ЗМІСТ. Концепція структурних перетворень у сільському господарстві у контексті спеціалізації фермерських господарств 222
 Скачать 0.77 Mb.
|
|
Спеціалізація фермерських формувань. З огляду на рівень спеціалізації фермерські господарства можна розподілити на монокультурні (однопрофільні) і багатогалузеві (спеціалізуються на виробництві 2-3 і більше видів сільськогосподарської продукції). Спеціалізація, є важливим чинником забезпечення збільшення обсягів виробництва і зниження рівня собівартості. Вона часто дозволяє компенсувати відносно низький рівень ефективності виробництва, яка характерна невеликим багатопрофільним господарствам. За певними даними, за рівності інших умов, за рахунок спеціалізації можна досягти збільшення продуктивність праці у 2-2,5 рази, економії ресурсів можна досягти 25-30%. [20]. Розміри спеціалізованих формувань обґрунтовані враховуючи можливості вкладень особистої праці фермера та його сім’ї, а також тимчасового або постійного найманого персоналу, наявності техніки, об’єктів інфраструктури. Значно, спеціалізація визначається природним потенціалом, а саме складом і рельєфом ґрунту та кліматичними умовами. Подальше поглиблення спеціалізації підприємств має відбуватися на основі розміщення галузей аграрного сектора з урахуванням особливостей природних і економічних зон. Спеціалізація, як правило, передбачає посилення концентрації та підвищення рівня інтенсифікації виробництва у основних галузях, і формуванням великотоварних структур. Метою спеціалізації є концентрація зусиль на основній галузі, щоб розвивати її в оптимальних розмірах і на сучасному науково-технічному рівні, тобто інтенсивно. Співпраця спеціалізованих аграрних підприємств, які виробляють основні види продукції, з переробними підприємствами забезпечує створення спеціалізованих зон з виробництва кінцевих продуктів споживання. На основі цього відбувається формування територіальних продуктових комплексів. Спеціалізація фермерських господарств сприяє поглибленню і удосконаленню професійних навичок фермерів. І, що саме важливе, завдяки спеціалізації у межах того ж господарства відбувається зростання рівня концентрації виробництва товарної продукції. Проте, із поглибленням спеціалізації підвищується і рівень підприємницького ризику. Зниження попиту на ту чи іншу продукцію може спричинити перевиробництво, і відповідно, до зменшення доходів фермера. У цьому випадку глибокоспеціалізовані господарства мають обмеженість альтернатив, особливо короткочасного характеру для зміни профілю своєї виробничої діяльності. Отже, спеціалізація в аграрному секторі має як позитивні, так і негативні моменти. Проте спостерігається переважання перших. У будь-якому випадку спеціалізація фермерських формувань сприяє пом’якшенню проблем досягнення оптимального рівня концентрації виробництва. Спеціалізовані господарства спроможні досягати масштабів виробництва раціонального рівня на менших земельних площах, меншій чисельності худоби порівняно з багатопрофільними господарствами. Усунути негативні моменти можна різними методами. Одним з них є відносно вірогідні прогнози перспектив попиту на ту продукцію, яку виробляє фермер [203]. Використання найманих працівників у фермерських формуваннях. Сучасні моделі аграрної економіки не передбачають широкого залучення найманої праці. При цьому відбувається скорочення масштабів її залучення в процесі укріплення матеріально-технічної бази аграрного виробництва. Фермери, які використовує найману працю, стають капіталістами-роботодавцями. Сільські господарства, в яких селянин працював сам або залучав до цього членів сім’ї, називали "трудовими селянськими господарствами". Визначення "трудове господарство" може і не повністю відображує суть даного питання. Справа у тому, що будь-яке аграрне господарство є "трудовим". "Нетрудових" господарств на практиці не існує, так-як "труд" є обов’язковим елементом процесу виробництва поряд із засобами і предметами праці. Для більшої точності, краще було б розрізняти господарства, які базуються на застосуванні особистої праці власника- господаря а також членів його сім’ї, і господарства, які залучають найману працю. В аграрному секторі фермери, що застосовують найману працю, в більшості випадків, самі приймають участь у безпосередньому виробничому процесі, тобто є не лише менеджерами. І це зрозуміло. Навіть великі сімейні ферми мають приблизно 10 осіб, і 5-6 з них - наймані працівники. Землеволодіння і землекористування. За цим критерієм фермерські формування можна розділити на три групи: фермери-власники земельного наділу, який використовується у виробництві; фермер-орендар з повною орендою земельних часток; фермер-власник з частковою орендою землі. У більшості розвинених країн з самого початку сімейного фермерства і до початку ХХ століття приватна власність на землю фермерів була традиційною. Широко розповсюдженою є теза стосовно того, що приватна власність на землю - одна із найважливіших складових ефективності аграрного виробництва. При порівнянні різних форм землеволодіння, можна сказати, що приватна власність на землю тих, хто її обробляє, справді має соціально- економічні переваги порівняно з державною або колективною формами власності. Це відображується у наступних процесах:
Найбільшого соціально-економічного значення має класифікація приватних фермерських формувань з огляду на рівень концентрації виробництва. Ця класифікація пов’язана з питанням впливу розмірів господарства на його продуктивність та рівень ефективності, а також тенденцією до концентрації аграрного виробництва у великих господарствах. Саме вони є основою підприємницького приватного сектору, до складу якого в першу чергу входять великотоварні господарства. В будь-якій країні даний сектор охоплює відносно невелику кількість приватних господарств, але при цьому вони мають значну питому вагу у обсягах товарної продукції. Отже даний сектор відіграє визначну роль у вирішенні проблеми продовольчого забезпечення і продовольчої безпеки кожної країни. Також важливого значення при оцінці функціонування фермерських формувань набуває їх класифікація за організаційними формами ведення виробництва. Для цього варто звернути увагу на дослідження Ю. Баландіна, який запропонував наступні типи ферм [29]:
Одночасно, наявні фінансові ресурси одноосібного приватного підприємства не дозволяють забезпечити розширене виробництво сільськогосподарської продукції, і створити умови для підвищення його ефективності. Малі приватні підприємствам більш піддатливі банкрутству, вони мають більші складності з одержанням комерційних кредитів. Крім того у фермерів, які виконують функції як господаря, так і робітника, має бути достатньо широкий кругозір і належний рівень знань технології, організації та економіки. Приватний господар є суб’єктом повної відповідальності, фермери ризикують всім своїм приватним майном. Зважаючи на можливості забезпечення економічної стабільності та уникнення ризику для фермерів, найбільш прийнятним є використання власного капіталу, який створено особистими заощадженнями, коштами зробленими за межами господарства, безкоштовна передача майна, спадщина та. ін., а також реінвестування частини одержаного фермерським господарством прибутку. Проте на практиці, цих коштів не достатньо для забезпечення ефективності розширеного виробництва, більш того, без належного залучення кредитних ресурсів можливості розвитку фермерства є безперспективними [327]. Саме тому потреба у позичкових коштах для ефективного виробництва є безсумнівним, але вважати використання кредитних коштів економічно обґрунтованим можна у випадках, коли "його застосування створює надійну перспективу одержання додаткового прибутку, який значно перевищує належну сплаті суму відсотка на позичений капітал" [327]. Використання фермерами кредитних коштів обумовлюється і обмежується рівнем їх кредитоспроможності, тобто максимальним розміром визначеного позикодавцем кредиту, який дані господарства можуть одержати. Запасним джерелом платоспроможності на випадок форс-мажору і нових можливостей інвестування є різниця між кредитоспроможністю та сумою одержаного кредиту, тобто кредитний резерв. Зрозуміло, що чим більша сума кредитного резерву, тим більш ризикованими можуть бути управлінські рішення. Отже, для визначення потреби у кредитних ресурсах фермер має враховувати пов’язані з ними прибутки і ризик, а також можливість своєчасного погашення позики. Альтернативою вирішення проблем із кредитуванням селянських господарств в довгострокових кредитах є лізинг. Практика країн Заходу свідчить про високий рівень ефективності зазначеного способу формування фермерами основних виробничих засобів. За оцінками західних економістів, у різних країнах за рахунок лізингу задовольняється від 6 до 20% щорічних потреб у інвестиційних коштах. Сутність лізингу полягає в тому, що лізингова компанія або комерційний банк, купуючи обладнання та сільгосптехніку, надають їх селянському господарству в оренду на терміни, з погашенням заборгованості відповідно до використання майна. Переваги лізингу порівняно з банківським довгостроковим кредитом для селянського господарства проявляються, по-перше, у лізингових платежах, які не підлягають оподаткуванню, оскільки вони є орендною платою. По-друге, орендар має пільгові умови для вибору термінів орендної плати, так-як лізингові операції не передбачають жорсткого регламентування плати за оренду, порівняно із довгостроковим кредитом. Подібні шляхи формування та використання капіталу є перспективними. Особливої актуальності вони можуть набути для фермерів-початківців, які мають нестачу власних коштів і не бажають ризикувати із залученням кредитних коштів. Фермерські формування та сільськогосподарські кооперативи, базуються на приватному партнерському бізнесі і мають багато передумов для врахування економічних і соціально-психологічних чинників, проте малі та середні розміри господарств не сприяють в повній мірі забезпечити реалізацію організаційно-технічні можливостей. Дослідження свідчать, що великі сільськогосподарські підприємства спроможні реалізувати ці можливості найбільш ефективно, а соціально-економічні і правові чинники найкраще стимулюють розвиток приватних господарств. Незважаючи на всі розбіжності, всі форми господарювання мають право на розвиток, і їх не можна протиставити, оскільки кожна з них може досягти найбільшого рівня ефективності залежно від конкретних природних, економічних і соціальних умов. Фермерські формування є рівноправною, самостійною формою господарювання в аграрній сфері поряд з кооперативними та іншими формами господарювання. Вони самостійно визначають напрями своєї діяльності, структуру та розмір виробництва, напрями реалізації продукції, вибирають собі партнерів для спільної діяльності, організовують виробничий процес. Таким чином, вочевидь, що фермерські господарства міцно увійшли до ринку. Проте їх потенціал використовується далеко не повністю, і вирішення вищезазначених проблем дозволить створити рівні економічні умови конкурентної боротьби з крупними колективними господарствами, що стало б основою ринкових стосунків в аграрному секторі. У сучасних умовах найбільш актуальним є питання подальшого розвитку фермерських господарств. На основі проведеного теоретичного дослідження, вивчення практики функціонування і розвитку фермерських господарств нами розроблена концепція їх подальшого вдосконалення і розвитку, стійкого по прибутковості, захищеного в економічному, соціальному і правовому плані. Концепція включає систему заходів, що забезпечують її реалізацію на практиці і досягнення поставлених цілей.
1.3.Методологічні основи оцінки ефективності розвитку і функціонування фермерських господарств Потреба зосередження уваги щодо методологічних аспектів дослідження функціонування малих форм господарювання в аграрному секторі обумовлена тим, що на початку розвитку фермерських господарств, оцінка їх діяльності здійснювалась із застосуванням методологічних підходів дослідження діяльності великотоварних господарств. Результатом застосування цих підходів щодо аналізу діяльності фермерських господарств стало те, що були допущені помилки. Зокрема, значно перебільшувалось значення і спроможності фермерства стосовно забезпечення зростання обсягів виробництва продукції. На основі проведених розрахунків, стверджувалось, що українські фермери здатні забезпечити виробництво значних обсягів аграрної продукції. Теперішній етап функціонування фермерських господарств спростував ці недостатньобґрунтовані і значно перебільшені прогнози. Зараз фермери забезпечують виробництво менше 3% продукції сільського господарства і ледве зводять кінці з кінцями за результатами своєї діяльності. Зазначені методологічні підходи щодо оцінки діяльності фермерських господарств не є випадковими. Вони мають закономірні особливості. Це зумовлено тим, що поява нових для України форм господарювання супроводжувалася старими підходами щодо оцінки їх діяльності. Саме тому висвітлення особливостей методології аналізу діяльності фермерських господарств не обмежується сферою їх діяльності: коріння цих особливостей слід шукати в загальних дослідженнях розвитку суспільних відносин [398]. Саме за таких умов відбувалось обґрунтування переходу економіки України до вільного ринку. Визначення цілі та обґрунтування результатів дослідження відбувалось із нехтуванням умов реальної дійсності, і компенсувалось прискореним курсом формування ринкових відносин. З оглядe на це, варто відмітити, що вітчизняні керівники і деякі дослідники не завжди прислуховувались до цінних порад висококваліфікованих спеціалістів. Так, ще у січні 1990 р., тобто на початку формування фермерства, відомий американський економіст Дж. Гелбрейт, зауважив, що "... ті, хто говорить, а багато говорять про це жваво і не задумуючись, - про повернення до вільного ринку часів Сміта, не праві настільки, що їх точка зору може бути сприйнята, як психічне відхилення клінічного характеру. Це те явище, якого у нас на Заході нема, яке ми не стали б терпіти і яке не могло б вижити. Наше життя пом’якшується і захищається урядом, для східноєвропейців капіталізм в його чистому вигляді був би таким же неприпустимим, як він був неприпустимим для нас" [169]. У твердженнях цього відомого вченого, відзеркалено, які перетворення варто здійснити і який напрям обрати та що є шкідливим для економіки України. Проте ці застереження були проігноровані в Україні, і була застосована модель, яка була апробована в Росії. Дж. Гелбрейт у своїй статті вказує, що наставником лібералізації був американський економіст Джеффрі Сакс, французький вчений Тьєррі де Мобріаль підкреслює, що догматизм останнього, міг привести до катастрофи: гіперінфляції, захоплення економічних каналів мафією, погіршення життя більшості населення, наростання відчуття приниженості" [169]. Отже, те що ми спостерігаємо в Україні є підтвердженням вірності тверджень французького вченого. У системі господарювання агроформувань, фермерство розміщується між особистими господарствами населення і великотоварними господарствами. Тому і методологія проведення досліджень фермерства має містити в собі специфічні особливості аналізу функціонування присадибних господарств громадян і великих за розмірами господарських формувань. На рисунку 1.1 зазначені спільні та відмінні риси господарств населення і класичних фермерських господарств. Подібність фермерських господарств до дрібних господарських структур виявляється, по-перше, в тому, що ці структури мають сімейний характер функціонування. Вони намагаються залучати якомога найменшу кількість найманої праці. Саме тому, застосування методик дослідження, які були накопичені при дослідженні діяльності присадибних господарств, варто застосовувати і для аналізу розвитку і діяльності фермерських господарств. Рис. 1.1. Відмінні і спільні риси функціонування фермерських і особистих підсобних господарств  Поряд з цим існує істотна різниця між селянином і фермером. Так, якщо "селянин" походить з феодалізму і пов’язаний з патріархальною традицією та здебільшого з натуральними ведення господарства, то "фермер" від самого початку, є виразом капіталістичного типу господарювання, організовує спеціалізоване товарне виробництво певного виду продукції" [296]. Відповідно, саме ці особливості і обумовлюють необхідність застосування методологічних підходів, що не обмежуються лише діяльністю присадибних господарств населення. Функціонування фермерських господарств, як товарних господарських формувань, розширює межі їх діяльності і, відповідно, це спонукає до застосування цілого комплексу показників для аналізу їх діяльності. Товарна спрямованість господарств фермерського типу більше відрізняє ніж споріднює їх з особистими господарствами населення і наближує їх до великотоварних господарських формувань. Не кожне дрібне господарство присадибного типу має товарну спрямованість, але велике господарство завжди має бути товарним. У показнику товарності віддзеркалюється здатність господарства виробляти і забезпечити реалізацію певного виду продукції у відповідних обсягах. Отже, тут виявляється певне співвідношення між обсягом продукції, що споживається в середині господарства і який реалізовується за межі господарства. Наявна методологія аналізу функціонування великих господарств має безпосереднє застосування для дослідження виробництва у фермерських формуваннях. Але це використання має певні особливості, які обумовлюються, в першу чергу, наявністю відповідної інформації щодо діяльність цих господарств. Так, у фермерських формуваннях облік їх діяльності здійснюється за спрощеною формою. Тоді як великі формування ведуть облік у більш ширшому і повнішому обсязі. Ці характерні особливості здійснення облікової роботи в цих формуваннях безпосередньо позначаються на застосуванні відповідних методологічних підходів щодо оцінки їх діяльності. Ідеальним було б у цих аспектах здійснювати облік фермерської діяльності так, як це є у великих господарських структурах. Але слід зауважити, що можливості утримувати відповідний обліковий апарат працівників для здійснення збору і обробки відповідної інформації є обмеженими. В першу чергу, це обумовлено розмірами фермерських господарств. Особливо це стосується малоземельного фермерства Західного регіону України, де в розрахунку на одне фермерське господарство в середньому припадає по декілька десятків гектарів землі. При цьому варто брати до уваги, що землі не завжди мають високу якість. Зрозуміло, що в перспективі, коли відбудеться природний процес концентрації значної кількості земельних угідь в одного власника і відповідно зросте землезабезпеченість, тоді і слід застосовувати форми обліку, які мають місце у крупних господарських формуваннях. В сучасних умовах, запроваджувати це не варто, оскільки фермерське господарство (так як і інше господарське формування) створюється не для здійснення широкомасштабного обліку, а для формування процесів виробництва продукції. Тобто, першочерговим, є виробництво, а облікові процеси вторинними. Ця особливість є характерною для підприємств будь-яких форм господарювання. Одночасно варто зазначити, що фермери не мають особистої зацікавлені у деталізації обліку своєї діяльності. І це варто враховувати. Всебічний облік не так допомагає фермеру дізнатися про результати своє діяльності і на цій основі приймати відповідні управлінські рішення, як державним структурам контролювати його діяльність. Кожен керівник прагне управляти самостійно у своєму господарстві, спроби керувати ним викликають тільки негативне ставлення. Ми абстрагуємося в даних твердженнях від прямого адміністративного втручання у діяльність фермера щодо виконання ним певних виробничих процесів, вибору напрямку своєї діяльності, розпорядженні виробленої продукції тощо. Кожен господар самостійно вирішує ці питання, адже за результати своєї діяльності він несе відповідальність перед собою. Ми зосереджуємо увагу на обсягах і достовірності інформації, яку надає фермер державним структурам. Оскільки за результатами дослідження саме цих матеріалів він має сплачувати податки. А сплачувати податки на добровільних засадах не хоче ніхто, і тому кожен виробник зобов’язується законодавчо вносити відповідні кошти до державного бюджету. На сьогодні актуальною проблемою є забезпечення ефективного функціонування фермерських господарств, успіх у вирішенні якої сприятиме надійному забезпеченню населення якісними продуктами харчування. Ефективність як економічна категорія є формою вираження мети виробництва і свідчить про результативність. Ефект - є наслідком, результатом впроваджених заходів. Так, ефектом від застосування добрив є збільшення врожаю, але одержаний ефект не дозволяє оцінити зиск від цього заходу, якщо не порівняти отриманий результат із затратами на застосування цих добрив. Тільки показники різних видів ефективності дають можливість оцінити доцільність запроваджених заходів, так-як вони висвітлюють кінцевий корисний ефект раціонального використання земельних, трудових і матеріально-грошових ресурсів [229]. Досліджуючи ефективність аграрного виробництва, деякі автори рекомендують визначати економічну ефективність виробництва окремих видів продукції і галузей сільського господарства, наприклад, виробництва зерна, таких галузей як скотарства, свинарства тощо [327]. Інші вчені, при дослідженні даного питання слід досліджувати ефективність використання земельних ресурсів, виробничих фондів, капітальних вкладень [387]. Деякі науковці пропонують поєднувати дві попередні методики і розподіляють сільське господарство на три функціональні підсистеми: технологічну, економічну, соціальну [388]. Відповідно до цього вони розрізняють наступні види ефективності: виробничо-технологічну, яка характеризує використання виробничих ресурсів; виробничо-економічну, яка характеризує ефективність виробництва продукції; соціально-економічну, яка характеризує ефективність роботи підприємства в цілому. Інші науковці, відмінно від попередніх авторів, зазначають, що сільське господарство складається не тільки з функціональних, але і організаційної підсистем [30]. Остання поєднує в собі не тільки сукупність форм функціонування видів ефективності (технологічного, економічного і соціального), а і регіональну та госпрозрахункову, що висвітлюють можливості будь-якого підприємства забезпечувати процес розширеного відтворення. Проте багатоукладність в аграрному секторі, як і в інших галузях народного господарства, передбачає розвиток різних форм господарювання із розрахунку того, щоб кожна з них мала достатні умови для ефективної діяльності, з максимальним використанням свого господарського потенціалу. Головним аргументом при обранні тієї чи іншої форми господарювання і власності повинна має бути можливість виробити на одиницю земельних і трудових ресурсів найбільшу кількість продукції [75]. Але при цьому не слід забувати, що в кожній природно-економічній зоні слід визначити найбільш раціональне на найближчу перспективу співвідношення різних форм господарювання, яке сприяло б подальшому нарощуванні обсягів виробництва аграрної продукції і підвищення ефективності її виробництва, у тому числі і у фермерських господарств. У зв'язку із цим для розробки методології оцінки ефективності діяльності цих формувань слід враховувати низку особливостей тих, що надають характеристику регіонального їх розташування; нестача, з певних причин, достатньої кількості показників по нових формах господарювання на початку функціонування; організацію діяльності з оцінки ефективності, яка містить основні елементи цієї роботи в аграрних підприємствах. Особливої актуальності і необхідності визначення ефективності сільськогосподарських форм господарювання в сучасних умовах, зазначає чимало вчених, що всі форми господарювання мають одержати об'єктивну оцінку за результатами порівняльного аналізу. Проблеми визначення різних видів ефективності в аграрному виробництві, порівняльного аналізу організаційно-правових форм господарювання і оцінки ефективності їх діяльності знаходили своє відображення і в інших роботах [34, 80, 91, 405]. Зокрема, ученими достатньо докладно описано процедуру оцінки соціально-економічної ефективності різних форм господарювання на рівні підприємства, зазначають кілька варіантів для їх оцінки у можливих випадках практики. Першим варіантом передбачено безпосереднє порівняння показників еталонного та досліджуваного об'єктів і застосовувати його рекомендують для невеликих підприємств, особливо необхідно здійснити дослідження у стислі терміни за незначною кількістю показників. Другим варіантом передбачається оцінка за індексом зростання ефективності виробництва, де ефективність визначається за допомогою певної формули. Цей підхід є більш прийнятним для великих підприємств, які забезпечують об'єктивний облік основних економічних показників. За третім варіантом аналізу передбачається, що основним узагальнюючим показником ефективності діяльності підприємств є рівень використання виробничого потенціалу, а визначення здійснюється за нормативними оцінками і даними щодо ресурсозабезпеченості сільськогосподарського підприємства за досліджуваний період. Інші автори при проведенні порівняльного аналізу різних форм господарювання у аграрному секторі надають перевагу економіко- математичному моделюванню розвитку діяльності суб'єктів господарювання із застосуванням узагальненої нормативної бази і на основі цього доходять висновку щодо ефективність їх функціонування.  Рис. 1.2. Оцінка ефективності діяльності фермерських господарств Оцінюючи ефективність виробничо-господарської діяльності підприємств за основними показниками пропонуємо використовувати спеціальний методичний прийом, який має назву "матриця координат". Цей прийом дозволить визначати перевагу тих або інших досліджуваних підприємств. Таким чином, наявні підходи багатьох авторів, щодо розглянутого питання мають свої позитивні моменти для характеристики окремих форм господарювання. Проте, в економічній науці спостерігається недостатня розробленість проблем оцінки ефективності діяльності нових організаційно-правових форм підприємництва, з використанням комплексного підходу, вивченість сукупного впливу техніко-організаційних, соціально-економічних та маркетингових проблем, які позначаються на ефективності розвитку різних форм господарювання. Одночасно проблеми методичного та організаційного характеру, які враховують особливості регіону та масштаби оцінки діяльності фермерських господарств на теперішній час у науковій літературі не розглядаються. Так-як фермерство є реальністю, а фермери відіграють певну роль у створенні забезпеченості населення країни продуктами харчування, зміцненні економіки аграрного сектора, виникає необхідність опрацювання методики щодо надання оцінки ефективності даної форми аграрного підприємництва. Це сприяло б значно об’єктивніше оцінити результати їх діяльності відповідно до існуючих методичних підходів щодо оцінки ефективності. Ми пропонуємо застосовувати комплексність підходів щодо оцінювання ефективності діяльності фермерських господарств (рис. 1.2). В залежності від визначених завдань, масштаби здійснення аналізу, визначеного набору показників оцінювання, терміну дослідження, протягом якого проводиться аналіз та інших певних умов обирається той чи інший, а можливо, потрібно сформувати новий методичний підхід, що дозволить у певному окремому випадку вирішити конкретно поставлену задачу. Зокрема, для визначення ефективності діяльності певного фермерського господарства на основі аналізу можна застосовувати більш розширений перелік показників (як абсолютних і відносних, так і натуральних і вартісних, або часткових та узагальнюючих). При дослідженні ефективності діяльності визначеної групи таких підприємств на районному рівні або в межах природно-економічних зон перевагу слід надавати економічно-узагальнюючим показникам. Склад показників, що застосовуються нами при оцінці, відповідно залежить і від розміру господарства. Ми вважаємо що, чим більше підприємство і чим складніша його організаційно-виробнича структура, тим більшу кількість показників потрібно використати. Даний підхід дозволяє більш поглиблено оцінювати процес перетворень і мінливості виробничих умов. Відповідь на певне коло питань стосовно окремого господарства, яке має певні умови виробництва, може дати найбільш просте і менш трудомістке монографічне дослідження. Проте при здійсненні цього виду дослідження цілком вірогідний вплив певних суб'єктивних чинників на результати діяльності фермерських формувань. Саме тому, в дослідженнях слід визначитися із масштабністю дослідження. Саме масовість матеріалів сприяє кращому виявленню загальних тенденцій та закономірностей. Відповідно, результати діяльності нових формувань, які мають рослинницьку або тваринницьку спеціалізацію в межах однієї природно-економічної зони порівнюють з результатами аналогічних господарств іншої. Показники діяльності фермерських формувань однієї і тієї ж зони, які характеризують використання земельних, трудових ресурсів за досліджуваний період порівнюють з підприємствами-аналогами, які мають різні розміри земельних ділянок. Порівнянність є визначною вимогою, що застосовується для порівнюваних об'єктів. Основними параметрами, які надають характеристику порівнюваності фермерських формувань є: спеціалізація, розмір земельної площі підприємств, працезабезпеченість тощо. Подекуди різноманітні показники досліджуваних об'єктів можуть мати різноманітну спрямованість, або суперечливу тенденцію, яка не дозволяє однозначно зробити висновок щодо оцінки ефективності діяльності цих об'єктів. За випадків, якщо в досліджуваних господарствах можна спостерігати значні коливання показників, для їх порівняння пропонуємо використати методичний підхід "матриця координат". Наприклад, щоб оцінити ефективність використання продуктивності тварин обрано декілька фермерських господарств із різних районів. За одним видом худоби продуктивність вище в одному із районів, по інших - у фермерських формуваннях іншого району. Саме у таких випадках слід скористатися зазначеним методичним підходом. Він передбачає наступне. Визначається максимальна продуктивність у розрізі кожного виду худоби. Потім всі показники продуктивності по всіх об'єктах ділять на максимальну. Далі всі показники мають бути піднесені у квадрат і підсумовані. Одержана буде визначати значення узагальненого показника продуктивності по кожному підприємству окремо, а також по групах в цілому. На основі одержаних даних можна визначити перевагу порівнюваних підприємств на рівні того чи іншого регіону. Цей підхід варто використати і для оцінювання ефективної діяльності підприємств і за іншими основними показниками. Має свою актуальність і інший методичний підхід щодо оцінки діяльності аграрних підприємств. Зокрема, формування економіко-математичної моделі, за даними певних джерел має достатню ефективність для здійснення порівняльного аналізу діяльності підприємств різних регіонів. Схема організації цього виду досліджень передбачає вибір об'єктів щодо порівняння; визначенні по кожному з них відповідних завдань; побудови і реалізації економіко-математичних моделей на ЕОМ і визначення оптимального рішення. Зазначений підхід сприяє одержанню оптимального варіанту організаційно- економічної структури щодо обраної форми господарювання. При цьому опрацьовані типові моделі і придатні до використання з врахуванням прив'язаності до різних регіонів. В результаті проведеного дослідження приходять до висновку щодо усунення визначених недоліків або вдосконалення існуючого положення [181]. Методика оцінки ефективності діяльності нової форми господарювання, яка здійснюється на основі індексу зростання ефективності виробництва, передбачає застосування значної кількості показників. Цей підхід можна використовувати у багатогалузевих підприємствах, які мають налагоджувати порядок обліку і відповідну звітність за результатами фінансово-господарської діяльності. Отже, оцінка ефективності функціонування фермерських господарств в певних природно-економічних зонах і районах, де наявна об'єктивна інформація щодо основних виробничо-економічних показників, із застосуванням індексу зростання ефективності виробництва є цілком можливою. Для дослідження результатів роботи фермерів або інших організаційно-правових форм господарювання можна застосовувати підхід, що передбачає безпосереднє порівняння показників цих формувань. Здійснення аналізу із застосуванням таких показників, як продуктивність худоби, урожайність сільськогосподарських культур, виробництво продукції в розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь та ін., дає можливість оцінити рівень ефективності діяльності тієї чи іншої форми господарювання. Зазначений підхід міг би прияти вирішенню проблеми у невеликих формуваннях у тих випадках, коли з певного кола причин застосування достатньої кількості показників неможливе. Визначенню, наскільки повно досліджуване підприємство реалізовує можливості збільшення виробництва через підвищення ефективності використання землі, трудових і матеріально-технічних ресурсів, може сприяти методичний підхід "визначення виходу продукції у розрахунку на одиницю основних видів ресурсів". Цей прийом аналізу ефективності діяльності підприємств, який дозволяє порівняти показники випуску продукції у розрахунку на одного працівника, на 1 грн. основних виробничих засобів, на 1 га площі сільгоспугідь, є найбільш розповсюдженим. Але є коло питань, на які не може дати відповіді і зазначений підхід [168]. Так, на відповіді на питання: чим можна пояснити відмінність у рівні виходу продукції на одиницю ресурсів, особливо в на початку розвитку підприємства, можуть бути різноманітними. На досягнення певного рівня можуть впливати як фондоозброєність праці, так і рівень господарювання в нових умовах. Розв’язати цю проблему допомагає інший методичний підхід, який передбачає застосування узагальнюючого показника ефективності різних організаційно-правових форм господарювання в якому відображується рівень використання виробничого потенціалу. На нашу думку, даний підхід дозволить одержати більш вірогідні дані щодо підприємство з виробництва продукції та врахуванням забезпеченості його земельними, матеріально-технічними і трудовими ресурсами. Хоча зазначений метод оцінки ефективності господарювання, базується на застосуванні нормативних значень, коефіцієнтів і має більшу складність у розрахунках, він відображає, як повно господарства використовують наявний ресурсний потенціал. Результати подібних досліджень дозволяють визначити розміри різноманітних видів і систем державної підтримки аграрних товаровиробників. Безсумнівно, ефективність нових форм господарювання, у тому числі і фермерства, можна оцінювати за допомогою одного із наявних методичних підходів. Базуючись на теорії і практиці і враховуючи мету дослідження, вибору об'єктів аналізу, визначення масштабів проведення роботи, показників для проведення дослідження слід розробити власну систему показників оцінки і методичних підходів щодо оцінки ефективності функціонування фермерських господарств. Саме необхідність раціонального використання земельних ресурсів і зумовлює важливість Проведення дослідження фактичного рівня ефективності використання землі в фермерських господарствах. При цьому слід враховувати, що економічну ефективність використання землі можна оцінити за багатьма показниками, зокрема, урожайністю сільгоспкультур, обсягами виробництва продукції тваринництва які припадають на одиницю земельних угідь, обсягом виробництва валової продукції і чистого доходу у розрахунку на одиницю земельної площі. На обсягах виробництва продукції і величині матеріально-трудових затрат позначається також різний рівень родючості, наявної у фермерських господарств різних природно-економічних зон, землі. Вважаємо, що для фермерського господарства найбільш важливого значення набуває величина чистого доходу, що припадає у розрахунку на 1 гектар сільгоспугідь або на одного умовного працівника тощо. Отже, на нашу думку, чистий дохід (ЧД) фермерського господарства можна визначити як суму вартості реалізованої продукції та послуг за виключенням виробничих витрат та податків за формулою: ЧД = ТП - ВВ - П, (1.1) де: ТП - вартість реалізованої продукції та послуг, грн.; ВВ - валові витрати, грн.; П - податки, грн. Збільшити дохід фермерських господарств можна не тільки шляхом збільшення обсягів виробництва, а й за рахунок переробки продукції, її оптимального збуту з використанням маркетингових заходів. В цих господарствах обсяг виробництва продукції може бути сталим, як і у попередніх періодах, а обсяг доходу буде зростати. Одночасно слід нарощувати і обсяги виробництва та забезпечувати відповідний рівень якості продукції. Отже, економіка фермерських господарств є залежною від умов конкретного регіону і дії чинників, що позначається ефективності використання наявних ресурсів. Тому зараз оцінюючи ефективність фермерських господарств, на наш погляд, слід використовувати: натуральні і вартісні показники, абсолютні і відносні в динаміці та порівняно з іншими організаційно-правовими формами господарювання в аграрному секторі. Будь-яке аграрне підприємство в організаційному плані характеризується як система, під якою розуміють "кількісне і якісне поєднання землі, праці і капіталу" [406]. Ця сукупність трудових, природних і матеріальних ресурсів є потенціалом аграрного підприємства. Термін "потенціал" це сукупна здатність підприємства здійснювати економічну, виробничу і фінансову діяльність, спрямовану на досягнення максимально можливого результату за умови альтернатив розвитку системи підприємства в зовнішньому середовищі функціонування, забезпечення високого ступеня фінансової стійкості і платоспроможності. Змістом даної категорії є продуктивні сили, які є виробничим ресурсом, який має певне своє призначення і по-своєму позначається на результатах виробництва. Будучи вихідною точкою виробничого процесу, ресурси можуть використовуватися в ньому у найрізноманітнішому поєднанні і забезпечувати одержання різних кінцевих результатів. Вони є витратною частиною виробничого процесу, і характеризують лише те, що може бути використано, а не те, що може бути отримане [387]. Саме тому слід відрізняти ресурсний потенціал від виробничого. Ресурсний потенціал є сукупністю трудових, природних і матеріальних витрат, що визначаються кількістю, якістю і внутрішньою структурою кожного ресурсу. Виробничий потенціал в широкому розумінні становить система відповідним чином організованих і спрямованих на досягнення поставлених цілей ресурсів промислового підприємства (персонал, матеріально-технічна база та організаційно-управлінська система). Іншими словами "потенціал - це нормативний обсяг виробництва продукції, обумовлений ресурсами, з урахуванням рівня їх сукупної віддачі, на величину яких впливає група об'єктивних умов їх функціонування" [405]. Він являє собою "інтегральну виробничу потужність, тобто здатність виробити за певний період ту чи іншу кількість продукції відповідного асортименту" [59]. Поняття виробничого потенціалу стосується таких понять, без яких відсутня можливість плідно вирішити в сучасних умовах проблеми удосконалення господарського механізму. Розміщення виробництва аграрної продукції, визначення оптимальних розмірів підприємства, організація внутрігосподарських виробничих відносин, багатство організаційних форм господарювання, система оподаткування, визначення розміру орендної плати за землю та інші елементи виробництва неможливі без визначення величини виробничого потенціалу. Для удосконалення господарського механізму визначне значення має точність виміру потенціалу. Спосіб оцінки істотно впливає на результат ефективності його використання. Але перш ніж почати оцінку потенціалу слід усвідомити яким чином долучаються до сукупного ресурсу окремі складові. Між ресурсним забезпеченням і результатами існує нелінійна залежність. На результативність активний вплив здійснює саме сукупність діючих ресурсів. Отже, розрахувати величину потенціалу можна тільки комплексно охопивши всіх види ресурсів зваживши рівень впливу кожного з них на виробництво продукції в господарствах з різною спеціалізацією. Саме одним з таких підходів є використання базових виробничих функцій, які відображають зв'язок кожного ресурсу з рівнем виробництва продукції при середній ефективності їх використання. Спочатку варто побудувати нелінійну функцію, а далі для спрощення її лініалізувати, що забезпечить більш точність розрахунків [76]. Визначення виробничого потенціалу має такі спрямованості: грошова оцінка величини ресурсів, визначення нормативного виходу продукції з врахуванням якості землі та ресурсозабезпеченості. Розбіжності у підходах щодо визначення потенціалу впливають на кінцеві результати аналізу. На сьогодні, єдиної апробованої методики оцінки рівня виробничого потенціалу в аграрному секторі не існує. Для оцінки його рівня застосовують різні часткові способи. Найпростішим є визначення ресурсного потенціалу методом порівнянних сільгоспугідь. Основою цього способу є сукупний індекс ресурсного забезпечення, який усереднює відносні значення економічної оцінки сільгоспугідь, трудо- та фондозабезпеченості. Цей метод є простим і доступним у розрахунках і дозволяє врахувати економічну родючість землі. Проте, як недолік, більшість економістів зазначають, що у ньому не враховуються відмінності спеціалізації підприємств, якісні параметри виробничих ресурсів (усім сільгоспугіддям надаються функції ріллі) [95]. Сукупний індекс забезпеченості ресурсами визначається як проста середньоарифметична часткових індексів. Отже, штучно встановлюється рівність впливу всіх ресурсів на результативність виробництва. Крім цього, значимість ресурсу є величиною змінною і проявляється в певних умовах по-різному, а також тією або іншою мірою залежить від рівня дефіцитності даного ресурсу. Саме тому, сукупний індекс ресурсного забезпечення слід обчислювати як арифметичну середньозважену. В повній мірі зазначеній вимозі відповідає розрахунок за другим варіантом, де чинниками є грошові оцінки виробничих ресурсів. Таким способом виробничий потенціал, як інтегральну величину, можна охарактеризувати сумою факторів виробництва яка відповідає заданому випуску продукції. В аграрному секторі земля є носієм виробничого потенціалу, а її продуктивна сила характеризується якістю ґрунтів і кліматичних умов. Зрозуміло, що результати аграрного виробництва визначаються не тільки потенціалом землі. Інтенсифікація позначається на зростанні ролі техніки, добрив, трудових ресурсів. Зазначені фактори проявляють себе не прямо, а опосередковано - через підвищення родючості землі. Тому, по-перше, має бути оцінена потужність земельних ресурсів, як засобу виробництва, а саме її потенційна родючість, а використання всіх інших засобів виробництва відбувається одночасно з нею. Підходи до грошової оцінки потенціалу є різними, що позначається на кінцевих результатах її оцінки. В сучасних умовах існують наступні способи оцінки земельних ресурсів - через окупність витрат, через добуток окупності витрат і продуктивності землі [223] або через капіталізовану ренту, рівній сумі витрат на відтворення родючості ґрунтів [181]. Оцінка земельних ресурсів відбувається на основі матеріалів земельно-оціночних робіт, виконаних землевпорядною службою у кожному районі і аграрному підприємстві. Ріллю і багаторічні насадження оцінюють за окупністю витрат, а природні кормові угіддя (сіножаті і пасовища) - за їх продуктивністю [281]. Оцінка 1 га ріллі і 1 га багаторічних насаджень відповідає добутку їх балу за окупністю витрат та нормативу грошової оцінки одного бала. Цей норматив було визначено на основі диференційного доходу, яки отримано у розрахунку на 1 га ріллі. Бали оцінки ріллі і багаторічних насаджень визначаються відношенням показника окупності витрат даного підприємства на аналогічний показник в середньому по країні і множенням отриманої величини на 100. С.Струмилін так само розраховував грошову цінність будь-якої ділянки землі шляхом множення середньої по країні грошової оцінки одного гектара на бал родючості, обчислений по показнику окупності витрат [314]. Зазначений підхід є зручним, так-як бальна оцінка родючості за окупністю витрат та грошова оцінка 1 га в країні уже здійснена. Грошова оцінка земель як елемента ресурсного потенціалу може бути визначена за фактичними витратами на вивільнення одиниці площі шляхом установлення величини додаткових витрат на площу, що залишилася, здатну компенсувати одержання продукції з вилученої ділянки [387]. Оцінка трудових ресурсів істотно різниться за трьома дослідженими методиками. У першій методиці вона здійснюється через фондовий аналог, шляхом множення середньорічної чисельності працівників, зайнятих у сільськогосподарському виробництві на норматив компенсації вибуття одного працівника виробничими фондами [52]. У цьому випадку трудові ресурси враховуються за оцінками, відповідно до них одиниця невідтворюваного ресурсу замінюється певною кількістю інших виробничих факторів. Сільськогосподарські підприємства "...настільки по різному забезпечені робочою силою, що не можна визнати правомірним використання єдиного нормативу навіть для невеликої зони: в одних районах надлишок робочої сили, в інших - гострий дефіцит трудових ресурсів, який не можна компенсувати основними фондами. Отже цей коефіцієнт повинен бути диференційованим залежно від ступеня дефіциту робочої сили" [59]. Автори третьої методики пропонує оцінювати трудові ресурси через капіталізовану заробітну плату, яка відображає суму коштів, які спрямовані на відтворення робочої сили. Взагалі вартість матеріально-технічних ресурсів виражається сумою середньорічної вартості основних виробничих фондів сільгосппризначення і матеріальних оборотних активів. Для уникнення подвійного рахунку, вартість основних фондів зменшують на вартість багаторічних насаджень, оскільки тому що вона уже врахована при грошовій оцінці земельних ресурсів. Оцінка матеріально-технічних ресурсів мало не різниться в методиках, проте, при другому методичному підході основні засоби оцінюються через за нормативним строком служби, а обігові - за вартістю їх надходження. Показник сукупної оцінки ресурсного потенціалу визначають підсумовуванням грошових оцінок всіх виробничих ресурсів. Значна розбіжність в загальній оцінці потенціалу, визначеної за різними методиками може бути і відсутня, проте структурний його склад може бути різним. Саме така принципова розбіжність методів оцінки позбавляє показник економічної надійності важливості. Одне і те ж значення показника, яке буцімто визначає рівний потенціал, насправді буде виявлятися при різному співвідношенні ресурсів - землі, фондів і працівників зовсім різні можливості [77]. На нашу думку, кожне значення складових ресурсного потенціалу, яка визначена за першою методикою, має краще застосування в господарствах які мають невеликі площі, Тобто зростання рівня забезпеченості ресурсами сприяє підвищенню рівня ефективного використання потенціалу. При застосуванні третьої методики, підвищення витрат на 1 га ріллі не зумовлює випереджаючу ефективність використання виробничого потенціалу, тобто можна спостерігати тенденцію зниження рівня ефективності використання ресурсів. Що ж є більш сприйнятним - здійснювати оцінку землі через окупність витрат, або визначати диференційний дохід при оцінці землі? Чи не відбувається завищення реальної величини родючості землі та ефективності її використання при оцінюванні виробничого потенціалу методом окупності витрат? Чи саме тому є характерною тенденція: чим більше залучено ресурсного потенціалу у розрахунку на одиницю площі, тим ефективніший рівень його використання? Більш прийнятною є оцінка ресурсного потенціалу на основі дії закону вартості, оскільки більш точно відображуються об'єктивні умови виробництва і визначає більш коректні і точні результати. Ще одним варіантом грошової оцінки виробничого потенціалу фермерських формувань є врахування найбільш поширеної орендної плати за землю. В сучасних умовах зустрічаються значні розбіжності у розрахунках орендної плати за землю і вони, у більшості випадків, здійснюється у вигляді натуральної оплати. Запропоновано 1 га земельних угідь приймати на рівні 15 % вартості валової продукції, яку отримано з 1 га землі. Вартість валової продукції слід оцінювати у поточних цінах реалізації. При оцінюванні основних виробничих фондів слід зважати на величину сум амортизаційних відрахувань, яка приймає участь у виробничому процесі, і визначені за існуючими нормами амортизації і з урахуванням ринкових цін. Оплата найманої праці у фермерських господарствах за рік становить приблизно 8 мінімальних окладів у звичайний період і яку подвоюють у напружені періоди. Саме цю оплату праці пропонуємо застосувати в якості оцінки трудових ресурсів. Але зважаючи на невідповідність темпів росту вартості основних засобів і темпів росту оплати праці пропонуємо збільшувати у 1,5 рази величину трудових ресурсів. Зазначений варіант оцінювання потенціалу пропонується для розподілу доходів між фермерами, отриманих від їх спільної виробничої діяльності [78]. Слід зазначити, що грошова оцінка виробничих ресурсів визначає обсяг (величину) потенціалу, а не його використання. При цьому має застосовуватися система показників, що визначають співвідношення результативності аграрного виробництва і сукупних ресурсів:
При визначенні цих показників слід скористатися абсолютними і відносними їх значеннями, які отримані застосуванням індексного методу. Отже, перевагами методу вартісної оцінки потенціалу є спроба оцінки землі як засобу виробництва і можливість структурування ресурсного потенціалу господарства, що дає можливість визначити оптимальність поєднання виробничих факторів (праці, землі і капіталу), а також можливість управляти процесами формування ресурсного потенціалу. Зважаючи на те, що не всі ресурси можуть бути вартісно оцінені, ускладнює здійснення розрахунків. Крім того, зазначений метод не враховує якісні параметри виробничих ресурсів, відмінності в спеціалізації господарств, умови виробництва в конкретних господарствах. Розбіжності в способах оцінки позначається на розрізненості, а часом і не порівнянності результатів. Тому наявний виробничий потенціал у підсумку виражається саме в обсязі продукції, "... яку в змозі за певний період випустити сукупність одночасно і послідовно діючих потужностей" [181]. Таким чином, при порівнянні різних методик оцінки виробничих ресурсів ми можемо стверджувати про відсутність методичного вирішення цих питань. Досліджені способи оцінки потенціалу аграрних підприємств потребують удосконалення. Вибір методу оцінки визначається поставленими цілями і задачами. Зокрема показники грошової оцінки виробничого потенціалу знайдуть відображення в системі оподаткування аграрних підприємств, визначенні розмірів орендної плати, управлінні процесами формування ресурсного потенціалу. Застосування регресійних рівнянь буде ефективним при дослідженні господарської діяльності формувань і плануванні їх розвитку, визначенні рівнів фактичного та нормативного потенціалів. Крім висвітлених методів на увагу заслуговують об'єктивно зумовлені (двоїсті) оцінки ресурсів в задачах оптимізації, які розв'язуються методами математичного програмування. Оптимізація, як і інші методи оцінювання виробничого потенціалу, мають за основу, оцінки впливу відповідних ресурсів на результат. Використання лінійного програмування забезпечує можливість цифрового виразу комплексної оцінки ресурсів максимальним обсягом валової продукції. Якщо за критерій оптимальності взяти обсяг валової продукції, то загальна оцінка ресурсів буде характеризувати спроможність аграрного підприємства до максимізації випуску продукції, тобто вона буде виражена у інтегральній виробничій потужності, а оцінки ресурсу мають засвідчити його дефіцитність і оптимальний розподіл між галузями господарства. Також важливого значення в методології дослідження діяльності фермерських господарств набуває застосування тих економічних методів дослідження, котрі забезпечують можливість діючій системі збору інформації щодо діяльності тих або інших господарських формувань, більш повно дослідити різні аспекти їх діяльності. Те, що застосовується у дослідженнях діяльності великих господарських формувань (зокрема державних) не завжди може бути застосоване для фермерських господарств. Це обумовлюється обсягом наявної інформації. Нестача інформації щодо розвитку виробництва у цих господарствах унеможливлює або обмежує, наприклад, застосування економіко-математичних методів. Варто також відмітити, що існують різноманітні підходи щодо застосування математики в методології досліджень. Зокрема, на відміну від таких відомих економістів як П. Самуельсон, К. Ерроу і Д. Себре - Д. Стігнер уникає використання математики у всіх процесах, віддаючи перевагу літературному стилю. При цьому всі вони є лауреатами Нобелівської премії [92]. Основою для здійснення досліджень діяльності господарських структур є статистичні дані, матеріали бухгалтерського і первинного обліку, власні спостереження. Статистичні дані, хоча і характеризують виробничу діяльність господарств, але вони не завжди є вичерпними і правдивими у відображенні процесів їх діяльності. Разом із цим, в сучасних умовах практично відсутні інші джерела інформації щодо фермерства крім офіційних статистичних збірників, тому варто використовувати у наукових дослідженнях саме ці матеріали, з певним рівнем сумніву, або навіть їх ігноруванням. Це є специфікою здійснення економічних досліджень суб’єктів і об’єктів господарювання. Поряд з цим, варто звернути увагу ще і на таку низку причин, які спричиняють невдачі реформування аграрних відносин, які прямо стосуються методологічних аспектів формування і розвитку приватних форм господарювання. Загально відомо, що функціонування аграрного виробництва супроводжується застосуванням певної сукупності факторів, вплив яких мало піддається діям людини, і відповідно, виникає складність у дослідженнях та прогнозуванні можливого їх розвиток у майбутньому. З іншого боку, реформування здійснюється людьми, а їх результати значно залежать саме від поведінкового чинника. Практично, зміни відбуваються не сфері дії природних факторів (кількість опадів, температурний режим, інтенсивність сонячної енергії тощо), а в системі взаємовідносин між суб’єктами господарювання у виробничих процесах, в процесі переробки і збуту продукції. Враховуючи ці аспекти, при реформуванні слід досліджувати три складові частини процесів змін: форми, системи і механізми господарювання. Вони мають різні ознаки: неоднаковий рівень впливу на зміни, рівень залучення наявних ресурсів людиною тощо. При цьому необхідним є те, щоб при аналізі діяльності фермерських господарств, кожна складова процесів реформування була б детально досліджена, а отримані результати мають оптимально використовуватися в процесах розвитку виробництва. Негативні наслідки реформувань значно обумовлюються тим, що в дослідженнях надавалася перевага одним складовим частинам і применшувалась роль інших або взагалі ігнорували їх вплив. В процесі реформування, як правило, застосовувалися ті важелі, котрі не потребували значних зусиль та сприяли популістсько-видимим змінам, навіть із непримітними, а подекуди і відчутними негативними результатами. Характерні і спільні ознаки форм, систем і механізмів господарювання це те, що ці слова мають іншомовне походження. Так, поняття "форма" має латинське походження, а "система і механізми" - грецького. Хоча слово "реформа" найбільш наближене до слова "форма" за своєю суттю зміни. Проте це не означає, що відбувається зміна лише форми, а під зміни підпадають система і механізми. Отже, всі складові процесів перетворень перебувають в діалектичній єдності і взаємообумовлені. Статикою будь-якого економічного явища є система і форма господарювання. Цим самим вони наближені між собою і проявляються через цілий комплекс різноманітних складових частин (рис. 1.2). Форми господарювання відображують побудову різноманітних господарських формувань, сукупність їх специфічних ознак, нормативно-законодавчої бази, яка забезпечує діяльність господарських структур, через дію відповідних управлінських структур, дотримання внутрішніх і зовнішніх умов функціонування підприємств тощо. Отже, форма господарювання, відповідно до об’єкту нашого дослідження, є основою, або фундаментом, який створює умови для розвитку фермерських господарств. На початку розвитку фермерства як форми ведення аграрного виробництва, були створені сприятливі умови, проте ними не завжди раціонально скористалися. Використання системного підходу у дослідженнях цих процесів, з початку 90-х років ХХ століття, це дозволяє визначити, як саме були використані наявні ресурси на всіх основних етапах формування і розвитку фермерських господарств. Зрозуміло, що для охоплення всього спектру підходів щодо дослідження даної проблеми, кожен напрямок розвитку фермерства має досліджуватись окремо.  Рис. 1.2. Особливості прояву категорій форм і систем господарювання у процесах функціонування фермерських господарств Зважаючи на складність розв’язку зазначених завдань і з огляду методологічних підходів, на рис. 1.2. окреслено основні складові частини форм господарювання, які, за нашим переконанням, дозволяють визначити розвиток даного явища в цілому. Деталізоване дослідження форм господарювання і зосередження уваги на розвитку господарських формувань потребує удосконаленої методології досліджень. Система господарювання обумовлює певні взаємозв’язки між підрозділами, які сприяють існуванню господарства, методи і прийоми структурної побудови суб’єктів господарювання, принципи типізації підрозділів господарства та визначення їх ролі в процесах його функціонування, цілі та завдання певних господарських одиниць, які є складовими підприємства та ін.. Отже, система господарювання забезпечує функціонування форми господарювання. Ці два взаємозв’язані явища є взаємодоповнюючими, але не взаємозамінними. Застосування наявних методологічних підходів до дослідження функціонування системи господарювання щодо діяльності особистих господарств населення і фермерів дозволяє визначити, що на початку формування господарських структур система господарювання, яка діяла, сприяла в основному функціонуванню основних форм господарювання. Разом із цим, подальші процеси реформування, в певній мірі порушили відповідну ритмічність взаємозв’язків між цими явищами. Для виявлення причин деяких відмінностей між формами і системою господарювання в процесах виробництва варто здійснити комплекс різноманітних економічних досліджень. Це також має стати окремим напрямком наукового дослідження розвитку аграрного сектора в Україні. Зміна форм і систем господарювання в практиці їх здійснення не вимагає значних витрат праці та матеріально-фінансових коштів. Значно складнішою проблемою є забезпечення результативного функціонування розроблених і впроваджених форм і систем господарювання безпосередньо в умовах виробництва. Тобто цій системі слід надати поступово-прискореного руху. І саме цьому сприяють механізми господарювання. Механізми господарювання є активною складовою процесів змін, що сприяють результативності функціонування форм і систем господарювання. Отже, розробка і використання ефективних механізмів господарювання є запорукою ефективності проведення реформ у будь-якій сфері діяльності. Для цього слід не тільки мати бажання та можливості окремих підприємств, а і забезпечити раціональне використання наявного потенціалу окремих господарств, регіону і держави у здійсненні намічених змін [398]. Досвід розвитку фермерських господарств у зарубіжних країнах свідчить, що високі показники їх розвитку досягнуті саме завдяки комплексному підходу до вирішення проблем фермерства. Так, на рівні держави встановлюються відповідні пільги для американських фермерів при виробництві сільськогосподарської продукції (щорічно із бюджету США на сільське господарство виділяються дотації у сумі до 65 млрд. доларів), на рівні штатів ураховуються специфічні умови господарювання і проводиться відповідна мотивація діяльності [27]. На практиці, кожне фермерське господарство спрямоване, як найкраще скористатися створеними для нього умовами діяльності, проте не кожному як із суб’єктивних, так і об’єктивних причин удається досягти цієї мети. РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ 2.1.Економічна ефективність виробництва продукції у фермерських господарствах на прикладі СФГ «Надія» Конотопського району Сумської області Селянське Фермерське Господарство «Надія» створене у відповідності з діючим законодавством України, у своїй діяльності керується Конституцією України, Законом України «Про фермерське господарство», Земельним кодексом України, іншими законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, іншими нормативно-правовими актами.
1.3 Голова і Засновник Фермерського господарства – громадянин України Синявський Микола Іванович. 1.4. Місцезнаходження Фермерського господарства: 42500, Україна, Сумська область, Конотопський район, с. Вязове, вул.Заярна, 51. |