1Завдання практичної філософії
 Скачать 95.31 Kb.
|
|
1Завдання практичної філософії Значимість практичної філософії випливає з того фундаментального факту, що думка може безпосередньо впливати на дію: або спонукати людину до дії, або, навпаки, гальмувати, зупиняти дію, відвертати від нього. Мета практичної філософії: спонукати людей за допомогою думки до правильних, хорошим діям і відвертати від помилкових, поганих дій. Говорячи більш точно, практична філософія - це філософія, що має на меті впливати на людей силою думки за посередництвом слова, переконання - в процесі живого спілкування (консультації-бесіди, співбесіди, дискусії, аналізу конкретної ситуації). Практичний філософ (подібно практичному психологу, психоаналітика, лікаря, священика, юристу) організовує службу консультування-співбесіди-сповідання. Його завдання: консультування та співбесіду з основних питань життя, розвитку, любові, творчості, здоров'я ... Потрібно мати на увазі, що практична філософія не те ж саме, що практична роль філософії. Філософія в цілому надає певний практичний вплив на життя людей. І здебільшого опосередковано, через науку, винахідництво, політику, економіку, мистецтво, літературу. Практична філософія - це та частина філософії, яка намагається безпосередньо впливати на життя людей, через філософські тексти й мови, через живе спілкування філософів з людьми. 2Визначення філософської антропології Філософська антропологія – це філософське вчення про сутність людини. Ф.а. займається вивченням людської природи та дослідженням взаємозв’язку людини з світом (поруч з вченнями про природу, соціум, свідомість, цінності тощо.); місця людини у світі; займається розкриттям і поясненням змісту людського буття. Її ціль – дати цілісне, а не часткове знання про людину, аналізуючи фізичне, психічне, духовне (і божественне) начала людини, відкрити ті сили і потенції, які “керують” нею, а головне – завдяки котрим, вона “рухається”. Знаменити фраза Сократа «Пізнай самого себе» дуже вдало розкриває основну проблему філософської антропології. 3Постановка питання «людина» у західно-європейській філософії Античність. У Греції вважалось, що людина, яка має власність – вільна, а і накше – раб. Епікур. Епікуріанство – людина народжується для щастя. Людина повинна залишити пам’ять про себе, тоді вона буде жити вічно. Не треба боятися смерті, бо коли ти є – смерті нема, коли приходить смерть – людини нема. Софокл: Много чудес на свете, человек их всех чудесней. Всі античні філософи зосереджувались на душі і розумі людини. Можна втратити багатство, владу, здоров’я, і людина все одно залишиться люд. А якщо втратити розум, то люд перестає бути люд. В античній філософії людина одушевлена і розумна. В середньовіччі основою світу є Бог. Людина – раб Бога. Тіло – оболонка душі. Людина настільки людина, на скільки душа живе за заповідями божими. Адже Бог створив людину, але не керує нею. В середньовіччі існує надія на безсмертя – душа безсмертна. Відродження – гуманізм, тобто людина – вінець творіння, саме прекрасне, що може бути на Землі. Людина ідеал, а не Бог.Душа людини – основна складова людського життя, вона здатна відгукуватись на будь-які прояви природи, культури. Формування людини залежить від соц-політичних умов, в яких вона знаходиться. Новий час. Розум і діяльність – цінності. Бекхан: Знання це сила. Пошуки знання. Знання перевіряється діяльність, практикою. Кант – одушевленість і розумність поєднується з діяльністю. Відкрив основний закон людських дій: дій так, щоб закон твоєї власної поведінки став законом для всіх. Перевагу надає духовній діяльності.Філософія 20ст Екзистенціалізм. Людина сама створює світ і саму себе. Має атрибут – свобода вибору, тому сама вирішує, як жити. Втрачаючи свободу перестає бути людиною.Ввели поняття кат і жертва. Людина вибирає, ким бути. 4Визначення соціальної філософії Соціáльна філосóфія — розділ філософії, покликаний відповісти на питання про те, що є суспільство і яке місце займає в ньому людина. Соціальна філософія в цьому розумінні зближується з теоретичною соціологією. Відмінність полягає перш за все в тому, що соціологія займається аналізом суспільства і виявленням закономірностей в його існуванні тоді як філософія виконує критичну функцію. Соціальна проблематика у філософії сходить до античної традиції і перш за все до текстів Платона («Держава») і Арістотеля («Політика»). Соціальна філософія розглядає соціальні інститути як певну сукупність закладів та установ, що відповідає соціальній структурі суспільства; сукупність соціальних умов та культурних зразків, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та діяльності; систему поведінки згідно з цими нормами 5Визначення суспільства Суспільство — це відносно стійка система соціальних зв’язків і відносин, що склалися між людьми в процесі історичного розвитку їх спільної життєдіяльності, спрямованої на відтворення умов для існування та задоволення життєвих потреб. Цілісність суспільства тримається завдяки дії звичаїв, традицій, законів тощо. Головна ознака - суспільство як система може існувати у взаємодії з іншими системами, особливо з природою ( найпершою сист.). Жодна людина не може жити поза суспільством, вона – його атом. В суспільстві найголовнішим об’єднуючим фактором людей є діяльність. Важливими елементами сусп є економіка, політика і культура. Філософія намагається пізнати суспільство як цілісне ціле, бо воно дає можливість виявити сутнісні ознаки . сусп. (наприклад годинник як сист). Г.Спенсер проводив таку паралель: « Суспільство має пряму аналогію з організмом: має голову, шлунок..» Він вважав соціалізм хворобою сусп. Е. Дюркгейм трактує суспільство як надіндивідуальну духовну реальність, засновану на колективному уявленні. Суспільству притаманна низка ознак, які виокремлюють його з інших груп: 1. спільна територія, яка становить основу соціального простору, що в ньому проживають, взаємодіють, формують і розвивають між собою взаємозв’язки члени суспільства. Зазвичай вона збігається з державними кордонами; 2. загальноприйнята система норм і цінностей, система культури, що є основою зв’язків між людьми. Завдяки цьому суспільство має велику інтегруючу силу. Воно соціалізує кожну людину, кожне покоління людей, підпорядковуючи їхню поведінку чинним нормам і включаючи її до загальної системи зв’язків; 3. здатність підтримувати й постійно відновлювати високу інтенсивність внутрішніх взаємозв’язків, забезпечувати стійкість соціальних утворень. Е. Дюркгейм вважав, що основою стійкості та єдності суспільства є колективна свідомість, наявність спільної волі, які можуть стримувати розвиток згубної сили людського егоїзму. Стійкість суспільства, на думку Р. Мертона, зберігається завдяки наявності фундаментальних цінностей, які засвоюються спільнотою індивідів, а на думку Е. Шилза, — завдяки владі, що забезпечує контроль над усією територією і нав’язує відповідну систему цінностей; 4.автономність, саморегуляція, саморозвиток, що забезпечуються тими інститутами й організаціями та на підставі тих норм, принципів, традицій і цінностей, які виникають у самому суспільстві. Суспільство здатне без втручання зовнішніх сил створювати для людей такі форми організації та умови їх життя, які необхідні для задоволення їхніх потреб, їхнього самоутвердження й самореалізації. 6Характеристика філософії історії, її предмету Філосо́фія істо́рії або історіосо́фія — розділ філософії, що займається проблемами сенсу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичним пізнанням.[1] Філософія історії покликана відповісти на питання про те, що є історія. Предмет філософії історії можна поділити на дві основні сфери. Перша сфера — онтологія історії вивчає питання про рушійні сили, основні етапи історичного процесу, його сенс і мету, роль і місце людини в історії. Друга — гносеологія історії (критична філософія історії, аналітична філософія історії) вивчає умови, можливості, способи і форми історичного пізнання, відтворення історичного процесу таким, яким він відбувався насправді. Онтологія історії досягла найвищого розквіту у XIX — на початку XX ст., коли була запропонована ціла низка найрізноманітніших за підходами, але однакових за своєю глобальністю моделей «всесвітньої історії». Від 1930-х рр. завдяки працям Р. Арона, А. Данто, Ґ. Вайта фокус дослідницької уваги зсунувся в бік гносеологічної проблематики. Наслідком цього стало формулювання принципової неможливості встановлення об'єктивного перебігу історичного процесу, а лише його умовної, суб'єктивної реконструкції. 7Провідні кола ідей, що визначають класичне поняття «людина» (М. Шелер) “Протягом десятитисячолітньої історії ми вперше живемо в епоху, коли людина стала глибоко і безумовно «проблематичною» для самої себе, коли вона не знає, ким вона є, але в той же час знає, що вона цього не знає... Якщо запитати освіченого європейця, про що він думає, почувши слово «людина», майже завжди в його свідомості починають стикатися три несумісні між собою кола ідей. По-перше, це коло уявлень іудеохристиянської традиції про Адама та Єву, про творення, рай та гріхопадіння. По-друге, це греко-античне коло уявлень, у якому самосвідомість людини вперше у світі розвинулась до поняття про її особливе становище, про що говорить теза, що людина є людиною завдяки тому, що у неї є розум, логос, фронесіс, мислення тощо (логосом тут є і мовлення, і здатність до розуміння всіх речей). З цим поглядом тісно пов'язане вчення про те, що в основі усього універсуму знаходиться надлюдський розум, до якого причетна й людина, і тільки вона єдина з усіх істот. Трете коло уявлень — це сфера сучасного природознавства та генетичної психології, яке також давно стало традиційним, згідно з яким людина є достатньо пізнім підсумком розвитку Землі, істотою, яка відрізняється від форм, що передують їй у тваринному світі, тільки ступенем складності поєднання енергії та здібностей, які самі по собі вже зустрічаються в нижчій порівняно з людською природі. Між цими трьома колами ідей немає ніякої єдності. Таким чином, існують природничонаукова, філософська та теологічна антропології, які не цікавляться одна одною, єдиної ж ідеї людини ми не маємо. 8Завдання філософської антропології в світлі теорії М. Шелера Головне своє завдання М.Шелер бачить у створенні цілісного вчення про людину, яке змогло б об’єднатинайрізноманітніші антропологічні концепції, що існували у європейській культурі: теологічну, філософську і природничо-наукову. Вивчення історико-філософських тлумачень людини дало підстави М.Шелеру для висновку, що мислителі минулого не виробили цілісного розуміння підвалин людського буття. Філософ шукає таку ідею людини, яка змогла бсинтезувати підходи трьох різних антропологій. Він хоче знайти “сутнісне поняття людини”. Важливо підкреслити, що особистість у філософії М.Шелера не є суб’єктом пізнання, розуму чи розумної волі.Особистість – це насамперед “любляче буття”, а не “мисляче” і навіть не “воліюче” буття. Серед найважливіших атрибутів людського буття філософ зазначив чуттєві вияви любові і ненависті як фундаментальні онтологічні визначення людини. 9Провідні риси агресії , запропоновані теоретичними дослідженнями 20 ст. (Е.Фромм) Фромм вводить розділення агресії "доброякісної" - філогенетично закладеного імпульсу до атаки (або втечі) у ситуації, коли виникає загроза життю, і агресії "злоякісної" (деструктивності і жорстокості). "Доброякісно-оборонна" агресія необхідна для виживання індивіда і роду, має біологічні форми прояву і затухає, як тільки зникає небезпека. "Злоякісно-деструктивна" агресія властива тільки людині і практично не спостерігається в інших ссавців; за Фроммом, цей вид агресії не має філогенетичної програми і служить біологічному пристосуванню. Фромм піддає критиці розуміння агресивності в інстінктівізмі (окремі положення вчення Фрейда, К.Лоренца тощо) і біхевіоризму (Б.Скиннер та ін.) В цілому, за Фроммом, войовничість є функцією цивілізаційного розвитку. Агресивність в суспільстві тим вище, чим вище ступінь поділу праці. Найбільш агресивними є соціальні системи, яким вже властиво поділ на класи. Фромм вважає, що основою перетворення людини в експлуататора і руйнівника стала "революція міст" 4-3 тисячоліть до н.е. Зростання продуктивності і розподіл праці, перетворення прибутку в капітал, необхідність централізованого обліку готової продукції зумовили класове розшарування суспільства. В цей же період виникає власне інститут воєн, спрямований на захоплення цінностей і на подолання політичної та династичної роздробленості. Соціальна система що виникла спочатку була експлуататорська; влада в ній спиралася виключно на силу, страх і підпорядкування. Міська цивілізація стає джерелом жадання влади (садизму) і пристрасті до руйнування життя (некрофілії). Таким чином, деструктивність і жорстокість не є сутнісними рисами людської натури, проте можуть досягати значної сили і поширеності. Еріх Фромм вважає, що їх пояснення слід шукати не в успадкованому від тваринних предків руйнівному інстинкті, а в тих факторах, які відносяться до специфічно людських умов існування. Так, навіть у формі захисної реакції агресивність у людей зустрічається значно частіше, ніж у тварин. 10Небезпека злоякісної деструктивної агресії "злоякісна" агресія - це деструктивність та жорстокість, що властиві тільки людині і яких немає в інших ссавців; вона не має філогенетичної програми, не є засобом біологічного пристосування і не має жодної цілі. У тому-то й справа, що людина відрізняється від тварин саме тим, що вона вбивця. Це єдиний представник приматів, який без біологічних та економічних причин мучить і вбиває своїх одноплемінників, і ще й отримує від цього задоволення. Це та сама біологічно аномальна і філогенетично незапрограмована "злоякісна" агресія, що становить справжню проблему та небезпеку для виживання людського роду. За Фроммом, різні способи задоволення екзистенціальних потреб виявляються в таких пристрастях, як любов, ніжність, прагнення до справедливості, незалежності і правди, в ненависті, садизмі, мазохізмі, деструктивності, нарцисизмі. Саме пристрасті є основою мотиваційної сфери людини. Таким чином, "злоякісна" агресія, за Фроммом, є ірраціональною (неконструктивною) варіантом відповіді на екзистенціальні потреби. 11Основні характеристики понять «спільнота» і «суспільство». Отже, за Тенісом, спільнота – це сукупність індивідів, у якій усі знають один одного, постійно зустрічаються, часом є близькими чи далекими родичами. Ознаки спільноти більш властиві сім’ї. Сімейне спілкування і повсякденне життя родичів значною мірою підпорядковані емоціям, перед якими відступають практичні або доцільні міркування, поведінка перебуває під впливом настрою, пристрастей, потягів. Тут добровільно взяті зобов’язання домінують над розрахунком й ефективністю, а підпорядкованість без користі та сподівань на винагороду грунтується на довірі й повазі. Утворення, подібні до сім’ї, – це теж спільноти. У суспільстві (Gescllschaft) життя анонімніше, особисте знайомство не є обов’язковим та, мабуть, і можливим. Уміння знаходити найкращі засоби та найкоротші шляхи до мети, орієнтація на мінімізацію витрат, дотримання усталених правил і норм, лояльність щодо влади за умови чіткого усвідомлення вигідності цього, невпинне піклування про симетричність будь-яких обмінів – ось що заохочується в суспільстві й часто приречене на успіх. Раціональність тут явно домінує над почуттями. Подібними „суспільствами” є сучасне індустріальне суспільство, держава, промислове підприємство, велика установа, політична партія тощо. 12Поділ соціальних груп на два типи (Ф. Теніс) Теніс розрізняв чисту, прикладну і емпіричну соціологію. Перша аналізує суспільство в стані статики, друга - динаміки, третя досліджує факти життя сучасного суспільства на основі статистичних даних. Емпіричну соціологію називав соціографія. Виділяв два типи суспільства, два типи громадських зв'язків - громадські і суспільні, і три типи форм соціального життя:
По головній концепції Тенісу суспільство містить в собі різні відносини і об'єднання людей і є, таким чином, продуктом людської волі. Індивідуальні вираження волі об'єднуються в колективну волю і тим самим у соціальну структуру. Теніс розрізняє "волю" двох типів:
Перша характеризує, перш за все, традиційне суспільство, а друга - індустріальне. Такі суспільства відрізняються один від одного на основі домінуючих у них норм. "Спільність" характеризує традиційне суспільство, яке грунтується на тісних сімейних відносинах, на нормах любові, взаєморозуміння і захисту. Соціальні зв'язки базуються на спорідненості, спільності локусу і мови. Таку організацію спільного життя можна назвати "природним" суспільством, що базується на "природною волі"."Товариство" представлено в сучасному індустріальному суспільстві, яке базується на економічних, безособових і штучних відносинах, на нормах економічної цінності, праці і споживання, а також на зв'язках, які відносяться до суспільного класу і економічним угодам. |