Всемирная история. Вступ всесв іст. Утвердження демократії в Афінах за Перикла

• Название: Утвердження демократії в Афінах за Перикла
• Анкор: Всемирная история
• Дата: 01.11.2022
• Размер: 3.67 Mb.
• Имя файла: Вступ всесв іст.docx
• Тип: Документы; #765574
• страница: 17 из 22

Закон про регулювання сільського господарства (ААА) 1933 р., до речі, також визнаний неконституційним, відіграв значну роль не лише в оздоровленні фермерських господарств, а й промисловості. Фермерам надавалися значні кредити, заохочувалося поліпшення ґрунтів та скорочення виробництва.

Для допомоги 18-25-річним було створено спеціальний Громадянський корпус (ССС), члени якого займалися лісонасадженням та ремонтними роботами. Це забезпечило роботою близько 3 млн молодих американців.

Ф. Д. Рузвельт також здійснив успішний експеримент з надання додаткових повноважень владі штату Теннессі (ТВА). Його мета полягала в тому, щоб розвинути ресурси однієї з найбільших річкових систем країни через модернізацію гідроелектричних дамб, які належали федеральному уряду. У результаті електроенергія здешевилася, що дало могутній поштовх розвитку штату.

Президент опікувався долею безробітних, престарілих та інвалідів, оскільки окремі штати самотужки не могли розв'язати проблему соціального страхування. У 1935 р. конґрес прийняв ряд рішень про забезпечення пенсій для літніх людей та інвалідів і страхування проти безробіття. Ці програми частково фінансувалися підприємцями, а частково - самими працівниками, федеральним урядом.

Верховний суд, чиїм головним завданням було тлумачення конституції, традиційно був дуже консервативним органом і чимало з указів президента визнав антиконституційними.

У відповідь у 1937 р. Ф. Д. Рузвельт висунув вимогу про реформування Верховного суду, пропонуючи відправляти суддів у відставку після досягнення ними 70-річного віку. І хоча президент зазнав тут невдачі, але суд, усвідомлюючи силу громадської думки, яка беззастережно була на боці Ф. Д. Рузвельта, став значно менше присікуватися до указів.

Отож, Ф. Д. Рузвельт мав не лише палких прихильників, а й принципових критиків. Та все ж на виборах 1936 р. він здобув вражаючу перемогу, заручившись підтримкою усіх, за винятком двох, штатів. Його перемога мала величезне значення не лише для Америки, а й для Європи, де зростала загроза тоталітаризму й нової війни. Для демократичних європейських лідерів було украй важливо мати в особі Ф. Д. Рузвельта союзника.

39.Фашистська Італія: внутрішня і зовнішня політика

Італія в 1915 році приєдналася до Антанти, сподіваючись, що за це будуть задоволені її територіальні претензії після війни. Однак держави Антанти оцінили її внесок у війну як дуже низький і не дотримали своїх обіцянок. Отримавши лише західну частину Істрії з портом Трієст, Південний Тироль, Пулу й Горіцію, Італія стала «переможеною серед переможців». Це викликало в італійському суспільстві розчарування у «вкраденій перемозі» та зневіру в ідеали.

У 1919—1920 рр. країну охопила глибока криза, що увійшла в історію як «червоне дворіччя». Учасниками страйкового руху стали понад 2 млн осіб. Вони вимагали 8-годинного робочого дня, збільшення заробітної плати, укладення колективних договорів з адміністрацією. Цей рух охоплював здебільшого північні промислово розвинені регіони.

Робітничий рух спричинив розгубленість уряду, який обіцяв збільшити заробітну плату трудящим. Проте після повернення заводів і фабрик під контроль власників останні відмовилися це робити. Зазнавши поразки, страйкарі втратили довіру до уряду, профспілок і лівих партій, що закликали їх припинити боротьбу. Вони не мали сили, якій могли довіряти в час, коли в Італії виник фашизм.

Одночасно південні регіони Італії охопив селянський рух, учасники якого почали відбирати землі у власників. Це примусило уряд піти на поступки й дозволити в деяких випадках передавати селянам захоплені ними землі. Протестні настрої поширилися серед ветеранів і військових, обурених зрадою союзників, що обманули країну. Вони радо сприймали гасла фашистів про відновлення національної величі й захоплення територій для включення їх до складу «Великої Італії»

Ситуація в Італії відображала кризу тогочасної державності у формі конституційної монархії. Фактично держава була не здатна подолати труднощі післявоєнного часу.

Італійський фашизм виник у 1919 р. Італійські фашисти виступали за першість інтересів нації і держави перед інтересами людини. Розглядаючи робітничий рух як свого противника, вони закликали відновити порядок у країні й зберегти «велику націю». Фашисти відверто розпалювали реваншистські настрої в суспільстві. Так, восени 1919 р. їхній загін, очолюваний Г. д’Аннунціо, захопив порт Фіуме, який Антанта обіцяла передати Італії, але не зробила цього. Завдяки цьому фашистів у суспільстві почали сприймати як самовідданих патріотів.

У 1919—1920 рр. фашисти не становили небезпеки. На виборах 1919 р. вони не здобули жодного місця в парламенті. Однак погіршення ситуації і нездатність влади змінити її поступово збільшували кількість їхніх прибічників.

У листопаді 1921 р. на з’їзді своїх союзів у Римі фашисти створили Національну фашистську партію, яку очолив Беніто Муссоліні (він прийняв титул дуче — вождь). Було проголошено курс на здобуття влади.

Після цього Італія стала ареною насильства. Нахабно й безкарно фашисти громили робітничі організації, зривали мітинги, влаштовували бійки й терор політичних противників. Спроби соціалістів зупинити їх були невдалими. На виборах 1921 р. вони вже здобули 35 місць у парламенті. Втомлена безвладдям країна прагнула «сильної руки».

27 жовтня 1922 р. Б. Муссоліні віддав наказ про «похід на Рим». Через три дні 25 тис. «чорносорочечників» дуче колонами вступили в Рим і влаштували там справжній погром. Король Віктор Еммануїл прийняв Б. Муссоліні й запропонував йому посаду голови уряду. Так Італія стала країною, де владу захопили фашисти.

У 1924 р. відбулися парламентські вибори. Напередодні за наполяганням фашистів було прийнято новий виборчий закон, за яким партія, що набирала 50 % плюс один голос, отримувала 2/3 місць у парламенті. Вибори відбувалися в умовах терору й провокацій. Оголошену перемогу на них фашистів піддав сумніву депутат-соціаліст Дж. Маттеоті, за це він був убитий. Опозиційні сили утворили «Авентинський блок», вимагаючи відставки Б. Муссоліні й розпуску парламенту, але дуче його розігнав і розпочав погроми опозиції.

У 1925 р. він заявив, що піднімається друга хвиля боротьби за владу, і висунув гасло «Усю владу фашистам!». Після усунення з парламенту опозиції Б. Муссоліні в 1926 р. провів через парламент низку надзвичайних законів. Відповідно до них голову уряду призначав король, а не парламент, до того ж уряд звільнявся від відповідальності перед останнім. Уряд отримав право видавати замість законів декрети. Місцеві органи влади було замінено префектами, яких призначав дуче. Старі профспілки та всі політичні партії, крім фашистської, заборонялися. Було відновлено смертну кару над ворогами держави, створено трибунал і таємну поліцію, запроваджено заслання за політичні погляди без суду й слідства.

В Італії протягом 1926-1934 pp. сформувалася т. зв. корпоративна держава. Загалом було створено 22 корпорації в різних галузях промисловості, торгівлі, сільського господарства, послуг. До них входили рівна кількість представників профспілок та підприємців і по три функціонери фашистської партії, яка мала забезпечувати "неупереджений арбітраж". Головою кожної з 22 корпорацій був сам Муссоліні. Він же очолював Міністерство корпорацій.

За законом, саме корпораціям надавалося визначення умов праці (тривалість робочого часу, заробітна плата, відпустки, пенсії тощо) і вирішення трудових спорів. Страйки оголошувалися поза законом і нещадно придушувалися. Як правило, керівництво фашистських профспілок не йшло на конфлікти з підприємцями, що забезпечувало високий ступінь експлуатації за майже повної відсутності класової боротьби.

Зрозуміло, що навіть за умови швидкого економічного прогресу і вибуху штучно роздмухуваного ентузіазму ця корпоративна система вимагала постійної охорони і підтримки з боку фашистської партії, уряду держави та її карально-репресивних органів. Каральні органи держави ставали усе потужнішими.

До 1926 р. в Італії не було політичної поліції, цю роль виконували карабінери – військова жандармерія. З приходом фашистів до влади було створено "організацію охорони від антифашистських виступів" (ОВРА), "особливу службу політичних розслідувань", "добровільну міліцію національної безпеки", додаткові загони карабінерів. Одночасно були створені особливі "поліцейські суди" за участю начальника поліції, прокурора, начальника фашистської міліції та ін. осіб. Для осуду не вимагалося нічого, крім підозри в політичній неблагонадійності.

Як вищий суд діяв Особливий трибунал з числа генералів сухопутних сил, авіації, міліції та адміралів флоту. Цей трибунал розглядав найважливіші справи у максимально прискореному порядку – за 48 годин. Звинувачувальний акт видавався звинуваченому в день процесу, захисника могли перервати і навіть посадити за грати за "неповагу до закону". Вердикти оскарженню не підлягали, смертний вирок виконувався негайно.

У 1938 р. в Італії з’явилися расові закони. Чисту арійську італійську расу оголошували панівною над іншими.

Зовнішньополітичний курс фашистів у 1920-х рр. був досить обережним. Спроба захопити острів Корфу зазнала невдачі, але в 1924 р. італійські війська нарешті заволоділи портом Фіуме. Італія встановила дипломатичні відносини із СРСР. Через два роки було досягнуто домовленості з Великою Британією про перерозподіл сфер впливу в Ефіопії на користь Італії.

У 1930-х рр. дуче перейшов до відверто агресивної зовнішньої політики боротьби за «національне розширення». Фашисти заявляли, що прагнуть відродити Римську імперію і перетворити Середземне море на «mare nostrum» («наше море», як казали давні римляни). Реалізувати ці плани вони збиралися шляхом загарбницьких війн. Свою «цивілізаторську місію» в Африці вони розпочали з Ефіопії, яку окупували в 1935—1936 рр. Однак агресія проти Ефіопії унаочнила слабкість Італії, що й підштовхнуло її до зближення з ідеологічно близькою Німеччиною. Спільно вони втрутилися у громадянську війну 1936—1939 рр. в Іспанії, підписали Антикомінтернівський пакт у 1937 р. та взяли участь у Мюнхенській конференції 1938 р. Союз фашистської Італії і нацистської Німеччини закріпив укладений у 1939 р. «Сталевий пакт». У квітні 1939 р. Італія окупувала Албанію, яку також вважала сферою своїх інтересів.

В Італії почалася шалена підготовка до війни: армія збільшувалася кількісно, нарощувався випуск озброєнь. Створена із надзвичайними зусиллями армія виявилася недостатньо озброєною новими видами зброї та слабо підготовленою до ведення сучасної війни. Імперські прагнення вкрай виснажили економіку Італії. Стало зрозумілим, що фашистська модернізація країни провалилася. Становище не покращувалося. Остаточний крах італійського фашизму відтермінували союз із Німеччиною, яка надавала значну економічну допомогу, і наближення Другої світової війни.

Режим Муссоліні першим серед фашистських режимів зазнав військової, а відтак і політичної поразки. В 1943 р. розпочалася висадка союзників на Сицилії (до речі, допомогу американській армії надавала мафія). В країні відбувся антифашистський переворот. Муссоліні був ув'язнений. Гітлер ще спромігся визволити свого невдачливого союзника, на Півночі Італії була створена маріонеткова Республіка Сало.

Муссоліні заявив, що у цій республіці ним буде збудований справжній фашизм (нібито хтось не давав йому це робити протягом попередніх десятиріч). У Республіці Сало скасовувалася монархія (король Вікторіо-Емануїл відіграв помітну роль в усуненні Муссоліні), Муссоліні повернувся до демагогічних фашистських лозунгів раннього періоду. Проте згуртувати навколо себе дуче зміг лише тих, кому уже було нічого втрачати. Зрештою італійські партизани стратили колись могутнього диктатора, підвісивши його униз головою на бензозаправні поблизу Мілану.

40.Нацистська Німеччина: внутрішня і зовнішня політика

30 січня 1933 року президент Гінденбурґ призначив Адольфа Гітлера канцлером Німеччини.

Використавши як привід підпал рейхстагу (1933 р.), який самі ж і організували, нацисти вдалися до терору проти своїх політичних противників — соціал-демократів і комуністів. Проти останніх був влаштований відкритий судовий процес. За наполяганням А. Гітлера президент П. фон Гінденбург видав указ «Про охорону народу і держави», згідно з яким були ліквідовані права громадян і надані необмежені повноваження каральним органам. Щоб отримати більшість у рейхстазі, нацисти провели нові вибори. Проте отримані 43,9 % голосів не задовольнили їх (комуністи й соціал-демократи здобули 30,6 %). Після цього вони відмовилися від подальших спроб прикривати свій режим виконанням конституції.

Важливим етапом зміцнення влади А. Гітлера було знищення ним своїх політичних противників у партії. Лідер штурмовиків (СА) Ернст Рем виступав за продовження «націонал-соціалістичної революції», тобто за переділ власності в Німеччині, що могло позбавити А. Гітлера підтримки з боку представників великого капіталу. Щоб остаточно вирішити цю проблему, А. Гітлер за допомогою охоронних загонів (СС) у ніч на 30 червня 1934 р. фізично знищив керівників СА. Ця подія увійшла в історію під назвою «ніч довгих ножів». Після смерті президента П. фон Гінденбурга в 1934 р. А. Гітлер, крім повноважень голови уряду, перебрав на себе обов’язки президента й головнокомандувача. За адміністративною реформою нацисти ліквідували земельні парламенти й органи місцевого самоврядування та передали владу чиновникам, яких призначали.

До початку 1934 р. були заборонені незалежні профспілки та всі політичні партії, крім НСДАП. Було створено таємну державну поліцію (гестапо), яка здійснювала контррозвідувальну діяльність, політичне переслідування й кадрове забезпечення концентраційних таборів для противників режиму.

На кошти держави було розпочато будівництво загальнонаціональної мережі швидкісних автострад, що одразу різко скоротило кількість безробітних і пожвавило будівельну індустрію. Згодом основну увагу було приділено прискореному розвитку військової промисловості. У 1933—1938 рр. військові витрати збільшилися з 620 млн до 15,5 млрд рейхсмарок. Із метою стимулювання економічного зростання вводилися податкові пільги. З одночасним зростанням витрат і зниженням податків виник дефіцит бюджету, що покривався шляхом випуску паперових грошей. Щоб не допустити їхнього знецінення та зростання цін, уряд запровадив контроль над цінами й заробітною платою та почав поступовий перехід до карткової системи розподілу.

Особливістю економіки нацистської Німеччини було пряме адміністративне регулювання господарства державою. Для цього всіх підприємців було об’єднано в галузеві картелі та підпорядковано імперському міністру господарства. Це збільшило масштаби державного регулювання економіки. У 1936 р. було прийнято чотирирічний план розвитку військової промисловості. Уповноваженим із реалізації цього плану призначили Г. Геринга. Створене ним відомство взяло під контроль усю економіку країни. Держава стала власником багатьох підприємств, конфіскованих в основному в євреїв під час «аріїзації» промисловості.

Профспілки було ліквідовано, а замість них створено Німецький робітничий фронт, який контролювали нацисти. Керівників підприємств оголосили «фюрерами трудових колективів», а контроль над трудовими відносинами передали «опікунам праці», яких призначала держава. У сільському господарстві за законом «Про спадкові двори» було створено стан бауерів — землевласників арійського походження. Бауерам заборонялося ділити, продавати й закладати свою власність. Кожну німецьку 18-річну дівчину зобов’язали впродовж року безоплатно відпрацювати в родині бауерів.

Під жорсткий державний контроль у нацистській Німеччині було взято й зовнішню торгівлю. Метою її регулювання було прагнення зменшити залежність країни від імпорту. Відповідно вживали заходи щодо розвитку тих галузей промисловості, які замінювали імпорт. Усі ці заходи були продиктовані загальною військовою підготовкою нацистів і розраховані на нейтралізацію можливої на випадок війни блокади Німеччини.

До початку Другої світової війни економіка Німеччини докорінно змінилася. За умови збереження приватної власності було суттєво обмежено свободу підприємництва. Ринок товарів і послуг, ринок праці було замінено державним регулюванням. Майже припинила існування ринкова економіка. Ці заходи прискорили вихід Німеччини з кризи. У 1935 р. країна досягла докризового рівня виробництва, а у 1939 р. — значно перевищила його. До 1936 р. безробіття було майже повністю ліквідовано. Проте у виході з кризи не було нічого дивного, оскільки з 1933 р. в усіх країнах Заходу розпочався період економічного пожвавлення. Слід зауважити, що більш високі темпи відновлення в Німеччині були значною мірою зумовлені мілітаризацією її економіки. Ціною цих успіхів стали повна ліквідація прав і свобод громадян, створена в країні атмосфера примусового однодумства, поширення шовіністичних настроїв і загальної підозрілості.

У суспільно-політичному житті Третього рейху запанувало насильство. До початку 1935 р. було вбито 4,2 тис. противників нацизму, 515 тис. осіб було ув’язнено. Сотні тисяч німців емігрували.

Офіційною політикою Німеччини, де на початок 1933 р. проживало близько 500 тис. осіб єврейської національності, став антисемітизм. У 1935 р. було прийнято «Нюрнберзькі закони», що позбавили євреїв німецького громадянства й заборонили їм обіймати державні посади. У «кришталеву ніч» із 9 на 10 листопада 1938 р. нацисти провели масштабний єврейський погром, під час якого було пограбовано тисячі єврейських крамниць. Із 1939 р. євреїв почали виселяти до гетто. їм не дозволяли з'являтися у громадських місцях і не допускали до багатьох видів діяльності. Вони були зобов'язані нашивати на одяг жовту шестикутну зірку. У подальшому нацисти перейшли до «остаточного вирішення єврейського питання», тобто фізичного знищення єврейського народу. Крім нього, расовій дискримінації з 1935 р. було піддано представників ромської громади, яких у Німеччині проживало близько 20 тис. осіб.