Антуан де СентЕкзюпері
 Скачать 114.8 Kb.
|
VIIП'ятого дня, знов-таки завдяки баранцеві, я довідався про таємниці життя маленького принца. Він спитав зненацька, навпростець, ніби це було наслідком довгих мовчазних роздумів: — Якщо баранець їсть кущі, то він і квіти їсть? — Баранець їсть усе, що попадеться. — Навіть квіти з колючками? — Авжеж, навіть квіти з колючками. — Навіщо ж тоді колючки? Цього я не знав. Я саме порався: ніяк не міг одгвинтити в двигуні міцно закручений шуруп. Мене дуже турбувало, чим обернулася вимушена посадка: питної води лишалось обмаль, і я вже боявся найгіршого. — Нащо ж ті колючки? Як уже маленький принц про щось питав, він не заспокоювався, поки не діставав відповіді. Шуруп той дався мені взнаки, і я сказав навмання: — Колючки ні на що не потрібні, квіти випускають їх просто од злості! — О! Відтак, трохи помовчавши, гукнув майже сердито: — Я тобі не вірю. Квіти такі кволі. I простодушні. I вони підбадьорюють себе. Гадають, що колючі вони страшніші... Я не відповів нічого. В ту хвилину я казав собі: «Якщо цей шуруп і зараз не піддасться, я розтрощу його молотком». Маленький принц знов перебив мої думки: — I ти гадаєш, що квіти... — Де ж пак! Нічого я не гадаю! Я відповів тобі навмання. Я заклопотаний поважною справою! Він глянув на мене здивовано. — Поважною справою! Він дивився на мене, на молоток у моїй руці, на чорні від мастила пальці, дивився, як я схилився над річчю, такою, в його очах, потворною. — Ти мовиш, як дорослі! Мені стало соромно. А він додав безжально: — Ти все плутаєш... ти все перекинув догори ногами! Маленький принц і справді дуже розсердився. Труснув головою, і вітер розмаяв його золоту чуприну. — Я знаю одну планету. Живе там такий собі червонопикий добродій. Він не понюхав ні разу жодної квітки. Зроду не глянув на зірку. Нікого ніколи не любив. Він тільки й робить, що підбиває цифри. I цілий день торочить: «Я людина поважна! Я людина поважна!» — достоту, як ти. I дметься з пихи. А насправді він не людина, він гриб. — Що? — Гриб! Маленький принц аж поблід із гніву: — Мільйони років у квітів ростуть колючки. I мільйони років баранці все ж їдять квіти. То хіба це не поважна річ — зрозуміти, чому вони так стараються випустити колючки, які їм нічого не дають? Хіба це не важливіше і не поважніше, ніж рахунки червонопикого гладуна? I коли я знаю квітку, яка є єдина на світі і росте лише на моїй планеті, а якийсь баранець одного ранку з'їсть її, не тямлячи навіть, що він накоїв, це теж, по-твоєму, байдуже? Він зашарівся, потім озвався знову: — Якщо ти любиш квітку, яка існує єдина на світі і лише на одній з мільйонів і мільйонів зірок, цього досить: милуєшся на зорі і чуєшся щасливий. Кажеш собі: «Десь там і моя квітка...» Але коли баранець її з'їсть, це все одно, мовби всі зорі раптово згасли! I це, по-твоєму, байдуже! Він більше не міг нічого сказати. Він раптом заридав. Споночіло. Я відклав інструмент. Смішно було думати про молоток, про шуруп, про спрагу й смерть. На цій зірці, на планеті — на моїй планеті Земля — плакав маленький принц, і його треба було втішити! Я взяв його на руки і почав люляти. Я казав йому: — Квітці, яку ти любиш, не загрожує ніяка небезпека... Я намалюю твоєму баранцеві обротьку... Намалюю для твоєї квітки броню... Я... Я вже й не тямив, що кажу. Я здавався собі страшенно незграбним. Не знав, як підійти до нього, як прихилити його до себе... Вона така загадкова, ота країна сліз. VIIIНезабаром я навчився краще розпізнавати ту квітку. На планеті маленького принца завше росли звичайні прості квіти — вони мали нерясно пелюсток, місця займали мало й нікого не турбували. Вони розпускалися вранці в траві, а надвечір никли. А та квітка проклюнулась із насінини, занесеної невідомо звідки, і маленький принц викохував той пагінчик, такий неподібний до інших билинок. А що, як це якась одміна баобаба? Та кущик незабаром перестав рости, і на ньому виліз пуп'янок. Маленький принц ізроду не бачив ще таких буйних пуп'янків і відчував, що от-от станеться якесь диво. Одначе квітка, схована в своїй зеленій світличці, ще не була готова, вона все чепурилася. Старанно добирала барви. Вона виряджалася поволі, приміряючи одну по одній пелюстки. Вона не хотіла виходити скуйовджена, як самосійний мак. Вона хотіла показатись у всій своїй пишноті. Авжеж, вона була така чепурушка! Таємниче вбирання тривало багато днів. Аж от якось уранці, тільки встало сонце, квітка розпустилась. Як дбайливо вона готувалася, стільки поралася, а нині, позіхаючи, сказала: — Ох! Я ледве прокинулась!.. Даруйте мені... Я ще зовсім не зачесана... Маленький принц не тямився од захвату: — Яка ви гарна! — Правда? — тихо озвалася квітка.— I народилась я разом із сонцем... Маленький принц, звісно, здогадався, що красуня не надто скромна, зате вона була така прегарна! — Здається, пора снідати,— додала вона по хвилі.— Прошу, потурбуйтесь про мене... Збентежений маленький принц розшукав поливальницю й полив квітку. Скоро з'ясувалося, що красуня гордовита й вередлива, і маленький принц попомучився з нею. Якось, мовлячи про свої чотири колючки, вона заявила йому: — Хай приходять хоч тигри пазуристі — не страшно! — На моїй планеті тигри не водяться,— відказав маленький принц,— а потім тигри не їдять трави. — Я не трава,— стиха кинула квітка. — О, пробачте... — Тигрів я не боюся, зате терпіти не можу протягів. У вас немає ширми? «Не може терпіти протягів... для рослини кепсько,— подумав маленький принц.— З цією квіткою морока та й годі...» — Увечері накрийте мене ковпаком. У вас тут надто холодно. Дуже незатишна планета. Там, звідки я прибула... I затнулася. Її занесло сюди ще зернинкою. Вона нічого не могла знати про інші світи. Навіщо брехати, коли тобі так легко завдати брехню! Красуня знітилася і кахикнула раз-другий — хай маленький принц відчує свою провину. — То де ж та ширма? — Я збирався саме по неї піти, але ж ви говорили до мене! Тоді вона закахикала дужче — вирішила покарати його гризотами сумління. Отож маленький принц, хоч він і любив прегарну квітку, пройнявся якоюсь недовірою. Порожні необов'язкові слова він узяв близько до серця і відчув себе нещасливим. — Не треба було слухати її,— довірливо мовив він мені якось.— Ніколи не треба слухати квітів. Треба просто милуватися ними і дихати їхніми пахощами. Моя квітка напахтила всю мою планету, а я не умів нею тішитися. Оті балачки про тигрячі пазурі... вони б мали зворушити мене, а я розгнівався... А ще він признавався: — Тоді я ще нічого не розумів! Треба було зважати не на слова, а на діла. Вона впоювала мене своїм ароматом, ряхтіла, як сонце. То чом би я мав від неї тікати? Адже за тими її нелукавими хитрощами я мав би вгадати ніжність. Квіти-бо такі свавільні! Але я був занадто молодий, щоб уміти любити. |