. У Європі не створювалася нова держава, а розширювалася федеративна Республіка Німеччина, яка існувала з 1949 року, її зовнішні кордони були проголошені остаточними, що було закріплено у відповідних документах, підписаних ФРН із Польщею та Чехією; Німеччина зобов'язалася не висувати жодних територіальних претензій до інших держав, відмовлялась від виробництва, володіння, розповсюдження ядерної, хімічної та біологічної зброї.

Урочисте входження нових земель до ФРН відбулося 3 жовтня 1990 року — об'єднана Німеччина отримала повний суверенітет не тільки у внутрішніх, а й у міжнародних справах внаслідок відмови чотирьох держав від своїх прав і відповідальності щодо Берліна й Німеччини в цілому, від чотиристоронніх угод за підсумками Другої світової війни, що остаточно ліквідувало ялтинсько-потсдамську систему міжнародних відносин і привело врешті решт до розвалу Радянського Союзу та завершення Холодної війни, яка почалась в кінці 1940-х років з Фултонської промови Вінстона Черчілля і "доктрини Трумена".

2 грудня 1990 року на перших після 1945 року загальних виборах Бундестагу явну перевагу отримала Вільна Демократична партія (ВДП), а 17 січня наступного року Гельмут Коль став Федеральним канцлером об'єднаної Німеччини.

48. Оксамитові революції”» та трансформація посткомуністичних суспільств у Центрально-Східній Європі

У 1989—1991 роках під впливом масових суспільних протестів комуністичні партії в Польщі, Угорщині, Німецькій Демократичній Республіці, Чехословаччині, Болгарії, Албанії та Югославії розпочали переговори з опозицією, яка на той момент перебувала в нелегальних умовах. Внаслідок переговорів комуністичні режими відмовились від диктаторського уряду на користь багатопартійної системи.

В більшості колишніх соціалістичних країн зміна влади відбувалася мирним шляхом. Режим Чаушеску в Румунії був повалений збройним повстанням 1989 року, спроби розділити Югославію вилились у тривалу війну.

Економічна й політична криза тоталітаризму в СРСР відбилася на внутрішньополітичній ситуації у «країнах соціалістичного табору». Об'єктивна необхідність у змінах назрівала давно й особливо гостро виявилася наприкінці 80-х рр. у Польщі. Парламентські вибори у червні 1989 р. принесли поразку Польська об'єднана робітнича партія. До влади прийшли опозиційні сили. Визначну роль почало відігравати опозиційним було щодо комуністичного режиму профоб'єднання «Солідарність». Один із його керівників, Тадеуш. Мазовєцький, став у вересні 1989 р. головою уряду, а президентом Польщі в грудні 1990 р. було обрано лідера «Солідарності» Лех. Валенсу. Сейм у 1989 р. прийняв нову назву Польщі — Республіка Польща. У Польщі почалося здійснення економічної реформи, розробленої міністром фінансів Л. Бальцеровичем, відомої під назвою «шокова терапія». Складовою її частиною була відміна контролю над цінами при одночасному введенні вільної торгівлі, а також приватизація державного сектора. Реформа призвела до значного падіння рівня життя населення, однак за короткий строк стабілізувала ринок. Хоча західні держави надали Польщі кредити для поліпшення економічної ситуації, падіння рівня життя зумовило незадоволення трудящих. На виборах до парламенту 1993 р. вони віддали свої голоси за соціалістів. У листопаді 1995 р. президентом Польщі обрано соціаліста Олександра. Кваснєвського.

В Угорщині початок перетворень припадає на травень 1988 p., коли на конференції Угорської соціалістичної робітничої партії було критично оцінено діяльність партії, визнано гостру кризу в країні, а також необхідність проведення політичної та економічної реформ. У лютому 1989 р. УСРП визнала багатопартійність і фактично від мовилася від монополії на владу. Значними подіями в історії країни було проголошення 23 жовтня 1989 р. Угорської Республіки та прийняття сесією Державних зборів поправок до Конституції, за якими Угорщина ставала незалежною, демократичною і правовою державою на чолі з президентом.

У березні - квітні 1990 р. відбулися вибори до парламенту, на яких перемогла опозиція. Найбільшу кількість голосів зібрав Угорський демократичний форум. Його лідер Йожеф Анталл сформував новий уряд. Він продовжив лінію на розвиток ринкових механізмів. Чітко визначилися європейські орієнтири зовнішньої політики Угорщини: вона, як і Польща, заявила про свій намір вступити до Ради Європи і в НАТО. У 1991 р. країну залишили радянські війська. економічні зміни на початку 1990-х призвели до зниження рівня життя для більшості людей в Угорщині. У 1991 році більшість державних субсидій були скасовані, що призвело до серйозної економічної рецесії та жорсткої бюджетної економії, необхідної для зниження інфляції і стимулювання інвестицій. Угорська соціалістична партія (УСП), що складається в значній частині з колишніх комуністів, як-от її лідер Дьюла Горн, виграла вибори 1994 р. і сформувала коаліційний уряд із лібералами.

Угорщина вступила в НАТО в 1999 році, ї приєднання до Європейського Союзу, що і сталося 1 травня 2004-го. Оскільки в Угорщині на всіх етапах зламу тоталітарних інститутів не було масових виступів трудящих, можна вважати, що там відбулася «революція зверху».

У Німецька Демократична Республіка революційні події розпочалися в жовтні 1989 р. Багатотисячні демонстрації і мітинги в різних містах спричинили падіння партійного і державного керівництва на чолі з Еріхом. Хонеккером. 18 жовтня на пленумі ЦК СЄПН він подав у відставку, а 7 листопада подав у відставку уряд НДР у повному складі. 9 листопада було відкрито кордон між НДР і Західним Берліном. Берлінський мур був зруйнований.

Через рік, 3 жовтня 1990 р., НДР за рішенням свого демократично обраного парламенту добровільно возз'єдналася з Федеративна Республіка Німеччини. Це відбулося з волі більшості населення.

У Чехословаччині в листопаді 1989 р. розпочався масовий демокра­тичний рух, який мирним шляхом спричинив крах комуністичної партії. Ці події дістали назву «ніжної», «оксамитової» революції. Усе почалося з виступів студентів 17 листопада, які через кілька днів були підтримані переважною більшістю жителів Праги. У керівництві КПЧ виникла боротьба між прихильниками жорстких методів і тими, хто був готовий піти на поступки. 21 листопада на фоні мітингів і демонстрацій, які відбувалися по всій країні, прихильники жорсткої лінії змушені були визнати свою поразку. Оновлене керівництво КПЧ пішло на переговори з опозицією, представленою Громадянським форумом. У січні 1990 р. лідер цієї організації, відомий драматург, дисидент Вацлав. Гавел став президентом країни.

Нові власті почали ринкові реформи. Люди старшого покоління пам'ятали ті часи, коли Чехословаччина до встановлення комуністичного режиму (лютий 1948 р.) посідала 7 місце у світі серед найбільш розвинених країн, а в 1990 р. опинилася лише на 40. У 1991 р. із Чехословаччини були виведені радянські війська. Події розвивалися в позитивному руслі, але виникли проблеми у взаємовідносинах чехів і словаків. Перехід до ринкової економіки, приватизація, курс на «повернення в Європу» зумовили значні економічні трансформації і привели до глибокої економічної кризи. Вихід з неї словацькі політики з партії Рух за демократичну Словаччину, котра перемогла на парламентських виборах 1992 року, вбачали у виході зі складу єдиної держави, в якій федеральний уряд на їх думку вів нерівноправну щодо Словаччини політику, - 17 липня 1992 року Словацька національна Рада прийняла Декларацію про суверенітет Словацької республіки, якою парламентарі закликали до проголошення незалежності Словаччини.

На знак незгоди з цими намірами через три дні у відставку подав прихильник єдиної Чехословаччини президент Вацлав Гавел, а подальші переговори між Чехією і Словаччиною проходили між прем'єр-міністрами Чехії Вацлавом Клаусом та Словаччини Владіміром Мечіаром. 8 липня 1992 року вони вперше зустрілись у Брно, де узгодили основні принципи про поділ федеративної держави, а 26 серпня підписали відповідну угоду. На її підставі 13 листопада Федеральні збори Чехо-Словаччини прийняли закон про розподіл майна, а 25 листопада - конституційний акт про припинення існування ЧСФР як єдиної держави . З 1 січня 1993 р. Чехословаччина як єдина країна припинила існування. На її місці виникли дві держави — Чехія і Словаччина.

У Болгарії через політичну кризу, зумовлену погіршенням економічного становища, і масову втечу до Туреччини туркомовного населення у листопаді 1989 р. був знятий з усіх керівних посад генеральний секретар Болгарської комуністичної партії Тодор. Живков. Головну роль у партії почали відігравати реформатори. Послаблення тоталітаризму спричинило виникнення опозиції. Найбільш впливовим став Союз демократичних сил. Його лідера Желю. Желєва у серпні 1990 р. було обрано президентом Болгарії. У грудні того ж року було сформовано коаліційний уряд, до складу якого увійшли як опозиціонери, так і колишні комуністи.

У країні почалися ринкові перетворення, але доволі слабка економіка, відсутність достатнього досвіду в проведенні приватизації та багато інших причин зумовили різкий спад виробництва. На середину 1994 р. 60% населення за рівнем доходів опинилося за межею бідності. На виборах до парламенту в грудні 1994 р. перемогла соціалістична партія, яка, однак, лише загострила ситуацію і змушена була відійти від влади.

У Румунії, де існувала найбільш жорстка тоталітарна диктатура Ніколає. Чаушеску, революційні події супроводжувалися кровопролиттям. 21 грудня 1989 р. вибухнуло народне повстання у м. Тімішоари. За тиждень було повалено, здавалося б, непохитний режим, що створювався десятиріччями. Диктатора та його дружину Єлену Чаушеску стратили. Влада перейшла до рук Фронту національного порятунку (ФНП) на чолі з Іоном. Ілієску. На виборах до парламенту, що відбулися в травні 1990 р., ФНП одержав дві третини місць. Президентом було обрано І. Ілієску. Почали виникати політичні партії, впроваджувалися ринкові відносини, але економічне становище в країні погіршилося.

Розвиток подій у Румунії свідчить, що антиреформістський курс Н. Чаушеску призвів до крайнього зубожіння народу. Новій владі необхідно буде докласти чимало зусиль, щоб ліквідувати таке становище.

+Ще одним прикладом складності переходу від авторитарного режиму до демократичного є події на території колишньої Югославії. Тут процес дезінтеграції призвів до розгортання воєнних дій і громадянської війни.

Як бачимо, протягом 1989-1991 рр. у країнах Східної Європи відбулись демократичні революції, які докорінно змінили їх політичний та економічний устрій.

49.Криза «самоврядного соціалізму» в Югославії: розпад федерації та утворення нових держав.

. Криза тоталітарного соціалізму в Югославії прийняла форму міжнаціональних конфліктів. Центральний уряд неухильно втрачав контроль над ситуацією в країні. Поштовхом до кризи югославської федерації стали події в Косово 1981 р. Албанці, які на початок 80-х років складали 80% населення автономного краю, вимагали надання краю статусу республіки. У Белграді демонстрації албанців були сприйняті, як спробу відірвати край від Сербії і приєднати до Албанії. Демонстрації албанців були розігнані воєнною силою, але з того часу край став постійним джерелом напруги. Відносний порядок в краї підтримувався лише армією і поліцією.

Події в Косово привели до розколу громадської думки в країні і до активізації політичної активності населення. Хвиля націоналізму (великосербського, хорватського, албанського, словенського тощо) охопила країну. На цій хвилі відбулись зрушення у свідомості населення і стала домінувати думка, що з кризи можна вийти шляхом утворення окремих національних держав.

Ініціатором політичної активності стала Сербська академія наук і мистецтв. Яка у спеціальному меморандумі звинуватила комуністичний режим в Югославії у 45-річній антисербській політиці. Перебудова, що почалася в СРСР, теж підірвала позиції комуністів в Югославії. У такому становищі лідер Союзу комуністів Сербії Слободан Мілошевич доклав усіх зусиль, щоб виставити свою партію в ролі головного захисника сербського населення Косово. Це йому вдалося. На хвилі злету популярності наприкінці 1988 р. С.Мілошевич зумів змінити керівництво у Воєводині, Чорногорії, Боснії і Герцеговині на своїх ставлеників. Проте спроба теж саме зробити в Словенії закінчилася повним провалом. Словенці почали утверджуватися в думці про остаточний розрив з федерацією.

Крім національної проблеми югославському керівництву доводилося розв`язувати проблеми породжені глибокою економічною кризою. На кінець 1985 р. безробіття складало 15%, інфляція – 100% (у 1989 р. – 3000%), зовнішній борг складав – 19 млрд. дол. (1989 р. – 21 млрд. дол.). На його обслуговування витрачалося до 40% усіх валютних доходів держави. Проте попервах керівництво Югославії замість кардинальних соціально-економічних реформ запропонувало програму «стабілізація», яка, звичайно, не виконувалася. Зрештою пошук шляхів виходу з кризи привів до необхідності проведення на той час економічних, політичних реформ, та реформ Союзу Комуністів Югославії (СКЮ).

У грудні 1989 р. в країні почалось проведення економічних реформ, автором яких був А.Маркович. Першим пунктом якої стало подолання інфляції і перетворення динара (грошова одиниця) у конвертовану валюту, що з успіхом було зроблено на початку 1990 р. Також вдалося зменшити зовнішній борг до 16 млдр дол. Але процес подальших економічних реформ був перерваний розпадом Югославії.

З 1989 р. у всіх республіках утворюються опозиційні партії, особливістю яких було те, що вони формувались виключно на національній основі. На весні 1990 р. на виборах у Словенії і Хорватії перемагають національні коаліції.

Спроба на ХІV з`їзді СКЮ (січень 1990 р.), якось виправити становище було невдалою. Серби відмовилися реорганізовувати партію на федеративних початках, як наполягали делегати від Словенії, Хорватії і Боснія і Герцеговина. Робота з`їзду була тимчасово перервана, яка так і не була відновлена. СКЮ розпалась. Республіканські організації перейшли на націоналістичні позиції. Сербські комуністи стали сербськими великодержавними шовіністами на чолі з С. Мілошевичем.

Листопадові вибори 1990 р. дали перемогу прокомуністичним (просербським) силам у Сербії і Чорногорії, Боснії і Герцеговині, і Македонії.

У відповідь Словенія і Хорватія, де до влади прийшли націоналісти, прийняли нові конституції і висловили намір вийти з федерації. На референдумах у Словенії (80% – за) і Хорватії (95% – за) переважна більшість населення висловилась за незалежність. Союзне керівництво, переважна частина якого складали серби, виступило за збереження єдності будь-якою ціною.

Після прийняття рішення Словенії (лідер М.Кучен) і Хорватії (лідер Ф.Туджман) про вихід із складу Югославії (червень 1991 р.), спочатку в Словенії, а потім у Хорватії почались бойові дії між загонами самооборони республік і частинами Югославської народної армії (ЮНА), яким було надано наказ забезпечити єдність Югославії.