Всемирная история. Вступ всесв іст. Утвердження демократії в Афінах за Перикла
 Скачать 3.67 Mb.
|
|
Висновки 1. Народні антитоталітарні демократичні революції в країнах Центральної та Південно-Східної Європи, об’єднання Німеччини, розпад СРСР, зникнення “соціалістичного табору”, припинення “холодної війни” — все це визначило нову розстановку політичних сил в Європі та в світі. 2. Припинення фінансування і підтримки Москвою прокомуністичних режимів ліквідувало напруженість у багатьох районах світу. Місце країн Центральної та Східної Європи в загальноєвропейському процесі інтеграції Нову європейську безпеку будують за допомогою таких організацій, як ЄС, НАТО, ООН, ОБСЄ. Членами багатьох з цих організацій є країни Центральної та Східної Європи. 45.Утворення і розвиток КНР: політика «великого стрибка» та «велика культурна революція» Проголошення КНР. Закінчення Другої світової війни загострило суперечності між Комуністичною партією Китаю (КПК) і Гомінданом у боротьбі за владу. У 1945 р. завершилося звільнення Китаю від японської окупації. У країні діяв законний уряд на чолі з лідером Гоміндана (Національної партії) Чаном Кайші. Компартія Китаю (КПК) на чолі з Мао Цзедуном. 10 жовтня 1945 р. сторони підписали Угоду про мир і національне відродження. Проте фактично ця угода була перемир'ям у боротьбі за владу. Навесні 1946 р. війська Гоміндана рушили в наступ на північ. До 1947 р. вони володіли ініціативою, але потім у контрнаступ перейшла Народно-визвольна армія Китаю (НВАК). Успіхам комуністів сприяли: розпочата аграрна реформа, у ході якої землю перерозподіляли на користь селян;; корупція. СРСР підтримав КПК, а США підтримали Гоміндан. Після трьох років боротьби залишки військ Гоміндану було евакуйовано на острів Тайвань. Континентальний та острівний Китай пішли різними шляхами економічного, соціального та ідеологічного розвитку. На територіях, які переходили під контроль КПК, проводилась аграрна реформа (ліквідовували поміщицьке землеволодіння, землю передавали у власність селянству), яка забезпечила підтримку комуністів із боку селянства. 30 червня 1950 р. ці заходи були закріплені законом. У цей самий час розпочався й процес колективізації селянських господарств. Здійснювалася націоналізація великих промислових підприємств, банків, залізниць, власності іноземного капіталу. Було встановлено монополію зовнішньої торгівлі й контроль над імпортом закордонних товарів. Проте економіка залишилася багатоукладною, комуністи не конфісковували власність тих, хто їх підтримував. Починаючи з 1956 р. шляхом викупу приватний сектор поступово перетворився на державний. 1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун на площі Тяньаньмень у Пекіні проголосив утворення Китайської Народної Республіки (КНР). Були встановлені дипломатичні відносини з багатьма європейськими та азіатськими країнами. У грудні 1949 р. Мао Цзедун відвідав СРСР. 14 лютого 1950 р. між КНР та СРСР було підписано договір про дружбу, союз і взаємну допомогу. Захід не визнавав нової держави — її місце в ООН до 1971 р. займали представники Гоміндану. 25 жовтня 1950 р. війська КНР вступили у війну в Кореї. Від поразки прорадянський режим Кім Ір Сена було врятовано ціною життів 1 млн китайських солдатів. Початок соціалістичного будівництва. «Великий стрибок». протягом дуже короткого часу мав перетворити Китай на одну з найбільш економічно розвинених країн світу Із 1953 р. китайський уряд узяв курс на індустріалізацію і націоналізацію приватної власності, яка була завершена до кінця 1955 р. Перший п'ятирічний план (1953—1957 рр.) вдалося успішно реалізувати. Значну допомогу КНР надав СРСР. Було побудовано 250 підприємств і підготовлено 20 тис. спеціалістів. У лютому 1957 р. Мао Цзедун у промові «Про справедливе вирішення суперечностей всередині народу» виклав пропозиції щодо розвитку Китаю соціалістичним шляхом. Проте вже в середині 1958 р. виступив з ініціативою форсувати економічний розвиток (політика «трьох червоних знамен») і здійснити «великий стрибок» із метою побудови комуністичного суспільства. Напередодні й після проголошення політики «великого стрибка» розгорнулася широка кампанія, спрямована на боротьбу з «правим ухилом» (деяких діячів КПК звинувачували в прихильності до капіталістичного шляху розвитку, за що вони зазнали репресій). Головним засобом побудови «світлого майбутнього» мала стати комуністична, тобто безкоштовна праця під гаслом «Три роки наполегливої праці — десять тисяч років щастя». Замість сільськогосподарських кооперативів створювалися «народні комуни», які об'єднували по 20 тис. осіб. У цих комунах усе, у тому числі присадибні ділянки, усуспільнювалося, вводився зрівняльний принцип розподілу. Життя селянства було суворо регламентовано: вони строєм ходили на роботу, харчувалися разом у їдальні. У промисловості було вирішено прискорити індустріалізацію. У країні виник масовий рух за збільшення виробництва чавуну й сталі. Уся країна була вкрита примітивними глиняними «домнами». Тим часом «великий стрибок» зазнав краху. Промислове й сільськогосподарське виробництво скоротилося. Існував великий дефіцит найнеобхідніших товарів, населення голодувало. У 1959 р. Мао Цзедун уперше почув критику на свою адресу. КПК у 1961 р. проголосила «курс на регулювання економіки». Більшу частину «народних комун» розпустили, селянам знову дозволили тримати дрібну худобу і птицю, займатися кустарними промислами й торгувати на ринку. Із 1960 до 1965 р. в Китаї відбувався процес ліквідації руйнівних наслідків «великого стрибка». Проте Мао Цзедун вважав його припинення лише перепочинком і наполягав на правильності обраного напряму. У країні й партії виникла справжня опозиція щодо його курсу. Тоді Мао Цзедун, як свого часу Й. Сталін у СРСР, висунув гасло про посилення класової боротьби на шляху побудови соціалізму. Це стало основою для розгортання в країні «великої пролетарської культурної революції». «Культурна революція». «Культурна революція», яка почалася в 1966 р., була спрямована на те, щоб усунути з партії та державного керівництва всіх незгодних із політикою Мао Цзедуна; нав'язати Китаю схему розвитку «казарменого комунізму» (поширювалося гасло «Усій країні вчитися в армії»). Було створено групу в справах «культурної революції», до складу якої, зокрема, увійшли Чень Бода (секретар Мао Цзедуна), Цзян Цин (дружина Мао Цзедуна), Чжан Чуньцяо (секретар Шанхайського міськкому), Кан Шен (секретар ЦК КПК, контролював органи державної безпеки). У країні почав формуватися «культ особи» Мао Цзедуна. У боротьбі з опозицією, яка мала серйозну підтримку в партійному й державному апараті, він спирався на молодіжні штурмові загони хунвейбінів («червоні охоронці»). Хунвейбіни були вдягнені в однакову уніформу та носили із собою маленьку червоненьку книжечку із цитатами Мао Цзедуна. до нихприєдналися загони цзаофанів («бунтарі»), утворені для сприяння «культурній революції» в робітничому середовищі. загони хунвейбінів та цзаофанів, які громили партійні комітети й міністерства, захоплювали підприємства й університети, влаштовували показові судилища над «ворогами революції». Озлоблені кризою й осліплені ідеями та гаслами Мао, хунвейбіни і цзаофани фактично господарювали в містах: вони зривали з перехожих закордонний одяг, голили тих, хто носив модні зачіски, розбивали вітрини магазинів. На вулицях горіли величезні багаття з «буржуазних» книжок і платівок, були розграбовані бібліотеки й музеї. Усунувши за допомогою молодіжних бандитських формувань своїх ворогів, Мао Цзедун наприкінці 1967 р. віддав наказ міністру оборони Ліню Бяо взяти ситуацію в країні під контроль армії. Близько 10 млн хунвейбінів та цзаофанів відправили в села на «перевиховання». Позбувшись опозиції в партійному й державному керівництві, Мао Цзедун вирішив узяти під контроль армію. Щоб нейтралізувати її вплив, він почав відновлювати партійні й державні органи, що свідчило про відхід від початкових ідей «культурної революції». Усі здобутки боротьби Мао Цзедун закріпив у Конституції. Були реабілітовані деякі партійні діячі, що зазнавали переслідувань, зокрема майбутній автор китайських реформ Ден Сяопін. Здавалося, країна поверталася до нормального життя. 9 вересня 1976 р. Мао Цзедун помер. Усередині політбюро ЦК КПК виокремилося угруповання з чотирьох впливових функціонерів — висуванців «культурної революції» — Цзян Цінь (удова Мао) і троє її сподвижників. Це угруповання, відоме під назвою «банда чотирьох», прагнуло захопити владу в країні. У жовтні 1976 р. політбюро ЦК КПК, від імені якого виступив новий глава уряду Хуа Гофен, позбавило влади «банду чотирьох». Хуа Гофен став лідером КПК. Цією акцією завершився десятилітній період «культурної революції».. Так завершився трагічний період історії Китаю, жертвами якого стали 100 млн осіб. 46.Японія: особливості політичного та економічного розвитку після Другої світової війни Японія після закінчення Другої світової війни була зруйнована, а виробництво становило лише 14 % довоєнного рівня. Роботи бракувало для 10 млн осіб. У м. Токіо майже не залишилося вцілілих будівель. Транспорт не ходив. Електрику відключали. Імпорт ресурсів, від якого залежала країна, майже призупинили. Люди почувались пригніченими через атомні бомбардування Хіросіми й Нагасакі. Верховна влада в країні перейшла до рук американської окупаційної адміністрації, яка здійснила демократичні перетворення. Збройні сили Японії підлягали демобілізації, військові установи і таємну поліцію ліквідували. Звільняли політв'язнів, було ухвалено закон про профспілки. У країні вводилося загальне виборче право. Над головними військовими злочинцями відбувся судовий процес у м. Токіо. Розпускалися промислово-фінансові концерни, що несли відповідальність за розв'язання японської агресії. У ході аграрної реформи було ліквідовано поміщицьке землеволодіння. В умовах демократизації пожвавилася політична діяльність у країні. У листопаді 1946 р. парламент Японії утвердив нову конституцію країни, що набула чинності 3 травня 1947 р. (діє і сьогодні). Імператор (з 1926 р. — Хірохіто) перетворився на «символ єдності нації» і позбавлявся реальної політичної влади. Відтоді за формою державного правління Японія є парламентською монархією. Важливими особливостями конституції є закріплення в ній відмови «від воєн як суверенного права нації» і заборона на створення сухопутних, військово-морських і військово-повітряних сил. З 1950-х і до 1960—1980-х років відбувалось стрімке зростання економіки, яке дістало назву японського «економічного дива». Передумови японського «економічного дива»: фінансова допомога США; американські кредити, великі замовлення під час воєн США в Кореї і В'єтнамі; закупівля ліцензій, патентів, використання нових технологій; реформа податкової системи, запропонована американцем Доджем; відсутність значних військових витрат (не більш як 1 % ВНП); зниження цін на сировину і паливо на світових ринках; відносна дешевизна японської робочої сили; Господарями в країні були американці, яких представляв головнокомандувач окупаційних військ союзників Дуглас Макартур. Його радником був призначений банкір із м. Детройта Джозеф Додж. У 1949—1950 рр. він розробив план стабілізації японської економіки за допомогою «шокової терапії». Ці реформи й забезпечили японське «економічне диво». «Антимонопольна» реформа Було розформовано «дзабайцу» — монополії, замкнені сімейні концерни (у руках тільки чотирьох найбільших з них перебувало 40 % національного багатства). Відтворені потім корпорації вже не мали колишньої влади. У результаті реформи відбувся перерозподіл капіталів, розпочався процес утворення сучасних фінансових груп, які вступили в суперництво одна з одною. Жорстка конкурентна боротьба позитивно вплинула на накопичення капіталу і зростання продуктивності праці. Сільськогосподарська реформа Завдяки новим законам (кінець 1946 р.) держава викупила у поміщиків землі понад встановленого розміру і розпродала їх дешево селянам. Було встановлено низьку орендну плату — 1—4 % вартості врожаю (до війни — 60 %), введено податкові пільги. Таким чином, у селян виникла зацікавленість інвестувати в новітні технічні удосконалення. Земельна реформа сприяла розширенню внутрішнього ринку завдяки зростанню споживання, а також розв'язанню проблеми робочої сили для промисловості та сфери послуг, що швидко розвивалися. Реформи у сфері праці та соціального забезпечення Відповідно до ухвалених у 1946—1947 рр. законів уперше було встановлено 8-годинний робочий день і 6-денна оплачувана відпустка та ін. Реалізація цих законів створювала основу для поліпшення умов праці і відпочинку працівників, підвищення їхніх доходів. Це позитивно позначилося на зростанні продуктивності праці, збільшенні власних заощаджень, що сприяло удосконаленню й розвитку виробництва. Реформа освіти Згідно із законом 1947 р. термін обов'язкового і безкоштовного навчання збільшили з шести до дев'яти років, існувало спільне навчання хлопців і дівчат. Управління середньою освітою децентралізували, що сприяло створенню широкої мережі коледжів та інститутів для підготовки кадрів середньої ланки і підвищення кваліфікації робітників. Фінансова реформа У 1949-1950 рр. було здійснено комплекс заходів, відомих як програма економічної стабілізації. Економічне відродження відбувалося в умовах жорсткого державного контролю (системи державних ліцензій, фіксування цін і заробітної платні, раціонування торгівлі тощо). Було впроваджено цілковитий валютний контроль з боку держави. У наступних роках здійснювалось ще багато перетворень, які разом із післявоєнними реформами підняли Японію на рівень країн з високим розвитком економіки. Результати японського «економічного дива» У результаті реформ 1950—1973 рр. середньорічні темпи зростання економіки Японії становили близько 10—11 %. Це був найвищий показник серед розвинених країн. Японія наприкінці 1960-х років змогла посісти друге місце в західному світі за обсягом промислового виробництва, а на початку 1970-х і за обсягом ВНП. Обсяг японського експорту в 1957—1973 рр. зріс майже в 10 разів. Японія буквально засипала світ автомобілями, суднами, оптикою, електроустаткуванням, швейними машинами, радіоприймачами, фотоапаратами й телевізорами. За виробництвом важливих видів продукції Японія вийшла на друге місце після США. До того залежна від експорту сировини і палива Японія ввозила необроблену сировину і здійснювала в себе повний цикл її переробки. Політичний розвиток. У 1955 р. відбулося об'єднання Демократичної та Ліберальної партій. Нова партія дістала назву Ліберально-демократична партія (ЛДП). ЛДП перебувала при владі без перерви протягом 38 років (до 1993 р.). За ці роки змінилося 15 прем'єр-міністрів. Усі вони велику увагу приділяли збільшенню японського експорту, підвищенню конкурентоспроможності японських товарів на світових ринках. Для реалізації цих цілей знижували податки з корпорацій, що виробляли експортну продукцію; зменшували митні тарифи на імпорт сировини і напівфабрикатів, які використовували для виробництва експортних товарів; надавали пільгові державні кредити для експортерів. Важливе значення для розвитку Японії мала діяльність таких урядів: • уряду К. Танаки (1972-1974 pp.), коли в Японії розпочався будівельний бум і успішно здійснювався благоустрій островів. Однак країну потрясали гучні скандали, пов’язані з корупцією, і прем’єр-міністр Японії К. Танака змушений був піти у відставку, в зв’язку з викриттям в отриманні хабаря від американського концерну “Локхід” в сумі 500 млн ієн за просування їх товарів на японський ринок; • уряду Я. Накасоне (1982-1987 pp.), який розпочав приватизацію державного сектору відповідно до програм регулювання економіки, проведення адміністративно-фінансової реформи та зняття обмеження 1% ВВП на військові асигнування. Був звинувачений у причетності до фінансових махінацій; • у 1993-1996 pp. — при владі коаліційні уряди (коаліція ліберальних демократів і соціалістів). Коаліційні уряди були нестійкими. Лише у 1994 р. змінилося три прем’єр-міністри; • з 1996 р. при владі знову Ліберально-демократична партія. Уряд очолив Р. Хасімото; • у червні 2001 р. прем’єр-міністром Японії став лідер Ліберально-демократичної партії Ю. Коідзумі, який розпочав структурну реформу японської економіки. Японія лишається одним з лідерів світової економіки, за обсягом промислового виробництва посідає третє місце у світі після США та Китаю. Бурхливий розвиток інфраструктури, надзвичайно широке використання електроніки й новітніх інформаційних технологій за умови сталої демократії були підґрунтям для формування в Японії постіндустріального суспільства. Попри шалений темп сучасного життя, для жителів країни дедалі важливішими стають традиційна для японців гармонія з природою, відчуття краси навколишнього світу, а не новітня техніка. Зовнішньополітичний курс Японії в другій половині XX ст. визначався стратегічним співробітництвом із США. США одержали право не тільки розміщувати в країні війська, а й мати військові бази, а Японія — нарощувати військовий потенціал. США вбачають у Японії свого головного союзника в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Важливим напрямом зовнішньої політики Японії є боротьба за повернення «північних територій — островів Ітуруп, Кунашир, Шикотан і Хабомай, якими володіє Росія. Незгода між Японією і Росією щодо приналежності цих південних островів Курильської гряди виникла в результаті їх окупації радянськими військами в 1945 р. під час Другої світової війни. Японія не визнає російського суверенітету над островами і вважає їх своїми. Зокрема, під час підписання Сан-Франциського мирного договору 1951 р. із союзниками Японія відмовилася від Курил і Південного Сахаліну, однак не визнала радянського суверенітету над чотирма островами південних Курил. СРСР, правонаступником якого є Росія, Сан-Франциський договір не підписав, вважаючи Курили своїми на підставі домовленостей союзників у ході Другої світової війни. У 1956 р. СРСР і Японія підписали декларацію про завершення воєнних дій, однак мирний договір так і не було підписано. 47 Падіння Берлінської стіни та об’єднання Німеччини Після капітуляції Німеччини у Другій Світовій війні вона згідно з рішеннями Ялтинської конференції була поділена країнами переможцями на 12 територій: дві з них (Східна Пруссія і Східна Померанія) відійшли до СРСР і Польщі, одна (Саар) — до Франції, а решта, як і територія Берліну, були поділені на чотири окупаційні зони. У 1948 році між союзниками виявилися розбіжності, що вилилися в повномасштабний кризу, безпосереднім приводом для якої стала грошова реформа в Тризонії (окупаційних зонах США, Великобританії та Франції) — з 21 червня протягом року СРСР блокував залізничні і автомобільні шляхи союзників в західні сектори Берліна, що знаходяться під їх контролем, сподіваючись привести західних союзників до столу переговорів з метою зберегти цілісність Німеччини. |