ЗМІСТ. Концепція структурних перетворень у сільському господарстві у контексті спеціалізації фермерських господарств 222
 Скачать 0.77 Mb.
|
|
ЗМІСТ Вступ 4 РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СТАЛОГО ТА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОГО РОЗВИТКУ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ 13 1.1.Виникнення, еволюція та сутність фермерських господарств 13 1.2.Місце і роль фермерських господарств в аграрній сфері економіки 40 1.3.Методологічні основи оцінки ефективності розвитку і функціонування фермерських господарств 61 РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ 91 2.1.Розміри, спеціалізація та технічна оснащеність фермерських господарств на прикладі СФГ «Надія» Конотопського району Сумської області 91 2.2. Економічна ефективність виробництва продукції у фермерських господарствах на прикладі СФГ «Надія» Конотопського району Сумської області 2.3. Фінансово-економічні результати та ефективність діяльності господарства РОЗДІЛ 3. ДОСЛІДЖЕННЯ СУЧАСНОГО СТАНУ ТА ПРОБЛЕМ РОЗВИТКУ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ 156 156
Висновки до розділу 3 220 РОЗДІЛ 4. СТРУКТУРНІ, ФІНАНСОВІ ТА ІНВЕСТИЦІЙНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ В УМОВАХ КОНКУРЕНТНОГО СЕРЕДОВИЩА 222 4.1 . Концепція структурних перетворень у сільському господарстві у контексті спеціалізації фермерських господарств 222
розвитку фермерських господарств 253 Система формування і прийняття управлінських рішень у агровиробництві в умовах ризику і невизначеності 283 Висновки до розділу 4 314 РОЗДІЛ 5. ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНОГО ПОТЕНЦІАЛУ І МЕХАНІЗМІВ РОЗВИТКУ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ 317 Основні напрямки підвищення конкурентоспроможності фермерських господарств 317 Обґрунтування розмірів та оптимізації галузевої структури фермерських господарств 347 Підвищення економічної ефективності фермерських господарств в умовах загострення конкуренції на ринку продовольства 373 Висновки до розділу 5 388 Висновки 391 Список використаних джерел 397 Додаток 436 ВСТУП Актуальність теми. Агросфера є одним з вагомих секторів економіки України і має реальний потенціал забезпечити лідируюче положення у виробництві і переробці сільськогосподарської продукції. Важлива роль у цьому відводиться фермерським господарствам, що фактично стали повноправними суб'єктами в аграрній багатоукладній економіці, пройшли свій перший етап формування і становлення. Обумовлено це тим, що фермерські господарства як мала форма підприємництва мають переваги порівняно з великим виробництвом: прості в оформленні, входження в ринок і відхід з його для них не представляє серйозних проблем; відрізняються гнучкістю в господарській діяльності; швидко реагують на зміни кон'юнктури ринку; мають очевидну економію на внутрішньогосподарських перевезеннях і управлінських витратах у порівнянні з великими формуваннями; більшою мірою зацікавлені в більш ефективній роботі. Наразі у них є чимало соціально-економічних проблем і одна з яких - організація конкурентоспроможного виробництва. В умовах твердої конкуренції фермерські господарства можуть успішно функціонувати за умови виробництва конкурентоспроможної продукції. Завдання розвитку фермерських господарств в Україні вимагає проведення досліджень з теорії, методології і практики підвищення їх конкурентоспроможності, ефективності і рентабельності, створення ефективного механізму господарювання. В економічній літературі розвиток фермерських господарств досліджується в різних аспектах, що знайшло відображення у наукових працях таких вітчизняних і закордонних вчених, як Н.Антофій, М.Бакетт, В.Гавриш, А.Головін, Г.Жуйков, В.Зіновчук, Л.Мармуль, Л.Мельник, І.Томич,М.Туган-Барановський, А.Чаянов, М.Шульський, В.Юрчишин та інших науковців. Мета і завдання дослідження. Метою дипломної роботи є розробка теоретичних, методологічних та прикладних засад формування та впровадження ефективних механізмів розвитку фермерських господарств в умовах ринкового середовища. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
Об’єктом дослідження - є комплекс організаційно-економічних відносин у процесі розвитку фермерських господарств в умовах ринкового середовища. Предметом дослідження - є теоретико-методологічні та науково- практичні засади розвитку фермерських господарств в умовах дії факторів ринкового середовища. Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є діалектичний метод пізнання, аналіз об’єкта у ланцюгу зв’язків, вивчення залежностей предмета від інших предметів. У процесі дослідження були задіяні сучасні загальнонаукові та спеціальні методи. Метод абстрагування використовувався при визначенні понять і категорій, створенні наочних образів. Системний підхід дозволив розглянути об’єкт і предмет дослідження як систему і елемент системи соціально-економічних відносин у державі та у світі. Методи спостереження, виміру і опису використано для вивчення властивостей і зв’язків об’єкта, фіксації кількісних характеристик досліджуваної системи, систематизації даних; метод порівняння - при визначенні тенденцій розвитку, динаміки кількісних і якісних характеристик у виробничій системі; аналітичний і синтетичний методи - у визначенні етапів і факторів розвитку, виділенні елементів об’єкту, взаємозв’язку і взаємодії елементів. Інформаційну базу дослідження становили законодавчі та нормативно- правові акти України, статистичні матеріали Державного комітету статистики України, звітні дані міжнародних організацій і установ, монографії, науково - аналітичні статті вітчизняних і зарубіжних вчених з проблем розвитку фермерських господарств, звітні дані фермерських господарств. РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЕФЕКТИВНОГО РОЗВИТКУ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ
На розвитку всіх організаційно-господарських структур у всіх сферах АПК, і у сільському господарстві безпосередньо, позначаються конкретні умови, які притаманні тому чи іншому регіону, або склалися на державному рівні. Перетворення, які відбуваються у всіх сферах суспільного виробництва, тим більше під час глобальних перетворень, супроводжуються процесами оновлення суб’єктів господарювання, що існували в минулому, а також формуванням нових господарських формувань. Саме така об’єктивна закономірність притаманна будь-яким періодам здійснення реформ і в будь-яким країнам. Не є винятком і вітчизняне агропромислове виробництво. Реформування в агропромисловому комплексі позначилось на кардинальних змінах у функціонуванні суб’єктів господарювання. Саме колишні господарські формування стали основою для створення нових форм господарювання, відбулося розширення можливостей діяльності господарств населення та видозмінення господарств суспільного сектору. Трансформація аграрного сектора України сприяла формуванню приватного власника на землі. Безперечно, це сприяло розвитку приватного підприємництва. Саме приватна власність стала єдиною основою формування форм господарювання з різними розмірами виробництва. Отже, малі суб’єкти господарювання є найпоширенішою формою індивідуальної власності, які створені на основі домогосподарств населення, складовою яких є особисті господарства населення та фермерські господарства в їх класичному розумінні [398]. Класичним фермерським господарством, на нашу думку, є господарство, яке базується на праці фермера та членів його родини з можливістю залучення найманих працівників. Саме особиста участь у виробничому процесі членів фермерських господарств та їх родин, на наш погляд, є основною класифікаційною ознакою малих форм господарювання в аграрному секторі. Але "спроби негайно реформувати сільське господарство шляхом революційної трансформації діючих господарських структур (колгоспів і радгоспів), не створили основних економічних передумов для формування конкурентоздатних та продуктивніших господарств, не забезпечили позитивних результатів" [161]. В трансформаційних процесах чільне місце посідає фермерство, оскільки воно є однією з провідних форм господарювання в розвинених країнах світу. Відповідно, як і кожна форма господарювання, фермерство має свою історію розвитку. Селянські господарства в Україні проіснували до суцільної колективізації. Родинне ж господарство залишилося у формі особистого підсобного господарства, але товарним воно вже не було. Таке положення збереглося до проголошення незалежності України і прийняття спочатку Закону України "Про селянське (фермерське) господарство", а потім Закону України "Про фермерське господарство". Згідно з цим законом фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону [6]. Після чого почався новий етап відновлення фермерських господарств як господарюючих суб'єктів в аграрній економіці України. Формування в сучасних умовах фермерських господарств розглядалося, як форма господарювання яка є прогресивною і надійною на селі. На фермерство покладалися великі і не дуже реальні надії. Зокрема, починаючи з середини 90-х років XX століття проголошувалось, що "за розрахунками експертів фермери України можуть нагодувати 200 млн. чоловік". Ці експерти не враховували об’єктивно реальних можливостей фермерства і не прислуховувалися до думки інших вчених з цих проблем. Так, В. Добринін ще у 1992 р. указував, що надіятися на те, "що малопотужні фермерські господарства в найближчі 3-5 років вирішать продовольчу проблему - це ілюзія. Не один десяток років буде потрібно для того, щоб фермери давали хоча б 15-20% товарної продукції" [91]. Відповідно до цього, ми погоджуємося із твердженням Л.М. Шевченка стосовно того, що "перехід до різноманітних організаційно-правових форм переважно приватного типу буде досить тривалим. І передбачувати подібну трансформацію протягом декількох років - нереально. Історичний досвід свідчить, що, наприклад, у невеликій за розмірами Пруссії перехід від общинного землеробства до хутірського (фермерського) займав майже сторіччя" [390]. В межах досліджень чинників створення фермерських господарств можна відмітити різні підходи щодо трактування їх сутності, ролі і значення. Як на початкових стадіях реформування, так і в наукових виданнях сьогодення, у ЗМІ дані формування називають новою формою господарювання. Закономірно виникає запитання, як її можна називати новою, зважаючи на багатовікову історію її функціонування на світовому рівні. Дійсно, новою вона може бути відносно конкретного хутора, села чи регіону України. Зокрема, це стосується і формування інших видів господарських структур в АПК. Наприклад, ті ж самі акціонерні товариства, агрофірми, приватно-орендні підприємства та інші організаційно-господарські формування існували в світовій практиці держав різних континентів достатньо довго. При цьому їх розвиток має довгу історію і, відповідно, мають достатній рівень апробації стосовно функціонування відповідно до специфічних й традиційних умов певної країни та звичаїв її народу. При здійсненні наукових досліджень наявних передумов виникнення і функціонування як фермерських господарств, так і інших суб’єктів господарювання в агропромисловому секторі, варто позбавитися синдрому розгляду проблеми лише в межах певного населеного пункту, регіону або держави. Тут варто аналізувати економічні явища, враховуючи набутий світовий досвід ведення сільгоспвиробництва. Саме це і є аксіомою об’єктивного розвитку процесу суспільного виробництва, яку не варто ігнорувати. Досліджуючи показники функціонування господарських формувань минулого варто зосереджуватися на передумовах виникнення, формах, методах і принципах їх функціонування. Отримані результати слід порівнювати з показниками сучасного рівня розвитку аграрного сектора. Потім на цій основі необхідно здійснювати відповідне узагальнення стосовно схожості або відмінності минулих форм господарювання із теперішніми фермерськими господарствами. Основи розвитку приватного сектора в АПК, складовим елементом якого є фермерські господарства, мають комплексний характер і є різноплановими. Ми погоджуємося із твердженнями О.М. Онищенка та В.В. Юрчишина стосовно того, що дослідження відповідних передумов цього процесу передбачає спеціальні дослідження. Досліджуючи зазначені проблеми автори розрізняють такі групи передумов:
Зазначені передумови, як зазначають автори, є різноплановими за суттю, призначенням і механізмом дій відносно кожного конкретного етапу [231]. Групування зазначених передумов сприяє можливості певною мірою виявити причини, сутність і завдання розвитку приватного сектора, з’ясувати недоліки процесу реформ. Відповідно до цього, зазначені розробки мають важливе значення як у теоретичному, так і у практичному плані стосовно здійснення оцінки умов процесів реформування. Але даний підхід не може охопити весь комплекс накопичених взаємопов’язаних і взаємообумовлених передумов. М.Шульський дав позитивну оцінку розробці вищезазначених авторів, але, при цьому, має дещо інший підхід щодо висвітлення цієї проблеми. Він вважає, що формування фермерських господарств не обмежується агропромисловим виробництвом і охоплює глобальні сторони суспільних змін. Фермерство - є одним з результатів реформ суспільних відносин і воно, віддзеркалює передумови реформування політико-організаційного, економічного та соціально-психологічного характеру, закономірність та необхідність їх проведення в Україні [398]. Відштовхуючись з цих позицій, ми здійснили класифікацію передумов за відповідними ознаками і згруповали їх у наступні групи: політико- організаційні, економічні та соціально-психологічні. Результати групувань представлено у табл.1.1. Таблиця 1.1 - Основні групи передумов необхідності реформування сільського господарства
Продовження табл. 1.1
Важливу роль у будь-які сфері господарської діяльності відграє проведення політичних заходів щодо організації діяльності господарських одиниць. Держава має постійно і регулярно здійснювати відповідні політичні реформи, які відображуватимуть здійснення необхідних перетворень у сфері суспільних відносин. При цьому існують різні підходи тлумачення політичних реформ. Також важливого значення в процесі формування фермерства набуває вирішення проблем, які безпосередньо пов’язані з реалізацією суб’єктивних і об’єктивних передумов його виникнення. Відносно визначень фермерства як нової форми організації виробництва у сільському господарстві існують різні підходи. Саме тут відсутня єдність поглядів і кожен дослідник розвитку фермерства зосереджує увагу на певних аспектах діяльності фермерів, які на його думку є головними. На наш погляд, найбільш чітким є наступне визначення (проте, безперечно, і не відкидаємо інших): "Селянсько-фермерське господарство - це, як правило, сімейно-трудове об’єднання мешканців села, життя і побут яких пов’язані з рільництвом, з особистою працею, спрямованою на виробництво товарної маси продуктів харчування, продовольства і сировини та на одержання доходів, а, отже, й на забезпечення існування цього господарства та добробуту його членів" [414]. Ми пропонуємо до зазначеного визначення внести певні уточнення, доповнення, поправки. Оскільки це об’єднання не тільки мешканців села, але і селищ міського типу, і навіть, в деяких випадках, і міст. Фермери використовують не тільки особисту працю, але і найману, особливо у напруженні періоди виконання сільгоспробіт. А це, до речі, не суперечить чинному законодавству. Ферма, на відміну від особистих господарств населення, є формою підприємницької діяльності. Також, бажаним є виключення із вжитку назви цих господарств "селянські", а просто зазначати, що це "фермерські". Ферма по своїй сутності є сімейно-трудовими формуваннями. Але, при формуванні фермерських господарств, принцип сімейності спрацював не так як це, наприклад, вбачав у своїх працях О.В. Чаянов [379]. На початковій стадії формування та діяльності фермерських господарств високі показники їх розвитку досягалися не завжди безпосередньою трудовою сімейною діяльністю, а забезпечувалися, в значній мірі за рахунок наявних систем взаємозв’язків із діючими тоді господарствами суспільного сектору. Фермерами ставали колишні керівники і спеціалісти тих же колгоспів або радгоспів, а також їх родичі та близькі. Аналіз діяльності фермерських господарств свідчить, що якісні результати виробничої діяльності мають ті господарства, фермери яких були пов’язані родинними зв’язками. При цьому родичі перебували на керівних посадах у сільськогосподарських підприємствах. Наприклад, чоловік був головою господарства суспільного сектору, а жінка була головою фермерського господарства, або навпаки. Належні результати мала фермерська форма господарювання і у випадках, коли у таких взаємовідносинах перебували син і батько, куми, свати та ін.. Отже, в цих процесах значну кількість робіт у фермерському господарстві виконувала залучена техніка з колгоспів, радгоспів або інших господарських формувань. Вони також сприяли надходженню матеріальних ресурсів, а інколи і виробленої продукції. Функціонували такі взаємозв’язки на безоплатній основі. Зустрічалися випадки, коли на однакових за якісними характеристиками землях, які розташованих поряд спостерігався різний рівень урожайності сільськогосподарських культур. Наприклад, коли рівень урожайності цукрових буряків у радгоспі становив 180 ц з одного га, то у фермерському господарстві - приблизно 800 ц з одного га. Зворотних тенденцій не спостерігалось. І це було обумовлювалося тим, що фермерські господарства, особливо на початкових стадіях розвитку очолювали керівники, спеціалісти, безпосередні працівники сільського господарства, або інших галузей народного господарства. Вони були виховані колишньою соціалістичною системою. Принцип їх діяльності відповідав духу того часу "Все довкола колгоспне - все довкола моє". Отже, фермери - це люди які мали в більшості випадків радянське виховання із показовим прагненням бути таким господарями, як фермери Заходу. Фермерство увійшло до нашого життя миттєво і можна сказати без всякого попередження. Але потім, в процесі розвитку фермерства, почала формуватися законодавча база з метою. узаконення цієї форми господарювання. На початку, у детальному досліджені зародження фермерства в Україні були зацікавлені різні радники, консультанти іноземних держав, але не вітчизняні структури управління. Закордонні фахівці, не маючи уяви про особливості функціонування вітчизняного аграрного виробництва і не маючи ніякої відповідальності за наслідки реформування, надавали поради щодо організації фермерських господарств. Громадяни України займалися фермерством, плекаючи надію на державну допомогу і країн Заходу також. Відсутність належної підтримки позначилось на занепаді сільського господарства, в цілому. Наслідки занепаду були відчутними як для сільського, так і міського населення, виключення становили деякі громадяни України, в тому числі і деякі фермери. Тут спостерігалася дія принципу "наші рекомендації, ваша відповідальність". Тому це має стати повчальним уроком нам у майбутньому. З огляду на сказане, варто дотримуватися принципу "Впроваджувати те, що нам необхідно і дає у нас ефект, а не те, що нам пропонують без можливого ефекту та без відповідальності за цей ефект". Отже, такий рівень співіснування фермерських господарств з іншими господарськими формуваннями і також особливості запозичення зарубіжного досвіду функціонування фермерства спричинили в основній масі сільського населення виникнення негативного ставлення до фермерства. Занепад значної частини господарств суспільного сектору позбавив значну кількість фермерів додаткових і, у більшості випадків безплатних послуг. Саме тому, значення показників діяльності фермерських господарств першої половини 90-х років минулого століття були набагато кращими, проти наступних періодів. Проте, зараз під дією як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів фермери мають майже одинакові умови господарювання, як і інші господарські формування. Фермерство як форма господарювання на селі має важливе значення не тільки для АПК, а взагалі для всіх сфер матеріального виробництва. Тому розвиток фермерства слід досліджувати в контексті здійснення змін, які відбуваються у сферах суспільних відносин. За період багатовікової історії розвитку людства фермерство мало складний довготривалий і суперечливий шлях розвитку. Саме в результаті таких процесів ця форма господарювання забезпечила ефективніше, порівняно з іншими формами ведення сільськогосподарського виробництва. Для досягнення позитивних результатів діяльності фермерських господарств розвинених країн передбачалися значні зусилля населення цих країн протягом досить тривалого історичного періоду. Існуючі підходи щодо оцінки передумов розвитку фермерських господарств у розвинених країнах світу не здатні відобразити реальну дійсність їх розвитку і не дозволяють об’єктивно оцінити їх діяльність. Отже, таку оцінку результатів функціонування фермерства було використано вітчизняними реформаторами на початку 90-х років минулого століття, надихаючи на створення фермерських господарств в Україні. Таким чином, еволюція селянства України і світовий досвід дозволяють зробити висновок про те, що фермерські господарства, на наш погляд, - це самостійна мала форма підприємництва в аграрному бізнесі, яка визначається як економічно (може і юридично) самостійно господарюючий суб'єкт, що створюється окремим громадянином (сім'єю або групою осіб), і який здійснює на принципах комерційного розрахунку товарне виробництво, переробку, реалізацію і використання сільськогосподарської власної продукції на основі власного і позикового капіталу, землі, виробничих фондів, власної і найманої робочої сили.
Будь-яка форма господарювання, кожне організаційно-господарське формування посідає відповідне місце і має своє значення у системі ведення сільського господарства. Як форма організації аграрного виробництва, фермерство в цих процесах, а є важливою ланкою аграрної сфери АПК. Роль та значення фермерських господарств, як і будь-якої форми господарювання, є не стабільними і усталеними компонентами суспільства, а навпаки вони характеризуються значною динамікою. На змінах позначається вплив чинників внутрішнього і зовнішнього середовища. На початку розвитку фермерських формувань, існували специфічні риси, які відмінні від сучасних умов. А результати діяльності господарств були значно вищими, ніж є зараз. На практиці місце і роль будь-якої форми господарювання характеризується значною низкою різних показників, в яких відображено результативний рівень господарювання. Починаючи з 90-х років минулого століття фермерство формувалося, у більшості випадків, на основі земельних площ, які виділялися із угідь господарств суспільного сектора. Крім того, основою розвитку фермерських господарств були не тільки земельні угіддя тодішніх колгоспів і радгоспів, а й значна частина їх ресурсів. Створені фермерські господарства, у той час, для здійснення виробничого процесу, в значній мірі залучали технічні засоби, добрива, робочу силу та інші ресурси господарств суспільного сектору. Деякі великі господарства ставали гарантами щодо захисту функціонування фермерських господарств від можливого негативного впливу чинників внутрішнього і зовнішнього середовища [398]. В таких умовах виникали складності у об’єктивній оцінці місця і ролі фермерських господарств в аграрному секторі. Насправді фермерські формування на початковому етапі свого розвитку, були господарствами у господарствах. І тому, інколи, було складно визначити, які ресурси забезпечили досягнення фермерськими господарствами успіху. Тому, слід звернути увагу на твердження В. Задорожного стосовно того, що в цілому майже 90 % сучасних фермерів - невідомо, що за фермери. Вони одержують непогані врожаї, але незрозуміло звідки і що береться. Зникнуть колективні господарства, розпадуться такі фермери. Хто пішов у фермери - вся "верхівка" [398]. Ці свідчення відображають процеси розвитку фермерських формувань. Звісно, що не всі вони так формувалися і господарювали, але більша частина фермерських формувань саме так розпочинала свою діяльність. Розпад великих господарств на спричинив зникнення фермерства, а спонукав їх до трансформації у нові, з відмінними від колишніх, форми господарювання. Досліджуючи специфіку функціонування різних форм господарювання в сільському господарстві, можна стверджувати, що кожна форма має як позитивні, так і негативні риси в процесах їх залучення до виробничих відносин. На практиці не можна виділити ідеальну форму господарювання. Існують лише ті, що мають більшу і меншу результативність. Це залежить, в першу чергу, від людини, яка здійснює господарську діяльність. Безпосередньо, людина спроможна забезпечити найбільш раціональне і ефективне використання природних та економічних умов, свій підприємницький хист в процесі господарювання, усуваючи при цьому синдроми невизначеності в поглядах та невпевненості у своїх діях. Принцип приватного господарювання, особливо фермерського типу, з позицій здорового глузду є одним із визначальних напрямів розвитку фермерських господарств. Саме це і визначає певне місце фермерської діяльності в сільськогосподарському виробництві. Також, слід зазначити, що діяльність фермерських формувань - це не лише виробництво сільськогосподарської продукції, а й набагато більша їх значимість в житті селянина. В цьому напрямі слід звернути увагу на висловлювання М. Мірошниченка стосовно того, що фермерські формування "у сучасних умовах відображають не тільки нову форму організації виробництва, але й новий тип виробничих відносин, нових зв’язків між собою в межах аграрного сектора і останнього - з промисловістю. Саме цим можна пояснити складність вирішення проблем становлення і розвитку фермерських господарств, сприяння підвищенню їх конкурентоспроможності та ефективності порівняно з іншими організаційними формами в аграрному секторі [215]. В даному твердженні об’єктивно виражено сутність фермерських господарств, протиріччя і складність їх формування, розвитку та роль в складних умовах відновлення і подальшої стабілізації функціонування сільського господарства. Для оцінки значення і ролі фермерських господарств в аграрному виробництві доцільно здійснити типізацію цих формувань за різними ознаками, які істото впливають на процеси господарювання. Існують різні методи класифікації цих формувань. Що є закономірним. Проте фермерські формування в сучасних умовах не мають тих основних параметрів розвитку, які притаманні великим господарським формуванням, але, здебільшого вони мають майже однаковий товарний асортимент. Отже, вони мають відмінності, у обсягах виробництва, деяких організаційних та технологічних прийомах обслуговування тварин і вирощування сільськогосподарських культур, організації управління діяльністю тощо. Таким чином, між фермерськими господарствами та великими господарськими формуваннями, за цілим комплексом ознак, можна провести аналогію, але при цьому, слід враховувати менші обсяги виробничої діяльності. Тому фермерство має всі характерні ознаки аграрного виробництва, що зумовлені складністю, різноманітністю, непередбачуваністю і, безумовно, певним рівнем ризику у процесі виробництва переробки та збуту продукції. Теоретично, в основу типізації господарств покладають вартість валової продукції. Звісно, такий спосіб сприяє можливості оцінки діяльності будь-якого господарського формування, у якому наявне товарне і нетоварне виробництво. Проте "фермерське господарство - це тип сільськогосподарського підприємства, що діє на основі підприємництва, передбачає безпосередню самостійну систематичну діяльність власника, який, володіючи матеріальними ресурсами і землею, на власний розсуд і ризик здійснює діяльність з виробництва, виконання робіт, надання послуг з метою одержання прибутку" [279]. Отже, діяльність фермера спрямована на одержання прибутку. Це і відрізняє ці господарства від особистих господарств населення. Зазначена характерна особливість діяльності фермерських формувань зумовлює потребу у використанні при їх типізації такого показника, як обсяг товарної продукції. За кордоном, у статистиці застосовують саме такий підхід. Наприклад, у США аграрною статистикою виокремлюють п’ять груп ферм в залежності від річних обсягів реалізованої продукції, тис. дол.:
В дослідженнях функціонування вітчизняного фермерства також присутні спроби здійснити класифікацію цих господарств враховуючи грошові надходження від реалізації продукції. Методологічні підходи щодо формування груп схожі із закордонними. Але відмінність показників обсягу реалізованої продукції, полягає у розрахунку із урахуванням мінімального прожиткового мінімуму та сучасного стану виробництва аграрної продукції: а) дрібні напівтоварні з обсягом товарної продукції до 5,1 тис. грн.; б) дрібні товарні ферми з обсягом продукції від 5,1 до 17,0 тис. грн.; в) середні господарства - від 17,0 до 51,0 тис. грн..; г) великі господарства - від 51,1 до 170,0 тис. грн.; д) дуже великі (крупні) господарства - понад 170,0 тис. грн. [163]. На перший погляд зазначена класифікація є привабливою. Але виникає питання, а як це спів ставити з фактичними результатами діяльності вітчизняних фермерів? Аналіз виручки від реалізації продукції сільського господарства фермерами України свідчить, що в середньому на одне господарство припадало всього 1567 грн., а найвище значення цього показника становило 3459 грн. Отже, дана інформація дозволяє стверджувати про те, що більшість фермерських господарств можна віднести до першої групи з обсягом товарної продукції до 5100 грн. Отже, зазначена методика класифікації фермерських господарств за обсягами реалізованої продукції використовується, але не з’ясовано до кінця, на прикладі яких країн можливе її застосовування? В умовах фермерських господарств США можливе її застосування,ю але з певним цифровими корегуванням показників реалізації продукції. Для вітчизняного рівня розвитку фермерських господарств це значно завищенні обсяги вартості товарної продукції і їх досягнення фермерами є нелегким та малоймовірним в сучасних реаліях. Тобто, ми можемо спостерігати дію синдромів розгляду вітчизняних фермерів тотожними закордонним, без урахування вітчизняної специфіки. Нехтування реальною дійсністю відносно функціонування фермерських господарств в Україні не дозволяє здійснити об’єктивну оцінку їх діяльності, а також ускладнює спроби застосування наукових розробок у виробничій діяльності фермерських господарств [398]. Базою розвитку фермерства є земля, площі якої по різному розподілені між господарствами. Тому вітчизняна статистика застосовує наступну градацію фермерських формувань за розмірами земельних площ: І - до 3 га; ІІ - від 4 до 10 га; ІІІ - від 11 до 20 га; IV - від 21 до 30 га; V - від 31 до 40 га; VI - від 41 до 50 га; VII - від 51 до 100 га; VIII - понад 100 га [398]. Таке градування фермерських формувань реально відображає їх становлення і розвиток на прикінці ХХ століття та надає об’єктивну характеристику їх діяльності на початку ХХІ століття. Одночасно варто відмітити, що деякі вчені мають інші підходи щодо визначення раціональних розмірів виробництва фермерських формувань України. Наприклад, Й.С. Завадським запропоновано, враховуючи світовий досвід ведення фермерських господарств, наступні рекомендації відносно розмірів земельної площі, які є достатніми для забезпечення виробництва тих чи інших видів аграрної продукції відповідно до конкретних природно-економічних зон України (табл. 1.2) [106]. Раціональні розміри фермерських формувань були обґрунтовані у період їх формування і розвитку, тобто на початку 90-х років минулого століття. Проте на початковому етапі формування цих господарств і спостерігалася тенденція, що могла б сприяти досягненню визначених розмірів земельних площ на майбутнє, але з часом відбулося порушення цієї закономірності. В кінцевому результаті це позначилось не повному досягненні намічених цілей в повному обсязі на початку ХХІ столітті. Зокрема, на одне фермерське формування в Україні у 2009 р. в середньому припадало 65,7 га сільгоспугідь, у тому числі в розрізі областей: 71,8 га - у Вінницькій (Лісостеп); 97,2га - у Дніпропетровській (Степ); 29,2 га - у Волинській (Полісся) [398]. Зрозуміло, що дана інформація не конкретизує наявність земельних площ у кожному господарстві відповідної природно-економічної зони, проте можна виявити загальні тенденції зміни і землезабезпеченості фермерів. Земельні площі, які наявні у фермерів, не сприяють формуванню оптимальних розмірів вітчизняних фермерських формувань. Таблиця 1.2- Раціональні розміри фермерських господарств для зон України залежно від спеціалізації, га
За допомогою такого способу, визначено місце і розвиток фермерських формувань, як самостійного і особливого сектора у багатоукладній економіці сільського господарства. До економічних чинників розвитку фермерства в Україні слід віднести необхідність забезпечення продовольчої безпеки країни і населення якісними продуктами харчування, що є важливим елементом економічної політики держави. У нашій країні термін "продовольча безпека" увійшов до теорії і практики оцінки економіки у зв'язку із скороченням виробництва сільськогосподарської продукції, різким зростанням об'ємів імпорту, руйнуванням ресурсного потенціалу агропромислового комплексу в 90-і роки XX століття. Так, обсяг виробництва сільськогосподарської продукції за роки реформ зменшився на третину, погіршала структура харчування значної частини населення. Наразі товарні ресурси продовольства більш ніж наполовину формуються за рахунок імпортної продукції. У той самий час скоротилася державна підтримка аграрного виробництва [61]. Розвиток фермерських господарств продиктований також соціальними чинниками пов'язаними з тенденціями розвитку колективних господарств. Слід мати на увазі, що до 1991 р. практично всі форми господарювання не привели до становлення достатніх стимулів, що забезпечують підвищення ефективності виробництва в колективних господарствах. Процес бурхливої зміни організаційно-правових форм господарювання колективних підприємств не привів до позитивних результатів після їх реорганізації. Крім того, значна частина недостатньо ефективних колективних господарств стали дробитися до розмірів бригади. Ефективно функціонуючі підприємства, навпаки, стали збільшуватися у розмірах за рахунок передачі і входження до їхнього складу власників земельних паїв. Ми згодні з точкою зору І.Н. Буздалова, у тому, що стимулами ефективного функціонування господарюючого суб'єкта в сільському господарстві може стати лише індивідуальна приватна власність на засоби виробництва і результати праці, на чому і ґрунтується фермерське господарство [45]. Проте найбільшого виробничого ефекту (при рівності інших умов) приватна власність на засоби і результати праці дозволяє досягти, коли вона тісно ув’язується з працею самого власника, тобто коли він виконує функції власника, господаря і працівника. Саме у цьому випадку відбувається реалізація особистого інтересу працівника-власника через продуктивну і ефективну працю, мотивує трудову і творчу активність. Інакше кажучи, особиста зацікавленість є і залишається головним рушієм виробничої діяльності. Отже, у приватних "трудових" господарствах відбувається поєднання в одній особі власника, господаря і працівника, тобто поєднуються функції власності, праці та управління, а це сприяє сумлінному і творчому ставленні людини до праці, раціональному використанні у виробничому процесі живої і уречевленої праці, дбайливому ставленні до землі та інших засобів праці та її результативності. Зазначене вище стосується всіх галузей і сфер економіки. Проте в аграрному секторі сумлінність і творчість ставлення людини до виконання своїх виробничих функцій має більшу економічну "вагомість" порівняно з іншими галузями виробництва. Це визначається в першу чергу особливостями сільського господарства. Аграрні відносини є не просто специфічними, вони становлять найбільшу і складну підсистему суспільного виробництва, яка значно залежить від дії економічних, біологічних і природних чинників. Безпосередньо, жива природа висуває вимоги до професійності працівника і в значні мірі до сумлінного ставлення до неї. В аграрному секторі практично унеможливлюється (зокрема в рослинництві) забезпечити ритмічну роботу протягом року. Сезонність виробництва, спонукає до виконання багатьох видів робіт у стислі терміни обумовлює значну тривалість робочого дня і високий рівень інтенсивності праці у полівництві (сівба, оранка, збирання тощо). Приватний господар добровільно дає згоду на високий рівень інтенсивності працю з ненормованими робочими днями. Наймана праця в аграрному секторі об’єктивно не дає того ефекту, який одержується в інших галузях економіки [280]. Отже, використання власником-господарем найманої праці, спричиняє появу проблеми свідомого забезпечення сумлінного і творчого ставлення працівників до виконання своїх виробничих функцій. Тут вже не працює самореалізація, як важливого чинника, який визначає ефективність використання живої і уречевленої праці, землі тощо. Тому власник-господар вимушений застосовувати наукові напрацювання стосовно організації і оплати праці. На основі викладених матеріалів, можна зробити висновок, що при вирішенні найважливішої задачі організації будь-якого виробництва - забезпечити сумлінне, творче ставлення працівника до виконання своїх виробничих функцій, забезпечення раціонального й ефективного використання виробничих ресурсів, при цьому найвищий економічний потенціал мають ті форми власності, які забезпечують людині можливості досягти стану реального господаря виробництва. Саме при цих умовах вирішуються проблеми сумлінного і творчого ставлення до праці. У всіх інших формах власності і господарювання ефективність виробництва та якість продукції здебільшого залежать від того, як задіяні зовнішні фактори, які позначаються на ставленні до праці тих суб’єктів, які не є господарями виробництва. Почуття власника-господаря позначається на сумлінності, творчості і дозволяють в повній мірі використовувати у виробництві свій професійний і інтелектуальний потенціал. Досягти такого ставлення до праці найманих працівників можливе лише тоді, коли будуть створені сприятливі для цього умови, які спонукатимуть їх до трудової і творчої активності [185]. Отже, за будь-якої організаційно-правової форми приватних господарств на рівні первинної виробничої ланки завжди існує реальний господар виробництва. А це спонукає його прагнення "примножити" об’єкти власності, одержати високі доходи які є результатом ефективного їх використання. Якщо власник-господар і працівник уособлені в одній людині, проблема її сумлінності і творчості у справи реалізується "природним" чином. Стосовно товарних підприємств, то тут проявляється вплив не тільки приватної власності, а й об’єктивних законів ринку і, насамперед, конкуренції, тобто ринково-підприємницького середовища. Вирішення на високому рівні проблеми сумлінного, творчого ставлення людини до праці, раціонального використання засобів і результатів виробництва - це є найважливішою позитивною ознакою приватних господарств, яка багато в чому позначається на їх життєздатності та ефективності господарювання. Одночасно виникає питання, чому не дивлячись на очевидне, а тому і загальновизнане положення про найвищу із можливих мотивацію до продуктивної і ефективної праці на засадах приватної власності у приватних господарств завжди були прихильники і опоненти? Відповідь на це питання для України має не тільки теоретичне, але і практичне значення у зв’язку з відродженням і розвитком фермерських формувань. Різноманітність точок зору, а іноді і альтернативні наукові погляди є досить нормальним явищем. Проте, як було раніше зазначено відносно приватної власності, різні оцінки приватних фермерських формувань значно обумовлені однобокістю підходу до визначення їх економічного потенціалу та проблем розвитку. Застосовуючи системний підхід щодо фермерських господарств, в цілому, і особливостей їх розвитку в постсоціалістичних країнах, можна зробити наступні узагальнюючі висновки:
Оцінюючи потенціал фермерських формувань слід зважати на ту обставину, що фермерство закордоном розвивалося "природним" шляхом, відбулося його самоутворення і ніким не визначалася мета щодо його створення. Адже, загально відомо, все що є результатом природного добору - має більшу життєздатність порівняно зі свідомо запроваджених кампаній приміром масова колективізація, або протилежного процесу деколективізація. Ефективність діяльності приватних товарних суб’єктів зумовлюється і ринково-підприємницьким оточенням, ринковим механізмом і таким звісно таким елементом, як конкуренція. Виходячи з цього, конкуренція - є дійовим чинником науково-технічного прогресу і запровадження його досягнень у виробничий процес. А це і є визначальною складовою механізму, яким користуються товаровиробники у конкурентній боротьбі. В умовах монопольного становища виробника, приватна власність втрачає більшість своїх переваг і не спонукає до високої ефективності виробництва і якісного виробництва продукції. Отже, приватна власність, є визначальним мотиватором для власника-господаря, щодо досягнення ефективного використання її об’єктів у виробничій діяльності. Але багаторазово підсилює цей процес середовище ринково-конкурентного типу, закони, які обумовлюють його зміст та розвиток. Достатньо сказати, що існування приватної власності протягом тривалого часу може бути могутнім чинником лише у підприємницько-ринковому середовищі. Узагальнюючи вище зазначене, можна сказати, що в умовах приватного господарювання на базі приватної власності на засоби і результати праці, всі форми та види приватних сільськогосподарських підприємств, що не користуються найманою працею взагалі або залучають її в незначних масштабах, мають значну мотивацію щодо продуктивного і творчого господарювання. В контексті цього, насамперед, вирізняються фермерські формування. Проте, і раніше, і особливо в постіндустріальному виробництві одного фактора приватної власності і відповідно замовлення високого рівня мотивації до ефективної праці фермера не достатнім. Все більш важливого значення набувають такі фактори, як рівень спеціалізації, кооперування, інтеграція, розміри підприємства тощо. Саме це і вимагає системності в оцінці потенціалу і проблем сучасного фермерства. І взагалі, порівнюючи всі форми господарювання можливе застосування лише одного спільного критерію - яку ефективність використання землі та інших виробничих ресурсів має та чи інша форма господарювання. На кінець, ще одним важливим методологічним положенням є те, що фермерство ніколи не було і не буде однорідною масою. А тому оцінювати рівень його економічного потенціалу, проблем, ефективності потребує науково-обґрунтованої типізації приватних господарств у тому числі фермерських формувань. Як свідчить світова практика, основною і найбільш поширеною організаційно-правовою формою в сільському господарстві стали приватні селянські або фермерські формування. Вони об’єднують індивідуальні, і сімейні ферми, а також різні сімейно-групові фермерські формування та неформальні об’єднання фермерів-родичів або колег. Приватні, у тому числі фермерські формування, і раніше, і особливо тепер, характеризуються неоднорідністю. І лише, одноосібний господар та приватна власність на засоби і результати праці, є спільними ознаками для них. Усі приватні господарства в сільському господарстві, за певного рівня умовності, можна класифікувати за різними критеріями: рівень спеціалізації, кооперування, концентрації тощо. Це можна визначити, як організаційно-економічний аспект їх типізації. В контексті соціально-економічного значення, важливості набуває класифікація приватних господарств за критерієм: використання найманої праці. В рамках вирішення продовольчої проблеми і сприяння продовольчій безпеці важливого значення набуває типізація приватних господарств на два сектора: підприємницький і споживчий характер. Зрозуміло, що відповідні напрямки типізації фермерських господарств взаємопов’язані або пересікаються. Здійснимо класифікацію фермерських формувань за наступними ознаками: спеціалізація, залучення найманої праці, земле забезпечення і землекористування. |